Держава — головний інститут політичної системи

Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного структурного елемента політичної системи було зумовлене процесами ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів.

Держава в своєму історичному і соціальному призначенні мала відбивати ті спільні соціальні потреби та інтереси, які попередні соціальні інститути не могли задовольнити: потреби в суспільному впорядкуванні, у безпеці; дотримання прав і свобод індивідів; збереження громадянського миру і правопорядку тощо.

Як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей (ознак) від партій, рухів та інших політичних

утворень, які вказують на його величезний вплив на суспільство:

1. Держава — це єдина територіальна організація політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада поширюється на все населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв'язок його членів забезпечує інститут громадянства і підданства. Просторові (географічні) межі держави визначаються державними кордонами, які відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням;

2. Держава — це орган влади, соціального примусу, який активно використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм держави представлений не лише інститутами законодавчої, виконавчої та судової влади (вертикальний поділ) та її горизонтальними ланками (центральні, регіональні, місцеві), але й системою органів і установ, що безпосередньо управляють суспільством; зокрема, для підтримки нормальних умов існування соціуму держава застосовує «легітимне насильство» через уповноважені органи влади — армію, поліцію, служби безпеки і правопорядку;

3. Правовий характер держави. Серед норм, що регулюють її діяльність, особливе значення держава надає праву — обов'язковим нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються управління та інтеграція суспільства;

4. Публічність державної влади, професіоналізація управління соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним органам та їх службовцям повноважень щодо управління іншими людьми;

5. Держава являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-яких інших видів влади в суспільстві, повній незалежності у взаємовідносинах з іншими державами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади означають:

а) обов'язковість її рішень для населення;

б) можливість скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій;

в) володіння рядом виключних прав (прерогатив), наприклад, право видання законів;

г) наявність спеціальних засобів впливу на населення (апарат примусу і насильства);

ґ) утворення системи примусового стягнення податків та інших обов'язкових платежів, яка забезпечує економічну самостійність держави.

Отже, держава — це організація політичної влади, що сприяє реалізації конкретних соціальних інтересів (класових, загальнолюдських, релігійних, національних тощо) на певній території.

Функції держави — це основні напрями її діяльності щодо вирішення тих завдань, що є у певний момент і наявні у перспективі. Залежно від тривалості дії функції держави поділяють на постійні та тимчасові; залежно від значення — на головні та допоміжні; врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави належать:

— економічна — організація, координація, регулювання економічних процесів за допомогою податкової та кредитної політики, створення стимулів і пільг економічного росту або здійснення санкцій;

— політична — найважливіша функція держави, що забезпечує політичну стабільність, здійснення владних повноважень, вироблення політичного курсу, який би поділяли найширші верстви суспільства, або утримання політичного панування класу-владника;

— соціальна — полягає в задоволенні потреб людей у житлі, праці, підтримці здоров'я, в соціальних гарантіях

дітям, пенсіонерам та інвалідам; у страхуванні життя та власності;

— правова, яка передбачає забезпечення правопорядку, усталеного правового режиму, захист прав і свобод людини і громадянина, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів;

— культурно-виховна, що спрямована на задоволення культурних потреб населення, залучення його до творінь світової художньої культури, створення умов щодо саморе-алізації особи у творчості й аматорстві;

— екологічна — ця функція за допомогою державного законодавства і контролю утворює правовий режим природокористування, відбиває обов'язки перед громадянами щодо забезпечення нормального середовища існування.

Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функцію підтримки світового порядку (характерна для великих держав), функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, торговельній, технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими країнами.

Типи і форми держави

У межах різних науково-методологічних підходів політологи і правознавці здійснюють типологію держав.

Досить відом'им є формаційний підхід (Маркс, Енгельс, Ленін), в якому головним критерієм виступають соціально-економічні ознаки (спосіб виробництва, тип виробничих відносин між класами) — базис, який детермінує політичну надбудову (державу, право). Згідно з цим виокремлюють — рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну держави. Останнім часом дослідники визначають ще й азіатський спосіб виробництва.

У межах цивілізаційного підходу (О. Шпенглер, А. Тойнбі) головними критеріями типологізації держав виступають •— культурні, релігійні, національні, психологічні та геополітичні ознаки. І залежно від них держави ототожнюються з осередками цивілізацій: єгипетської, китайської, західної, православної тощо.

