Освіта і література в сучасній Україні

З отриманням Україною незалежності перед нашою державою постало питання реформування та зміни усіх сфер суспільного життя. Не обійшов цей процес і освіту. Значним поступом стала поява стратегічного документа Національної доктрини розвитку освіти, - який заклав підвалини нової парадигми освіти – орієнтації на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентності в європейському та світовому просторах, виховання покоління молоді, що буде захищеним і мобільним на ринку праці, здатним робити особистісний духовно-світоглядний вибір, матиме необхідні знання, навички й компетентності для навчання протягом життя.

Однак реорганізація системи освіти, як і інші перетворення в незалежній Україні, розпочалася на тлі поглиблення економічної кризи, що погіршило матеріальне становище працівників галузі, сприяло відтоку висококваліфікованих кадрів і переходу частини учителів у різноманітні комерційні структури. Наполовину скоротилася мережа дошкільних закладів. У 2001 р. в Україні налічувалося 21 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося понад 6,5 млн. учнів. Унаслідок реформування системи освіти з’явилися середні школи нового типу – гімназії, ліцеї, коледжі – всього понад 500. У шкільництві працює 550 тис. педагогів.

Найінтенсивнішою українізація вкрай зросійщеного шкільництва була в першій половині 90-х років ХХ ст. Кількість шкіл з українською мовою викладання на 1 вересня 1994 р. збільшилася з 43,5 до 67,74 %. На початок 1994 р. українською мовою викладали тільки у 37% академічних груп вищої школи (1989 р. – 6, 1991 – 24, 1992 – 28%). На початок 2000 р. українською мовою охоплено 67,4% усіх учнів (1991 р. їх було 49,3%).

За десять років незалежності дещо було зроблено для оптимізації шкільної мережі відповідно до етнічного складу населення. Народи, що проживають нині на території України отримали змогу відкрити свої національні школи і отримали освіту рідною мовою.

В Україні у 1991 р. було понад 1200 профтехучилищ, де навчалося понад 600 тис. учнів. Багато з цих закладів готували спеціалістів з військово-промислового комплексу, важкого машинобудування і зовсім мало для сфери обслуговування. Тузизму, комунальних служб тощо. Окрім того, україномовних підручників для профтехосвіти практично не було. Реформування цієї громіздкої, малоефективної і консервативної системи проводилося на підставі Указу Президента України від 8 травня 1996 р. У державних професійно-технічних закладах, а також у центрах підготовки і підвищення кваліфікації фахівців 2002 р. навчалося понад 500 тис. учнів і слухачів.

На початку 90-х р. ХХ ст. було 735 технікумів та училищ, 15 коледжів, 156 університетів та інститутів. Закон України «Про освіту» (1991 р.) визначив статус вищих навчальних закладів – університетів (в тому числі галузевих), академій, коледжів та дозволив створювати недержавні заклади освіти.

Перший навчальний і науковий заклад нового типу відкритий 1992 р. – це університет «Києво-Могилянська академія» з українською та англійською мовою викладання. Були створені також Національная академія управління, Академія фінансів та ін.

Для контролю за якістю навчання було створено Державну акредитаційну комісію, запроваджено чітку структуру освітньо-кваліфікаційних рівнів, дозволено вищим навчальним закладам приймати студентів понад плану державного замовлення з частковою або повною оплатою навчання.

Реформування освіти в Україні є частиною процесів оновлення освітніх систем, що відбуваються останні двадцять років у європейських країнах і пов’язані з визнанням значимості знань як рушія суспільного добробуту та прогресу. Ці зміни стосуються створення нових освітніх стандартів, оновлення та перегляду навчальних програм, змісту навчально-дидактичних матеріалів, підручників, форм і методів навчання.

У наш час велика роль відводиться освятнянському напрямку у розвитку суспільства і розв’язанні його проблем. Висловлюючи своє розуміння ролі освіти в сучасному світі, сучасний науковець В. Андрущенко зазначає, що освіта загалом і вища освіта зокрема відіграє в суспільстві унікальну роль: вона відтворює особистість, озброює її знаннями, формує світогляд і творчі здібності, виховує як патріота і громадянина - тобто реально готує його майбутнє. І від того, якою буде наша освіта, без перебільшення, залежить майбутнє держави: народу і культури.

Станом на перше грудня 2009 року система вищої освіти налічувала 966 вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети), з них 619 вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, в тому числі 531 державної форми власності. Загальна чисельність студентів таких закладів становить 548 тис. осіб.

Мережа вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації налічує 347 закладів, у тому числі 233 державної форми власності. Серед них функціонує 166 університетів, 62 академії, 119 інститутів та 2 консерваторії. В університетах, академіях, інститутах навчається 2,7 млн. молодих людей.

Щодо шкільної освіти у 2000 році Постановою № 1717 відносно статті 12 Закону України «Про загальну середню освіту» було схвалено рішення щодо подовження терміну навчання в загальноосвітній школі до 12 років. Змінилася система оцінювання – Україна перейша до 12-ти бальної шкали оцінок досягнення учнів у навчанні, полишивши спільну з країнами колишнього СРСР 5-ти бальну. Повернулася до старшої школи профілізація навчання, що дає шанс творити найсприятливіші умови для диференційованого навчання старшокласників, забезпечити їм осмислений вибір професії, допомогти школі перебороти певну закритість, об’єднавши ресурси та зусилля з іншими навчальними закладами - професійно-технічними, вищими, міжшкільними навчально-виробничими комбінатами тощо, а в перспективі і з потенційними роботодавцями.

З 2007 року в Україні введена програма Зовнішнього незалежного тестування, головною метою є надання талановитій молоді можливості навчатися у вищих навчальних закладах держави.

Реформування вищої освіти в Україні дало поштовх до виникнення нових наукових дисциплін, зокрема, геометричного моделювання, геоінформаційних систем і технологій, паблік рілейшнз (PR), екоменеджменту та інших.

19 травня 2005 року на конференції у норвезькому місті Берген Україна офіційно приєдналася до «Болонського процесу», що має на меті створення єдиного європейського простору вищої освіти. Приєднання України до Болонського процесу надає можливість здійснити структурні перетворення вищої освіти за узгодженою системою критеріїв, стандартів і характеристик, що дозволить Україні стати визнаною частиною європейського освітнього і наукового простору.

На базі вищих навчальних закладів науковці України сьогодні працюють в таких напрямках: хірургія (відновні кістково-пластичні втручання у хворих на остєомієліт); хімічні досліди (вивчення канцерогенних властивостей хімічних речовин); екологія, економіка, техніка та технологія, психологія, інженерія. Деякі з проектів взагалі розробляються за власні кошти науковців. Дуже часто до наукової роботи сьогодні залучаються студенти. Найталановитіші студенти стають учасниками різних студентських освітніх програм, наприклад, програма обміну для студентів Бюро у справах освіти та культури Держдепартаменту Сполучених Штатів Америки (UGRAD) надає можливість студентам першого, другого та третього курсів навчатися протягом одного академічного року в університетах або 4- та 2-річних коледжах США.

Необхідність розв’язання глобальних проблем, що стоять перед людством на порозі третього тисячоліття, вимагає високого рівня освіти, зростання інтелектуального та духовного потенціалу суспільства, підготовки нової генерації працівників, здатних створювати найновітнішу техніку, технології.

Стратегія співпраці України з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в Європейський освітній простір, як напрям, завдяки якому можна досягти вагомих успіхів у всіх інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція української вищої освіти в європейський освітній простір може стати одним з вирішальних системних чинників у входженні України в об’єднану Європу.

Чимало зроблено для повернення в Україну її культурних та історичних цінностей. У лютому 1992 року було підписано главами держав СНД угоду з цього приводу. Для Україні ця проблема мала особливе значення, бо до Росії в різний час були вивезені скіфське золото, ікони, картини, мистецькі вироби, стіни з мозаїками і фресками, раритетні книжки, рукописи. З Чехії передано архіви Олександра Олеся і Олега Ольжича; до відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли безцінні рукописи поета Б. Антоновича; Німеччина передала в 1994 р. колекцію з 82 предметів (мідного віку, трипільського і скіфського періодів), знайдених в Україні і вивезених 1944 р. (колекція передана в Херсонський краєзнавчий музей). У другій половині 90-х років ХХ ст. в Україну повернулися частина історико-культурних документів О. Довженка, В. Барки та В. Винниченка, колекції живопису Л. Андрієнка, Л. Морозової, частина праць ученого-мистецтвознавця В. Січинського.

З ініциативи діячив культури і науки відбудовано унікальні пам’ятки Київської Русі – Михайлівський золотоверхий монастир та Успенський собор Києво-Печерської Лаври.

Сучасна українська література побудована на фундаменті вікових традицій і водночас це якісно новий продукт сучасного глобалізованого інформаційного світу. Українська проза представлена сьогодні такими роботами: «На хвилях житейського моря» Степана Карачка, «Анатамія Марлен» Юрія Іздрика, «Народження, якого не чекаеш» Тетяни Маларчук, «Вишиваний світ» Юрія Винничука, «Тереза та парабола» Любко Дереша, «Тридцять третя соната» Євгенії Кононенко та іншими. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється у спробі письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми. Сучасні українські письменники намагаються подолати «провінційність», «окремішність» нашої літератури. Тому оцінки художніх творів українських митців слова часто неоднозначні, іноді діаметрально протилежні. Майстрами психологічного жанру вважаються сьогодні Любко Дереш «Throbbing Gristle» і Юрій Іздрик «Приватний переслідувач». Філософія кохання по українськи в книжках Марини Соколян «Коріння ясеня», Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи...» та Наталка Сняданко «Колекція пристрастей». Книжки з науковим нахилом в Україні майже не друкуються, виходять великим накладом лише наукові журнали.

Віршована Україна сьогодні представлена такими роботами: збірки «Дикі квіти», «Сліпий дощ», «Клітка для неба» (2004 р.) Василя Слапчука, вірші Романа Скиби «А чому б ні?», «Двадцять крапель Валерії» (2006 р.), поезії Костянтина Москальця, Олени Гаран, Галини Хмільовської, Григорія Чубая, збірки Наталії Горішиної «Бджола на асфальті» (2006 р.), «Поет у спідниці. Літературні пародіі» (2005 р.) та інші. Тематика поетичних творів доволі різноманітна: від чуйних рядків про кохання Оксани Забужко («Автопортрет без ревнощів») до віршованих відгуків про природу Василя Слапчука («Аби жаворонки в небі…»).

Сучасну українську літературу можна розділити на два напрямки: елітарна та масова, при чому масова дедалі стійкіше протистоїть елітарній. Літературні митці сьогодні віддають перевагу текстам, що легко створюються та продаються, приносячи гонорари (наприклад, Ірена Карпа «50 хвилин трави», «Фройд би плакав»). Масова культура сьогодні залишає свій відбиток на кожній сфері суспільного життя, література не є винятком. Масова культура (або поп-культура) - культура, яка, серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах наприклад, в спорті і літературі, - контрастуючи з «високою культурою».

Книжки «для еліти» в Україні не є популярним явищем. Масова культура несе свій вплив на українські читацькі ринки від західних джерел, які далеко на завжди є якісними. Достатньо книжок сьогодні пишуть на найпопулярнішу в державі національну тематику, але ці роботи є політизованими, вони описують чвари між Московською та Київською єпархіями, мовні конфлікти регіонів України тощо, отже не завжди несуть дійсно художні, естетичні якості.

Українські письменники задля об’єднання творчих зусиль створюють літературні угруповування, які є цілком формальними, хоча мають досить цікаві назви, серед них: Асоціація українських письменників, БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500», «Червона Фіра». Вони покликані зробити виклик суспільству, тому використовують епатуючі назви, що привертають увагу та породжують інтерес публіки до справи цих угруповувань.