САМОСТІЙНА РОБОТА № 1
Тема: «Специфіка мовлення фахівця».
План
1. Мова і професія.
2. Майстерність публічного виступу.
3. Види підготовки до виступу.
4. Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду
усного вербального спілкування.
5. Основи техніки мовлення.
6. Комунікативна професіограма фахівця.
МЕТА РОБОТИ: розширення знань про українську літературну мову і мову про-
фесійного спілкування; вироблення умінь і навичок взаємодії
між співрозмовниками за допомогою вербальних і невербаль-
них засобів; уміння правильно сприймати фахову інформацію,
опанування основних технік мовлення, формування комуніка-
тивної професіограми майбутнього фахівця; збагачення фахо-
вого словникового запасу.
На основі вивчених питань теми скласти тези в такій послідовності:
1. Визначити поняття:
Мовні знання –_______________________________________________________
____
Професійне спілкування –_____________________________________________
____
Мова професії –______________________________________________________
____
Бесіда – ____________________________________________________________
____
Доповідь – __________________________________________________________
____
Промова – __________________________________________________________
____
Лекція – ____________________________________________________________
____
Мовленнєве спілкування – ____________________________________________
____
____
Культура говоріння – _________________________________________________
____
Дикція –____________________________________________________________
____
Діапазон –___________________________________________________________
____
Тембр –______________________________________________________________
____
Темпоритм –_________________________________________________________
____
2. Роль і значення мови у професійній діяльності фахівця ____________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
3. Назвіть основний критерій ____________________________________________
____________________________________________________
4. Мовна пам’ятка фахівцю ______________________________________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
5. Що дає фахівцю знання мови? _________________________________________ ______
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
__________________________
__________________________
6. Мовний кодекс фахівця як громадянина _________________________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
_________________________ __________________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
__________________________
__________________________
7. Назвіть види промов: _________________________________________________
____________________________________________________
8. Структура виступу____________________________________________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
__________________________ __________________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
__________________________
__________________________
9. Практичні поради доповідачеві: ________________________________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
10. Види слухання: _____________________________________________________ __________________________
__________________________________________________________________
11. Реакції людини під час слухання: _____________________________________
__________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
__________________________
12. Визначити чотири типи дихання: ______________________________________ __________________________
__________________________
13. Назвати компоненти комунікативної компетенції:_________________________
__________________________
__________________________
14. Назвіть основні характеристики професійного портрета фахівця:
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
_________________________ __________________________
____________________________________________________________________________________________
__________________________
__________________________
____________________________________________________
__________________________
__________________________
__________________________
__________________________
ЛІТЕРАТУРА
1. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Підручник. – К.: Вища шк.,
1997. – С. 71, 403 – 408.
БЛОК ЗАВДАНЬ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Прочитайте текст. Поставте питання щодо висловлених в ньому думок.
Особистість є носієм свідомості і системи суспільнозначущих якостей.
Ідеальна особистість – це людина, що поєднує в собі духовне багатство, високу моральність, фізичну досконалість і виявляє себе як неповторна, самобутня інди-відуальність, що й становить силу її привабливості для інших. Роль мови у форму-ванні і самовираженні особистості величезна. Особливе значення має рідна мова, що стає для кожної людини одним з найцінніших надбань. Найгостріше це відчу-вається тоді, коли людина довго знаходиться за межами батьківщини. Тоді бо-дай одна вісточка рідною мовою приносить душевну полегкість, втамовує тугу за рідною стороною.
Мова – то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відобра-жено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьо-му мова відображає не лише те, що на поверхні, а й невидиме для ока, внутрішню суть речей, не лише світ матеріальний, а й світ ідеальний, який віддзеркалюється в умопогляді, фольклорі, текстах, ідеях.
Передусім через мову ми пізнаємо рідний народ, його ментальність, куль-туру, історичний досвід. Крізь призму слова сприймаємо одну з граней краси, що представлена в художній літературі. Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опа-новуємо мову, тим досконаліше стає наше мислення, бо мова і мислення нероз-дільні.
2. Сформулюйте поради недосвідченому промовцеві «Як готуватися до вис-тупу з науковою доповіддю».
3. Визначте й запишіть найважливіші способи підвищення мовленнєвої куль-
тури (можете скористатися такою літературою: Грищенко Т. Б. Українська
мова та культура мовлення: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літе-ратури, 2003. – 536 с; Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація: Тези про місце і роль мови в національному відродженні України. –Дрогобич: Відродження, 1994).
4. Враховуючи майбутній свій фах, укладіть комунікативну професіограму.
5.Запам’ятайте поради збереження голосу, спробуйте передати їх на пись-мі:
ü монотонне мовлення стомлює м’язи голосового апарату, оскільки тоді функціонує тільки одна група м’язів.Чим виразнішим є мовлення, тим воно
корисніше.
ü не можна швидко ходити в холодні дні після тривалої роботи голосового апарату, оскільки при інтенсивних рухах дихання частішає, стає глибшим і більше холодного повітря потрапляє в дихальні шляхи.
