Економічні концепції німецького неолібералізму знаходять своє втілення у теорії економічного (конкурентного порядку) та теорії соціального ринкового господарства та сформованого суспільства (плакат 3). Представники німецького неолібералізму: (плакат 4)
- В. Ойкен (1891-1950), німецький економіст, професор Тюбінгенського і Фрейбурзького університетів (основна праця — "Основи національної економії", 1959 р.), представник Фрайбурзької школи економіки, є автором теорії економічних порядків;
- О. Рюстов (1885-1963) — професор Стамбульського і Гейдельберзького університетів ("Порівняння капіталізму і соціалізму", 1949 р.);
- В. Рьопке (1899-1966) – професор Стамбульського університету й Інституту міжнародних відносин у Женеві ("Цивільне суспільство", 1948 р.);
- Л. Ерхард (1897-1977) – економіст, професор Фрейбурзького університету, політичний діяч, міністр економіки ФРН і канцлер.
Теорія конкурентного порядку В. Ойкена (плакат 5) розглядала два типи господарських порядків і економічних систем. Свобода визначається як господарський порядок, що діє за допомогою ринку і конкуренції приватних власників. Наказ – це метод управління, коли практично всі економічні рішення приймає держава. Для життєздатності країн повинен затвердитися конкурентний порядок, за якого досконала конкуренція підтримується внаслідок структурної політики держави і в результаті соціальної політики регулюється процес розподілу прибутків. В. Ойкен вважав, що державне втручання має бути пристосоване до функціонування ринку, у такому разі господарство країни можна назвати соціально-організованим.
Як н аслідок теорії конкурентного порядку, виникає теорія соціального ринкового господарства. (плакат 6) Соціально-ринкове господарство протиставляється державі із соціалістичною економікою, з одного боку, капіталістичній державі – з іншого. Держава у такій моделі господарювання повинна оптимально втручатися в економіку. Ознаками такого втручання вважається передусім інституціональне гарантування конкуренції (це означає, що монополії поставлені під контроль держави і не можуть стримати вільної конкуренції фірм). Необхідне також здійснення активної кон'юнктурної і зовнішньоторговельної політики для досягнення позитивного сальдо торговельного балансу. Здійснення соціальної політики забезпечить належний рівень розподілу прибутків, що виключить надмірне багатство і надмірну бідність. Якщо цих цілей буде досягнуто, то вважається, що держава досягла стану сформованого суспільства. У ролі критерію береться відмінність в способах регулювання господарської діяльності і в особах, які приймають рішення. Два типи господарств - це не два способи виробництва, а різні способи організації, відмінності в методах узгодження господарських планів і рішень.
Для того щоб вибратися з хаосу "історичної різноманітності", В.Ойкен пропонує використовувати методи наукової морфології, згідно з якою "історичне різноманіття сформувалося в результаті змішення відносно небагаточисельних чистих форм".
Кожна конкретна система формується із сукупності шести основних "величин": потреб людей, природних умов, робочої сили, товарних запасів, технічних знань, правового і соціального порядку (якому надається особливе значення).
Основних "чистих форм (величин)" шість, а комбінацій з них - багато. В. Ойкен порівнює економічну морфологію з алфавітом. У формуванні економічних порядків приймає участь держава. Порядок не встановлюється самостійно. Його потрібно реалізувати. Але в результаті він стає не нав'язаним, а природним порядком, тому що приводить до дії міцні тенденції - індустріалізацію економіки, повну конкуренцію. Це відповідає природі людини, принципам економічної свободи.
Найбільш раціональний конкурентний порядок, що формується під впливом внутрішніх потенцій.
В. Ойкен розрізняє дві сфери економічної політики - політику порядків і політику регулювання.
Перша сфера - створення і удосконалення інституціональних порядків, тих реальних форм, в яких протікає діяльність фірм, організацій, приватних осіб.
Друга сфера - власне політика впливу на процес господарського розвитку. Головне - правовий і соціальний порядок, а не пряме втручання держави в економічний процес.
