Добро і зло – основні категорії етики

 

Мораль як цілісне суспільне явище можна осмислити за допомогою системи категорій етики. Категорії – від гр. твердження – це форма усвідомлення в поняттях загальних способів ставлення людини до світу. До категорій етики відносяться основні її поняття, які узагальнено відображають зміст, специфіку, сутнісні сторони моралі.

В літературі є багато класифікацій етичних категорій за різними підставами. Наприклад, є умовне поділення на три групи. Вважається, що категорії етики неоднорідні. Деякі з них визначають універсальні значення моральності, кінцеві цілі особистісного і суспільного розвитку, найбільш загальні вихідні принципи моралі. Це поняття: «благо», «добро», «чеснота», «справедливість», «щастя», «правда», «любов» та ін.

Більша група категорій виражає загальні моральні підвалини особистості, визначає принципи внутрішнього змісту індивідуальної моральної свідомості. Ці значення представлені в поняттях: «належне», «совість», «честь», «гідність».

Третя сукупність категорій фіксує кінцеві форми негативних значень і принципів моралі, синтезованих у понятті «зло», зміст якого розкривається в розумінні, що є неправда, ненависть, заздрість, зрадництво, підлість і інші аморальні явища.

Інша класифікація розглядає: полярні категорії (добро-зло, справедливість-несправедливість); кондиціональні або взаємообумовленні (обов’язок, совість, честь, гідність); ті, що виражають вищі стратегічні моральні цінності (сенс життя, щастя).

Під іншим кутом зору категорії можуть розглядатися як сукупність найбільш значущих моральних цінностей. Можна сказати, що людина їснує в світі цінностей. За допомогою поняття «цінності» вимірюються усі предмети та явища, суспільні й природні. Цінності – це специфічні соціально визначення об’єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, справедливість, кривда, прекрасне й потворне, які втілюються в явищах суспільного життя, природи). Цінність не є властивістю будь-якого явища реальності, а є сутністю і одночасно умовою повноцінного буття об’єкту. Об’єкт втягнутий в сферу суспільного буття людини, стає носієм певних соціальних відносин. Людські цінності є об’єктами інтересів людини, а для її свідомості виконують роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності й визначають різноманітне практичне ставлення до навколишніх предметів та явищ. Цінність – це значущість чогось для людини. Цінності поділяють за змістом: користь, добро, влада та ін.; за знаком: позитивні та негативні, які відповідають і невідповідають інтересам людини (користь – шкода та ін.). Також виділяють цінності практичні й духовні, вищі та низьки.

Деякі цінності є загальними для всіх людей, незалежно від відмінностей (соціальних, національних, статевих та ін.) й збігу обставин; все, що цінне для людини, загалом називають вищим благом. Воно є безумовним, абсолютним, універсальним (повинно бути прийнято кожною людиною).

Цінності являють собою світ належного (на відміну світу сущого). Належне – це все те, що має бути згідно з вимогами і принципами моралі.

Також можна аналізувати категорії уявивши їх в якості важливих проблем етики, які не мають потреби в спеціальному поясненні, тому що практично будь-яке етичне поняття являє собою саме проблему, яка має дискусійний та незавершений характер фіксуємого нею фрагменту етичного знання.

Останнім часом, набула популярності наступна класифікація: добро і зло – основні категорії; категорії імперативної етики (моральна вимога, моральний ідеал, моральний обов’язок, моральний вибір, моральна свобода, моральна відповідальність, справедливість); категорії моральної самосвідомості (совість, сором, покаяння, честь, гідність); вищі стратегічні моральні цінності (смисл життя, щастя); етичні категорії спілкування (любов, гордість, чесність, основні риси поваги і неповаги, толерантність, співчуття, альтруїзм, милосердя).

Системотворчим початком формування етичного знання служать категорії «добро» і «зло». Вони узагальненні та діаметрально різні. Вони є виразом важливих установок моральної свідомості.

Моральне добро – найбільш узагальнене імперативно-оціночне поняття моралі і категорія етики, яка виражає позитивне моральне значення явищ суспільного життя в їх співвіднесенні з етичним ідеалом. Добро – це все, позитивно оцінюване моральною свідомістю при співвіднесенні з гуманістичними принципами, тобто те, що сприяє розвитку в людині і суспільстві людяності, взаєморозуміння і згоди. Добро є виконання вимог моралі, слідування моральному обов’язку. Добро асоціюється з гармонієй, благополуччям.

Існують змістовні відмінності у вживанні слова «добро». Відносний зміст: корисне для даної людини в даних обставинах. Абсолютний зміст: добро у абсолютному значенні – це вираження самоцінного добра (що не є засобом досягнення цілі); вираз позитивного значення явища відносно вищих цінностей (ідеала). Добро в абсолютному значенні є етичним поняттям.

