Основними орієнтирами етичної свідомості епохи Середньовіччя є:
- теоцентризм (ідея бога як морального абсолюту);
- супранатуралізм (те, що засновано не на природних явищах, а на будь-якому сверхприродному факторі і цим фактором обумовлюється);
- антираціоналізм (приоритет віри над розумом);
- ригоризм (християнська мораль є відмовою від свовілля, підкорення волі бога);
- аскетизм (тілесне – тлен, головне – спасіння душі);
- інше у порівнянні з античною етикою розуміння чеснот (замість «блискучих пороків язичництва» - любов, милосердя, смирення);
- проголошення рівності людей перед богом.
Середньовічне етичне мислення є заперечення античної моральної філософіїї, тому що основою інтерпретації моральності є релігійна віра, а не розум. Розуму відводять другорядну роль в можливості збагнути суть моралі, а також у виборі індивідуальної моральної позиції. Всюди приоритет надан безмерній вірі в бога. Пошук об’єктивних основ моралі, що на тривалий час виявився пов’язаним із християнською релігією. Ідея загальної гріховності і спокути провини стражданням і покаянням, вірою і любов’ю до Бога, готовність виконати його волю стає визначальною. Основою інтерпретації моральності в етиці стала релігійна віра. Вся проблематика християнського морального вчення - про джерело і природу моралі, про призначення і сенс життя людини, про добро і зло сходить до Священного Писання. У своїй творчості християнські теологи і філософи - А. Августин, Ф. Аквінський, Е. Роттердамський - прагнули розкрити і розтлумачити моральний зміст текстів Священного Писання, обґрунтувати моральний спосіб життя християнина.
Ідея Бога як морального абсолюту задає жорстку межу тлумачення моральної проблематики: життя людини і цінності життя набувають сенсу тільки відповідно до божественного законодавства. Бог виступає в якості об’єктивного, безумовного, єдино істинного джерела моралі. Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі. З ідеї любові до Бога народжується нова, невідома античності, чеснота – милосердя, що передбачає прощення образ, готовність до співчуття і активної допомоги стражденним. На тлі ідеї любові одержує свій вираз «золоте правило моральності: «Отже, у всьому, як хочете, щоб з вами поводились люди, так чиніть і ви з ними…».
На відміну від стоїцизму, який орієнтується на сильну особистість, здатну все придбати в собі самій, християнство звертається до «ніщих духом», до «тружденним та нужденним», до всіх, кому потрібна точка опори. Тим хто у розпаччі християнська мораль пропонує втіху – спокуту страждань і вічне блаженство в іншому світі.
Ідеали початкового християнства значно відрізняються від наступних історичних форм його втілення, які підкорили диктату своїй догматики філософську та етичну думку. Поступово християнство стає ідеологією, просуваючись європейським простором, і воно значно еволюціонує, спираючись на різні соціокультурні обставини. Це виражається в наступних діях: від проповіді суцільної любові до переслідування інакодумців, від проголошення рівності людей і зречення богатства до санкціонування соціальної нерівності.
Для цієї епохи характерним є те, що моральна свідомість не вичленовується серед інших форм суспільної свідомості і моральності, як специфічний засіб регуляціїї від інших нормативів. Це пояснюється тим, що християнська теологія синтезувала в единий комплекс релігійну, філософську, етичну проблематики. В результаті проблема специфіки мораль не піднімається, а традиційні етичні проблеми прикриваються релігійним шаром.
Синкретизм середньовічного світогляду, позбавив етику самостійного статусу, підкорив моральну проблематику теософії, що збереглося в період патристики і в період схоластики.
Патристика (західна і східна). Патристики (гр. – отець) – філософії і теології отців церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства ІІ-VІІ ст. Першими патристами були апостоличні отці, які слідували безпосередньо за апостолом Павлом. В ІІ ст. з’являються апологетичні отці. Апологети (гр. захищаю), християнські богослови, письменники-філософи, які в своїх працях захищали принципи християнства від критики з боку язичних вчених. Апологети твердили, що аморальність не може бути властивістю Бога, який уособлює вище благо, а отже, аморальність язичницьких культів свідчить про їх неправдивість. Так принцип моральності набирає у пізнанні статусу критерію істини.