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК
Тема: «Специфіка мовлення фахівця».
План
1. Мова і професія.
2. Майстерність публічного виступу.
3. Види підготовки до виступу.
4. Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду
усного вербального спілкування.
5. Основи техніки мовлення.
6. Комунікативна професіограма фахівця.
МОВА І ПРОФЕСІЯ
Мова – це найважливіший засіб людського спілкування, зброя і знаряддя впливу на маси, кожна особа має вимогливо ставитись до своєї мови під час при-людного виступу, дбати про глибокий зміст і досконалу форму викладу, адже ли-ше це може забезпечити справжню мовну майстерність.
Мова – універсальна система, в якій живе душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність», - говорив
К. Паустовський. Українська мова має багато сфер функціонування. Вона не лише засіб спілкування, а й формування нових виробничих відносин.
Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов’язана з виробництвом, з його ґалузями і процесами, із соціаль-ними відносинами, вона – елемент соціальної сфери.
У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мо-ви. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає.
РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ МОВИ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ФАХІВЦЯ
Чому зникає поділ на «інтелігентні» і «неінтелігентні» професії, що є основою професійної майстерності, яку роль відіграє у цьому мова?
1. Люди всіх професій повинні вміти мислити. А мислення нерозривно пов’язане
з володінням мовою. Як ми говоримо, так і мислимо.
2. Основним критерієм професійної майстерності кожного фахівця є знання свого фаху, а знання фаху тісно пов’язане з рівнем опанування мови професії, її лек-сикою, термінологією, умінням вільно володіти і користуватися лексикою фаху.
3. Удосконалення і підвищення професійної майстерності кожного фахівця є знання свого фаху, а знання фаху тісно пов’язане з рівнем опанування мови професії, її лексикою, термінологією, умінням вільно володіти і користуватися лексикою фаху.
4. В умовах науково-технічного прогресу, соціально-економічної перебудови, ринкової економіки ефективність професійної діяльності залежить від взаємозв’язку між державами, організаціями, установами, підприємствами, різними ґалузями виробництва і сферами.
Основний критерій – знання свого фаху, рівень володіння професійною терміно-
логією.
Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами.
Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.
МОВНА ПАМ’ЯТКА ФАХІВЦЮ
1. Говорити завжди літературною мовою – це показник професійної освіти.
2. Не вживати вульгаризмів (грубе слово або зворот, не прийняті в літературній мові) і лайливих слів – це рівень невихованих й інтелектуально не розвинутих людей
3. Уникати “суржику”, діалектизмів, професійних жаргонів (штучно утворені слова і вирази, які не мають власної фонетичної та граматичної систем).
4. Не зловживати словами іншомовного походження, якщо є відповідники в рідній мові.
5. Не перенасичувати мову професіоналізмами, вживати терміни відповідно до їх лексичного значення.
6. Правильно ставити наголос у словах. Наголос змінює лексичне значення слова.
ЩО ДАЄ ФАХІВЦЮ ЗНАННЯ МОВИ?
1. Підвищує ефективність праці!
2. Допомагає швидко встановлювати контакти, взаєморозуміння з представ-никами своєї професії та іншими.
3. Швидше входити і краще орієнтуватися у складній професійній ситуації.
4. Робити все за законами гуманності і краси.
5. Бути висококваліфікованою, національно свідомою і гармонійно розвине-ною особистістю.
6. Бути інтелігентом.
7. Швидко орієнтуватися в потоці нових знань і майстерно оволодівати ними.
МОВНИЙ КОДЕКС ФАХІВЦЯ ЯК ГРОМАДЯНИНА
1. Обов’язок кожного громадянина, службовця, фахівця – знати державну українську мову, володіти нею і постійно користуватися.
2. Мовний обов’язок громадянина і фахівця – захищати й утверджувати дер-жавну мову, а тим самим захищати народ, його гідність, право на майбутнє. Захист української мови – це найважливіший спосіб самоутвердження і діяльності в ім’я українського народу.
3. Кожний фахівець України, якої б національності він не був, повинен бути національно свідомим, бути патріотом України. Мова є показник ставлення фахівця до держави, до народу. Володіння державною мовою – не заслуга, а обов’язок патріота.
4. Розмовляйте державною мовою скрізь: на службі, на роботі, дома, у това-ристві, у спілкуванні. Не поступайтесь своїми мовними правами заради ви-годи, привілеїв, лукавої похвали, заради прислужництва – це зрада свого народу.
5. Ставлення до державної української мови повинно бути таким, як до рідної матері: її люблять не за якісь принади чи вигоди, а за те, що вона – мати.
6. Розмовляйте в сім’ї українською мовою. Прищеплюйте дітям ставлення до мови як до святині, найдорожчого скарбу. Пам’ятайте: найкращі вчителі для дітей – це мати і батько.