Основні проблеми, на яких зупинився В. Ойкен, викладені у двох роботах - "Основи національної економії" (1940), „Основні принципи національної економії” (1947), „Основні принципи економічної політики” (1950) та "Основні принципи економічної політики" (1952).
Головну проблему В.Ойкен бачив у стримуванні монополій, відміні жорсткої системи державного регулювання. Теорія економічних порядків ставить на повістку дня проблему форм і меж втручання держави в економіку.
В.Ойкен - видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, засновник і глава фрайбурзької школи.
У 1948 р. став редактором неоліберального щорічника під назвою „Ордо” („лад змагання“, „природний устрій вільного ринкового господарства“), який зіграв роль теоретичної трибуни неолібералів. Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.
Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише „ідеальні типи” господарства: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всі переваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація суперечить самій природі економіки і руйнує її. Реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких пропорціях змішуватимуться „ідеальні типи”. Теоретична модель Ойкена визначила фундаментальні принципи теорії ладу: принцип індивідуальної свободи; принцип системної економічної політики (а не „політики експериментів„); принцип сильної держави. У концепції Ойкена ці принципи утворюють структурний каркас ладу ринкового господарства, у межах якого економічна політика має враховувати доповнюючі, конституційні, регулюючі і гуманітарні принципи (принципи політики ладу). Ці ідеї були покладені наступниками в основу теорії „соціального ринкового господарства”.
О. Рюстов (1885-1963) особливу увагу приділяв питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозалежності і взаємозв’язку між ними. Вони виступали з критикою тоталітаризму - як капіталістичного, так і соціалістичного; осуджували "фіскальний соціализм" ДЖ.М.Кейнса, в якому, як вони вважали, громадяни відчужені від прийняття доленосних рішень, тобто від держави. На їх думку, людина є метою економіки, а не засобом її розвитку.
О.Рюстов ввів поняття «ліберальний інтервенціонізм» в противагу" абсолютній безсистемності" реально існуючої на той час соціально-економічної практики. Під цим терміном вчений розумів державне втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення процесу природного розвитку.
Вільгельм Репке (1899-1966) в кінці 30-х рр. перейшов на позиції неолібералізма Він є одним з творців теорії «соціального ринкового господарства». Велику увагу приділяв питанням міжнародних економічних та валютно-кредитних відносин, а також кон’юнктури та економічних криз. Пропонував не враховувати кількісні та якісні валютні обмеження у торгівлі між соціалістичними країнами, виступав за свободу обертання валют, ліквідацію регіональних економічних блоків. Будучи ярим противником соціалізму/ В.Репке рекомендував буржуазним урядам проводити дискримінаційну торгівельну політику по відношенню до соціалістичних країн. У статті "Державний інтервенціонізм" (1929) Репке стверджував, що ліберальний інтервенціонізм нейтрализує негативний вплив ринкових сил за допомогою державних заходів, спрямованих на нормалізацію цінового механізму. Репке торкається проблем, породжених системою природного порядку і державним втручанням в економіку. Особлива увага приділяється питанням теорії економічного ладу. Економічний лад суспільства, за Репке, покликаний розв’язати дві головні проблеми: по-перше, забезпечити надійно функціонуючий господарський порядок, у межах якого правильно визначалося б, що, коли, як і для кого виробляти; по-друге, забезпечити економічні умови і стимули, які спонукали б людей до продуктивної праці. Найадекватніше цим вимогам відповідає конкурентний лад ринкового господарства і властива йому економічна політика. Прерогатива держави – охорона основ ринкового господарства, забезпечення підтримки вільної конкуренції. „Соціальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, – це шлях до „економічного гуманізму”.
Економічна політика держави повинна гарантувати свободу - строгий порядок в економічної діяльності, що забезпечується шляхом функціонування ринку та вільної конкуренції. Вчений запропонував державні інвестиції за рахунок кредитної експансії.