Спираючись на вчення стоїків, апологети розвивали моральні ідеї гуманного ставлення до людини, зміцнивши їх посиланням на авторитет Бога і поєднавши їх з практикою. Бог дарував людині мудрість і людинолюбство, тому для християн на першому місці стоїть шанування Бога, а безпосередньо за ним і у тісному зв’язку з ним – милосердя і людяність. Людяність, милосердя, співчуття, любов до людей – на ці почуття спирається етика апологетів.
Одним із апологетичних отців церкви був Квінт Септимій Тертулліан (бл. 160-222 рр.) – християнський богослов, письменник, юрист, філософ. Він намагався довести несумісність грецької філософії та християнського віровчення, вважав, що християнська «божественна» мудрість набагато глибша від мудрості філософської. Він заявляв у своєму основному творі «Апологетикум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно, тому що це суперечить розуму». Цим розкривається суть його вчення. Вважав, що філософський розум спонукає людину до помилковості, до порушення загальноприйнятих правил і поглядів, тобто відводить людей від догматів і організаційних форм релігії. Віра, за Тертулліаном, є вищою істиною, ніж істина розуму.
Ідея підпорядкування моралі релігії найбільш яскраво відбита у творчості Августина Аврелія (Блаженного) - (354 – 430). Він був видатним теоретиком християнства і політиком католицької церкви. У православній традиції його прийнято називати Блаженним, а в католицькій – Святим. Його літературна спадщина велика. Сюди входять філософсько-теологічні праці, апологетичні твори, екзегетичні роботи (розтлумачуючи). У своїй філософії Августин спирався на філософію Платона.
Формулою вчення Августина було: «Я хочу пізнати Бога і душу, а більше – зовсім нічого». Він створив онтологичне вчення про Бога як абстрактне буття. Сам Бог є джерелом буття, є вищою красою. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовжує його творити. Бог є вищою сутністю, бо являє собою єдине, досконале, абсолютне буття. Він є причиною існування всього сущого, усіх його змін, є основою достовірності всього. Людині заздалегіть визначено Богом блаженство чи прокляття. Бог є найвищим благом і причиною усякого блага. Лише через з’єднання з Богом людина може досягти щастя. Тому спрямованість людини до Бога природна. Пізнати Бога може тільки душа. Душа безсмертна, вона не має у собі нічого матеріального, вона знаходиться у тісному зв’язку з розумом. Розум є погляд душі, яким вона сама собою споглядає істинне. Істина знаходиться у нашій безсмертній душі, а тому людина не повинна забувати про неземну мету свого життя. Вище призначення людини – спасіння душі.
Людина є розумна душа. Людина прагне до Бога, бо в ньому знаходить спокій, любов і благодать. Людина іде до Бога двома шляхами – шляхом розуму, використовуючи теологію і філософію і шляхом віри. По життю людину ведуть воля і віра, бо вони набагато вищі від розуму. Віра є особливого роду мислення.
Августин визнавав найвищим авторитетом віру в церкву. Вважав за необхідне посилити віру доводами розуму. Він вказує на внутрішній зв’язок віри і знання і тим самим розробляє теорію гармонії віри і розуму.
Августин наступним чином вирішував питання добра і зла. Світ як творіння Бога, є носієм всеблагодаті. Але в світі твориться і зло. Спираючись на тексти Священного писання, Августин говорить, що зло – це брак добра, це відсутність добра. Зло не існує само по собі як якась особлива сила. Зло має свої корені в людській природі. Воно виникає там, де не створюється добро. Людина може спрямовувати свою волю до спасіння або до відчаю, до добра чи зла. Зло – це гординя, що виникає із намагання обійтися без Бога. Зло має земний характер, виникає від людини, а тому людина повинна відповідати за вчинене зло. Тут А. Августин уперше з позицій християнської філософії звернув увагу на таке важливе питання як свобода особистості, її відповідальність перед людьми і Богом за свої вчинки.