У повсякденній свідомості добро (благо) є результатом суб’єктивної оцінки людини.

У релігійній свідомості добро (благо): є характеристикою світу; задане Богом, існує об’єктивно; є самим Богом (найвищим благом).

Особливості у визначені добра: поняття «добро» і «благо» часто вживають як синоніми. Вони застосовуються до моральної поведінки, до матеріальних цінностей. Позитивна оцінка явищ і речей грунтується на розумінні добра (блага), що є цінним і важливим для людей.

Формування понять добра й зла йшло в процесі становлення моралі. Відбувалося усвідомлення добра й зла як цінностей, які не пов’язувались з природними явищами (які можуть бути корисними й шкідливими, але знаходяться поза категоріями моралі).

Добро й зло є характеристиками вчинків, тобто дій, які виконуються навмисно, вільно і співвідносяться з ідеалом.

Зміст добра й зла обумовлюється ідеалом моральності: добро – те, що прагне до ідеалу, зло - те, що віддаляється від ідеалу. Доброю можна назвати людину, що творить добро. Доброта знаходить свій вираз в житті, практичної діяльності людей; вона притаманна особистості (добра людина є доброю і в думках, і в поведінці); не егоїстична людина – добра людина, яка жертвує приватними інтересами заради блага інших.

Доброчесність – є морально позитивною якістю людини. Чесноти відображають різні сторони добра й виховуються у людей. Різним історичним епохам, культурам, моральним системам притаманні різні чесноти. Чеснота в одній системі могла бути пороком в іншій.

Релятивізм (лат. відносний) доводить, що поняття про добра й зла, моральні судження є відносними. У кожної людлини є свої схильності (потяг до задаволення чи аскетизму і т. п.). Релятивізм моральних суджень може вилитися у моральний волюнтаризм, аморальність. Всі цінності отримують моральні оцінки в залежності від того, як людина переживає їх на власному досвіді. Ствердження добра в боротьбі зі злом відбувається у духовному світі людини.

Співвідношення добра й користі. У багатьох етичних вченнях (утилітаризм, прагматизм) добром уважають усе, що корисно, моральною називають систему взаїмної користі людней. Людина, згідно із цими теоріями, опікується насамперед про свою користь (матеріальні, соціальні та інші блага). Зведення добра до користі розмиває грань між добром і злом. Для досягнення своєї мети може бути корисно зробити аморальний вчинок. До тогож потяги людини можуть бути збоченнями, небезпечними для людей. Користь є засобом досягнення добра.

В різних моральних системах, добром яке неможна звести до користі, є вищі моральні цінності. Вони самоцінні, не є утилітарними. Вищі цінності неприносять вигоди людям (користі), іноді потребують зректися власних інтересів. Вищіми цінностями є: гуманізм, справедливість, любов та ін., а в релігійній етиці – любов до Бога, спасіння душі, милосердя та ін.

Добро є об’язково безкорисним, тому відносини взаємної користі неможуть рахуватися добром, тому що засновани на егоїстичних інтересах.

Добро засновано на потребі людини дарувати іншим людям добро.

Зло означає порушення вимоги добра, зневага моральними цінностями і обов’язком. Злом виявляється все, що перешкоджає єднанню людей і гармонії суспільних відносин, спрямовано проти совісті і належного заради задоволення егоїстичних спонукань людини або соціальної групи - користолюбства, марнославства і жадібності, брутальності й насильства, неповаги та байдужості до інтересів людини і суспільства.

Добро і зло можливо пізнати тільки у їх едності (добро через зло и навпаки). Для того щоб бути діяльно доброю людина повинна пізнати зло. Недостатньо вивчити зло, щоб збагнути добро, злу необхідно чинити опір. Добро отримує значущість в протиставленні злу і стверджується в протистоянні злу.

Існують наступні види зла: природне зло (стихійні сили, хвороби) – не залежать від волі та діяльності людини; соціальне зло – є частиною історичного процесу, породжується діяльністю людини, не може контролюватися людиною (революції, бунти, війни є результатом зіткнення інтересів і волі багатьох людей, є стихійною силою і непідвласні волі індивіда); моральне зло, яке твориться під впливом свідомості людини, її волі, морального вибору. Види морального зла виражені у людських пороках: ворожість, розпущеність.

Ворожість – активне зло, яке спрямоване на інших людей, їх життя й благополуччя; це свідомо заподіяна шкода (насилля і т. п.), що не є засобом захисту.

Розпущенність – зло, спрямоване на себе, пороки людини (лінь, обжерливість та ін.). Людина стає рабом своїх пристрастей й тяжіння до задоволень; порушує соціокультурні заборони; нездатна до діяльній любові до ближнього.

