Період розквіту давньогрецької філософії

Період розквіту. Період розквіту давньогрецької філософії був пов'язаний з її поворотом від світу природи до світу до теми людини і суспільства. Ця переорієнтація могла відбутися лише в умовах демократії, де вільні громадяни усвідомлювали себе як суверенної особистості. Перехід від нутурфілософіі до антропології і соціальної філософії став можливим завдяки соціально-економічним і духовним передумов у суспільстві. Цей період пов'язується звичайно зі школою софістів, перших давньогрецьких вчителів мудрості (Протагор, Горгій, Антифонт та ін.) Вони внесли великий внесок у розвиток риторики, еристики і логіки. Протагор був викладачем риторики та еристики. Він вчив, що матерія- це основа світу, перебуває в мінливому стані. Протагор вважав, що немає нічого сталого, в тому числі і в людських знаннях. Отже, про все речі можливі два протилежні думки, обидва претендують на істинність. Хіба не буває так, що дме один і той же вітер, а хтось мерзне при цьому, хтось ні? І хто-то не дуже, а хтось сильно?. Піфагор сформулював свою відому тезу: `Людина є міра всіх речей`.
Протагор був відомий також і своїми атеїстичними поглядами. За ці судження Протагор був звинувачений у безбожництві і втік з Афін.
Основним завданням своєї філософії Сократ вважав надання допомоги людині в його пізнанні самого себе. Метод дослідження людини Сократом можна назвати суб'єктивної діалектикою. Логічне мистецтво стало в нагоді йому в його житті, адже за незалежні і атеїстичні погляди він був звинувачений в розтлінні молоді і постав перед судом, де йому і знадобилося красномовство для власного захисту. Сократ вважав, що при всьому розмаїтті думок істина все ж єдина і вона осягається за допомогою роздумів.
З точки зору Сократа, знати - це мати поняття про що-небудь. Пізнання самого себе є вимогою розуму, адже без цього неможливо самовизначення людини в цьому світі. За допомогою знань можна знайти стриманість, мужність, справедливість. Без наявності цих чеснот неможливе виконання людиною своїх громадських і державних функцій. Основною ж гарантією досягнення істинного знання Сократ вважав наявність у людини совісті як якогось `внутрішнього голосу`.
Добро починається разом з поданням і знанням про нього. Тільки знання суті мужності робить людину мужнім. Зло завжди є результатом незнання добра.
Він високо оцінював роль хліборобської праці в історії людства, який, на його думку, не губить людей і не руйнує общинний лад життя.
Творчість Сократа полягає в тому, що він активно сприяв перекладу уваги філософії з теми природи на тему людини. Сократа по праву відносять до `великої трійці` давньогрецьких філософів, поряд з Платоном і Аристотелем. Російський філософ Н. А. Бердяєв зауважував, що грецька філософія поклала початок європейському гуманізму.
Після Сократа в Стародавній Греції існувала школа кініків (Антисфен, Діоген). Її представники вважали основою людського щастя відмова від плотських задоволень, багатства і слави, а метою життя - досягнення незалежності. Найпомітнішою фігурою був Діоген Синопський. Діоген своїм особистим прикладом (за переказами він жив ​​у бочці і ходив у лахмітті) демонстрував аскетичний спосіб життя. Для нього власний спосіб життя і був філософією в дії, яка несла в собі протест проти брехні і лицемірства.
Особливе місце у давньогрецькій філософії займає особистість Платона, засновника Академії. Він вважається родоначальником об'єктивного ідеалізму, прихильники якого вважають реальним існування якогось духовного начала, яке породило з себе цей матеріальний світ.
«Спочатку є душа, а не вогонь і не повітря... душа первинна»- вважав мислитель. Світ, в якому існують люди за Платоном, всього лише бліда тінь від якогось світу ідей. Лише світ ідей являє собою щось незмінне, нерухоме. Це -справжній світ, «світ вічного». Що ж він являє собою?
Світ ідей - це якась «занебесной область», яку займає сутність. Цей світ поза простором, він вічний. Ідея - це як би прообраз матеріальних речей, а речі-всього лише відбиток ідей. Наприклад, ідеї будинку відповідає дійсний будинок, ідеї людини-реальне жива істота. Всі ці предмети являють собою з'єднання ідеї з пасивною «матерії» як якимось «будівельним матеріалом». Тут ідея є деміруг (творець) матеріальних речей.
Платон негативно ставився до демократії. Він вважав, що вона являє собою свободу в «нерозбавленому вигляді». На переконання мислителя, ідеальний тип держави - аристократична республіка. Там будуть правити здатні.
Він був родоначальником філософського ідеалізму. У творчості Платона давньогрецький ідеалізм постає як світогляд, на грунті якого в подальшому утворюється «єдиний потік ідеалізму».
Вершиною у розвитку давньогрецької філософії стала творчість Аристотеля, учня та критика Платона. Цей вельми обдарований мислитель проявив себе в логіці і естетику, в політичній теорії і природознавстві. Аристотель - «сама універсальна голова серед всіх стародавніх греків».
«Буття існує, а небуття немає» - так свідчить основний закон мислителя. Основою буття він вважав першу матерію. Проміжним ступенем між матерією і речами є: вогонь, повітря, вода і земля. За Аристотелем. реальний світ являє собою єдність матерії і форми. Формою усіх форм виступає Бог як якийсь «першодвигун». Аристотель критикував свого вчителя Платона за те, що той розділив суще на дві реальності - світ ідей і світ речей. Тим самим предмети були позбавлені їх внутрішнього джерела, опинившись млявими.
Критикуючи Платона, Арістотель намагався поєднати речовий і духовне. Аристотель На відміну від Платона, як би відновлював у правах речі. За Аристотелем розвиток світу являє собою ланцюг перетворень можливості в реальність.
Грецький філософ виділив такі категорії, як «сутність», «кількість» і «якість», «час», «місце» та інші. Аристотеля прийнято вважати засновником логіки - науки про способи, формах, і закони мислення. Логіка є знаряддям пошуку знань про світ.
Він намагався дослідити економічні відносини в суспільстві того часу. Він був прихильником приватної власності. Від тварин людини відрізняється насамперед тим, що володіє розумом, здатністю думати і пізнавати. Поряд з цим, людина має мова, науку і волю, що робить його здатним знати, спілкуватися і робити вибір. Аристотель відстоював тезу про природність рабства. В його уяві раби - це варвари, що відрізняються від панів пристосованістю до фізичної праці.
Форми державного устрою, Аристотель розділив на «неправильні» і «правильні». Умовою існування держави він вважав громадянина як повноправного учасника всіх державних справ.