Велике значення має вчення про божественну благодать і її відношенні до волі людини і про божественне призначення. Суть цього вчення полягає в тому, що перші люди Адам і Єва були вільними і безгрішними і мали можливість слідувати за божою волею і досягти безсмертя. Але люди в особі Адама і Єви здійснили гріх. Тому всі покоління людей обтяжені гріхом і смертю. І все ж, характеризуючи роль вольоного начала в почуттях, Августин писав: «Людина зазнає страждання рівно настільки, наскільки піддається йому». Ця узагальнююча думка стала крилатою навіки.
Августин підтримує ідею майнової нерівності людей, яку він вважав вічним і незмінним принципом суспільного життя. Багатство і бідність, говорив Августин, буде мати місце завжди, доки буде існувати земне життя людства. Але Августин заспокоював людей тим, що добропорядна людина, хоч і бідна, зате в душі вільна, а зла людина, хоч і царює, є жалюгідним рабом своїх пороків. Керуючись однією з основних християнських ідей, а саме ідеєю принципової рівності всіх людей перед Богом, Августин закликає усіх жити в злагоді.
Церква, згідно Августина, повинна займати особливе положення. Вона є зримим представником царства божого на землі. Держава повинна їй служити. Держава – це розбійницька зграя, царство гріха. Держава заснована на любові людини до себе, на егоїзмі. Це арена безперервної боротьби, війни, конфліктів. Падіння Риму є закономірним результатом його історії.
Вчення Августина довгий час було домінуючим. Лише ХІІІ ст. Тома Аквінський створив нову модель ортодоксії, але ідеї Августина продовжували своє життя, маючи вагомий вплив на духовний світ середньовіччя.
Християнізація Київської Русі в Х ст. створила сприятливі умови для поширення писемності і становлення самобутньої філософсько-етичної думки. Філософія Київської Русі своїм стрижнем мала етичну проблематику. Центральною постаттю цього періоду був митрополит Іларіон, автор «Слова про Закон і Благодать». Його діяльність і творчість припадають на першу половину ХІ ст. У своєму творі Іларіон стверджує протилежність моралі Закону Старого Завіту моралі благодаті Нового Завіту. На його думку, старозавітна іудейська мораль має вузько етнічний характер на відміну від універсалізму євангельської моралі. На думку Іларіона, зміст благодаті утворює євангельська істина. Вона вища за тимчасову користь, за саме людство. Вона обумовлює животворне буття, породжує спасіння. Закон є чужим уявлення про вище благо, свободу, він цілком занурений у буденне, в марноту земних пристрастей. Він не очищає, не робить шляхетним, а тільки спричиняє гнів і злочинність, заздрість, судові позиви. Для Київської Русі цілком зрозуміло, що Благодать, усуваючи закон, приводить до знищення рабства. Закон замінюється благодаттю, рабство – свободою. Відтепер немає обраних, а всі є рівними. Ті, хто пізнали істину, стали новими людьми, осягнули нові ідеї про призначення і цінність людини.
Ще одним напрямом у розвитку філософсько-етичної думки середньовіччя була так звана схоластика (лат. шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (рання) і ХІІІ ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини ХІІ ст. – в університетах. Надалі слово «схолостика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.
Завдання схоластики полягало в пошуку раціональних шляхів істинності, доказовості всього того, що проголошувала віра. Йшлося не про знаходження істини, яка дана в одкровенні, а про те, щоб довести істину за допомогою розуму, філософії. Схоласти прагнули раціонального обгрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Для цього вони використовували ідеї античної філософії – Платона і особливо Арістотеля.
«Батьком» схоластики називають візантійського богослова, філософа Іоанна Скота Ериугену (бл. 810-877 рр.). Йому належить теза, яка відноситься до всієї схоластики: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки – справжня філософія є справжньою релігією. Ериугена був одним з перших захисників раціоналізації теології. Він писав, що Бог створив природу нашого розуму розумною, вільною. «Людина є розумна субстанція, вона здатна сприймати мудрість!» Бог по своїй щедрості нам дозволив рухатися за власним бажанням розумно і вільно. Рухом розуму є міркування. Причини праведних вчинків закладені у вільному виборі людської волі, а причини злодіянь полягають у спотвореному, викривленому русі свободного вибору.
Отже, виходячи з вище зазначеного, Ериугена висунув наступні етичні міркування. Будь-яка людина має право вільного морального вибору. Якщо людина має багато чеснот, то вона неодмінно заслуговує на спасіння.