7. У сім’ї, де змішаний шлюб, повинні звучати обидві мови, але не в якомусь «суржику», а кожна – у своєму літературному варіанті. Мова повинна бути засобом залучення своїх дітей до багатства духовної культури обох наро-дів.
8. Постійно вдосконалюйте свої знання української мови: читайте українські газети, журнали, книги. Хай звучить у вашій хаті українське слово із теле-, радіоприймачів.
9. Допомагайте кожному, хто хоче вивчити українську мову.
10. Підтримуйте всі починання окремих осіб і громадськості, спрямовані на утвердження української мови.
11. Не будьте байдужими до найменших проявів обмежень чи зневаги укра-їнської мови.
12. Поважайте і цінуйте мови інших народів. Ставтеся до них так, як би хотіли, щоб ставилися до вашої рідної мови.
13. Вивчайте інші мови. Це дасть можливість не лише оволодіти ключами до скарбниць духовності інших народів, але й об’єктивно оцінити свою мову. Знання чужих мов пробуджує бажання працювати для утвердження і роз-витку рідної мови.
14. Якщо ти українець і живеш поза Україною, не дай використати себе для денаціоналізації народу, серед якого перебуваєш, але не втрачай зв’язку з рідним корінням, не забувай материнську мову.
15. Пам’ятайте: відродження й утвердження української мови, нації, державності – наш історичний обов’язок, не перекладайте цього тягаря на плечі нащадків, бо може бути пізно. Відстоювати права на державність української мови, мови корінного населення та мови більшості – найперший обов’язок громадянина і фахівця.
Мовні знання – один з основних компонентів професійної підготовки.
Володіння мовою багато в чому визначає характер першого враження від особи та впливає на її авторитет у подальшому спілкуванні. Про те, наскільки людина володіє цим інструментом, свідчить зміст мови, її зрозумілість, виразність та дієвість.
Зміст мови визначається обсягом думок, що містяться у повідомленні. Зро-зумілість забезпечується добором матеріалу та доступною формою його передачі слухачеві. Виразність залежить від емоційної насиченості, інтонації, акцентів. Дієвість визначає вплив на думки, почуття та поведінку особи.
Люди починають спілкуватися з будь-якого приводу. При цьому їхні дії пов’язані з предметом спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визна-чити його спрямованість.
Професійне спілкування – це усний контакт між співрозмовниками, робіт-никами, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою зав-дання з’ясувати чи розв’язати конкретні проблеми.
Саме володінню мовою професійного спілкування людина вчиться все своє життя.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієн-
туватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.
Знати мову професії – означає вільно володіти термінологічною лекси- кою, тобто мати відповідний запас слів-термінів.
МАЙСТЕРНІСТЬ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ.
ВИДИ ПІДГОТОВКИ ДО ВИСТУПУ
Усне спілкування поділяється на публічне і приватне. Особливим різнови-дом усного спілкування є публічний виступ.
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення, обставин мовлен-ня публічні виступи бувають таких жанрів: бесіда, доповідь, промова, лекція.
Бесіда - це агітаційний виступ, що проводиться з невеликою кількістю учас- ників. У бесіді викладаються найголовніші положення теми, даються відповіді на запитання.
Доповідь - найпоширеніша з форм публічних виступів. Доповіді бувають по-літичні, звітні, ділові, наукові. Політична доповідь виголошується державним чи громадським діячем. Політична доповідь ставить нові проблеми, визначає програ-му дій держави чи її органу. Звітна доповідь – це промова, в якій аналізується діяльність роботи депутата, керівника колективу, установи, організації тощо. Звітна доповідь за схемою нагадує письмовий звіт. Ділова доповідь - це документ, який містить виклад певних питань з висновками і пропозиціями. Наукова доповідь узагальнює наукові дані, інформує про досягнення, відкриття, результати наукових досліджень.
Промова – це виступ на мітингах, масових зборах на честь певної події, ювілею тощо. Промови бувають мітингові, агітаційні, ювілейні. Мітингова про-мова присвячена злободенній проблемі. Це короткий виступ, розрахований на без-посереднє сприймання слухачів. Він відзначається емоційністю, імпровізацією та індивідуальним стилем оратора. Агігаційна промова спрямована на роз’яснення, з’ясування певних питань. Вона передбачає психологічний вплив на слухачів. Ювілейна промова присвячена певній даті, ювілеєві людини чи установи, підпри-ємства. Ця промова відзначається експромтами, імпровізацією, дотепністю, неви-мушеністю.
Лекція також є однією з форм пропаганди, передачі наукових знань. Ця фор-ма публічного виступу відзначається більшою емоційністю, академічністю викла-ду. Вона має чітку структуру (вступ, головна частина, висновки). Текст лекції зви-чайно пишеться. А майстерність лектора полягає в удосконалому знанні матеріалу і вмінні його донести до слухачів.