 

3. НАРОД – СУБ'ЄКТ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

Слово "народ" має кілька значень, у даному випадку ми позначаємо ним усі верстви населення, які беруть участь у вирішенні завдань суспільного розвитку.Положення про роль народу як суб'єкта історичного процесу вчені трактують по-різному. У марксистській традиції прийнято вважати, що народні маси, до яких відносяться, в першу чергу, трудящі, є найбільш значним суб'єктом історичного процесу, творцем історії, її вирішальною силою. Роль народних мас найбільш яскраво виявляється:

- у діяльності зі створення матеріальних цінностей, у розвитку

продуктивних сил;

- у діяльності, спрямованій на створення культурних цінностей;

- у різних сферах суспільно-політичного життя, зокрема в боротьбі за

ствердження і практичну реалізацію невідчужуваних прав людини, за поліпшення життя людей;

- у діяльності щодо захисту своєї Вітчизни;

- у діяльності, спрямованій на встановлення і закріплення добросусідських

відносин між народами, на зміцнення загального миру на планеті, у боротьбі за утвердження загальнолюдських цінностей. Частина дослідників інакше підходять до характеристики ролі народних мас як суб'єктів історичного процесу, ставлять в основу склад соціальних сил, що прагнуть до удосконалення суспільних відносин. Вони вважають, що поняття "народ" має неоднакове значення у різні історичні епохи, що формула "народ-творець історії" означає широку спільність, яка з'єднує тільки ті верстви і класи, що зацікавлені в поступальному розвитку суспільства. За допомогою поняття "народ", на їхню думку, відокремлюються прогресивні сили суспільства від реакційних. Народ - це насамперед трудящі, вони завжди складають його основну масу. Разом з тим, поняття "народ" охоплює і ті верстви, які, не будучи трудящими, на даному ступені історичного розвитку виражають інтереси поступального руху. Як приклад, наводять звичайно буржуазію, яка у ХУІІ-ХІХ ст. очолювала антифеодальні революції.У деяких філософських працях підкреслюється відмінність між поняттями "народ" і "маса". Так, російський філософ М.О. Бердяєв писав: "Маса" юрба є "воно", а не "ми". "Ми" припускає існування "я" і "ти". У масі, у юрбі "я" надягає маску, нав'язану йому цією масою і її несвідомими інстинктами й емоціями ". Він відзначав: " Маси живуть переважно інтересами економіки, і це позначається фатальним чином на всій культурі, яка робиться непотрібною розкішшю".За висловом іспанського філософа X. Ортеги-і-Гассета, масою є безліч людей без особливих достоїнств.Німецький філософ К. Ясперс підкреслював, що масу варто відрізняти від народу. Народ структурований, усвідомлює себе в життєвих засадах, у своєму мисленні, традиціях. Маса, навпаки, не структурована, не має самосвідомості, вона позбавлена яких-небудь відмітних властивостей, традицій, ґрунту, вона порожня. "Люди в масі, - писав К. Ясперс,- легко можуть утратити розум, віддатися запаморочливій можливості стати просто іншими, піти за ловцем щурів, який скине їх у пекельні безодні. Можуть скластися такі умови, у яких безглузді маси будуть взаємодіяти з тиранами, що маніпулюють ними".Отже, погляди мислителів на роль народу в історії істотно розрізняються (Згадайте, що ви довідалися про роль народу з курсу історії. Подумайте, яка з наведених точок зору точніше відбиває роль народних мас в історії. Можливо, у вас склалася своя особлива точка зору з цього питання? Як ви могли б її обґрунтувати? Наведіть приклади, коли дії вплинули на хід події).Для нормальної життєдіяльності народу важлива і наявність особливих верств, яких називають елітою. Це порівняно невелике число осіб, які займають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства, найбільш кваліфіковані фахівці. Передбачається, що ці люди мають інтелектуальну і моральну перевагу над масами, найвище почуття відповідальності. Чи завжди так буває? На думку ряду філософів, еліти відіграють особливу роль в управлінні суспільством, у розвитку культури (Подумайте, якими якостями повинні володіти люди, що керують різними сферами життя суспільства: економічною, політичною, військовою тощо).Багато хто з тих, хто вважає вирішальною силою в історії народні маси, визнають разом з тим і велику роль політичних і культурних еліт.

