Поняття “етика”, “мораль”, “моральність”. Структура і функції моралі

Перші етичні уявлення з’являються в раньому періоді розвитку класового суспільства. Але тільки давньогрецьким філософам вдалося зробити вирішальний крок від міфологічного к науковому, логічному розумінню моралі та людини. Науковість - вища форма знання, яке має бути системним, істинним, доказовим, перевіряємим.

Етика входить до складу філософського знання. Етимологія (гр. походження) цього терміну пов'язана з давньогрецьким словом ethos (етос).

Спочатку під етосом розумілося звичне місце спільного проживання людей, будинок, людське житло. У подальшому воно стало позначати порядок, звичай, вдачу, характер. Відштовхуючись від слова етос, старогрецький філософ Арістотель в IV ст. до н.е. в праці «Нікомахова етика» утворив іменник «етика» та прикметник «етичний». Поняття «етичний» Арістотель вживав для того, щоб позначити особливий клас людських якостей - справедливість, мужність, чесність, помірність, мудрість і ін., названих ним етичними чеснотами. Філософське учення про етичні чесноти, Арістотель назвав етикою.

Предметом етики за Арістотелем є сфера людської практики, заснованої на виборі. Етичну чесноту Арістотель визначав як середину між двома хибними (ошибочность, превратность) крайнощами. Нкшталт: Безросудна відвага - Мужність – Боягузтво. Розбещеність – Помірність – Аскетизм. Вірна етична оцінка конкретних вчинків людей передбачає належний рівень освіти і достатній життєвий досвід.

Для точного перекладу арістотелівського поняття «етичний» з грецької мови на латинську давньоримський філософ, політик, оратор Марк Туллій Цицерон (106-43 р. до н.е.) утворив прикметник moralis (моральний). Він утворив його від слова «mos» (mores – множинне число) - латинського аналога грецького «етос». Цицерон, зокрема, говорив про моральну філософію, розуміючи під нею те знання, яке Арістотель називав етикою. У IV столітті н.е. в латинській мові з'являється термін «moralitas» (мораль), що є прямим аналогом грецького терміну «етика». Обидва ці слова входять в новоєвропейські мови. Разом з ними у ряді мов виникають свої власні слова, що позначають ту ж саму реальність, яка узагальнюється в термінах «етика» і «мораль». У російській мові виникає поняття моральність (рос. нравственность).

У первинному значенні різні слова: «етика», «мораль» «моральність» - мали один і той же зміст. З часом ситуація змінюється. В процесі розвитку культури у міру виявлення своєрідності етики як області знання, за різними словами починає закріплюватися різний зміст: під етикою розуміється відповідна гілка (галузь) знання, учення, а під мораллю (моральністю) - предмет, що вивчається нею. Слід зазначити, що існують різні спроби разведення понятть моралі та моральності. Ще Гегель розумів під мораллю - суб ' єктивні оцінки індивідами своєї діяльності, а під моральністю - об ' єктивні оцінки вчинків людей. Існує також культурно-мовна традиція, яка розуміє під моральністю високи основоположні принципи (заповіти Бога), а під мораллю – життєві норми поведінки, які історично змінюються (повчання шкільного вчителя).

Спроби закріпити за словами різний зміст існують тільки у академічній науковій мові, а у загальнокультурній лексиці всі три слова нерідко вживаються як синоніми і це тому, що між етикою як вченням про мораль і мораллю як реальним явищем не існує непорушної межі. Людина обирає спосіб поведінки чи манеру спілкування, свідомо послуговуючись етичними парадигмами, які виробило конкретно-історичне суспільство, і орієнтуючись на моральні вимоги, що ставляться в певній сфері життєдіяльності чи спілкування.

Етика - область філософського знання, що досліджує універсальні передумови і форми моральних відносин людей в системі їх духовно-практичної діяльності.

Мораль - це сукупність історично певних норм, уявлень, правил поведінки людей, що реалізовуються в їх життєдіяльності.