СТРУКТУРА ВИСТУПУ. ПІДГОТОВКА ДО ВИСТУПУ
1. ПРЕДСТАВЛЕННЯ ДОПОВІДАЧА
Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про нього: прізвище, ім’я та посада. Не потрібно викладати зміст повідомлення, адже це влас-не завдання доповідача, але голова може пояснити, чому саме цю людину запро-шено виступити. Якщо вже з моменту представлення промовець прагне справити враження, він має надати якомога більше інформації про себе, тому, хто його представлятиме.
2. ПОПЕРЕДНЯ ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ ДОПОВІДАЧА
Доповідач повинен знати заздалегідь:
1) тему засідання;
2) склад аудиторії;
3) хто ще виступатиме на зібранні;
4) де і коли відбудеться засідання, зустріч тощо.
Перший крок у підготовці — накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Насамперед, заздалегідь слід сформу-лювати предмет та тему останнього (можливо, усе це вже було визначено органі-заторами зібрання). Другий крок — добір допоміжної інформації. Остання ж може бути отримана з двох джерел:
1) теоретичні джерела — це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, термінологічні та ґалузеві словники;
2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Висвітлювані питання мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це на-уковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні, як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські збори). Добираючи інформацію, необхідно пам’ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності промовистих прикладів.
Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.
Наступний крок — написання плану доповіді на папері, що містить:
Ø вступ,
Ø основний текст (серцевина доповіді),
Ø висновки.
Вступ
Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину та мету виступу, розкривати суть конкретної справи, містити докази. Першочерговим завданням доповідача на цьому етапі є привернути й утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, уже після перших речень до-повіді необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відпо-відно, речення мають бути короткими й стосуватися виключно суті питання, варто інто-наційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення.
Практичні поради доповідачеві:
1) подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові);
2) чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему, що їй присвячена остання;
3) стисло поясніть, в який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу. Обмежте кількість аналізованих у доповіді питань. Зазначте, яку візуальну допомогу ви задієте (відеофільми, графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).
Основний текст
В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування, дотримуючись попередньо визначеної структури доповіді. Слід поясню-вати кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою — нагромадження ілю-стративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв’язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов’язково кожному з них при-діляти однакову кількість часу). Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.
Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається. Приміром, у політичних допові-дях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну історію. Анекдот — випробуваний і перевірений спосіб утримати увагу. Останній дає можливість дещо розрядити напружен-ня, а слухачам — перепочити. При цьому не слід забувати, що подібні відступи обов’яз-ково мають бути короткими і, певна річ, мають ілюструвати повідомлення. Одного анекдоту цілком достатньо, розповідаючи більше, промовець ризикує зробити зміст доповіді фрагментарним.
Висновки
Підсумуйте все сказане.
Висновки певним чином мають узгоджуватися із вступом і не випадати з загального стилю викладу.
У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати до-повідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою відрізня-ється від писемної. Тому не варто говорити так, як пишемо, навпаки, потрібно писати так, як говоримо, адже розмовна мова менш формалізована, менш структурована, віль-ніша, сприймається легше (для порівняння зверніть увагу на мову оглядача новин на ТБ). При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літератур-них норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними й стиліс-тичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різно-манітним.
Варто записати промову на касету й прослухати, оцінюючи її критично. Висту-паючи, можна користуватися нотатками. Зважаючи
ючи на це, було б доречно записати найважливіші речення, щоб під час виступу відтворити їх дослівно. Останнє може бути особливо корисним у процесі виголошення завершальної частини доповіді.
Страх перед аудиторією
Страх перед аудиторією — явище досить поширене серед промовців. Він дається взнаки по-різному: може тремтіти голос, мов під час першого освідчення у коханні, може вкриватися червоними плямами обличчя, ніби доповідач щойно вчинив щось ганебне, може супроводжуватися повільним блокуванням будь-яких проявів волі. Ці ознаки — справжня напасть для доповідача. Найгірше ж те, що вони лише посилюють страх і доповідач зазвичай думає вже не про логічний ви-клад думок, а про якомога швидше завершення цієї екзекуції. Він усвідомлює, що прояви страху є очевидними для слухачів і, як наслідок, поспішає, ще більше плу-тається, що часом призводить до завчасного завершення виступу.
Страх перед аудиторією відрізняється від емоційного напруження, що може виникати під час публічних виступів; останнє є навіть необхідним — ненатягну-тий лук не може випустити стрілу. Емоційно врівноважений доповідач значно «небезпечніший» у своїй нудній промові, аніж той, у чиєму настрої присутня здо-рова доза нервового збудження.
Хоча боротьба зі страхом і є досить складною, усе ж можна дати кілька по-рад.
По-перше, потрібно гарно підготуватися; найкраще записати всю доповідь на папері, виклавши її розмовною мовою, а потім прочитати уголос. З часом текст виступу можна прочитати ще раз — перед дзеркалом (варто зробити це двічі або тричі).
По-друге, слід уявити себе на місці слухача, оцінити свій виступ критично. Чи хотілося б вам спостерігати за тим, як доповідач не може уникнути поразки?