Представником середньовічного реалізму був Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.). Ансельм автор цілого ряду праць: «Про грамотного», «Про істину», «Про свободу вибору», «Чому Бог став людиною?». В роботі «Про істину» Ансельм намагався довести, що «істина» має місце не лише в мисленні, вона самостійна й існує сама по собі, існує реально. Істина не належить жодній речі, але коли якась річ існує відповідно їй, то йдеться про «її істину» або «її правдивість». Судження істинні, так як вони входять в «істину» взагалі. Справедливі дії здійснюються на основі їх приналежності до поняття справедливості взагалі. Пізнання істиного є прояв істини. Перебуваючи в самій собі, справжня істина тотожня Богу. Отже, загальні поняття мають власне, незалежне від одиничних речей існування, але зв’язані з ними.
Ансельм вважав, що через первородний гріх людина позбавлена права вільного морального вибору. Людина не здатна здійснювати вільний вібір і тому приходить до гріху. Моральність людини, її спасіння можливі тільки завдяки милості Бога.
Видатним мислителем був П’єр Абеляр (1079-1142 рр.), французький філософ, теолог-схоласт і поет. Автор праць: «Вступ до теології», «Логіка для початківців», «Діалектика», «Схоластична теорія», «Так і ні», «Етика, або Пізнай самого себе», «Діалог між Філософом, Іудеєм і Християніном». Мудрою людиною, за Абеляром, є та, яка у своїх діяннях спирається на розум, а не на сліпу віру. Він наполягав на раціонально-доказовому сприйнятті істини. Ототожнював Христа з Логосом і мудрістю отця – Софією. Наголошував, що кожен за допомогою власного розуму обирає авторитети. Розум має перевагу над авторитетом у тому, щоб «бути винахідником наук». Треба довіряти своїм власним силам, знаходити власні докази, а не користуватися чужими думками. У протилежність позиції Ансельма «вірю, а тому знаю», Абеляр говорить, що «пізнаю те, у що вірю». Не можна вірити в те, що незрозуміле. Людина повинна завоювати свою віру особистим зусиллям. Недоліком більшості релігій є те, що вони сприймаються не розумом, а звичкою, що прищеплюється з дитинства. Провідний філософсько-теологічний принцип середньовіччя – підпорядкування розуму вірі був спростований.
В середньовічну добу постала і набула розквіту не тільки християнська, але й мусульманська культура з відповідними етичними засадами. Формування етичних поглядів арабського світу в цю добу відбувалося в межах ісламу. Іслам виник в першій половині VІІ ст. Його родоначальником був Мухаммед (Магомет) – головний пророк Аллаха. У мить озаріння йому з’явився ангел Джебраїл, який оголосив волю Аллаха щодо його призначення і показав йому письмена на світку. Ці тексти згодом стали основою Корану – головної священної книги ісламу. Після цієї події Мухаммед зробився пророком-проповідником, який закликав до покірності волі Аллаха. Покірність – основа віри в Аллаха, визначальна риса і моральна настанова віруючих цієї релігії. Мусульманин перекладається як «покірний». Мухаммед проповідував певний спосіб життя, встановив етичні норми, дотримання яких вимагає від мусульман Аллах. Аллах – найвища цінність арабської культури. Він все створив, все передбачив і наперед визначив долю кожної людини. Абсолютне божественне передбачення виключає для людини будь-яку свободу волі. Така позиція, яка є різновидом релігійного фаталізму, відіграє велику роль в житті як ісламських суспільств, так і кожного віруючого, є основою громадської і особистісної моралі в ісламському середовищі. Ті мусульмани, які вірно служили Аллаху, терпіли, молилися, давали подаяння, поклали життя у боротьбі за іслам, їх чекає рай – сади вічності.
Джерелом етичних засад є священні тексти, записані в Корані, Сунні і Шаріаті. Згідно з релігійно-етичними приписами всі мусульмани є рівними перед Аллахом і кожен покірний волі Аллаха є воїном ісламу. Священні книги відобразили багатовіковий досвід розвитку моральних стосунків. Це знайшло вираз у таких правилах, як вшанування старших і батьків, заборона азартних ігор і вживання вина, суворе засудження брехні і крадіжок. Священними є родинні зв’язки, гостинність і обв’язок допомогати мандрівникам і убогим. Чітко прописані права жінок, що обмежує свавілля у подружніх стосунках. Головна моральна чеснота жінки є терпіння і покора чоловікові. Чоловік повинен шляхетно поводитися з дружиною.