4.Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику, літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. У філософії вони атакували тлумачення реальності елейців і намагалися пояснити феноменальний світ. Їхня освітня програма базувалася на віруванні, що чесноту можна навчити. Через їхнього противника Платона, вони набули поганої слави — філософських шахраїв, зацікавленіших в грошах і престижі аніж у правді. У римський період термін софіст означав просто вчителя риторики.Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значеннясофіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.Складно перелічити те, що першими відкрили софісти, хоча все це пов'язане не із космосом, математикою й геометрією, а мовою, логікою та життям людини у суспільстві. Протагор першим висловив думку: «Про всяку річ є дві думки, протилежні одна одній». З них він створював діалог. Із цього висловлення видно, що саме софісти дали поштовх розвитку діалектики, поштовх мистецтву не тільки сперечатися, але й доводити, шляхом суперечки пізнавати істину.Протагор також ввів словесні змагання — диспути. Введення діалогічної мови змушувало розвиватися думку, що рухається між протиріччями та шукає з них вихід. Софісти залучали у міркування те, що нині називають «софізмами», і не приділяли належну увагу міркуванню по суті, розвиваючи лише словесне красномовство. Однак цей етап діалогів необхідно було пройти, щоб виховати мову та духовну стійкість.Протагор також першим поділив мовлення на чотири типи: прохання, питання, відповідь, наказ. Ці види він назвав «корінням мовлення» (на відміну від натурфілософічного формулювання — «корінням промов»). Взагалі необхідно відзначити, що софісти вперше приділили належну увагу мові. Їх можна назвати першими мовознавцями та філологами. Софісти вперше почали вживати складені мовні конструкції та вишукані поетичні обороти. Вони значно збагатили лексику не тільки за рахунок створенням нових слів, але й поверненням із забуття старих. Софісти були суб'єктивістами, скептиками, раціоналістами, сенсуалістами, індивідуалістами. Основою їхнього світогляду був вислів Протагора «Людина є міра всіх речей». Їхній суб'єктивізм проявлявся в тому, що істина не мислилася ними як щось єдине для всіх. Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.Факт відносності всього — головна засада всього світогляду софізму. Якщо все відносно й залежить від суб'єктивного смаку, що розуміється як єдиний критерій істинності, то виходить, що геть усе істинне. Однак саме суб'єктивізм, привнесений у теоріюпізнання, сприяв тому, що вперше в історії філософії могло бути поставлене питання, як співвідносяться із навколишнім світом наші думки про нього. Філософія, що стояла на щаблі космологічної об'єктивності, в принципі не здатна була задатися таким питанням, тому що мислення вважалось тотожним із буттям. Це приводило до нерозвиненості форм доказовості й логічних визначень.В області гносеології софісти не виробили певної теорії, цьому заважала їхня надто велика увага до психологічних процесів, цікавість до строкатості людського життя. Вони прагнули перевести об'єктивні цінності на мову відчуттів, що приводило їх досенсуалізму. Для софістів те, що не підпадає під відчуття, було примарою.Софістам був також властивий скепсис щодо можливостей людини пізнати буття. Так Горгій (483—375, учень Емпедокла), приїхавши в Афіни в 427 до н. е., вразив усіх красномовством, тому що міг висловитись без підготовки на будь-яку тему. У своїх промовах він розвивав скептицизм, основні положення якого зводив до наступних трьох пунктів:

· зовсім немає ніякого буття;

· якщо воно і є, то непізнавано;

· якщо воно є й пізнавано, все-таки істину про буття передати неможливо.