Ворожість виростає з активного самоствердження за рахунок інших, розпущенність – з небажання чинити опір зовнішньому тискові й опановувати власні схильності. Обидва вказані різновиди широко репрезентовані в історії зла. Перший з них реалізується в таких почуттях, як гнів, ненависть, таких особистісних якостях, як агресивність, жорстокість. Другий дається взнаки в легкодухості, боягузтві тощо. Разом з тим обидва мають спільне коріння; в обох випадках визначальною для морального зла залишається невимушена санкція людської волі.

Щодо першого різновиду зла, наявність у ньому такої вольової санкції є цілком очевидною. Але й у другому вона також присутня – якщо тільки ми справді маємо справу з моральним злом. Показово, що й ортодоксальна християнська й автономна кантівська етика, різко критикуючи всякі поступки суб’єкта спокусам чуттєвої та іншим «емпіричним схильностям», водночас чітко зазначили, що суть справи тут не в чуттєвості як такій і не в слабкості людини перед лицем своїх потягів і поривань, а у власне духовному вимірі людського буття – в певному вольовому рішенні, яким керується даний суб’єкт. Цілком зрозуміло, що «начала» й «влада» - то є духовно-вольове начало в людині, воно несе відповідальність за всі різновиди морального зла. Отже, якщо людина не чинить опору своїм низьким потягам і пристрастям, то є одне з двох: або вона фізично чи психічно не здотна їм протистояти – тоді перед нами швидше зло як «антиблаго», ніж моральне зло, - або ж вона свідомо чи не усвідомлено потакає цим своїм «слабкостям», самостверджується в них. Таким чином, і тут, як у випадку з першим розглянутим різновидом зла, по суті ми бачимо навіть не просто вольове самовизначення суб’єкта, а таке самовизначення, яке спрямоване на його, суб’єкта, самоствердження.

Існують різні точки зору на природу зла:

1) багато вчених робили спроби обгрунтувати положення, що людина від природи є егоїстичною, знаходиться у стані конкурентної боротьби з іншими людьми. З. Фрейд стверджував, що ворожість й агресія – це притаманний людині інстинкт смерті;

2) теорія «фрустрації-агресії» говорить, що агресія виникає у відповідь на перешкоди в досягненні цілі або є образою, яка спрямована не за адресою і т.п.;

3) держава й мораль створені для регуляції «боротьби всіх проти всіх» і зберігання людства від самознищення (погляди І.Канта, Т.Гоббса та ін.);

4) в марксистському вченні вважається, що зло породила приватна власність;

5) Ф.Ніцше вважав, що зло лежить в природі людини; є проявом волі до влади, який властивий всьому живому; є морально виправданим (бути злим – означає стверджуватись).

З точки зору релігій існують наступні концепції походження зла:

Зороастризм – обстоює версію про моральну дуальність, що лежить в основі світотворення: добрий могутній дух створив все розумне, добре й чисте і підтримує життя на землі; злий могутній дух створив все зле, нечисте, нерозумне (смерть, безпліддя землі).

Еретична християнська секта маніхейців – підтримувала ідею морального дуалізму світу й поєднувала учення Нового Завіту із зороастризмом.

Концепція походження зла в християнстві: в основі світу лежить добро (світ створив триєдиний Бог; Бог є абсолютне Благо й Любов; Бог всесильний, всемогутній, нічого не трапляється без його відома; зло не може бути закладене в те, що створив Бог). Зло з’явилося при падінні ангела Люцифера, який дану Богом свободу використав заради зла; впав у гріх гордині, побажав бути равним Творцю, зайняти його місце; спокусив сонм ангелів, які перетворилися на бісів, стали помічниками зла. Люцифер є символом заздрісті до творчого генія, егоїстичної жадоби самоствердження. Люцифер, являє собою зло, але він є вторинним, бо є твар’ю Божою і тому підпорядковується Богу.

Людина несе відповідальність за зло, яке вона створює. Бог створив людину за образом і своєю подобою. Людина має свободу морального вибору: слідувати Завітам Бога чи йти шляхом гріху, тому вона несе відповідальність за свій вибір. Розповсюдження зла в світі людей сталося в результаті гріхопадіння Адама та Єви, вони впали в гріх гордині й побажали дізнатися, що є добро, а що є зла (подібно Богу).

Ведична версія походження зла. Зла в світі немає. Недосконалість світу тількі здається, тому що людина дивиться на світ зі своєї мізерної, обмеженної позиції. Людина є невід’ємною часткою (складовою) Всесвіту, що гармонійно поєднується з іншими його елементами. Дійсність в її істинному виді можна зрозуміти й правильно оцінити, тільки якщо піднятися над людською мізерною точкою зору, вийти за межі емпіричного.