Втілення сили Аллаха відбувається в уммі – мусульманській громаді, яка контролює життя, мислення, мораль й побут кожного індивіда. Поза уммою неможливе благочестиве моральне життя і спасіння.
Мусульманська етика виключає встановлену згори соціальну нерівнясть, закритість і недоторканість привілеїв окремих прошарків суспільства. Всіляко заохочується і теологічно обгрунтовується активність, підприємливість, соціальна мобільність. Таланти, сміливість, ризик, випадок – все це праведні моральні шляхи, що можуть допомогти людині досягти успіху в житті, зробити її щасливою.
Значний доробок у розробку етичних засад мусульманського суспільства здійснили видатні філософи середньовічної ісламської кільтури: Авіценна, Аверроес, Аль-Фарабі.
Аль-Фарабі (810-950 рр.) вважав, що головною метою людської діяльності є щастя, яке неможливе без пізнання. Умовами досягнення щастя є воля та її свобода. Воля з необхідністю пов’язана з чуттєвим пізнанням, її свобода – з логічним міркуванням, які і відкривають можливість того чи іншого вибору. Проте досягнення щастя, як вважав, слідуючи в цьому за Арістотелем, Аль-Фарабі, можливо лише у людській спільноті. Він створив соціально-етичну теорію, надавши їй виразної етичної спрямованості і виклав її у «Трактаті про погляди мешканців доброчесного міста». В своїх міркуваннях про ідеальне високоморальне місто арабський мислитель віходив з етичних ідей Арістотеля і Платона.
Ібн-Сіна (Авіценна – 980-1037 рр.) був видатним вченим і лікарем свого часу. Його з повагою називали «Князем вчених». Був добре обізнаний з працями Арістотеля, творчо розвинув ідеї Стагірита. Він створив енциклопедичне вчення про структуру знання і буття; це вчення мало епохальний та енциклопедичний характер. Авіценна прагнув сцілювати не лише тіла, але й душі. Класифікуючи науки, Ібн-Сіна загалом наслідує Арістотеля. Серед наук зустрічається етика як наука про поведінку окремої людини. Практичною етика вважається через те, що її предмет повністю визначається людськими діями. Авіценна вважав, що в земному житті моральність втілена у великих пророках, які знають мислиме без допомоги вчителів і грамоти, тільки через здогадку і через посередництво зв’язку із світом ангелів. Вони здатні осмислити і унаочнити положення тайного світу через свій розум і отримують одкровення. Життя і діяльність пророків є моральним ідеалом для звичайних людей і прикладом для наслідування.
Тома Аквінський (1225-1274 рр.) – видатний філософ європейського середньовіччя, ідеолог католицької церкви, родоначальник філософського напряму – томізму. В сімнадцять років вступив в орден домініканців і присвятив себе духовному служінню. Після смерті йому було присвоєно титул «ангельський доктор», а в 1323 р. він був зарахований католицькою церквою до лику святих, а його система стала офіційною філософською доктриною римо-католицької церкви (1879 р.), в центрі якої була проблема співвідношення релігії й філософії, віри й знання. В наші дні модернізований томізм (неотомізм) залишається одним з потужних напрямів теологічної й філософської думки в світі. Головним джерелом поглядів Томи стали твори Арістотеля. Літературна творчість Аквінського була обширною, він писав багато коментарів, які стосуються «Арістотелевої аналітики», «Нікомахової етики», «Метафізики», «Фізики», трактатів «Про душу», «Про небо і землю» тощо. Він автор трактатів з християнської догматики, трактатів із галузі права, філософії держави і суспільства. Головними працями його вважаються «Сума теології» (1266-1274 рр.), «Сума проти язичників» (1259-1264 рр.).
Тома намагався подолати конфлікт між вірою й знанням, з’єднати мораль й релігію. Він спирався на наступні постулати: предмети теології й філософії співпадають; в релігії присутні догмати, які можуть бути доведени теоретично; наукове обгрунтування догматів християнства укріплює віру; ряд християнських догматів людина не може осягнути розумом.
