Теоретичні засади монетаризму, його еволюція та особливості

Поєднання підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризму - самостійної економічної течії, в основі якої лежить уявлення про грошову масу як визначальний фактор господарської кон'юнктури, рівня цін, обсягу доходу, зайнятості і макроекономічної рівноваги в цілому.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20-40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США наприкінці 40-х - початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале ігнорування його економічною наукою. Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що. пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації.

Американський монетаризм зародився у вченні чиказької економічної школи, яке розроблялось двома поколіннями професорів Чиказького університету. Основоположником та інтелектуальним лідером сучасного монетаризму став видатний американський економіст, Нобелівський лауреат Мілтон Фрідмен (1912-2006). Основні монетаристські ідеї М.Фрідмен виклав у фундаментальній праці "Монетарна історія США. 1867-1960" (написаній у співавторстві з іншим представником чиказької школи - Ганною Шварц).

Монетаризм як система економічних поглядів став альтернативою неокейнсіанській концепції у зв'язку з неспроможністю останньої розв'язати проблеми економічного розвитку США у 50-60-х рр. Економічні ідеї сучасного монетаризму й кейнсіанства діаметрально протилежні насамперед у питанні про внутрішню стабільність ринкової економіки й ролі держави у її забезпеченні.

Як відомо, кейнсіанська концепція стверджує, що ринковий механізм неспроможний забезпечити макроекономічну рівновагу і динамічне економічне зростання без суттєвої допомоги державного регулювання. Монетаристи ж вважають вплив держави на економічні процеси багато у чому навіть шкідливим. Вони переконані, що тільки повна економічна свобода й вільне підприємництво спроможні забезпечити стабільність і ефективність економічного розвитку. Монетаристи однозначні в оцінці негативного впливу держави на економіку. Вони стверджують, що держава, проводячи антицик-лічну фіскальну політику з метою регулювання сукупного попиту, норми нагромадження, споживання й інвестицій, сама цього не бажаючи, порушує економічну рівновагу й посилює циклічні коливання. М. Фрідмен вважає, що пряме державне регулювання дає ефект із запізненням (часовим лагом) у 8-14 місяців, тобто тоді, коли потрібний прямо протилежний вплив.

Монетаристи роблять висновок, що державне централізоване управління й регулювання економіки є бюрократичним, шкідливим для приватної ініціативи й свободи людини, тому державний сектор в економіці, на їх думку, повинен бути якомога меншим. Основним засобом економічного регулювання Фрідмен та його послідовники вважають монетарну (грошову) систему, через яку можливо й необхідно розв'язувати усі економічні проблеми країни.

Якщо концепція Дж. М. Кейнса сформувалась на тлі критики класичної та неокласичної теорій (так звана "кейнсіанська революція"), то монетаризм часто називають контрреволюцією, що вказує, насамперед, на його опозиційність до кейнсіанства.

Сам термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, вважає грошову масу й темпи її зміни головним фактором економічної кон'юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики - прямого регулювання темпів зростання грошової маси на противагу іншим методам впливу, насамперед, фіскальній політиці та грошово-кредитному регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки [22; 23].

Крім Мілтона Фрідмена, представниками монетаризму, які здійснили вагомий внесок у розвиток даної концепції, є Г. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден, Д. Лейдлер.

Теоретичною основою сучасного монетаризму виступають: кількісна теорія грошей, яка започаткована ще у XVI столітті, продовжена Д. Юмом та Д. Рікардо; дослідження неокласичної школи початку XX століття, насамперед, рівняння обміну І. Фішера і теорія касових залишків кембриджської школи; теорія відносних цін А. Маршалла, модель ринкової рівноваги Л. Вальраса. Монетаризм розвиває й критично переосмислює також теоретичні ідеї своїх опонентів, зокрема короткостроковий варіант кривої Філіпса, кейнсіанську теорію грошей та рівноваги на товарному й грошовому ринках ІБ-ЬМ.

