Правова держава. Громадянське суспільство

Істотною характеристикою політичного режиму є наявність у ньому інститутів правової держави. За тоталітар­ного режиму правова держава відсутня, за авторитарного — її інститути перебувають у процесі становлення, за демокра­тичного режиму правова держава існує.

Правова держава — це тип держави, головними ознака­ми якої є верховенство права й закону, поділ влади, право­вий захист особи, юридична рівність громадянина й держа­ви. Мета правової держави — служіння закону й зумовлено­му ним соціальному та політичному ладу. Критерій для зарахування певної держави до правових — це стабільність суспільства, оперативність державного управління, задово­лення громадян діяльністю владних органів. Головне зав­дання правової держави полягає в юридичному забезпеченні життєвих інтересів, життєвого простору кожної людини. Йдеться про таке суспільство, якому держава підкорюється і якому служить, виконуючи його волю, — про громадянське суспільство, яке є основою правової держави.

Поняття «громадянське суспільство» — одне з найпоши­реніших і найскладніших у політології. Громадянське сус­пільство є основою держави, його становлення відбувається в тісному зв'язку зі становленням правової держави.

Сучасні концепції правової держави та громадянського суспільства своїм корінням сягають у глибину античності. Від часів Платона й Цицерона поняття «громадянин» по­в'язане з поняттям прав та обов'язків, а поняття «грома­дянське суспільство» якнайтісніше кореспондується з по­няттям «право». Для Аристотеля громадянське суспільство й держава взаємозамінні поняття: «держава є сукупність гро­мадян, громадянське співтовариство».

Платон і Аристотель виходили з того, що суспільне жит­тя без держави, без встановлюваного й підтримуваного нею порядку призведе до безладдя й не обіцяє нічого доброго громадянам. Із наявністю держави Аристотель пов'язував можливість функціонування права, а воно є мірилом справед­ливості й регулювальною нормою політичного спілкування. У державному устрої мислитель виокремлює три частини: перша — це законодавчий орган, друга — посади, третя — судові органи.

Творці християнської політичної теорії Середньовіччя (Аврелій Августин і Фома Аквінський) різко протиставляли церкву й державу. Вся історія людства — це грандіозне за­вершення задуму божественного творіння. Поява церкви загалом має вирішальне значення. Держава перетворюється на «світську руку» церкви. Єдність роду людського виявляє себе в єдності християнської віри під егідою церкви.

Зауважимо, що в епоху Середньовіччя емпіричним бази­сом утворення поняття громадянського суспільства були міські західноєвропейські общини, які впродовж століть протистояли утискам феодальної держави. Середньовічні міста з їхнім самоврядуванням, незакріпаченим працівни­ком, етнічним і релігійним розмаїттям і терпимістю були викликом феодальній політичній роздрібненості й деспотич­ним формам королівсько-царської регламентації соціально­го життя. Міста феодальної Європи, що здобули магдебурзь­ке право, не були державами в державах. їхній справжній статус був іншим — вони були острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн.

Проте в повному обсязі ідеї правової держави й грома­дянського суспільства формуються від XVII ст. За визначен­ням професора Каліфорнійського університету Дж. Алек-сандера, розвиток ідеї та практики громадянського суспільства пройшов три стадії, названі ним «громадянське суспільство — І, II, ПІ».

Громадянське суспільство — І охоплює період від кінця XVII до першої половини XIX ст. Його провідні положення було сформульовано такими видатними філософами, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Г.-В.-Ф. Гегель, Ш. А. де Токвіль, іншими мислителями

того часу. Йдеться насамперед про договірну концепцію громадянського суспільства.

Англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679) вихо­див із того, що держава виникає як результат суспільного договору з природного стану, коли люди жили розрізнено й перебували в стані «війни всіх проти всіх». У результаті суспільного договору права окремих громадян, які добро­вільно об'єднали свою свободу, було передано главі держа­ви або державним органам, на яких було покладено функцію захисту миру й забезпечення добробуту громадян. Благо народу — найвищий закон держави. Прихильник сильної державної влади (політичного абсолютизму), Гоббс проголошував інтереси держави найвищим критерієм моралі.

У своїй праці «Левіафан» (1656) Т. Гоббс так обґрунто­вує походження держави: «Це реальна єдність, утілена в одній особі шляхом згоди, укладеної кожною людиною з кожною іншою таким чином, неначебто кожна людина ска­зала іншій: я уповноважую цю людину або ці збори осіб і передаю їм моє право керувати собою на тій умові, що ти так само передаси їм своє право й санкціонуєш всі їхні дії. Якщо це здійсниться, то множина людей, чи множина, об'єднана таким чином в одній особі, називається держа­вою, латиною — civitas. Таким є народження того великого Левіафана або, точніше (висловлюючись поважніше), того смертного бога, якому ми під володарюванням безсмертно­го бога зобов'язані своїм миром і своїм захистом». Метою держави є соціальний порядок, гарантування безпеки грома­дян. Підкорення підлеглих державі — безумовне, влада дер­жави — абсолютна. У своїй праці «Левіафан» Т. Гоббс ство­рив гімн державі, що веде до влади розуму, миру, безпеки, багатства, цивілізованої впорядкованості. Т. Гоббс першим запровадив у політичну науку термін «громадянське сус­пільство», яке ототожнював із державою.

