Співвідношення гносеології з окремими когнітивними дисциплінами

При вивченні особистості суб’єкта, що пізнає, теорія пізнання спирається на дані психології, фізіології, нейрофізіології, медицини. Великий і різноманітний матеріал для узагальнюючих висновків їй поставляють математика, кібернетика, природні і гуманітарні науки в сукупності усіх своїх різноманітних дисциплін, історія філософії і науки й ін.

У розробці своїх проблем, у розгортанні власного концептуального змісту гносеологія повинна “вичавлювати" останнє у виді “квінтесенції” із усіх своїх названих і інших джерел. При цьому неприпустимо як недооцінювати (а тим більше цілком ігнорувати), так і абсолютизувати який-небудь один із них. Так, наприклад, будувати теорію пізнання тільки і винятково на основі аналізу математичного (Декарт) чи природничонаукового знання (логічний позитивізм) – значить надходити односторонньо, а отже, помилково.

Тісно взаємодіють онтологія з гносеологією, так як буття і існування (екзистенція) тісно корелюють з пізнанням. Сам факт існування буття фіксується в акті пізнання.

Межуючи з когнітивною психологією, гносеологія забезпечує когн. Психологію методологічною базою. На межі з історією гносеологія надає їй методологію для своїх досліджень. Гносеологія обумовлює предмет культурології. Фізіологія внд вивчає яким чином функціонує мозок під час когнітивної діяльності. Мозок мислячої людини є предметом нейрофізіології. Когнітивна лінгвістика займається вивченням впливу з одного боку мисленнєвих структур на процеси лінгвістичних конструкцій. З ін. боку як мова обумовлює мислення.

Гносеологія досліджує цілий ряд питань, що стосуються пізнавальної діяльності людини, яка реалізується в конкретних науках, а також у позанаукових способах пізнання. Гносеологія вивчає найбільш загальні характеристики пізнавальної діяльності, відрізняючись тим самим від когнітивної психології, фізіології внд, логіки та багатьох ін наук, що розглядають приватні аспекти процесу пізнання. На відміну від психології, фізіології внд та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей.

Вихідні гносеологічні принципи філософа, як правило, визначаються його ціннісними установками, онтологічними уявленнями, сформованою системою переконань і вірувань, через що у філософії сформувалися різні, часто альтернативні, гносеологічні позиції.

Теорія пізнання не збігається з психологією процесів пізнавання. Психологія пізнання ставить питання про те, як відбувається і за допомогою яких душевних явищ і процесів здійснюється людське пізнання. Психологія є одна зі спеціальних наук, має своїм предметом обмежену область буття (психологічні явища) і спирається на ряд загальнологічних і онтологічних передумов, на визнання т. зв. лог. законів, в силу яких можливе здійснення будь-якої наукової думки. Якби ми ототожнювали теорію знання з психологією пізнання, то виявилося б, що вищі і загальні істини, що лежать в основі всіх наук, в т. ч. і самої психології, в свою чергу, обгрунтовуються цією психологією, тобто ми впали б і в порочне коло, і в помилку так зв. hysteron proteron (пояснення первинного похідним). Теорія пізнання досліджує не процес пізнання, а природу самого знання як об'єктивного ставлення володіння істиною. Вона досліджує не процеси, що відбуваються всередині пізнаючої особистості, а саме відносини між пізнаючим суб'єктом і пізнаваним об'єктом. Тепер її часто називають, бажаючи уникнути смутного позначення, "логікою знання", "феноменологією знання або навіть "основною наукою"(Ремко). Усі буття у всій його нескінченності є предмет або зміст знання, бо теорія знання є не приватна, спеціальна наука (як психологія), а універсальна або справді-філософська наука.