Сучасні «холічні» уявлення про світ (холізм – англ. ціле). Світ є довершеною, гармонійною єдністю протилежностей (чорне – біле, чоловіче – жіноче і т. д.). Складові Всесвіту є необхідними умовами існування один одного. Протиріччя дійсності не є ні добром, а ні злом. Зло є результат відношення людей до чогось як до зла.

Уявлення людлей про добро й зло є неоднозначні і можуть міняти полюси. В різних культурах одні й такіж самі моральні вчинки можуть мати різні оцінки. Західна культура підтримує прагнення людини до самовиразу, виділятися із спільноти; діяльне войовниче відношення до зовнішнього світу, суб’єктивне втручання в природу. Східна культура стверджує, що моральна людина повинна бути гармонічною частиною суспільства, непоказувати свою індивідуальність. Необхідно нічого недіяти, нетреба втручатися у хід ручей, треба плисти за течією.

Моральні уявлення змінюються в процесі зміни історичних епох. Традиційному суспільству були притаманні: безумовне слідування традиціям; підкорення старшим; нетерпимість до інших релігій, народів, іншої думки.

В сучасному суспільстві цінують: нові ідеали, відмова від деяких традицій, самостійність, свободу творчості, розвиток індивідуальності людини, толерантність, повага до індивідуальності.

Уявлення людей про добро й зло є неоднозначні для різних людей (груп людей) й обставин: добро, благо для однієї людини (групи людей) може бути злом для інших. Будь-яка конкуренція має під собою досягнення користі, блага одних людей ціною за рахунок інших (страждання, втрати). Найбільш яскраво це має прояв в конкурентній боротьбі в ринковій економіці, в озброєних конфліктах (для переможця фінал війни – благо).

В певних обставинах зло може оцінюватися як благо. Наприклад, насилля – безумовний гріх, тому що життя й свобода людини є велика цінність, але вбивство може бути морально виправдано і навіть благім діянням у випадках вбивства ворога на полі битви, вбивство в разі самозахисту.

Веління високої моралі – категорична заборона «не вбивай» - перетворюється у правило «не вбивай без крайньої необхідності». Але вбивство, навіть зроблене за необхідністю, не перестає рахуватися злом.

Одне й те саме явище може бути і благом і злом. Науково-технічний прогрес є і благом і злом.

Можливий перехід добра у зло, коли порушується міра. Перебільшення перетворює чесноту в порок (гордість в гординю і т.д.). Зниження інтенсивності моральної якості також веде до переходу добра в зло: ощадливість в жадібність і т. д.

В умовах морального конфлікту головним завданням людини є правильний моральний вибір. На першому етапі морального вибору необхідно обрати думки й дії, відмовитися від зла й пороку. Іноді рішення проблеми знаходиться поза протистоянням добра й зла. Людині необхідно зробити вибір між позитивними цінностями (здоровий глузд, користь, щастя і т.д.) і образом дії й мисленням. Наприклад, людині доводиться робити вибір між сімейним щастям і професійною кар’єрою.

В моральній свідомості добро і зло має різні підстави для оцінки дій людини. Наприклад, сприяння добру є морально нейтральним, і це є зрозумілим; сприяння злу - це творіти зло. Боротьба зі злом частіше оцінюється вище, ніж добрі діяння.

Найбільш складним є моральний вибір «меньшого із двох зол», і він сприймається людиною як трагічний, потребує мудрості та відповідальності, має непередбаченні наслідки, його результатом завжди є зло.

Багато мислителів в своїх філософсько-етичних працях висловлювали ідею конструктивності зла, його позитивної ролі в системі Всесвіту. Н. Макіавеллі про доцільність зла в політиці. Омана, насилля, несправедливість можуть слугувати інтересам держави («ціль виправдовує засоби»). Ф. Ніцше стверджував, що зло – це такі якості, як: розум, хитрість, діяльність, цілеспрямованість, сила волі, аристократичність. Бути злим, на думку Ніцше, - тобто самостверджуватися. В своїх працях він висловив думку про неспроможність й лицемірство того, що більшість вважає добром. До розряду зла можна віднести такі явища, які руйнують встановленний порядок: нестандартність, новації, нонконформізм (неприйняття думок, стандартів оточуючих), творчість. Соціальний та технічний прогрес досягається ціною загибелі мільйонів людей в війнах, революціях та ін. Деякі філософи висловлювали думку, що зло проявляє свою конструктивність, творчу силу через діалектику добра й зла (Маркс, Гегель). Благо, добро здійснюється тільки через зло. Доброчесність виявляється в порівнянні із пороками. Проте неможна стверджувати, що люди роблять зло свідомо, заради досягнення прогресу. В основі діяльності людини лежать перш за все егоїстичні мотиви.