Його співвітчизник Джон Локк (1632—1704) виступав за буржуазно-конституційну монархію та поділ влади. Законо­давча належить парламенту, виконавча — суду й армії, рефе­ративна — королю й міністрам. Законодавча влада є верхов­ною. Заперечуючи Т. Гоббсу щодо абсолютного, необмеже­ного характеру державної влади, Дж. Локк доводив, що головним обов'язком держави, яка виникла на підставі «договору», є дотримання «природного права», захист осо­бистої свободи й приватної власності громадян. У роботі «Два трактати про правління» (1690) Локк розглядав широ­кий комплекс проблем державної влади й громадянського суспільства, політичних свобод, законності: «Єдиний шлях, іа допомогою якого будь-хто відмовляється від своєї при­родної свободи й одягає на себе узи громадянського сус­пільства, — це угода з іншими людьми про об'єднання в спільноту, для того, щоб зручно, благополучно й мирно спільно жити, спокійно користуватися своєю власністю й перебувати в більшій безпеці, ніж будь-хто не з членів суспільства». І далі: «Влада суспільства чи створеного людь­ми законодавчого органу ніколи не може поширюватися далі, ніж це необхідно для загального блага... І хто не во­лодів би законодавчою чи верховною владою в будь-якій державі, зобов'язаний правити відповідно до постійних за­конів, проголошених народом і відомих народові, а не шля­хом імпровізованих указів». На думку Локка, народ є безу­мовним сувереном і має право не підтримувати й навіть ски­нути безвідповідальний уряд.

Французький просвітитель Шарль-Луї Монтеск'є (1689— 1755) чіткіше розвинув концепцію розподілу влади, визна­чив законодавчу, виконавчу, судову та запропонував ме­ханізм стримань і противаг. Філософ вирізняв три форми правління: республіка, монархія, деспотія. У своїй праці «Про дух законів» він стверджував: «Я припускаю три ви­значення або, точніше, три факти: республіканське прав­ління — це те, за якого верховна влада перебуває в руках або всього народу, або частини його; монархія, за якої управляє одна людина, але за допомогою встановлених незмінних законів; тим часом у деспотичному суспільстві все поза всякими законами і правилами рухається волею та сваволею однієї особи». Монтеск'є, подібно до інших пред­ставників французького Просвітництва, був у полоні юри­дичних ілюзій, вважаючи, що ідеальні закони спроможні змінити хід історії. Не відкидаючи існування Бога, чимало зробив для критики релігії, передусім католицизму, хоч і приймав релігію як засіб державного управління. На думку філософа, релігія зменшує деспотизм, поліпшує натуру під­даних і їхніх правителів.

Стрижнем політичної теорії Жана-Жака Руссо (1712— 1778), яку він виклав у своїй найважливішій праці «Суспіль­ний договір, або Причини політичного права», є вчення про народний суверенітет як здійснення суспільної волі. Ця во­ля, своєю чергою, виступає джерелом законів, мірилом справедливості й головним принципом управління. Руссо стверджував: «Закони, власне, — це лише умови грома­дянської асоціації. Народ, який підкоряється законам, пови­нен бути їх творцем: лише тим, хто вступає в асоціацію, належить визначати умови співжиття». Жан-Жак Руссо вва­жав, що підкорюватися своїм пристрастям — означає бути їхнім рабом, а дотримуватися закону, добровільно прийня­того, означає бути цілком вільним. Філософ виступав за все­народні референдуми з ключових питань суспільного життя, сформулював ідею народного суверенітету. Визначаючи критерії правління, Руссо зробив такий висновок: «За всіх інших рівних умов таке правління, коли без сторонніх коштів, без надання права громадянства, без колоній грома­дяни плодяться й множаться, є, без сумніву, найкраще правління, а за якого народ зменшується кількісно й бід­нішає, є найгірше».

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. традиційну кон­цепцію єдиного суспільства-держави змінює уявлення про громадянське суспільство, відмінне від держави. Концепція громадянського суспільства є одним із найважливіших здобутків політичної та соціальної думки цього періоду. Вирізняють два напрями цієї концепції.