6.. Творчість Гегеля вважається вершиною класичної німецької філософії. Гегель пішов значно далі своїх великих попередників. Він першим представив весь природний, історичний і духовний світ у безперервному розвитку.
Вже в студентські роки Гегель був зайнятий творчим освоєнням і осмисленням досягнень попередньої політичної і правової філософії. Вінцем їх стала «філософія права» - одна з найбільш знаменитих робіт у всій історії правової та політичної думки. Це синтез філософських і політико-правових досліджень Гегеля протягом ряду років.
Для розуміння сутності філософії права Гегеля важливе розуміння методів, які він використовує в дослідженнях. Філософія права за Гегелем не має своїх методів дослідження, тобто методи ці кшталт загальнофілософських. перш за все він спирається на діалектику. Сам Гегель заявляв, що його діалектичний метод не є певним «чисто зовнішнє мистецтво» або «суб'єктивна гра в докази і спростування», а що його метод спростовує будь-яку «шкільну метафізику, керується формальними визначеннями» і що діалектичний метод є»душа кожного наукового розгортання думки»і саме він і тільки він вносить необхідну внутрішню зв'язок у зміст науки та його непереборна сила складається у внутрішньо суперечливому поступальному русі та розвитку.
Відкриття діалектичного методу, складання цілої епохи в філософському мисленні, не було випадковістю. Гегель неодноразово підкреслював, що в історії філософської думки існує відома спадкоємність збагачення наступних філософських навчань.
Підкреслення Гегелем заслуг попередніх філософських вчень не завадило йому з успіхом розширити рамки попередніх досягнень і представити весь історичний і духовний світ у вигляді нескінченного процесу руху і розвитку. «Все, що НАСА оточує, - заявив він, - може бути розглянуто як зразок діалектики».
Виступаючи проти одностороннього, абстрактно аналітичного методу, він стверджував, що такий метод абсолютно неприйнятний для філософії. Філософія по суті справи, не знайшла свого істинного методу філософської науки, застосувавши його до конкретного предмета - свідомості.
Рух свідомості - це сходження від абстрактного до конкретного. Кожна наступна ступінь містить в собі попередні, відтворивши їх на новому, більш високому рівні, в той же час, наступні ступені предвосхищаются на більш ранніх етапах діалектичного шляху розвитку.
Діалектичний ідеалізм, тобто поєднання наукового погляди з поглядом у принципі ненауковому, є парадоксом всесвітньо-історичного масштабу, небувалим за своїми параметрами взаємопроникненням істинного і помилкового, справжнього і уявного, сутності і видимості. Звідси і протиріччя між системою і методом Гегеля, суперечність якого аж ніяк не виключає їх єдності.
У діалектиці з її боротьбою протилежностей, духовний та історичний прогрес фактично пішов у минуле. Їм немає місця ні сьогодні, ні в майбутньому, адже «абсолютна мета» прогресу досягнуто. Діалектичний метод не може служити для Гегеля знаряддям критичного осмислення й перетворення дійсності.
Специфічна діалектика політико-правової сфери в гегелівської філософії права проявляється обхідним шляхом. Те, що Гегелем позначаються як ступені об'єктивного духу, є особлива сфера зі специфічним сенсом і змістом. У силу цього, логіко-гносеологічесій сенс понять і закономірностей їх руху, з якого свідомо виходить Гегель у ході дослідження права держави та політики, неминуче трансформуються і набувають інші, нові характеристики і значення, зумовлені своєрідністю досліджуваного матеріалу специфічним змістом, власною логікою предмету розгляду.
У сфері філософії права діалектичний метод розгортається в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обгрунтовуються певні політико-правові погляди.
Сам Гегель підкреслював своєрідність власного філософського розгляду проблем права і держави і акцентував увагу на теоретико-концептуальної стороні свого політико-правового вчення.
в плані політичних і етичних результатів гегелівського застосування діалектики. Це означає перетворення процедури і схеми містичного руху поняття права в табель про ранги політичних суб'єктів суспільного і державно-правового життя.Особистість, сім'я, суспільство, держава - це не тільки черговість гегелівського дослідження, а й школа їх цінності, регламент значущості в діалектично іерархірованной політичного життя.

7. Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:

· світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;

· пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

· логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

· соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

· критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;

· виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

8.Л. Фейєрбах був першим філософом, який піддав критиці філософську систему об'єктивного ідеалізму Гегеля. У Фейєрбаха був гегельянський період філософського розвитку, але в лоні гегелівського "абсолютного ідеалізму" визрів і його антитезис - антропологічний матеріалізм. Згідно з Фейєрбахом, єдиними об'єктивними реальними речами є природа і людина. Він закликає перейти від роздумів про потойбічні суті, як це роблять ідеалісти, до вивчення природи і людини. Основою філософії, її початковим пунктом має бути людина, а не абсолютна ідея. Тому Фейєрбах сам назвав свою філософію "антропологією". Фейєрбах робить спробу, виходячи з антропологічного матеріалізму, розглянути різні форми суспільної свідомості і передусім релігію. Не Бог створив людину, а людина Бога. Божественна суть, стверджує Фейєрбах, це не що інше, як людська суть, звільнена від індивідуальних меж, об'єктивувалася, а потім - що обожнює, шановна в якості потойбічної суті, тобто Бога. Фейєрбах виступав не лише проти ідеалізму, але і проти вульгарного матеріалізму Фохта, Молешотта, які зводили психічні явища до матеріальних фізико-хімічних і фізіологічних процесів. Він постійно підкреслював, що істина не є ні матеріалізм (маючи на увазі вульгарний матеріалізм), ні ідеалізм, а тільки антропологія.