Ви — звичайна людина, як і решта, котрі прийшли на зустріч, щоб почути щось нове, цікаве, а не для того, щоб марнувати час.
По-третє, переконайтеся, що в разі потреби ви зможете швидко зорієнтува-тися, зазирнувши у записи. Нотатки варто зручно розмістити, щоб ними одразу можна було скористатися.
По-четверте, варто шукати підтримки в аудиторії. Завжди є люди, котрі усміхнуться, кивнуть чи якось інакше схвально відреагують на ваш виступ.
Отже, щоб позбутися нерішучості, несміливості, використовуйте кожну на-году, щоб потренуватися в мовленні.
Зв’язок з аудиторією
Подумки варто постійно спілкуватися з аудиторією. Доброзичливість, від-вертість, продемонстровані доповідачем, спрацьовують найефективніше лише в тому разі, якщо вони ґрунтуються на щирому непідробному інтересі. Доповідач випромінюватиме довіру, якщо сам віритиме в себе, не применшуватиме своїх можливостей, але й не перебільшуватиме їх, залишатиметься діловитим, не ображаючи при цьому інших. У жодному разі не можна зверхньо ставитись до слу-хачів та співдоповідачів, адже подібна поведінка викликає антипатію та неповагу.
Процес спілкування не вичерпується усним повідомленням, важливу роль при цьому відіграють невербальні засоби інформування. Важливе значення для утримання уваги аудиторії має зоровий контакт. Варто дивитися безпосередньо в очі слухачам, використовуючи питання типу: «Ви розумієте...», «Ви також помі-тили, що...», «Як Ви знаєте..». Це подобається людям, оскільки свідчить про те, що промовець бачить їх.
Жести
Дійовими є також жести, які являють собою вияв людських думок, емоцій. У поєднанні зі словами вони стають надзвичайно промовистими: жести поси-люють емоційне звучання сказаного. Щоб оволодіти бодай азами жестикулюван-ня, потрібне тривале тренування, розуміння ролі кожного жесту. Частота жестику-ляції залежить передусім від культури поведінки людини.
Практичні поради:
1) жести мають бути мимовільними. Застосовуйте жест, відчуваючи необхід-ність у ньому;
2) жестикуляція не повинна бути безперервною. Не жестикулюйте руками протягом усієї доповіді;
3) керуйте жестами — жест не повинен відставати від слова;
4) урізноманітнюйте жестикуляцію. Не користуйтеся одним і тим самим жес-том у всіх випадках, коли потрібно надати словам виразності;
5) жести мають відповідати своєму призначенню.
Використання голосу
Невербальна комунікація супроводжується словами з певною інтонацією, тоном. Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про істинність думки й почуття промовця. Темп мовлення також має практичне значення.
Практичні поради:
1. Постійно тренуйте свій голос; найзручніший спосіб для цього — читання
вголос; контролюйте правильність вимови.
2. Пристосуйте свій голос до тієї обстановки, де відбувається спілкування.
3. Не говоріть надто голосно — це справляє враження агресивності.
4. Хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка погано володіє тим мате-
ріалом, про який говорить, або ж не впевнена в собі.
5. Голос підвищуйте тоді, коли ставите запитання, виявляєте радість чи здивування.
6. Голос понижуйте тоді, коли хочете когось переконати або відповісти на запи-тання.
Отже, щоб не виникало непорозумінь під час спілкування, слід узгоджувати несловесні засоби із словесними, адже дослідження свідчать, що невербальні сигнали справляють вплив утричі більший, ніж слова.
НАБІР ВІДПОВІДНИХ ТАКТИЧНИХ ТА МОВНИХ ЗАСОБІВ У МЕЖАХ КОНКРЕТНОГО ВИДУ УСНОГО ВЕРБАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ
Мовленнєве спілкування або вербальне спілкуваня – засіб, в якому як знакову систему використовують мовлення (систему фонетичних знаків, що міс-тить два принципи: лексичний та синтаксичний).
У психології в комунікативному акті нерідко виокремлюють орієнтувальну та виконавчу частини. Перша включає у себе аналіз ситуації взаємодії, формуван-ня плану дії, тобто стратегії спілкування, необхідної для досягнення мети. Важ-ливим моментом орієнтації є також оцінювання можливих наслідків певних дій і передбачення нейтралізації негативних результатів. Виконавча частина найчасті-ше реалізується із урахуванням правил регуляції спільних дій: мовленнєвого етикету, самоподання, зворотного зв’язку. Під останнім розуміють реакцію суб’єкта на те, що він почув, бо інформацію про це він надсилає у зворотному напрямі. Ця реакція свідчить, чи зрозумів об’єкт отримані сигнали, чи довіряє повідомленню і як емоційно ставиться до партнера та конкретного змісту пові-домлення.