Прибічники першого напряму обстоювали ліберально-демократичну модель, виходили із саморегулювальних можливостей громадянського суспільства, в центрі якого перебуває вільна й незалежна особистість. Відзначалася можливість деструктивного впливу держави на суспільство.

Найрельєфніше цю концепцію сформулював французь­кий мислитель Ш. А. де Токвіль. Базовим елементом грома­дянського суспільства Ш. де Токвіль вважає общину. Важ­лива роль у функціонуванні громадянського суспільства належить різним асоціаціям: сімейним, професійним, релі­гійним тощо.

Прибічники другого напряму, що спирається на німець­ку філософську традицію, розвивали етатистську модель,

розглядаючи громадянське суспільство як особливу сферу соціуму, відмінну від держави, але не протилежну їй, при цьому перевага віддавалася праву й законам.

Німецький філософ, соціальний мислитель Іммануїл Кант (1724—1804), один із творців концепції «правової дер­жави» й «громадянського суспільства», вважав, що країною мають правити не люди, а закони. У своїй праці «Метафізи­ка моралі» стверджував, що у правовому суспільстві грома­дянська свобода є правом особи підкорюватися лише тим законам, зі справедливістю яких вона згодна й добровільно дотримуватися яких вона зобов'язується. За Кантом, правові атрибути суть: заснована на законі свобода кожного не коритись іншому закону, крім того, на який він дав свою згоду. Тільки загальна воля народу може бути джерелом усіх законів у правовій державі.

Оригінальне бачення діалектики громадянського суспіль­ства й держави знаходимо в представника німецької класич­ної філософії Георга Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770— 1831). Соціальна історія, за Геґелем, — це розгортання мо­ральної ідеї на трьох головних ступенях історичного розвит­ку. Це — сім'я, громадянське суспільство й держава. Загалом Гегель тяжів до ствердження примату держави над грома­дянським суспільством. Держава представляє суспільство в його єдності. Лише утримуючи громадянське суспільство в підлеглому стані, держава може забезпечити його свободу. За зразковий державний устрій Геґель вважав конституційну монархію, насамперед прусську.

Громадянське суспільство — в таких моделях, як лібе­рально-демократична й етатистська, — на практиці було буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні сво­боди, формувало закони, громадську думку щодо проблем, визнаних загальнозначущими. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітич-ну сферу від потреби в державній регламентації. Водночас ринок мав і антигромадянські тенденції: надмірний індиві­дуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудо­вих класів, втрату ними почуття належності до суспільства.

Громадянське суспільство — //. Його період тривав від се­редини XIX до другої половини XX ст. У цей час відбуваєть­ся усвідомлення тих негативних тенденцій, які з розвитком

оуржуазного суспільства приніс ринок, зростання стурбова­ності ними, а також соціальних антагонізмів і загострення класової боротьби. У багатьох країнах, де раніше розробля­лася й реалізовувалася теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його параметри. На практиці це вияв­ляється в пропагуванні насильницьких методів розв'язання конфліктів, стають популярними соціалістичні концепції й одна з найрадикальніших — марксизм.

Карл Маркс (1818—1883 pp.) слідом за Геґелем розглядав громадянське суспільство як історично закономірний про­цес і пов'язував його формування з відповідним ступенем розвитку суспільства, насамперед буржуазного. Громадян­ські зв'язки й громадянське суспільство є формою класових відносин, породженою капіталістичним способом виробни­цтва, що має загинути разом із ним. За соціалізму К. Маркс уявляв цей процес як створення сильної держави з диктату­рою пролетаріату, що, змінюючися й перетворюючися на всенародну державу, передає свої владні функції самовряду­ванню і зрештою відмирає, а на її місці з'являється грома­дянське суспільство. Аналогічної думки дотримувався й В, І. Ленін. Реальна дійсність довела утопічність цієї кон­цепції. Таким чином, можна говорити, що наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувалися відмінні від попе­редніх підходи до проблематики громадянського суспільства й відповідні теоретичні конструкції. Саме відтоді інтерес до цієї проблематики спадає. Однією з причин цього є безог­лядне втручання держави, її тоталітарних режимів (в цей час виникають фашистські режими — в Італії при владі став Муссоліні, в Німеччині — Гітлер) у сферу приватного жит­тя громадян. Концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Громадянське суспільство — НІ. Відновлення інтересу на­уковців до проблематики громадянського суспільства від­значають у 70—80-х pp. XX ст. Загальна причина такого інтересу полягає в протесті проти одержавлення суспільства та засилля в ньому владних структур. Центр ваги в дослід­женні соціальних проблем переноситься на дослідження де­мократичних цінностей, на аналіз проблем громадянського суспільства.

З-поміж багатоманітності ідей у теоретичному розвитку громадянського суспільства, за великим рахунком, можна вирізнити два напрями. Перший: громадянське суспільство — це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий: грома­дянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою, взятою загалом. При цьому під державою маються на увазі саме владні політичні структури.

