Дискурс та рефлексія в пізнанні

Дискурс (від лат. - блукати) - вербально артикульована форма об'єктивації змісту свідомості, регульована домінуючим в тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності. Некласичний тип філософствування здійснює свого роду перевідкриття феномену Д. - як в контексті вербально-комунікативних практик, так і широкому соціо-політичному контексті.

В епоху Відродження, коли поняття "дискурс" почало вводитися в обіг в італ мові як, воно все ще мало негативний зміст і означало: "вести не надто виразний і довгий монолог". Відродження, втім, внесло зміни в канони риторики. Дискурс ставав метою вдало побудованої мови. Це метод, який за допомогою досконалого способу вираження артикулює здатності розуму і витягує приховані істини із суті предмета.

Філософія, риторика і теологія Відродження чимало внесли в розвиток поняття "дискурс". Завдяки цьому на початку Нового часу з дискурсом стали пов'язувати обговорення наукових проблем в типовому для тієї епохи ессеістському стилі з використанням національної. Ця зміна стилю міркування йшло паралельно з катастрофою середньовічної картини світу і жорсткої дисциплінарної структури середньовічної вченості, з відмовою від анонімності і набуттям значущості індивідуального авторства тексту. Експериментальне мислення вченого вимагало іншого стилю, неформального, відповідного пошуковій, незаданій постулатами, дослідницькій орієнтації.

Одночасно відбувалася певна догматизація самого дискурсу, що призводить до його іншого розуміння. У цьому контексті історична місія дискурсу полягала у створенні "функціонального еквівалента божественного одкровення". "Дискурсивним" стало називатися таке систематичне, методичне і особливо понятійне мислення, яке послідовно, по частинах, представляє деяке ціле і тим самим робить його пізнаваним. Воно було покликане компенсувати недолік гносеологічної здатності людини приходити до необхідного знання шляхом безпосереднього споглядання. В силу лінійної послідовності такого міркування дискурс як монологічно побудована мова, як лист, як систематичний трактат надалі протиставлявся усній розмові, діалогу. Монолог містив у собі постійні акти самореференціі мовця, які розгортали її власну внутрішню динаміку.

У XVIII ст дискурс і трактат співіснують один з одним, причому дискурсивно-есеїстично часом обговорюються природничонаукові проблеми, і систематично трактуються гуманітарні.

У XIX ст з форми презентації точних наук практично повністю виживає літературність. Навіть їхній емпіричний компонент відтепер не допускає свободи викладу і повинен підкорятися формально-логічним критеріям. Дискурс мігрує в область естетичного, в сферу реалістичного і натуралістичного французького роману і готує стилістичну базу для формуючих гуманітарних наук.

У ХХ ст виникають численні теорії дискурсу, які в основному належать до двох напрямків. По-перше, це німецька школа, яка, спираючись на Канта і англо-американські теорії мовних актів, формулювала етичні принципи дискурсу в рамках теорії комунікативної дії. По-друге, мова йде про французьку школі дискурс-аналізу, яка об'єднує критику раціональності Ніцше і Хайдеггера з постмодерністськи зрозумілим неоструктуралізмом і ототожнює дискурс з феноменом влади. Нарешті, поняття дискурсу проникає в психологію, етнографію, соціологію та ін соціально-гуманітарні науки, а також в теологію, фактично претендуючи на статус міждисциплінарної методологічної програми. В цілому, як вважає В.В. Мароши, очевидні дві тенденції: називати "дискурсом" будь-яку мовну (комунікативну) практику, включаючи сюди і невербальні одиниці (жест, міміка, рух тіла і т.д.) і обмежити сферу дискурсу "дискурсивним" (логіко-формалізованим, понятійним, термінологічним і т.д.).