Щоб комунікативний акт був успішним, на етапі орієнтації треби звернути увагу на код і контекст. Це сприймання та розуміння ситуації контакту і добір стратегії спілкування. У цьому разі увага концентрується на адресаті (співбесідни-кові), а не на собі. На етапі виконання контролюються вже власні дії, конструю-ються повідомлення і підтримується контакт.
Культура мовленнєвого спілкування містить дві складові: культуру гово-ріння та культуру слухання. Про одну людину кажуть, що вона говорить, як спі-ває, про іншу – що вона вміє не лише слухати, а й чути.
Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання відзнача-ються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати не-рідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Чому ми не вміємо часом вислухати і зрозуміти партнера по спілку-ванню? Тому що, насамперед, наша увага не стабільна, вона коливається. Так звані думи спотворюють зміст повідомлень. Наш емоційний етап також відволікає увагу від того, про що говорять співбесідники, і ми відключаємося.
Зафіксовано навіть феномен «перцептивне перекручування». Виявилося, що люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформацію, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевненості, не відповідає уявлен-ню про себе чи про картину світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику на свою адресу, або не запам’ятати чиєсь прохання, ви-конати яке важко.
Слухання не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота. їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на по-відомлення іншого, залежить від рівня її моральності, її культури.
Важливе значення мають як вербальні, так і невербальні аспекти слухання, передусім слухання «всім тілом». Коли нам цікаво, ми несвідомо повертаємось обличчям до співбесідника, нахиляємось до нього, встановлюємо з ним візуаль-ний контакт, тобто на рівні несвідомого концентрується увага на спів розмовнико-ві. Культурні люди, з високими моральними установками роблять це свідомо.
Слухати партнера і здійснювати вербальний зворотний зв’язок можна по-різному. Розрізнять такі типи реакцій людини на мовлення співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність і розуміння. Найчастіше маємо справу з оцінюванням і зворотним зв’язком, рідше з тлумаченням (інтер-претацією). Уточнення, підтримка та розуміння спостерігаються дуже рідко.
Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню культури спілкування, зокрема моральної, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або краще зовсім ними не користуватися. У противному разі ми по-чинаємо начебто «вимірювати» думки, почуття співрозмовника своїми мірками, порівнювати їх зі своєю шкалою цінностей. Водночас партнер по спілкуванню звертається до нас зовсім з іншим бажанням.
Звичайно, це не означає, що нетреба висловлювати власну думку. Проте завжди бажано пам’ятати про мету слухання, особливо у тому разі, коли спів-бесідник і контакт з ним значимі для нас. Якщо основою спілкування є інформа-тивна функція (наприклад, на лекції) чи функція контролю за мовленням (напри-клад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути належними. У цьому разі можуть мати місце і оцінювання, і інтерпретація.
Розрізняють два види слухання:
Ø нерефлексивне слухання варто застосовувати тоді, коли співрозмовникові важко передати свої почуття (наприклад, він дуже схвильований) або коли бар’єром у спілкуванні стає різний статує партнерів.
Ø рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв’язку з тим, щоб досягти більшої точності в розумінні співрозмовника.
Для цього вживаються запитання-уточнеппя. Вони допомагають виявити значення, «закодовані» в словах-повідомленнях. Використовуючи мовленнєвий етикет, загальновживані слова, ми вкладаємо в них особистіший зміст. Перевірка правильності того, що почуто, дає змогу не приписувати партнерові якихось влас-них думок, почуттів і установок щодо конкретного питання.
Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання: з’ясування, перефразування, відбиття почуттів і резюмування.
З’ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та в пос-тановці перед ним «відкритих» запитань (тобто таких, на які не можна відповісти одним словом: «Так» чи «Ні»).
Перефразування — це формулювання думки співрозмовника своїми сло-вами з метою визначення точності розуміння. Коли йдеться про відбиття почут-тів, це означає, що акцент зроблено в процесі слухання не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Під час зворотного зв’яз-ку ми робимо спробу показати співрозмовникові, що розуміємо його переживан-ня. Дуже часто саме це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від нас. До того ж такий зворотний зв’язок може сприяти тому, що той, хто говорить, сам краще розбереться у своїх переживаннях. Він помітить неточність в інтерпретації свого стану, і це допоможе йому краще зрозуміти себе, свої почуття.
Відповіді-уточнсння дають змогу певним чином узагальнити думки та по-чуття відправника інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцін-ки того, чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного. Ми кажемо: «Якщо я правильно Вас зрозумів...». Така реакція порівняно швидко приводить до вза-єморозуміння та розуміння змісту проблеми. Резюмування також використовується, якщо під час розмови увага переключається на інше, нерідко другорядне пи-тання. Цей вид треба використовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати з метою попередження та розв’язання конф-ліктів.
Культура говоріння – механізми мовлення, побудови висловлювань, інди-відуальні особливості людини, що говорить.
Феноменологія мовлення надзвичайно різноманітна. Це і особливості вико-ристаної лексики, і володіння граматикою, і багатство асоціацій, і продуктивність чи стереотипність мовлення, його динамічність, вияв певного ставлення до спів- розмовника.