Причини виникнення релігії: інтелектуальна: потребуючи пояснення природних і соціальних явищ і не маючи достатнього рівня знань для наукового обгрунтування спостережуваного, людина створює те, що здається йому правдоподібним фантастичне тлумачення шляхом аналогії із зрозумілими йому фактами; психологічна: усвідомлюючи навколишній світ як щось незрозуміле і вороже, древня людина шукала підтримку могутніх сил, здатних впорається з нерозв'язними проблемами і захистити його від уявних і реальних небезпек. моральна: будь-який соціальний колектив потребує правил взаємодії між його членами, причому чим складніше його організація, тим небезпечніше спиратися тільки на силу. Релігія - сила, здатна контролювати спілкування між людьми, оскільки заявляє про себе, як про вищу силу, здатну постійно і жорстко контролювати кожного і невідворотно карати за відступ від загальноприйнятих норм. соціально-політична: державність, що розвивається, виникнення страт, що відчужених від суспільства, стоять над ним, наростаюча економічна і соціальна диференціація привели до того, що владі знадобилася ідеологічна підтримка для збереження стабільності політичних структур і демпфування спроб низів суспільства змінити соціально-політичний статус-кво. Релігійні системи, як правило, підтримували державу, правда, поки держава лояльно відносилася до провідної релігійної структури.

9. Цивілізація-це певний етап розвитку культури. Для неї потрібні певні умови-центр культури місто,письмо-через що інформув.,форми державного устрою.Якщо цих умов не хватає тоді культурний процес відстає назавжди. Поняття “цивілізація” було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття “цивілізація”, як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті.

Концепція Шпенглера. Кожний з виділених ним культурних світів має іденти­чний життєвий цикл, що нагадує життєвий цикл організ­му: зародження, зростання, розвиток,занепад і загибель. Тому у кожній культурі виділяють — дитинство (варвар­ство первісного суспільства), юність (початок розвитку по­літичної організації, мистецтва й науки), зрілість (розквіт усіх важливих сфер суспільного життя) і старість з її не­одмінним супутником — смертю. Кожна фаза в будь-якій культурі Шпенглера автоматично переходить у наступну, як тільки настає її час. На його думку, кожна культура є “живим організмом” і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000—1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії культури О. Шпенглера. Загрозу земній історії О. Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

Цивілізація для Тойнбі — це самоідентифікація культури, що досягла своїх меж.

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю “Дослідження історії”. Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п´яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм “життєвого пориву”, то останні дві фази пов´язані з “виснаженням життєвих сил”. По сусідству з цивілізацією з´являється “зовнішній пролетаріат” — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. Концепція А. Тойнбі цікава ще й тим, що в ній є досить чітко сформульовані критерії визначення цивілізаційної ідентичності. Він називає релігію, історію, мову, звичаї та культуру. Особливе значення А. Тойнбі надає релігії, яку вважає “цільною й спрямованою в один бік порівняно з різноманітною й повторюваною історією цивілізацій ”.

10. Філософія як теоретичний світогляд, поряд з наукою, мистецтвом, мораллю, правом, — одне з найважливіших надбань людської культури, «колиска» (чи «мати») цих форм суспільної свідомості. В процесі її історичного розвитку виникли й існують так звані «вічні проблеми»:

Що таке людина?
Що таке природа (всесвіт)?
Який між ними зв’язок? Залежність?
Чи здатна людина пізнавати природу, суспільство, себе?
Які форми, методи пізнання?
В чому відмінність матеріального і духовного світу?
Яка їх взаємозалежність?
Що таке свобода, людські цінності взагалі?
Що таке життя та смерть?
Сенс життя?
Щастя, любов та багато інших.

В історії філософії склалися у певних модифікаціях і перманентно повторюються так звані вічні проблеми. Що таке людина? Що таке природа, або ширше - Всесвіт? Який між ними звязок, залежність? Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство? Які форми, методи, засоби пізнання? В чому відмінність явищ і сутності матеріального і духовного, ідеального світу? Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу? Чи вони незалежні один від одного? Що таке свобода? Чи є підстави для того, щоб людина і суспільство могли сподіватися на здобуття свободи? Що таке людські цінності -- Істина, Добро, Мудрість, Гармонія? Що таке життя та смерть, яке їхнє ціннісне значення для окремої людини і суспільства? Ми навели далеко не повний перелік "вічних" філософських проблем. Але розвиток суспільства і пізнання висуває й нові філософські проблеми: про співвідношення статичних і динамічних закономірностей у науковому пізнанні, можливостей "штучного інтелекту" тощо. Звичайно, "вічні" філософські проблеми під впливом нових знань і нових духовно-культурних та соціальних умов вирішуються по-новому. Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, переконує в тому, що в філософії визначився ряд постійних, "інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнен-ня і розвязання філософських проблем. До таких функцій і вимірів належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, цін-нісна та праксеологічна функції.