За Томою, Бог є благом. Вище благо для людини – це єднання з Богом, інтелектуальне споглядання Бога. Благість єднання з Господом не пов’язана з емпіричною та чуттєвою благодаттю, а є результатом інтелектуальної діяльності. Благодать в емпіричному світі є обмеженою тому, що пізнання Бога через його вираз в земних явищах спотворюється чуттєвим початком людини. Полною й вічною благодать може бути тільки у потойбічному житті. Все, що створив Бог є абсолютне благо, тому абсолютного зла немає. Воно породжується діяльністю людини. Причини зла: відступ людини від правил й законів; недосконалість волі людини; хибний моральний вибір. Моральність реалізує чесноти. Доброчесний вчинок – це дія, яка виражає свідомий вибір, волю індивіда. Чесноти, за Томою: розумові – інтелектуальні й практичні (розум, здоровий глузд); моральні – засновані на почуттях й щільно пов’язані з розумовими чеснотами (справедливість та ін.); богословські – віра, надія, любов.
У свідомих, вільних вчинках людина керується не пристрастями, а розумом. Пристрасті є властивості низької, чуттєвої природи; морально нейтральні; набувають моральні характеристики тільки тоді, коли підкорені чи непідкорені розуму. Розум людини є низькою сходинкою високої розумності й щільно зв’язан з абсолютним розумом Бога. Розум Бога керує людьми за допомогою благодаті, закона, що вказує вище благо, яке завдає напрям діяльності людей. Тома виділял: «вічний закон, божественна премудрість». Цей закон має вираз в релігійних заповідях, в совісті людей. «Природний» закон – прагнення всього сущого до добра, бажання уникнути зла. «Людський» закон – закони держави.
Доба Відродження (фр. Ренесанс) хронологічно охоплює ХІV-ХVІ ст. й отримала назву через прагнення своїх діячів відродити класичну античну думку. Мислителі цієї епохи творчо переробили античну спадщину і започаткували ряд оригінальних науково-теоретичних і культурних напрямів, серед яких чільне місце посідає гуманістична етика. Поняття гуманізму (лат. людяність) широко використовував у своїх творах Цицерон для означення цілісної і неподільної етико-естетичної характеристики людини. В епоху Відродження Леонардо Бруні визначав гуманітарні дослідження як пізнання тих речей, що стосуються життя й моралі і які прикрашають та вдосконалюють людину. Центром гуманістичного руху була Італія. У період Відродження було закладено фундамент гуманістичної моралі, яка виразно протиставлялася середньовічному теоцентризму. На засадах гуманістичної моралі була розроблена принципово нова світоглядна парадигма, в якій людина вперше посіла центральне місце у Всесвіті. На думку гуманістів справжня шляхетність за основу має вченість. Специфічним критерієм шляхетності стає ступінь оволодіння культурними цінностями. Слід зазначити, що гуманістична ідеологія від самого початку містила в собі суперечності, які згодом стали джерелом її саморуйнування. Фундаментальна суперечність доби Ренесансу полягала в тому, що самовозвеличення людини, яке знаходилося в основі ренесансної культури, а потім стало причиною її падіння.
В добу Ренесансу вперше за всю європейську історію з моменту утвердження християнства було відкинуте уявлення про Бога як особу, що посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина залишилася одна в універсумі. Сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоствердження. Самовозвеличення сприяло зведенню людини до рівня природної істоти. Людина почала духовно згасати в матеріальності. Погляд людини на природу поступово змінюється від ортодоксально християнського до окультного, а згодом – до механістичного. Позбавивши природу Творця, людина почала ставитись до неї як споживач. Зрештою відкрилися психологічні можливості для хижацького руйнування природи. Саме в секуляризованому (світському) гуманізмі потрібно вбачати духовне коріння сучасної екологічної кризи.
Гуманісти відкинули християнську ідею первородного гріха і відродили античне розуміння людини як доброї, прекрасної і розумної істоти. По суті етичні регулятори було замінено на естетичні принципи світобачення. Духовність підміняється мистецтвом, культурою.