Побудова висловлювання — це розв’язання конкретних комунікативних завдань відповідно до мети мовлення і особливостей ситуації. Для цього за допо-могою мовлення треба стимулювати співрозмовника до створення внутрішнього образу, подібного до того, який йому передається.
Важливими характеристиками мовленнєвого спілкування є діалог і моно-лог. Ефективним може бути спілкування, в якому використано як діалог, так і монолог. Діалог (тим більше полілог) істотно відрізняється від монологу.
Монолог і діалог мають психолого-ситуативні та мовні особливості. На відміну від діалогу монолог наче передбачає реакції співрозмовника. Вислов-лювання тут більш розгорнуті, свідоміше добираються слова й вибудовуються речення, меншу роль відіграють міміка та жести. У діалозі велике значення мають так знані діалогічні відносини. У двоголосому слові, у репліках діалогу чуже сло-во, позиція враховуються, на них реагують. 1 саме це є основною, порівняно з мо-нологом, характеристикою діалогу.
Виходячи з цієї особливості діалогу вибудовуються нові концепції етики пізнання, мислення, навчання, управління тощо. При цьому враховується, що внутрішній діалог відіграє важливу роль в індивідуальному мислительпому про-цесі, а зовнішній у спільному розв’язанні завдань. Зовнішньому діалогу, який так потрібний для спільної мислительної діяльності партнерів необхідно спеціально вчити.
Монолог — це нерівноправність щодо обміну інформацією. Тут домінує один, наприклад керівник, начальник цеху, майстер. Він є джерелом інформації, ставить запитання, контролює та оцінює відповіді, смугує еталоном наслідування. Така взаємодія передбачає лише поверхневе, частинне розуміння та прийняття особистостей тих, з ким спілкуються. Діалогічна взаємодія це особистісно рівноправні позиції, співпраця, де домінують мотиви самоактуалізації та саморозвитку співрозмовників.
При будь-якій комунікації розрізняють рівень змісту та рівень взаємин. Шоб чіткіше зрозуміти відмінність між ними, розглянемо такий приклад: підлеглий звертається до керівника з проханням дозволити йому скористатися автомобілем для того, щоб доїхати до аеропорту (рівень звернення). Керівникові в цей час та-кож буде погрібна ця машина, водночас йому хочеться допомогти (рівень вза-ємин). Така нероздільність цих двох рівнів комунікації у свідомості є нерідко
причиною непорозумінь між людьми, міжособистісних конфліктів, а також мані-пулятивних ігор, в які втягуються партнери.
Відомо, що майже 40 відсотків мовленнєвого тексту виголошується з тим, щоб передати ставлення, взаємини. Це позиції, думки, ситуативна самооцінка, дистанція спілкування, встановлення психологічного контакту, рольовий та со-ціальний статус. На основі вивчення мовленнєвого впливу в умовах публічної дискусії (парламентські виступи) отримано ще виразніший результат: 64 відсотки всіх прийомів виливу належать до таких, коли передається певне ставлення однієї людини до інших або до змісту їхнього мовлення. Це виявляється у підкреслено-сті значення обговорюваної проблеми, дискредитації опонента та його думки, за-вищенні значущості власного ставлення до проблеми і т. ін. Навіть у межах раціо-нальної дискусії велику роль відіграє особистість відправника, його установки, емоційні особливості та комунікативні здібності. Суб’єктивний характер сприй-мання тих, хто слухає, їхня упередженість також впливають на хід дискусії, на полілог.
Встановлено, що незбіг чи конфронтація позицій нерідко підштовхують партнерів перейти на інші рівні змістовної активності, а це, у свою чергу, впливає на розвиток динаміки їхніх взаємин. Загалом суперечність у динаміці двох зазна-чених ліній комунікації розглядають як силу, що сприяє розвитку полілогу.
У кожного з нас є спектр установок щодо різних об’єктів, суб’єктів і вза-ємин. Ці установки сприяють або заважають переконуючому впливу, який сприяє зміцненню старих установок або формуванню нових.
Повідомлення нестиме заряд переконуючого впишу, якщо воно або зніме суперечність між елементами свідомості у тих, на кого цей вплив спрямовано, або підсилить думку, яка у них була раніше. Суперечність, яка «роздирає» людей, призводить до психологічного дискомфорту, отже, пробуджує в них готовність його позбутись. Наприклад, знання про те, що я палю, і про те, що не спричинює захворювання, співіснують конфліктно. Потрібна нова думка, яка примусить розв’язати цю суперечність.
Важливе значення для ефекту переконуючого впливу має характер ситуації та особистість відправника повідомлення (балансна модель). Якщо ставлення (установка) до відправника позитивне, то й ставлення до його висловлювання ско-ріше також буде позитивним. Якщо до відправника ставлення нейтральне і його висловлювання викликає негативні емоції, то ця реакція може бути перенесена і на самого відправника, а передана ним інформація сприйматиметься як така, що не заслуговує на довіру. Щоб уникнути перекручення інформації, дуже важливо дотримуватись гуманістичних принципів, правил мовленнєвого етикету.