Західна політологічна традиція в розумінні природи держави завжди виходила з того, що вона не може бути ані доброю, ані справедливою. Отже, держава весь час прагне до тиранії. Для обмеження її всевладдя було введено принцип конституціоналізму — підкорення влади і громадян Конституції (основному закону). Запровадження цього принципу і утворило новий тип — правову державу. Це така форма організації та діяльності державної влади, за якої сама держава, всі соціальні спільноти, окремий індивід поважають закон, право і знаходяться в однаковому становищі щодо нього. Право є засобом взаємозв'язку індивіда, суспільства і держави. Головними відмінними ознаками правової держави є:

1) верховенство права і закону в усіх галузях життя;

2) гарантованість всього спектра прав особистості й можливість її вільного розвитку;

3) взаємна відповідальність держави в своїх діях і закону;

4) реальний розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, а також центральну і місцеву;

5) наявність розвинутого й дієспроможного громадянського суспільства.

Після Другої світової війни правова держава у промислово розвинутих країнах суттєво доповнюється соціальною орієнтацією. Так утворився новий сучасний тип — соціальна держава, що є такою формою організації державної влади, якій притаманне постійне піклування про добробут громадян, утворення гідних умов існування, рівних можливостей реалізації їх талантів, здібностей, опіки щодо «слабких» членів суспільства, підтримки сприятливого середовища буття людей. Отже, соціальна держава формує новий тип соціальних зв'язків між людьми, що ґрунтуються на принципах соціальної справедливості, соціального миру і громадської злагоди. Розбудова в Україні соціальної правової держави є конституціино закріпленою метою і новим кроком у процесі сучасного державотворення.

Тип і форма держави співвідносяться як зміст і форма, де визначальну роль відіграє зміст. Оскільки ми вже розглянули декілька історичних типів держави (за їх суттєвими ознаками), звернемося до поняття форми (устрою) держави.

Теорія держави визначає форму як засіб організації політичної влади, що охоплює форму правління, державно-територіальний устрій та політичний режим. Форма державного правління характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини одне з одним і з населенням.

Залежно від того, ким і як здійснюється державна влада, яким чином побудовані та діють органи влади, політична наука вирізняє монархії та республіки.

Монархія (від гр. «єдиновладдя») — це форма правління, за якої влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави — монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра тощо). Головні ознаки монархії: монарх — головне джерело влади і права; влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархії бувають абсолютними й обмеженими (конституційними). Абсолютна монархія є такою формою правління, за якої вся повнота державної влади належить монарху і здійснюється ним персонально. Конституційна монархія передбачає, що владу короля обмежено якимось представницьким органом, який діє на основі конституції. До наших часів монарх лишається єдиним носієм суверенітету в деяких державах (абсолютні монархії Брунею, Саудівської Аравії); конституційні монархії зберігаються й ефективно діють у Великій Британії, Японії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Монако та ін. Виокремлюють також дуалістичні монархії, в яких державна влада має подвійний характер. Юридично і фактично вона поділена між урядом, який формується монархом, і парла-

ментом. Отже, уряд не залежить від соціально-партійного представництва у парламенті та непідзвітний йому, а парламент висловлює інтереси буржуазії та тих верств населення, що мають право голосу (кайзерівська Німеччина 1871-1918 pp.)- У тих чи інших специфічних формах монархія зберігається майже в 1/3 країн світу.

Республіка (від лат. «суспільне діло») — це форма правління, за якої голова держави є виборним і змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу. Головні ознаки республіки: джерелом влади в республіці є народ; влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями.

За способом формування державних органів і принципами взаємин між ними вирізняють президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

Президентська республіка (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сирія, Ірак часів С. Хуссейна та ін.) характеризується жорстким поділом законодавчої та виконавчої влади. Президент є головою держави і водночас очолює виконавчу гілку влади (чи керує урядом, чи цілком контролює його), він не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на загальних виборах усім населенням. Уряд призначається президентом і підзвітний йому. Парламент у такій країні не може винести вотум недовіри уряду, але й президент не має права розпуску парламенту. Він володіє також відкладальним вето щодо законопроектів парламенту, яке останній може подолати абсолютною більшістю 2/з) у повторному голосуванні.