Католицизм зазнав глибокої деформації з появою ренесансного гуманізму. Продаж різних посад, корупція, непристойна поведінка духовенства – все це спричинило катастрофічне падіння авторитету католицької церкви. При цьому самі папи і більшість кардиналів були гуманістами, пристрасними шанувальниками античності, покровителями наук і мистецтв.
Утопізм став ще одним продуктом розпаду культури Ренесансу. Утопія – це проект побудови на Землі царства щастя і свободи без Бога. Утопії завжди носили богоборчий характер. Результатом спроб втілення утопій в життя став тоталітаризм в усіх його різновидах і дегуманізація суспільних відносин.
Гуманізм абсолютизує свободу і самодостатність людини і стверджує антропоцентризм. На противагу антропоцентризму християнська антропологія грунтується на христоцентризмі і вченні про благодать.
Лоренцо Валла (1407-1457 рр.) в трактаті «Про насолоду» стверджував, що людина повинна насолоджуватися не тільки духовними, а й тілесними задоволеннями. На думку Валла насолода є головним законом життя, тому що Бог створив всі земні блага і дав людині здатність до насолоди (п’ять почуттів). Принцип насолоди Валла розповсюджував і на потойбічний світ. Він описує рай де люди мають досконалі тіла. Валла утверджував принцип індивідуалізму: егоїзму неможна позбавитись, він закладений у людську природу, породжений інстинктом самозбереження. Життя індивіда є вищим благом для нього, життя близьких, судьба Вітчизни – другорядні. Чеснотою є користь, вона грунтується на здоровому розрахунку. Принципу користі підкоряються всі суспільні відносини.
Піко делла Мірандола (1463-1494 рр.) проголошує, що людина – це мікрокосм, вінець творіння, центр Всесвіту (в праці «Промова про гідність людини»). Мірандола стверджує, що Бог створив людину незавершеною, що дає людині свободу самовдосконалювання, сворення свого образу. Важлива чеснота людини – здатність продовжити справу Творця. Людина може досягнути досконалості янголів, якщо здолає свої низьки пристрасті. Людина може отримати вище благо через Божу благодать. Людина може досягти природного щастя шляхом пізнання природи і себе самої, дійти до таємниць Всесвіту.
Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) заклав підвалини політичної науки Нового часу. Вперше розмежував принципи моралі й політики. Відійшов від релігійної догматики. Бог, за Макіавеллі, є Долею, Необхідністю. Досліджуючи відносини людей (політичні) доходить висновку, що вони є виразом низької природи людини. Людська природа має вираз у хаотичної зміні вдачі, падінні й возвеличенні держав.
Макіавеллі є автором оригінальної етичної доктрини, яка не вписувалась в гуманістичну парадигму. В питанні про походження моралі він відкидає ідею надприродного джерела етичних норм, мислитель відмовляється від абсолютних критеріїв моральності. На його думку, мораль виникає з появою суспільного інтересу, з елементарної потреби впорядкування суспільних відносин. Концентрований вираз мораль знаходить у понятті «справедливість».
Макіавеллі розглядає мораль і моральність з діалектичних позицій. Головні джерела активності людей – любов й страх. Людина є швидше злою, ніж доброю. Від добра все спускається до зла і від зла піднімається до добра. Умовою взаємоперетворення добра у зло і навпаки є досягнення ними межі свого розвитку у конкретній ситуації. Головною моральною чеснотою, навколо якої об’єднується решта, є честь. В діалектиці честі і пов’язаних з нею чеснот – слави, гідності, гордості, самолюбства, марнославства – відображення співпадіння і розходження інтересів окремої особи і суспільства.
Джордано Бруно (1548-1600 рр.) є видатною постаттю епохи. Особливостями моральної особистості, за Бруно, є автономність, самодостатність, відповідальність за себе і своє оточення, володіння творчою енергією, осмислення моральних проблем, сприймання загально людських цінностей.
Основні положення вчення: подолання теологічного розуміння Бога; розгляд Бога як єдності природи; моральні цінності, чесноти – це якості людини і її діяльності; людська діяльність є поза духовним початком, бо ставить собі ціль; діяльність людей грунтується на причинності соціального осередку; єдність людини і суспільства має вираз в діяльності людей на користь суспільства.