Важливою для переконуючого впливу є стадія сприймання інформації. Як-що вихідні позиції, установки відправника та адресата різко різняться, то при оці-нюванні другим позиції першого вона видається ще більш віддаленою, ніж нас-правді. До того ж мета впливу не досягається. І, навпаки, якщо вихідні позиції адресата і відправника спочатку мало чим різняться, то вилив стане навіть підси-леним. Водночас ефективність переконуючого впливу залежить від індивідуаль-них особливостей відправника та побудови ним повідомлень.
Вплив особистості може певним чином «накладатися» на вплив повідомлен-ня, змінюючи його остаточний результат. Як зазначалося, для прийняття нової думки її спочатку треба сприйняти та зрозуміти. Виявилося, що особистість від-правника (комунікатора) не впливає на розуміння та запам’ятовування повідом-лення адресатом. Навпаки, якщо комунікатор авторитетна особа, то аргументація на користь висловленої ним думки гірше запам’ятовується і засвоюється адресатом (немає потреби відслідковувати процес мислення відправника, бо йому дові-ряють).
Щоб повідомлення відповідало системі цінностей і думок адресата, відправ-ник має викликати в нього довіру. Це буває тоді, коли співрозмовник сприймає його як експерта з конкретного питання і якщо він щирий і чесний. При іденти-фікації думка приймається не тому, що вона є об’єктивною істиною, а тому, що її поділяють інші люди (відправник чи група людей, яких він представляє). У цьому разі належність до якоїсь групи чи схожість у думках з відправником важливі для адресата. Головною рисою відправника, яка приводить до ідентифікації, є його привабливість. Формальне прийняття думки, зовнішнє підкорення визначаються ступенем контролю відправника за особистими планами адресата, тобто владою першого.
Значущими для переконуючого впливу є й інші особливості відправника: м’якість, дружнє ставлення, неагресивність. Вони також належать до однієї групи названих раніше моральних якостей.
Отже, особистість комунікатора, безсумнівно, впливає па ефективність його мовлення. Високий рівень культури спілкування передбачає знання якостей від-правника та врахування їх у конкретних ситуаціях відповідно до моральних правил і норм. Звичайно, переконуючий вилив залежить не лише від особистості комуиікатора, а й від того, як він вибудовує своє повідомлення.
ОСНОВИ ТЕХНІКИ МОВЛЕННЯ
Розрізняють чотири типи дихання: верхнє, грудне, діафрагмальне, діафраг-мально – реброве.
Людський голос може вільно змінюватися по висоті в межах приблизно двох октав, хоча в звичайному мовленні ми задовольняємося трьома – п’ятьма нотами.
Діапазон – обсяг голосу. Межі його визначаються найвищим і найнижчим тоном. Звуження діапазону голосу веде до появи монотонності. Одноманітність звучання притупляє сприйняття, присипляє.
Тембр – забарвлення звуку, яскравість, а також його м’якість, теплота. індивідуальність.
Дикція – це ясність і чіткість у вимові слів, складів і звуків. Вона залежить від злагодженої та енергійної роботи всього мовленнєвого апарату, який включає губи, язик, щелепи, зуби, тверде й м’яке піднебіння, маленький язичок, гортань, задню стінку глотки, голосові зв’язки.
Швидкість загалом і тривалість звучання окремих слів, складів, а також пауз у поєднанні з ритмічною організованістю, розміреністю мови складають її темпо-ритм. Це дуже важливий елемент мовлення, оскільки, як влучно підкреслив
К. Станіславський, «інтонація й паузи самі по собі, крім слів, володіють силою емоційної дії на слухача».
Отже, після об’єктивної оцінки своїх мовленнєвих даних треба приступити до регулярних занять: поставити дихання, відпрацювати дикцію, темпоритм, укріплювати голосові зв’язки. Голос оратора повинен бути яскравим, соковитим, звучним, чітким, привертати увагу, спонукати до мислення, дій, а не заколису-вати.
КОМУНІКАТИВНА ПРОФЕСІОГРАМА ФАХІВЦЯ
Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компе-тенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і со-ціальний діалог, виступати публічно.
З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентувати-
муть професійний портрет фахівця:
ü уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;
ü аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;
ü керувати спілкуванням, регламентуючи його;
ü послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;
ü уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини тощо;
ü уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії;
ü уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;
ü уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовува-ти, заперечувати, відхиляти, оцінювати;
ü уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками верба-лізації;
ü уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;
ü володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нара-да тощо);
ü бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми укра-їнської літературної мови;
ü володіти технікою спілкування;
ü уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами;
ü уміти використовувати «слово» для коректування поведінки співбесідника.
Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справжнього фа-хівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і ро-зуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав’язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння – вельми важливі атрибути кому-нікативної професіограми.
