Сучасна зарубіжна економічна наука характеризується неоднорідністю, наявністю кількох напрямів, шкіл, течій. Це пов'язано з теоретичним відображенням економічних інтересів різних верств населення та особливостями економічного розвитку різних країн.
Більшість сучасних економічних теорій виникла наприкінці XIX — на початку XX ст. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в три головні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціоналізм; 3) кейнсіанство (ПЛАКАТ 3) та його еволюція.
Неокласичний напрям економічної теорії виник у 70-х pp. XIX ст. як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його основоположниками були австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, С. Бем-Баверк, англійські економісти В. Джевонс, А. Маршалл, швейцарський економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський учений К. Віксель (ПЛАКАТ 4). У західній економічній літературі неокласичний напрям має назву "суб'єктивна школа" і виступає проти активного втручання держави в економіку.
Неокласична економічна теорія — економічна теорія, згідно з якою (ПЛАКАТ 5):
- непередбачені зміни рівня цін здатні породити макроекономічну нестабільність тільки в короткостроковому періоді;
- у довгостроковому періоді економіка завжди зберігає стабільність при виробництві внутрішнього продукту, що забезпечує повну зайнятість ресурсів внаслідок гнучкості цін і заробітної плати.
Неокласична теорія (ПЛАКАТ 6) набула найбільшого розвитку в працях англійського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни як симбіоз витрат виробництва, граничної корисності, попиту і пропозиції та запровадив нові терміни: "ціна попиту", "ціна пропозиції", "ціна рівноваги", "еластичність попиту".
Теорія адаптивних очікувань (ПЛАКАТ 7) (англ. Adaptive expectations theory) — неокласична теорія, згідно з якою люди в очікуванні майбутніх змін керуються подіями минулого і сьогодення і змінюють свої очікування у міру того, як розгортаються фактичні події. Наприклад, якщо інфляція була високою, люди очікують, що вона буде високою і надалі.
Теорія раціональних очікувань (ПЛАКАТ 8) (англ. Rational expectations theory) — неокласична теорія Дж.Ф.Мута, згідно з якою фірми і домогосподарства чекають, що кредитно-грошова і фіскальна політика держави зробить певний вплив на економіку, і, керуючись власною вигодою, роблять дії, що роблять цю політику неефективної.
Методологічним принципом неокласичного напряму є мінова концепція (ПЛАКАТ 9). Вперше він був проголошений меркантилістами, які вважали, що виникнення і примноження багатства здійснюється лише у сфері обміну (зокрема, при здійсненні грошового обігу і товарного обміну), а джерелом прибутку є нееквівалентний обмін. Тому предметом вивчення політичної економії вони називали сферу обміну, ігнорували безпосереднє виробництво як вирішальну сферу суспільного відтворення і найважливіший об'єкт дослідження.
Мінова концепція — важливий методологічний принцип західної економічної науки, що стверджує вирішальну роль обміну в економічному житті суспільства, зокрема серед основних сфер суспільного відтворення (безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання).
Класики політичної економії (ПЛАКАТ 10). А. Сміт і Д. Рікардо джерелом багатства вважали сферу виробництва, тому вона стала основним предметом їх дослідження. Водночас ці вчені невиправдано ігнорували економічну роль сфери обміну, притаманні їй внутрішні закони.
Представники неокласицизму зосередили увагу на використанні кількісних методів дослідження, зокрема методу математичного моделювання економічних процесів, які відіграють позитивну роль у створенні міжгалузевої моделі народного господарства на основі методу "випуску — затрати", запровадженого американським економістом В. Леонтьєвим. Моделі математичної школи є вихідними при розробці проблем ціноутворення за умов економічної рівноваги (моделі Д. Гейла, К. Ароу, Дж. Дебре та ін.).
Причина виникнення інституціоналізму (ПЛАКАТ 11). полягає насамперед у переході капіталізму в монополістичну стадію, який супроводжувався значною централізацією виробництва і капіталу, що й породило соціальні суперечності в суспільстві.
Інституціоналізм (з лат. institutio - "звичай, повчання") - напрям економічної думки, який сформувався у 20- 30-ті роки XX ст. для дослідження сукупності соціально-економічних чинників (інститутів)
Інститути - це первинні елементи рушійної сили суспільства, що розглядаються в історичному розвитку. Серед інститутів виділяють:
- суспільні інститути - сім'я, держава, правові норми, монополія, конкуренція;
- поняття суспільної психологи - власність, кредит, прибуток, податок, звичаї, традиції.
Інституціоналізм характеризується такими основними рисами (ПЛАКАТ 12-13).:
- основа аналізу - метод опису економічних явищ;
- об'єкт аналізу - еволюція соціальної психології;
- рушійна сила економіки поряд із матеріальними чинниками - моральні, етичні та правові елементи в історичному розвитку;
- трактування соціально-економічних явищ з позицій суспільної психології;
- обмежене застосування абстракцій, властивих неокласицизму;
- прагнення до інтеграції економічної науки із суспільними науками;
- необхідність детального кількісного дослідження явищ;
- захист ідеї підтримки антимонопольної політики держави.
У розвитку інституціоналізму виділяють три етапи (ПЛАКАТ 14)..
Перший етап - 20-30-ті роки XX ст. - характеризується формуванням основних положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл.
Другий етап - середина XX ст. - досліджуються демографічні проблеми, соціально-економічні суперечності капіталізму, була розроблена теорія профспілкового руху; типовими представниками є Дж. М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз.
Третій етап - 60-70-ті роки XX ст. - цей етап називають неоінституціоналізмом. Тут економічні процеси ставляться в залежність від технократії, а також пояснюється значення економічних процесів у соціальному житті суспільства; видатними ідеологами цього етапу є Дж. Гелбрейт, Р. Коуз.
Неоінституціоналізм (ПЛАКАТ 15). - найбільш популярний напрямок у розвитку економічної науки XX ст. У 60-х роках сформувалась теорія суспільного вибору (Дж.М.Б'юкенен), в основу якої покладено ідею взаємозалежності політичних та економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. У цей час у США виникла ідея „народного капіталізму" (А.Берлі, М.Надлер, С.Чейз), яка включає в себе: теорію дифузії власності, теорію управлінської революції та теорію революції доходів, зміст яких полягає у трансформації капіталізму.
До представників (ПЛАКАТ 16). неоінституціональної та нової інституціональної економічної теорії зараховані насамперед Р. Коуз, Д. Норт, О. Вільямсон, Т. Еггертсон та інші відомі зарубіжні вчені. За змістом їх теорії представляють собою міждисциплінарний напрям досліджень, у межах якого об'єднуються економіка, право, теорія організацій, соціологія і антропологія. Проблеми аналізуються на основі неокласичної економічної теорії та ідеології неолібералізму.