Методологію дослідження економічних явищ і процесів, що використовують монетаристи, можна охарактеризувати як неопозитивізм. М. Фрідмен вважає, що економічна теорія - передусім, наука позитивна, яка вивчає вплив на економічний розвиток усієї сукупності факторів і розглядає економіку такою, якою вона є насправді. Він стверджує, що критики економічної теорії, як правило, оцінювали її передумови, а не висновки. З його точки зору, цінність економічної теорії визначається не реалістичністю її передумов, а точністю її прогнозів. Результатом теорії мають стати певні постулати, висновки, передбачення, що піддаються емпіричній перевірці, підтверджуються досвідом, є придатними для пояснення теперішнього розвитку й прогнозування майбутнього.

Мілтон Фрідмен (н. 1912) – видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економіч­ний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці – „Дослідження у галузі кількісної теорії грошей” (1956), „Програма монетарної стабілізації” (1959), „Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970), „Гроші та економічний розвиток” (1973), „Монетарна історія США, 1867-1960” (1981, у співавторстві з Анною Шварц). Його концепція увійшла в історію економічної науки під назвою „монетаризм“ і пройшла у своєму розвитку ряд етапів.

У 1950-ті роки Фрідмен розробляє теорію перманентного доходу, яка стане базовою при розробці положень монетарної політики та аналізу циклу. Модель перманентного доходубудувалася на основі двоперіодного міжчасового бюджетного обмеження. Фрідмен виходить з того, що домогосподарства надають перевагу рівномірному споживанню. Для його підтримки домогосподарства, чиї доходи значно коливаються по роках, використовують фінансовий ринок. Отже, споживання домогосподарств залежить не тільки від поточного доходу, але й від доходу, очікуваного у майбутньому. Щорічне споживання визначається середнім рівнем доходу, очікуваного за довгі роки. Це основне положення теорії перманентного доходу було сформульоване Фрідменом у праці „Теорія функції споживання” (1957). Теоретики високо оцінили модель перманентного доходу, оскільки вона допомогла пояснити ряд емпіричних даних, які не вписувались у кейнсіанську модель поточного доходу.

Наприкінці 50-х – у 60-ті рр. Фрідмен створює монетарну теорію господарського циклу. На основі аналізу емпіричних даних він відкриває „видатний циклічний феномен“: зміни обсягу грошової маси випереджають аналогічні зміни господарської кон’юнктури в середньому на 12-18 місяців. Це означає, що максимальні темпи зростання грошової маси у часі передують циклічному піднесенню, мінімальні – циклічному спаду. Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має гро­шову природу, тому лише виважена монетарна політика може запобігти як затяжній депресії, так і „перегріву“ економіки. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – регулюванням грошового пропонування.

Єдину причину інфляції Фрідмен вбачає у більш високих темпах зростання номінальної грошової маси у порівнянні з темпами зростання реального ВВП. Змміна обсягу грошової маси здатна вплинути на динаміку реальних показників лише у короткостроковому періоді (6-8 місяців), після чого їх значення повертаються до вихідного рівноважного рівня. У механізмі інфляції важлива роль відводиться очікуванням господарюючих суб’єктів, які формуються з урахуванням минулого інфляційного досвіду.

На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на „криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Причина у тому, що з часом економічні суб’єкти оцінюють свої доходи не у номінальних, а в реальних одиницях. Їх цікавить купівельна спроможність зарплати, а не кількість одержаних грошових знаків. Якщо інфляція передбачена, то її дестабілізуючий вплив практично зводиться до нуля. Для доказу цього положення була застосована концепція „природного рівня“безробіття.

Суть монетаристської концепції природного рівня безробіття полягає в тому, що в умовах рівноваги зберігається стабільний і оптимальний для економіки природ­ний рівень безробіття. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, а зайнятість пов’язана лише з непередбаченою інфляцією, яка є на­слідком помилкової діяльності урядових органів і здатна відхиляти рівень безробіття від природного. У довгостроковому періоді економіка повертається до „природного рівня”, а інфляція не забезпечує її зростання. На основі концепції „природного рівня безробіття” була побудована модель „довгострокової кривої Філліпса“, пояснене явище стагфляції.