11.

Відмінною рисою марксистської філософії є її максимально можливе зближення з природничо знанням. Вони бачили в союзі з ним основу науковості та раціональності філософії. Відповідно до цього принципом в марксистській філософії закріплюється нове розуміння матерії. Матерія є «філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них [1, c. 131]. Поняттям «матерія» позначається нескінченне різноманіття об'єктів, систем, різних за своєю структурності і складності, що знаходяться не тільки під взаємозв'язку і відносинах один з одним, але і в розвитку. Діалектичний метод дозволив створити теорію розвитку матеріального світу. Відзначимо характерні принципи діалектико-матеріалістичної теорії розвитку природи, які основоположники згодом застосували й до розвитку людської історії. У марксистській філософії стверджується ідея про розвиток як особливої форми руху, як універсального способу буття світу, як природного, так і суспільного. По-перше, розвиток є завжди якісне зміна чого-небудь. По-друге, розвиток є «спрямованим і незворотнім процесом якісного зміни від простих форм до складніших, від нижчого до вищого». По-третє, вищі форми руху і розвитку включають в себе в перетвореному вигляді більш нижчі. Вони не проста сума нижчих, а перетворений їх синтез. По-четверте, кожній формі руху і розвитку відповідає свій субстрат (матеріальний носій), що відрізняється за ступенем складності будови. У зв'язку з чим у новому вигляді постає ієрархічну будову матеріального світу, яке прагне і до ускладнення, і до зміни, і до самозбереження у формі підвищення своєї організації. У зв'язку з цими принципами основоположники марксистської філософії на основі природничо-наукових даних і відкриттів у XIX столітті виділили наступні форми руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна (життя органічних систем), соціальна (розвитку суспільства, людської історії). Перехід від однієї форми руху, від нижчої до вищої, носить стрибкоподібне характер, а процесу переходу від однієї форми руху до іншої властиві «перехідні» форми руху, які не завжди нам відомі, але в ході розвитку наукового значення можуть бути виявлені. І сучасна наука підтверджує гіпотезу, висловлену основоположниками марксистської філософії. Так, у сучасній науці утвердилася думка, що самому об'єктивного світу притаманний принцип підвищення своєї організації (самоорганізації). Цей принцип можна застосувати і до аналізу розвитку суспільних систем. У зв'язку з цим вчення про закони діалектики, як універсальних законах розвитку, набуває більш багатий зміст. У марксистській філософії інакше розглядається і принцип детермінації, створюється діалектико-матеріалістичне вчення про причинно-наслідкових відносинах. Для цього вчення є наступні риси. По-перше, виключається наявність надприродних причин розвитку світу (чи то об'єктивний дух, світова ідея і світова воля або Бог як деміург - «причина причин», кінцева причина). По-друге, вони противники механістичного детермінізму, який збіднює уявлення про закони розвитку світу, надаючи причинно-наслідкових зв'язків і відносин однозначний характер. По-третє, розширюється уявлення про роль випадковості в закономірний розвиток світу. Випадковість - і форма прояву закономірності, необхідності та доповнення її. Що дозволило подолати уявлення про наявність визначеності в буття світу, з одного боку, а з іншого - подолати уявлення про панування випадковості в буття, що виключає будь-яку можливість передбачення та прогностики в розвитку світу. У той же час в марксистській філософії розвивається і поглиблюється ідея Гегеля про суперечність як загальне джерело розвитку, який знаходиться в самому світі, притаманний самому буттю. Правда, Гегель трактував закон протиріччя ідеалістично. У марксистській філософії він трактується з позицій діалектичного матеріалізму. Протиріччя в дусі, в ідеально-духовний світ є відображенням протиріч матеріального світу. Грунтуючись на принципах діалектичного матеріалізму, в марксистській філософії по-іншому вирішується і такий фундаментальний питання, як питання про природу і сутність свідомості. Виникнення свідомості розглядається як закономірний результат еволюції живої матерії, тваринного світу, яким властива відображення. У цьому аспекті свідомість розглядається як вища форма психічного відображення, властива людині як особливому виду тварини, з найбільш складним анатомічним і фізіологічним будовою. Субстратом свідомості є мозок, як найбільш складний вид матерії. Предчеловеческіе істоти або людиноподібні істоти володіли й особливими властивостями і з точки зору анатомії, фізіології, емоційно-психічної організації. Вони володіли здатністю до прямоходіння, елементарної нечленороздільний промовою як інструментом комунікації та спілкування, здатністю оперувати природними предметами як знаряддями для своєї життєдіяльності і т.