Всі етичні учення мають своєю метою раціональне обгрунтування моралі, виявлення її загального, сутнісного значення, вираженого в системі норм, законів, цінностей, принципів, категорій. У цьому сенсі, етика в теоретичній формі виступає як вираз вищих моральних цінностей. Вона формує ідеальні уявлення про морально належне. Мораль говорить не про те, що є, а, опираючись на узагальнення практики поведінки людей, вона говорить про те, що повинно бути.

Мораль замкнута на людину. Вона - атрибут її існування, показник соціальності. Вона зв'язує людей воєдино у всіх інших зв'язках. Це єдина можлива умова взаємного існування людей, той простір, в межах якого людське буття розгортається саме як людське. Вже найперші етичні учення розглядають людину як єдиний і вищий критерій моралі. Саме мораль служить універсальним засобом самопізнання і самоудосконалення особистості. Вона забезпечує вищу суспільну і особисту доцільність, підтримку гармонії людини і суспільства, стійкості всіх ланок суспільного буття.

Мораль виступає особливим засобом нормативної регуляції суспільних відносин. У цих значеннях мораль представлена в системі етичних кодексів, моральних заповідях, наукових і літературних творах, в звичаях і традиціях людей.

Мораль - унікальне соціально-культурне й історичне явище, що немає аналогів ні в одній із сфер людської духовної діяльності. Будь-який елемент духовного життя з боку її ідеальних форм, предметно-діяльного втілення, соціальних носіїв, опосередкований мораллю і підпорядкований їй. У системі взаємодії моралі з іншими формами духовно-практичного життя моральні цінності домінують. Найбільш повно ця тенденція простежується в області політичних, правових і релігійних відносин. Вони, включаючи мораль, виконують роль найбільш важливих соціальних регуляторів життя людей, служать необхідним чинником організації і впорядкування суспільних відносин.

Етика виникає в лоні філософії, тому вона органічно пов’язана зі всіма основними її розділами: онтологією (вченням про буття), гносеологією (теорією пізнання), аксіологією (вченням про цінності), праксеологією (вченням про практику буття людини). З'ясовуючи сенс життя, етика повинна вийти на основоположні проблеми буття людини як особистості. Етику як науку нормативну, таку, що визначає поведінку людини в тих або інших ситуаціях, цікавить, перш за все, потенційне буття, світ належного. Проте, вона враховує і реальні моральні відносини людей у повсякденному житті.

Зв’язок етики з гносеологією обумовлений необхідністю осмислення природи, суті, структури іфункцій моралі, піднесення моральних уявлень буденної свідомості до рівня їх раціонально-теоретичного розуміння. З аксіологією етику ріднить аналіз природи і суті абсолютних, безумовних цінностей, до яких належить в першу чергу добро. Розглядає етика і праксеологічні проблеми, зокрема, створює зразкові практичні моделі людських відносин і способи їх реалізації, дає певні рекомендації на основі філософського рішення проблем можливостей, способів і меж практичної діяльності людей в умовах діалектичного взаємозв'язку свободи і необхідності. Етику цікавить перш за все реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльності, в якій людина керується не практично-утилітарними, політичними і іншими локальними мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні загальнолюдські цінності, які осмислюються і переживаються як «добро».

Саме ця діяльність і процес інтеріорізації особистістю моральної вимоги в самовимозі (моральний обов’язок), який передує цій діяльності, і складає епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко хворобливий процес можна описати тільки за допомогою системи категорій етики.

Структура етики як вчення включає сім основних змістових блоків:

1.Емпірична, або описова етика; 2. Загальна теорія моралі (філософські проблеми етики); 3. Нормативна етика (метаетика); 4. Теорія морального виховання, або педагогична етика; 5. Професійна (корпоративна) етика; 6. Історія етичної думки; 7. Етикет.

Структура предмету етики включає дві основні частини. Одна з них пов'язана з вивченням і теоретичним обгрунтуванням походження і історичного розвитку моралі, а також з осмисленням різних форм і напрямів етичних учень. Інша - охоплює спектр проблем, що становлять зміст етики як загальної теорії моралі. Це систематизоване розкриття змісту поняття моралі, законів її функціонування і розвитку, ролі в житті людини і суспільства.

