Поняття «держава» і теорії її походження

Бабкіна

Держава в політичній системі суспільства

 

Держава є одним із найважливіших інститутів су­спільства, центральним елементом його політичної си­стеми.

Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку її сутнісних рис, соціальної ролі здійс­нюваних нею функцій, форм державного правління й дер­жавного устрою, принципів міждержавної політики.

Поняття «держава» і теорії її походження

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукуп­ності зв'язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.

Державу характеризують:

— організація влади за певним територіальним прин­ципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровнородинними ознаками;

— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охо­роною встановлених у ньому порядків (державні чинов­ники);

— право і можливість проводити внутрішню і зовні­шню політику від імені всього суспільства;

— монопольне право на примусовий вплив щодо насе­лення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які вико­нують функції державної влади;

— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

— монопольне право на збирання податків для фор­мування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні держав­ні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку су­часних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визнача­ються основними принципами її функціонування:

— верховенство публічної влади;

— збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

— досягнення єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, гру­пами, націями, політичними партіями тощо), за допомо­гою права і можливості здійснювати внутрішню й зовні­шню політику від імені народу, через органічну взаємо­дію з громадянським суспільством загалом.

 

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії поход­ження держави.

Неісторична теорія. її висунув Аристотель, проголо­сивши: природа людини як «політичної істоти» визначи­ла їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держа­ви і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — «загальне благо». Існує «природний закон», закладений Богом у серця людей. Цей «божественний закон» вищий від «природного». Тому церква — вище держави. її зако­ни^ не повинні порушувати правителі.

Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до поси­лення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

Патріархальна теорія. її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держа­ва виникла в процесі механічного об'єднання родів у пле­мена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступни­цької влади на кшталт первісних форм). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійс­нюється від імені всіх і для загального блага.

Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII ст., в мо­нархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розкві­ту договірна теорія набула в період розвитку капіталісти­чних відносин. її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Рус-со. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур.

Сутність означеної теорії в тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним до­говором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природ­ного права громадян на життя, свободу, рівність, недотор­каність майна тощо. Закон, влада зобов'язані задовольня­ти природне право людей, захищати їх. Заради цього гро­мадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися їх волі, закону.

Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумпло-вич. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарві-ном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завою­вання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального кон­флікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.

Класова теорія. її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держа­ви — це природно-історичний, об'єктивний процес. Дер­жава започатковується в пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного пе­ріоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. є.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допо­могою державного апарату («державної машини») тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки во­лодінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку тво­рців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава посту­питься місцем комуністичному суспільному самовряду­ванню.

Щодо класового характеру держави, нині існують ін­ші точки зору. Приміром, американські політологи Дж. Гелбрейт, Р. Харрод, А. Кросленд та інші стверджу­ють, що соціально-класовий чинник не є домінуючим у розвитку державності. Держава поступово деполітизуєть­ся. За розвинутого демократичного суспільства вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства. Іншої позиції дотриму­ється французький соціолог М. Дюверже, який, сумніва­ючись у можливості будь-якої деполітизації держави, висунув положення про її двобічність як суб'єкта влади. Така двобічність зумовлена тісним переплетенням у функціях держави класових та загальносоціальних оріє­нтацій.

Тому, з одного боку, держава є виразником ін­тересів панівного класу, а з іншого — гарантом соціаль­ного порядку, вигідного всьому суспільству.