У методологічному контексті найпродуктивнішим, на наш погляд, є такий підхід. Громадянське суспільство є основою держави, його становлення пов'язане зі становленням пра­вової, соціальної, демократичної держави. Громадянське суспільство — суспільство зрілих громадян із високим рів­нем політичної культури, що спільно з державою створює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство — це суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Дійове й сильне громадянське суспільство врівноважує енергію влади, яка без стримувальних факторів може перейти в стан соціальної агресії. Суть громадянського суспільства, зрештою, полягає в забезпеченні законних прав людини. Особа в такому сус­пільстві має гарантоване право вільного вибору нею тих чи тих форм економічного й політичного буття, ідеології, світо­гляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки.

У реальному житті спостерігаємо три варіанти відносин громадянського суспільства й держави. Перший — грома­дянське суспільство придушується державою, внаслідок чого виникає тоталітарний режим. Другий — між громадянським суспільством і державою встановлюється хитка рівновага, коли виникають авторитарні режими різного ступеня жорст­кості. Третій — держава виконує волю громадянського суспільства, діє в межах права як правова. Тоді виникає й діє демократичний режим.

Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як своєрідний соціальний простір, де люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди. Що розвинутіше грома­дянське суспільство, то більше підстав для демократичних режимів, що менша розвинутість, то більшою є ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Виникнення громадянського суспільства детерміноване розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щас­тя) і прав громадянина (політичні права). Отже, найваж­ливішою передумовою існування і громадянського суспіль­ства, і правової держави є особа, яка володіє правом на ре­алізацію як економічних, так і культурних, духовних і політичних потенцій, здійснюючи які особа забезпечує через громадянське суспільство відтворення соціального життя.

Якщо основним елементом громадянського суспільства є особа,'то його несні конструкції — всі ті соціальні інститу­ти, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інте­ресів, прагнень. У структурному плані громадянське сус­пільство — це діалектична єдність трьох основних сфер: політичної (відносини, що виникають у зв'язку із задоволен­ням політичних інтересів і свобод шляхом забезпечення участі громадян у різних партіях, рухах, державних і громад­ських справах, асоціаціях); економічної (економічні відноси­ни, й насамперед відносини власності); духовної (процеси функціонування та розвитку громадянського суспільства у суспільній та індивідуальній свідомості — у вигляді науко­вих теорій, концепцій, а також буденної свідомості, життє­вого досвіду, традицій).

Отже, громадянське суспільство — це система забезпе­чення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духов­ної сфер, їх відтворення й передання цінностей від по­коління до покоління. Інтереси й потреби виражаються через такі інститути громадянського суспільства, як-от: місцеве самоврядування, політичні партії, професійні й інші об'єднання, церква, сім'я.

 

Короткі висновки

1. Проблема політичної системи й середовища надзви­чайно складна. Саме в цій площині розглядаються провідні політологічні категорії. Йдеться про полі­тичну систему та її структуру, політичний режим як сукупність засобів здійснення влади, форми прав­ління (монархію, президентську й парламентську рес-

публіки) й державного устрою (унітарну, федератив­ну, конфедеративну).

2. Вельми важливим є розуміння понять правової дер­жави й громадянського суспільства. Наявність цих інститутів свідчить про невпинне просування люд­ства до демократичного ладу. І хоча демократія, за висловом В. Черчілля, теж не є досконалою формою управління суспільством, проте людство поки що не вигадало нічого кращого.

 

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення поняття «політична система суспільства».

2. Яка відмінність між соціологічною та правовою концепцією виз­начення політичної системи?

3. Які типи політичних систем ви знаєте?

4. Дайте визначення поняття «політичний режим».

5. Чи є відмінності, а якщо є, то в чому вони полягають — між то­талітарними режимами в Радянському Союзі й фашистській Німеччині?

6. Дайте визначення форми державного правління. Які форми дер­жавного устрою вам відомі?

7. Дайте визначення понять «правова держава», «громадянське суспільство».

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Антология мировой политической части: В 5 т. — Т. I. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. — М., 1997. — 238 с.

2. Бабкин В., Селиванов В. Народ и власть. — К.: Манускрипт, 1996. — 448 с.

3. Бушок А. Гитлер и Сталин: жизнь и власть. Сравнительное жизнео­писание: В 2 т. / Пер. с англ. — Смоленск, 1998. — Т. 1. — 656 с; Т. 2. - 688 с.

4. Конституція України. — К., 1997. — 96 с.

5. Розова Т. В., Барков В. Ю. Специфіка становлення громадянського суспільства в Україні: Монографія. — Одеса, 2003. — 336 с

 

Порівняльна політологія