д. Для виникнення свідомості, з точки зору марксистської філософії, були в наявності всі природні передумови для формування свідомості. Необхідні, але в тій чи іншій мірі недостатні. Для стрибкоподібного переходу від примітивного, тварини, психічного відображення необхідні були додаткові передумови й умови, які вже не є в строгому сенсі природними, але не є і надприродними. У рамках марксистської філософії утвердилася думка, що таким неодмінним умовою формування свідомості є суспільство. «Свідомість... з самого початку є суспільний продукт і залишається ним, поки взагалі існують люди»[4, c. 29]. За своєю сутністю свідомість виступає соціально-суспільним явищем. Природна здатність до свідомості, притаманна людям, оформляє себе як свідомість тільки в рамках суспільства, а не за його межами. Важливу роль у формуванні свідомості, з точки зору марксистської філософії, відіграли й відіграють мова і праця. Коли мова набула символічно розвинений характер, а мова стала членороздільною. Працю, як гарматна діяльність, набув нової якості - виготовлення знарядь діяльності, яких немає в природі, але які створюються на основі перетворення, переробки предметів природи, пристосовувати для перетворювальної діяльності. Триєдність мови, праці, суспільства (спілкування) були необхідними і достатніми передумовами не тільки виникнення свідомості, а й його розвитку. Розвиток свідомості завжди обумовлено соціально-історичними умовами буття людей. У марксистській філософії по-іншому вирішується питання про зміст свідомості. Не піддаючи сумніву сформовані уявлення про знання як зміст свідомості, її ідеальності, основоположники діалектико-матеріалістичної філософії підкреслювали, що саме «ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене нею»[8, c. 21]. Вони піддають критиці ідеалістичну концепцію іманентного походження знання. Знання не є результат діяльності ізольованого свідомості пізнає суб'єкта. Воно формується в результаті практичної взаємодії, взаємини людини і навколишнього світу. Долається і подання метафізичного матеріалізму про знання як результаті лише відбивної діяльності людського мозку. Знання є результат і відображення об'єктивного світу, і результат розумової діяльності людини за допомогою понять. Ось чому «свідомість не тільки відображає світ, а й творить його. Світ не задовольняє людину, і людина своєю дією вирішує змінити його»[2, c. 194]. Таким чином, в марксистській філософії по-іншому розуміється активний, творчий характер свідомості, яке націлене не тільки на пізнання об'єктивного світу, але й на теоретичне його перетворення. З діалектико-матеріалістичних позицій в марксистській філософії формується і теорія пізнання. Основним принципом марксистської теорії пізнання є положення про опознаваемості об'єктивного світу, що існує поза пізнає суб'єкта. Іншим основним принципом діалектико-матеріалістичної гносеології є положення про практику як основі і джерело пізнання. Під практикою розуміється вся сукупна діяльність людей, спрямована на освоєння і перетворення предметно-речового світу, яка виявляється тільки в суспільстві. Тому пізнання - це розумова діяльність не ізольованого від інших людей і суспільства суб'єкта, а навпаки, включеного у відносини з іншими людьми та суспільством суб'єкта. Тобто, пізнає суб'єкт одночасно є і соціальним суб'єктом. Звідси в марксистській філософії робиться висновок, що пізнання як особливий вид діяльності людини носить завжди соціально-історичний характер. К. Маркс, наприклад, стверджував, що розвиток промислового виробництва штовхає науку вперед більше, ніж десятки університетів. У якому сенсі практика (суспільно-історична практика) є основою і джерелом пізнання? Практика є основою в тому сенсі, що в ній народжуються спонукальні мотиви до пізнавальної діяльності людини. До пізнання людей штовхають реальні, матеріальні, соціальні потреби і інтереси людей, а не чисте цікавість і допитливість, які, безсумнівно, грають важливу роль в пізнанні. Тобто, пізнавальний процес завжди опосередковується соціально-історичною практикою, хоча б тому, що тільки предметно-речове, практично змінюючи світ, людина і може зберегти і розвинути себе як особливе родове істота. Поза практикою (у широкому сенсі) пізнання як процес і не формується, і не здійснюється. У якому сенсі практика є джерелом пізнання з точки зору філософії діалектичного матеріалізму? Практика є джерелом пізнання тому, що в ході її чоловік виявляє, відкриває властивості об'єктивного світу, раніше йому невідомі, сутність яких осмислюється вже у власне теоретико-пізнавальному процесі. У ньому розкриваються закономірності буття світу. З цих позицій в марксистській філософії піддавалися критиці теорія пізнання Р. Декарта (теорія вроджених ідей) і теорія пізнання І. Канта (теорія пізнання на основі апріорних понять). У той же час в марксистській філософії теорія пізнання не зводиться до практики, саме пізнання не є редукування, повторення практики. Відстоюється ідея відносної самостійності пізнавального процесу, специфіки його законів. Але і процес пізнання підпадає під дію універсальних, загальних законів діалектики. Він також є суперечливим, що постійно розвивається процесом. Центральною проблемою пізнання в марксистській філософії є питання про істину як цілі теоретико-пізнавальної діяльності людини. Це є головною проблемою і в будь-філософської гносеології. У рамках марксистської філософії створюється діалектико-матеріалістичне вчення про істину, акумулює в собі позитивні досягнення всієї попередньої філософії - про творчий характер пізнавальної діяльності людини (Р. Декарт, І. Кант), про пізнання як взаємодію суб'єкта та об'єкта (Гегель, Л. Фейєрбах), діалектичну теорію пізнання Гегеля. Що ж розуміється в марксистській філософії під істиною? Під істиною розуміється знання, яке відповідає змісту об'єктивних, поза нами існуючих явищ матеріального світу, притаманних йому законів. Це відповідність як принцип істини, не вичерпується відображенням, відтворенням сутності буття світу, а є результатом творчої діяльності пізнає суб'єкта. За формою істина є ідеальною явище, а по змістом - перетворене матеріальне явище. У марксистській філософії поглиблюється уявлення про об'єктивну істину. Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст знання, яке відповідає змісту об'єктивних процесів в самому світі, що існує незалежно від свідомості пізнає суб'єкта. Це відповідність ніколи не може бути повним, вичерпним (критика догматизму), але поза відповідності знання не набуває статусу істини, залишаючись лише правильним думкою про що-небудь (критика релятивізму). Сама істина, істинне знання є результат суперечливого взаємодії суб'єкта та об'єкта. Через це істина є процес, якому властива діалектика абсолютної і відносної істини. У марксистській філософії розвивається вчення Гегеля про абсолютну і відносної істини в пізнанні, але з діалектико-матеріалістичної позиції. Під абсолютною істиною [1] в марксистській філософії розуміється неспотворене, достовірне, вичерпне знання про весь навколишній світ, об'єктивних законів його буття, в принципі що досягається і досяжне в нескінченної діяльності людського роду. У цьому ас?? екте абсолютна істина фіксує в собі визнання невичерпних можливостей і здібностей, притаманних людині, досягати достовірного знання. Без визнання абсолютної істини зникає позитивний момент в пізнавальної діяльності людини, оптимізує сторона пізнання. У той же час у об'єктивної істини завжди присутня момент, сторона відносної істини. Що ж розуміється під відносної істиною в марксистської філософії? Під відносною істиною розуміється достовірне знання про що-небудь (про певні явища і процеси), але в тій чи іншою мірою неповна, неісчерпивающее. Вона також фіксує момент незаперечна істина знання, але не в будь-яких, а в певних межах: щодо певних властивостей, певних предметів, визначених законів і т.д. Наприклад, твердження, що вода є рідина, поправді щодо певних температурних параметрів - від 0 до 100 °. А за цими межами вона набуває інші властивості та інший стан. Відносна істина, її буття пов'язане не тільки з неможливістю вичерпним чином що-небудь пізнати, але і з тим, що пізнанням займаються конкретні люди, з конкретними, індивідуальними пізнавальними здібностями, не універсальними і обмеженими в тому чи іншому плані. Так би мовити, універсальна родова пізнавальна здатність людини проявляється не універсально, конкретно (Діалектика одиничного і загального). Буття відносної істини пов'язано також і з тим, що процес пізнання завжди лімітується, обмежується можливостями суспільно-історичної практики, рівнем розвитку суспільства. Наявність відносної істини у знанні пов'язано також і з тим, що істина, знання завжди носять конкретний характер (знання про щось, а не про все існуючому). У силу цього в об'єктивної істини завжди присутня діалектика абсолютного та відносного знання, яка відображає діалектику одиничного, окремого та загального, відносного і абсолютного, властиву самому об'єктивному світу, ніким не створеним і існуючим сам по собі. Тому в марксистській філософії діалектика істини і діалектика об'єктивного світу розглядаються як певну тотожність, єдність, але тотожність суперечливе. Тотожність виражається в тому, що і пізнанні, і об'єктивному світу притаманні одні й ті ж закони діалектики. А суперечливість пов'язана з своєрідністю прояву законів діалектики в пізнанні і в буття об'єктивного світу. В пізнанні воно виявляється ідеально, а в об'єктивному світі - матеріально. З точки зору марксистської філософії єдність суб'єктивної діалектики (свідомість, пізнання) і об'єктивної діалектики (буття матеріального світу) можливо, тому що субстратом мислення є мозок, як матеріальна субстанція мислення. А розбіжність суб'єктивної та об'єктивної діалектики пов'язано з тим, що сам процес пізнання є ідеальний процес, ідеальною перетворення матеріального світу. Ось чому мислення й пізнання властива відносна самостійність, свобода, яка в ідеалізмі нерідко абсолютизувалася і містифікувати. Якщо метою пізнання є досягнення істини (справжнього знання), яка являє собою ідеальне перетворення світу, а в кінцевому результаті людина на основі її прагне і практично предметно зм

12.Цивіліза́ція — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці такультурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Наприклад, Єгипетській цивілізації властиві спорудження пірамід, муміфікація померлих, своєрідне ієрогліфічне письмо тощо. Інколи в одну цивілізацію об'єднують людей однакової віри (Християнська цивілізація,Буддистська та ін.).

Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними, і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.

Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо 1756 року. Під цим визначенням французькі просвітники мали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості.