Етичні вчення епоха Середньовіччя, Відродження, Новий час 2 страница

Відбулася радикальна переорієнтація цінностей - з потойбічної моралі на людську, з етики одкровення на емпіричну земну етику. Мораль була зведена на землю, пов’язана з умовами реального життя. Безумовні моральні вимоги: дотримуватись справедливості; чесно виконувати угоди («вексельна чесність»); поважати чужу свободу. Надконфесійна ідея прав людини, народжена в процесі боротьби за свободу совісті в часи Реформації, була втілена в етичних засадах правозахисного руху, оповивши зміст етичних поніть. Мораль стає індивідуалістичною: економічна незалежність людей визиває їх моральну автономію. Моральні норми, цінності, чесноти мають загальнолюдський характер і обов’язкові та однакові для всіх.

Етика зводилася до галузі природознавства, що повинна мати справу не з божественними веліннями й ідеальним світом, а із природним буттям людини, її потребами, прагненнями та інтересами. Теоретичною основою етики на довгий час стає поняття «людська природа», а сама етика стає натуралістичною. Вона виводить закони поведінки людини із природи, що часто призводило до ототожнення її з природничонауковим знанням. Прагнення надати етиці статус строгої наукової теорії шляхом використання методів математики, фізики було характерно для Декарта, Гоббса, Спінози і багатьох інших.

МішельМонтень (1533-1592 рр.) в своїх працях систематизував досвід різних епох («Досвіди»). Людина є часткою дійсності, що змінюється і як інші живі істоти, підкорюється природним закономірностям. Свобода людини в єдності з природними законами. Душа й тіло людини єдині, тому не можна піклуватися тільки про душу, необхідно цінувати земне життя і відійти від аскетизму. Необхідно прийняти життя (радощі й страждання). Поведінка людини не повинна грунтуватися лише на релігійних поглядах, звичаях (вони досить різнорідні, тому і відносні). Істинні чесноти спрямовані природою й супроводжуються щастям, насолодою. Монтень не зводив моральність лише до сукупності однозначних норм. Він відкидав релігійні догми. Людина повинна керуватися особистим досвідом, постійно до нього мати сумнів, критично перероблювати його та на його основі будувати моральне судження.

Виступав проти фальшивих чеснот, які частіше прикривали егоїстичні прагнення людей, а також підкорення інтересів людини інтересам групи чи держави. Він наголошував на приоритеті інтересів індивіда, самоцінність життя людини. Моральна людина – це людина, яка міркує та має сумніви, скептично ставиться до догм, удосконалює себе.

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) – був засновником методології емпіричної науки. Свої етичні погляди виклав у творі «Досвіди, або Напучування моральні і політичні». В цій праці він критикує етичні вчення кіренаїків, епікурейців, стоїків і скептиків за проповідь в них пасивності, заспокоєності і споглядальності. На його думку, благо повинно бути активним і скерованим на вдосконалення людини, є два визначальні моральні потяги: до індивідуального блага; до суспільного блага. Перший приводить до формування цілісної особистості, другий – робить людину частиною суспільства. Другий потяг відіграє більш важливу роль, ніж перший. Моральною чеснотою, яка виявляється у потягу до суспільного блага, є обов’язок (моральний обов’язок якісної високопрофесійної діяльності). Виявом високоморальної налаштованості людини є діяльний альтруїзм.

Рене Декарт (1596-1650) – фундатор філософського раціоналізму Нового часу. Базуючись на раціоналізмі, Декарт головний принцип моралі, моральне благо вбачав у розумній поведінці на підставі знання істини. Всі пороки походять від невігластва, а зло є відсутністю істини або її нестачею. Істина і зло несумісні. Знання істини забезпечує свободу духа і сгамовує пристрасті, примхи і свавілля.

Томас Гоббс (1588-1679 рр.) розвинув положення про «природжений егоїзм», підкреслюючи незмінність «природи людини» і користі як визначального морального принципа. Взаємне обмеження егоїзму людей на основі природного закону самозбереження і створена на договірних засадах держава, кладуть кінець «війні всіх проти всіх» і доморальному стану людини. Суспільний договір і держава дозволяють надати поняттям добра і зла загальнозначущий характер: держава, установлюючи єдині для усіх закони, вводить інтереси і прагнення людей у певні межі, що щонайкраще відповідає їх спільному інтересу у підтримці світу і самозбереження. В основі устрою держави і її законів повинен бути вищий, природний моральний закон, заради чого люди і об’єдналися в державу - це громадянський добробут, благополуччя народу. Сутність етики і полягає в розкритті цих природних законів людського гуртожитку і налагодження громадянського життя людей.

Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.). Основна праця має назву «Етика». Етична доктрина базується на раціоналістичних і натуралістичних засадах, певною мірою спираючись на ідеї стоїцизму. Етика, як особлива дисципліна досліджує властивості, які притаманні людині. Людина – егоїстичний індивід, який керується законами самозбереження й прагне до власної вигоди. Свобода є пізнаною необхідністю, а тому різним людям вона властива різною мірою. Моральний ідеал Спінози має такі ступені: право людини на самоствердження і всебічний розвиток; активна діяльність як зміст щастя, що знаходить свій вищий вираз у пізнанні. Пізнання, за Спинозою, це не лише шлях до свободи, але її мета і виправдання, її вищий зміст і сутність.

Джон Локк (1632-1704 рр.) видатний філософ і педагог. Етика Локка є переважно утилітаристською (корисною). Головна заслуга – розробка проблеми прав людини. В «Трактаті про державне правління» Локк визначив три основні вроджені права людини: право на життя; право на свободу; право на власність. Ця формула прав людини увійшла до багатьох ранньобуржуазних конституцій і стала відправним пунктом для подальшої позитивної розробки проблематики прав людини і громадянина.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.) продовжив раціоналістичну тенденцію у розробці етичних проблем. Його погляди грунтувалися на твердженні, що наш світ є найбільш гармонійний, а тому найкращий із можливих світів. З точки зору вічного універсуму, зла немає взагалі. У тимчасовому земному бутті зло служить для розуміння і вірної оцінки добра. Побібно до тіні від світла зло – лише «тінь» добра. Наявність зла є стимулом для вдосконалення людини на шляхах поглиблення пізнання.

Новим етапом у розвитку української духовної культури була діяльність Острозького культурно-освітнього центру, що був заснований у 1576 р. К. Острозьким. Василь Костянтинович Острозький (1526-1608 рр.) вживав ім’я Костянтин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького – великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514 р.), мецената Києво-Печерської лаври. Панагеристи прямо писали, що ім’я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборонцем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверджував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту – подібно до Константина-Кирила Філософа.

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим тогочасним українським магнатом, загальновизнаним «начальником у православ’ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні заклади та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), школу і друкарню в Острозі (1576 р.).

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування, письменником-полемістом був Іван Вишенський, людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. – чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) – великого релігійного центру православної церкви. Відомо близько 20 творів І. Вишенського, найвизначніші з яких – «Обличеніє діявола-миродержца», «Послоние к утекшим от православія єпископам», «Порода о очищенію церкви» та ін.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. Він відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального священства, проголошував мирське суспільство з його соціальною несправедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християнства. В центрі його поглядів постає людина з усіма її стражданнями, надіями і сподіваннями. Щасливою людина може стати лише тоді, коли буде осягати божественні істини і втілювати їх у своє життя.

Бог є вічне начало усього, невичерпний розум, вища воля, існує у собі, є непізнаваною істиною. Божествений світ як світ істини, добра і справедливості протистоїть світові земному, де панує зло, насильство, зрада, свавілля. Ідея «несумірності Бога» і світу, нестабільності було для Вишенського основою обгрунтування протесту проти католицизму.

Буття для людини – це боротьба тіла і духа. Людина повинна прагнути до духовного злиття з Богом, відмовитись від усього мирського. Все це залежить від волі людини, бо вона вибирає, що може утвердитися в ній – тілесне, зле або духовне. Людина дійсно живе, якщо вона живе за покликанням духу, тобто дбає про добро, її чекає вічне блаженство. Духовний ідеал має освічувати все земне життя людини, а земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу. Утвердження духовного ідеалу внаслідок перемоги духу над тілом і є щастя в земному житті. Щастя не дарується, а свідомо здобувається праведністю життя згідно з вимогами божественних знань. Вдосконалення людини можливе тільки через подолання зла, що досягається за умов її самопізнання в духовному плані.

Вишенський вірив у силу людського пізнання, яка залежить від наполегливості кожного. Істина розкривається людині в боротьбі з непраівдою, помилками. Духовне єство людини він повертав до осягнення моральних цінностей – добра, справедливості, чесності надаючи їм конкретної історичної визначенності в умовах суспільного життя України XVI-XVIІ ст. Усі люди від природи рівні, і кожний індивід може безпосередньо спілкуватися з Богом, осягаючи вищю, абсолютну істину.

4. Етичні вчення епоха Просвітництва, ХІХ ст., Новітня неокласична

Епоха Простітництва традиційно вбирає в себе XVIІІ ст. – творчість представників класичної німецької філософії (І. Кант, Г. Гегель) і французьких матеріалістів-просвітителів П. Гольбаха, К-А. Гельвеція, Ж. -Ж. Руссо та ін.

Вихідний пункт їх вчення про людину - природний індивід, здатний відчувати приємне і неприємне, задоволення і страждання. Відповідно до законів природи він прагне до задоволень і уникає неприємних відчуттів і страждань. Тому людський егоїзм і прагнення до здійснення своїх інтересів є єдиний справжній мотив людських вчинків. Доброченність, справедливість, мужність є не відмова від егоїзму і власного інтересу, а рідкий і щасливий збіг його з інтересами суспільними. Саме суспільне благо, суспільна користь - ось принцип всіх людських чеснот і основа моралі. Переборюючи свою природну себелюбність, людина (як розумний, здатний до самокерування суб’єкт) може і повинен стати «розумним егоїстом», тобто правильно зрозуміти свої інтереси і керуватися «компасом суспільної користі» для їх здійснення. Мораль, що пропонує установку на суспільне благо, виявляється корисною індивідові, оскільки дозволяє реалізувати свій інтерес. Гарантією гармонії особистого і суспільного є «розумне суспільство», законодавство якого сприяє здійсненню людської природності. Творці концепції «розумного егоїзму» непрямим способом поставили під сумнів свої переконання в тім, що справжня добродіяльність може опиратися на егоїзм і розважливу передбачливість. Образ моральної людини, що малюється ними, виявляється ретельно замаскованим егоїстом. Тут нічого не залишається від величі справжньої, що виникає з безкорисливої самовідданості, доброчесності. Натуралізм в етиці не дозволяє виявити специфіку моралі, неможливість її зведення до інших сфер буття і особистості, мотивації поведінки людини.

Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) є ідеологом Великої францюзької революції. Його основні праці: «Думки про походження та основи нерівності між людьми», «Суспільний договір», «Міркування про науки і мистецтва» та ін. На його думку, егоїзм, індивідуалізм буржуазного суспільства грунтуються на приватній власності і є джерелом пороків, несправедливості. Порядок і дисципліна у суспільстві підтримуються: жорстоким змушенням; вірою в кару Божу; добровільною згодою громадян.

Людина за своєю природою є істотою нерозумною, а емоційне та доброчесне передує міркуванням. Моральні уявлення, які склалися під впливом культури є помилковими. Цивілізація руйнує природну доброзичливість та милосердя людей. Велику увагу Руссо надає вихованню почуттів та чеснот. Особистість дитини треба поважати, розвивати природні здібності й інтереси. Моральне виховання треба застосовувати разом з фізичним. Егоїзм треба замінити на любов до Вітчизни.

Основа моральності – природні устремління людини до свободи й до щастя, співчуття. Мораль відображає відносини людей, які виникли в результаті суспільного договору. Моральний ідеал – це «природний стан» людини. Руссо надавал велике значення безпосередньому природному почуттю людини. Заради збереження цього почуття він закликав до повернення до природи, простоті, «природному стану» людини. Головна чеснота для людини – це суспільне визнання її чеснот, повага. За результатом морального самовдосконалення людини можливі об’єднання егоїстичних інтересів у загальний інтерес, гармонія людини і суспільства.

Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771 рр.) філософ-сенсуаліст, ідеолог буржуазної революції. Основні праці: «Про розум», «Про людину, її розумові здібності та її виховання». Основні положення етичного вчення: діяльність людського розуму зводиться до вміння відчувати, тобто вміння порівнювати відчуття. Людина народжується морально нейтрально (а ні доброю, а ні злою), здатною до фізичного відчуття. Чуттєвість є джерелом пристрастей та діяльності людини. Прагнення до щастя є чеснотою. Справедливість основа життя людини і суспільства, чеснота яка пов’язана з загальною користю. Гельвецій вважав, що людина повинна стати «розумним егоїстом», поєднати егоїстичні прагнення до своєї користі з благом суспільства. Задача держави, закону, моралі – з’єднати інтереси індивіда й суспільства, ствержувати справедливість та позбавитись пороків. Політика повинна бути спрямована на досягнення щастя людством, співпадає з етикою і є основою моральності людини. Гуманість – це сукупність всіх інших чеснот.

Поль Анрі Гольбах (1723-1789 рр.) філософ-матеріаліст. Він розвинув ідеї Гельвеція. Всі знання та ідеї людина отримує за допомогою органів чуття. Матерія – це все те що впливає на органи чуття людини. Суттю матерії є рух. Природа у Гольбаха виступає як сукупність різних рушийних сил матерії.

Людина є продуктом природи. Людина є річ серед річей. Вона не є вільною у своєму житті. Суспільство теж є творінням природи, тому що природа обумовлює життя людини і суспільства. Суть людської природи полягає у самозбереженні, досягненні особистого блага і щастя. Людина любить суспільство тому, що цінує благополуччя, знаходячись у безпеці. Ці почуття природні, вони витікають із самої сутності, природи істоти, що прагне до самозбереження, до щасливого життя. Порочність суспільства є причиною зіпсованості його членів. Суспільство буде досконалим за умов його відповідності людській природі. Погано влаштоване середовище формує недосконалу особистість. Отже, суспільство необхідно розумно розбудувати, тобто створити розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль.

Етика Імануїла Канта (1724-1804 рр.). Вона знаменує собою перехід до теоретичного аналізу моралі як особливого, специфічного явища. Задум Канта - виявити «чистоту» моралі. У здійсненні цього завдання він орієнтується не на природу людини і обставини її життя, а на «поняття чистого розуму». Мораль самодостатня, містить свою причину в собі самій і не виводиться ні із чого, навіть із релігії. Мораль, за Кантом, це не природне, а надприродне явище, що визначає людині лінію поведінки, ставить їй в обов’язок виконання якихось норм, вимагає дотримання певних правил. Центральною категорією кантовской етики є належне. Він підкреслив специфічну властивість моралі бути глибоко внутрішнім регулятором людського життя.

Мораль, вважав Кант, це сфера свободи волі людини, воля якої є автономною. Для надання волі морально-позитивного значення необхідне узгодження її з вищим моральним законом – категоричним імперативом. Він звучить так: «Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства». «Стався завжди до іншої людини як до мети, але ніколи як до засобу». На його думку, мораль пропонує людині подолання природного егоїзму в ім’я належних ідеалів. Однак аналіз реалій буття не давав Канту підстав сподіватися на те, що це можливо. Відкинувши соціальну практику як основу моралі, Кант переніс гармонію між ідеалом і дійсністю в потойбічний світ, гарантом якої може бути тільки Бог.