У парламентських республіках (ФРН, Італія, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін.) взаємовідносини між законодавчою і виконавчою гілками влади ґрунтуються на принципах співробітництва. Президент, якщо ця посада існує, є головою держави, але виконує переважно офіційні високопредставницькі функції; виконавча влада зосереджена в руках уряду на чолі з прем'єр-міністром. Уряд формується партією (чи коаліцією партій), що отримала більшість депутатських місць у парламенті, та є підзвітним парламенту.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Росія, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною підзвітністю уряду — президентові і парламенту. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом з боку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкла-дального вето щодо рішень парламенту, призначає прем'єр-міністра, може розпустити парламент і призначити нові вибори, запровадити надзвичайний стан тощо. Водночас парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра через слухання важливих питань, звітів, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани) уряду і президенту (імпічмент).

Політична історія державності знає й такі форми правління, що не відповідають прийнятій градації. Так, Малайзія за конституцією 1957 р. є дуже рідкісним різновидом конституційної монархії — виборною монархією в конфедерації, за якої монарх обирається на 5 років згідно з чергою правителів дев'яти країн-учасниць.

В Об'єднаних Арабських Еміратах діє так званий колегіальний монарх — еміри всіх семи складових територій, що входять до федерації, утворюють Вищу Раду емірів. Рада є законодавчим органом та вирішує більшість питань, які входять до компетенції голови держави.

Своєрідна форма монархії склалась і в межах країн Британської співдружності. Так, значна частина членів співдружності — це республіки, які мають власного президента — голову держави (Кенія, Індія, Гайана та ін.), але майже половина інших країн співдружності (Канада, Ямайка та ін.) визнають головою держави королеву Великої Британії.

Засоби об'єднання населення певної території, зв'язок громадян через політичні й територіальні утворення з державою, співвідношення між державою в цілому та її складовими територіальними одиницями відбивають поняття «форма державного устрою».

Найпоширенішим видом територіально-політичної організації суспільства є унітарна держава. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдина система законодавства, правова і грошова системи, єдине громадянство. Усі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без політичної самостійності, але є автономними в господарчій і соціально-культурній сферах. Унітарні держави — це Польща, Угорщина, Україна, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін. Рівень централізації влади в унітарній державі може бути високим і дещо послабленим — так, в Україні унітарний устрій включає таку територіальну одиницю, як Автономна Республіка Крим, що має свій парламент і законодавство.

Федеративна держава є добровільним об'єднанням декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу. Сьогодні федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика, Росія, США та ін. Територію федерації утворюють території її суб'єктів (штатів, кантонів, республік); внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб'єктів. У федерації існує два рівні влади: федеральний і республіканський; повноваження органів влади обох рівнів визначаються федеральною конституцією. Тобто федерація характеризується дворівневою правовою системою, подвійним громадянством, двопалатним парламентом; зовнішньополітичні функції здійснюють союзні органи держави. Федерації утворюються за територіальною (США), національною (Індія) або змішаними ознаками (Росія), які визначають характер і зміст державного устрою.

Конфедерація являє собою досить своєрідну форму організації політичної спільності. Фактично — це союз декількох незалежних держав, які об'єднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, розв'язання економічних, енергетичних, транспортних проблем тощо). Для здійснення узгодженої політики конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають сили безпосередньої дії та повинні затверджуватися центральними органами влади країн-членів. У конфедерації немає єдиного вищого законодавчого органу, єдиного громадянства; країни-учасниці самостійно здійснюють міжнародну діяльність, можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848 pp.), що являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів з метою підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Однак поступово конфедерація перетворилася на федерацію, за якої до відання центральних органів були передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного корпусу.

Крім названих форм державного устрою, в історії мали місце й деякі специфічні форми — імперії, протекторати тощо.

Так, імперії являли собою державні утворення з великою територією, в яких окремі провінції могли не мати спільних кордонів з метрополією (центром); із централізованою владою; асиметричними відносинами «панування — підкорення» між центром і периферією; різнорідним етнічним та культурним складом населення; слабо (чи формально) легітимною політичною владою; імперські еліти завжди прагнули глобальної експансії. У різні історичні епохи існували імперії Великих Моголів, Олександра Македонського, Римська, Британська, Російська та ін.

Протекторат є формальною опікою слабої держави більш сильною, що, як правило, призводить до втрати чи обмеження суверенітету першої, а може супроводжуватись і окупацією. Так, Велика Британія окупувала Єгипет у 1882 p., а в 1914 р. встановила над ним протекторат.