Значний статус знаходить поняття Д. в контексті лінгвістичних аналітик, в рамках семіотичної традиції, в проблемному полі досліджень культурологічного і т.д. Домінантною тенденцією аналізу Д. у другій половині 20 ст. стає тенденція інтеграції різних аспектів його розгляду - поза дисциплінарних бар'єрів. Теорія Д. конституюється в якості одного з найважливіших напрямів постмодернізму. У зв'язку з увагою філософії постмодернізму до проблем вербальної і - особливо - мовної реальності поняття 'Д.' виявляється у фокусі уваги, переживаючи свого роду ренесанс значущості. Так, наприклад, в самооцінці Фуко, аналітика Д. конституюється як один з фундаментальних пріоритетів його творчості. Власне, предметом «археології знання» виступає не автор, не лінгвістичний код, не читач або індивідуальний текст, а обмежений набір текстів, створюючих регламентований Дискурс (Фуко).

На відміну від історико-філософської традиції, яка розуміла Д. як свого роду раціонально-логічну процедуру скромного читання, тобто декодування у міру можливостей іманентного світу сенсу, постмодернізм альтернативно інтерпретує дискурсивні практики: 'не існує ніякого пре-дискурсивного провидіння, яке робило б його прихильним до нас' (Фуко). У контексті класичного мислення Д. репрезентує автохтонний сенс і іманентну логіку об'єкта; постмодернізм же - в контексті постметафізічного мислення - центрує увагу на нонсенсі як відкритої можливості сенсу. Д. - за допомогою накладання її матриць - деформує автохтонні прояви 'предмета говоріння', в силу чого може бути охарактеризований як 'якась практика, яку ми нав'язуємо зовнішньою по відношенню до Д. предметності. Згідно постмодерністському баченню дискурсивних практик, в Д. об'єкт не репрезентується в його цілісності, але процесуально здійснюється як послідовна спекулятивна актуалізація останнього. Центральну увагу філософія постмодернізму приділяє не змістовним, а суто мовним моментам. Д. розглядається постмодерністською філософією в контексті парадигмальної для неї презумпції 'смерті суб'єкта'. У цьому контексті Д. починає розглядатися як самодостатня форма артикуляції знання в конкретній культурній традиції - поза яких би то не було значущих моментів, привнесених з боку суб'єкта. Т.ч, Д. трактується постмодернізмом як самодостатня процесуальність. - реально має місце не інтерпретаційна діяльність суб'єкта, але моменти самотолкованія думки. Це означає, що якою б не була мета дискурсивної процедури, завжди - і в рамках листа, і в рамках читання - суб'єкт не буває екстериторіальним по відношенню до свого дискурсу.

Філософія не створює наукової теорії дискурсу, але проблематизує саму цю можливість. Вона починає з того, що проводить відмінність між дискурсом і текстом як динамічним і статичним елементами мови, незавершеним і закінченою промовою. Перша для свого розуміння потребує діалогу з іншим, друга - діалогу з самим собою (саморефлексії, інтерпретації). Сама ж діяльність рефлексії або інтерпретації може бути зрозуміла як дискурс з приводу тексту, контексту або сенсу. Тоді динаміка дискурсу буде переміщенням з одного рівня мови на іншу, з одного типу дискурсу на інший. Вона виявляється міграцією, або обміном вмістом між синтаксисом, семантикою і прагматикою, між текстом, контекстом і сенсом. Дискурс - за допомогою ланка між текстом і контекстом, що дозволяє зробити один текст контекстом іншого, залучити контекст в текст, внести елементи тексту в немовні контексти, надати сенс тексту і навколишньому світу.

Одночасно міграційна природа дискурсу проявляє себе в тому, що дискурс, всупереч вищесказаному, не може бути строго протиставлений тексту і контексту. Дискурс є також різноманітне використання текстів та його створення, і дискурс утворює діяльнісно-комунікативний контекст, який безпосередньо супроводжує текст або існує як його прихований підтекст.

Дискурс - це вітальні знання, що знаходиться в безпосередній взаємодії з його творцем і, одночасно, з умовами пізнання (предметними, соціальними, культурними). Вивчення мовного дискурсу в різних областях діяльності, і насамперед у науці, філософії, теології, ідеології, дозволяє більш повно охарактеризувати ці типи пізнання з точки зору їх динамічності, креативності, живого функціонування в культурі. Це, в свою чергу, стає можливим у міру того, як розвиваються спеціальні теорії дискурсу.