Займаючи певну моральну позицію і обгрунтовуючи відповідні їй цінності і вимоги, етика повинна відповісти на цілу низку питань, які створюють коло її проблем. Таких як: питання про походження і природу моралі; про джерело і зміст морально належного; про зміст і критерій добра і зла, належного і інших моральних цінностей; про природу і суть людських чеснот; про моральну свободу в світі загального детермінізму і панування причинно-наслідкових зв'язків і відносин; про моральний вибір, його ефективність і доцільність, співвідношення в ньому цілей, засобів і результатів; про критерії і чинники моральної оцінки явищ людського життя; про суть моральних конфліктів і способу їх вирішення і попередження. Етика як філософське учення покликана вирішувати триєдину задачу: описати мораль, пояснити мораль, навчити моралі.

Існують три типи теорій походження моралі. Ідеалістичні теорії містять в собі: божественне походження моралі (релігійна мораль); «априорна сутність» моралі (І. Кант); «абсолютна ідеальна заданість моралі» (Платон) – згідно даної концепції мораль має трансцендентальну (лат. вийти за межі) заданість і не залежить від психічних чи фізичних якостей людини. Виходячи з цього етика не торкається наук, вивчаючих людину.

Натуралістичні (гуманістичні) концепції стверджують: біологічну заданість моральних якостей людей; еволюційне походження моралі (в процесі розвитку людини) – ці концепції зв'язані з психологією, антропологією та ін. науками вивчаючими людину.

Соціально-історичні концепції моралі містять в собі: теорію антропосоціогенезу; діалектико-матеріалістичну теорію етики; теорії, які грунтуються на принципі історизму у розвитку моралі.

Елементи структури моралі: свідомість (наміри, переконання); діяльність (вчинки); взаємовідносини між свідомістю і діяльністю; моральні норми (заповіді Бога); моральні якості людини (чесноти, які виявляються в її вчинках); моральні принципи, які складають моральну орієнтацію людини (егоїзм, альтруїзм); моральні ідеали (мета розвиток особистості); вищі моральні цінності (свобода, щастя), загальнолюдські моральні орієнтири.

Існують наступні варианти структури моралі (різні підходи): 1) нормативний – вивчення моралі як системи наказів; 2) філософський; 3) особистісний – вивчення моральної свідомості індивіда; 4) біологічний – вивчення передумов моральності на природному рівні; 5) соціологічний – вивчення ролі моралі у суспільстві; 6) психологічний – вивчення психологічних механізмів моралі. Вареативність моральності залежить від уявлень людей в конкретну епоху.

Функції моралі

Регулятивна функція моралі – головна функція, регулює поведінку людей і суспільства вцілому за допомогою: обмеження негативних устремлінь людей; саморегуляції індивіда і соціального середовища; управління суспільними відносинами; втілення у життя гуманістичних норм моралі. Мораль регулює поведінку і взаємовідносини людей за допомогою догани чи схвалення з боку суспільної думки та моральної самооцінки особистості.

Виховна функція моралі - формування моральних звичек, настанов, моральних заборон, самовиховання людини протягом всього життя, свідомий вибір моральних орієнтирів. Виховну функцію можуть здійснювати не тільки люди, а і ЗМІ, література, мистецтво, взаємовідносини людей.

Ціннісно-орієнтуюча функція моралі – мораль виконує важливу роль у розвитку особистості, саме вона дає моральну орієнтацію особистості («її настанову на добро»).

Комунікативна функція моралі – ритуалізація спілкування людей, створення різних нормативів (етикет), гуманізація спілкування, бажання зробити його приємним для всіх сторін (орієнтація на добро у спілкуванні).

Пізнавальна функція моралі – мораль є засобом пізнання внутрішнього світу людини, дає людині етичні знання, які допомогають вирішити питання моралі, керувати своєю поведінкою, почуттями.

Гуманізуюча функція моралі – прагнення моралі удосконалити людину, обов’язковість моральних правил для всіх людей, їх рівність.