Духовний стан українського народу

Освіта.

На тлі бадьорих заяв влади про переваги «соціалістичного способу життя», які розповсюджували монополізовані КПРС, ЗМІ, погіршу­вався духовний стан людей. Це проявилося і в розхвалюваних пропа­гандою галузях освіти і науки, де формувався «найбільш освічений народ світу».

Народна освіта перебувала у стані постійного експериментування, зазнавала політизації, російщення. У 1966-1967 pp. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми. Вводилися курси сус­пільствознавства, «Основи радянської держави і права», розширював­ся за рахунок історії КПРС шкільний курс історії.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР 1972 р. та «Основа­ми законодавства про освіту» забезпечувалася обов'язкова середня ос­віта незалежно від бажання громадян. Для цього практикувалися ма­лоефективні вечірня та заочна форми навчання, куди направляли вчитися тих, хто у віці до 45 р. не мав середньої освіти. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Бюрократичні структури управління освітою принижували особистість вчителя, заохочували його до окозамилювання в погоні за процентами успішності. Зарплата вчителя була занизькою, зате багато було громадських доручень.

У 60-х - 80-х роках робився наголос на трудовому вихованні. Школи попали в залежність від результатів допомоги їм шефів. З'я­вилися навчально-виробничі комбінати, якими на кінець 70-х було охоплено близько 2 млн. школярів. Негативні наслідки для села мало скорочення з 1960 по 1980 pp. на 9,3 тис. початкових і восьмирічних шкіл.

У середній спеціальній та вищій освіті зміни мали переважно кількісний характер. Розширено мережу професійно-технічних учи­лищ (ПТУ) та перелік спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів. Кількість студентів у 1980 р. збільшилася до 680 тис. За 1960-1980 pp. було підготовлено 3,8 млн. фахівців із спеціальною освітою та 2,5 млн. - з вищою. У 1980 р. в республіці з населенням 50,1 млн. чоловік, працювало 5,3 млн. спеціалістів з вищою і середньою осві­тою.

Русифікація в системі освіти та культури.

У 70-і - 80-і pp. різко звузилася сфера вживання української мови в освітньо-виховних закладах. Агресивна русифікація починалася із ди­тячих садків. У1979 р. на Всесоюзній науковій конференції в Ташкенті рекомендовано форсувати русифікацію освіти. Її рішення зобов'язу­вали уже з цього року «завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п'яти років життя». У 1978р. із вказівкою вищого парткерівництва, Міністерство освіти УРСР на­правило на місця директиву щодо вдосконалення вивчення російсь­кої мови у школах. У 1983 р. вийшла таємна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи щодо удосконалення вив­чення російської мови»...

За аналогічною республіканською постановою відтепер вчителі російської мови одержували 15% надбавку до зарплати. Для звільнен­ня учнів від вивчення української мови і літератури достатньо було подати заяву батьків про «слабке здоров'я дитини» чи просто про не­бажання вивчати мову. За 1960-1980 pp. число україномовних шкіл у республіці скоротилася на 8,7 тис. У середині 80-х pp. українською мовою в Україні випущено книг вчетверо менше, ніж російською. Таке ж співвідношення було у бібліотечних фондах. У прокаті в УРСР на 17 тис. копій художніх фільмів російською мовою припадало 2 тис. -українською. Українську мову витісняли також з державних та гро­мадських установ. (Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко СМ. -с. 120-121; Новітня історія України. - с 458).

Наука.

Наука за часів «соціалізму» важко перетворювалася у безпосередню продуктивну силу. Кількість науковців у республіці зросла в 1980 р. до 200 тис. чоловік. У розрахунку на 1 тис. жителів їх було значно менше, ніж у РСФСР. Внаслідок повільного впровадження у виробництво недостатньою була ефективність наукових розробок. Лише на деяких пріоритетних напрямках - електрозварюванні, електрошлаковому плавленні, обробці матеріалів під високим тиском, матеріалознавстві - українські вчені виходили на світовий рівень. Установи АН УРСР, яку з 1962 р. очолює Борис Патон, налічували 70 тис. вчених.

Попри недостатнє фінансування були досягнення. Світовим лідером у сфері порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства.

У 1969 p., завдяки вченим Інституту електрозварювання, вперше в світі проведено зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі в умовах космосу на кораблі «Союз-6». Колектив Миронівського науково-дос­лідного інституту (НДІ) під керівництвом академіка В.Ремесла вивів нові сорти пшениці, які зайняли в СРСР 8 млн. га. В Україні виведені цукрові буряки з одноростковим насінням, що дають врожай на 50 цен­тнерів вищий, ніж буряки багаторосткових сортів, високоврожайні сор­ти кукурудзи, соняшника.

До здобутків суспільних наук відноситься 26-томна «Історія міст і сіл Української РСР», якій не було аналогів в СРСР. Явищем в істо­ричній науці стало завершення у 1979 р. Інститутом історії АН УРСР 8-томної «Історії Української РСР». До 60-річчя СРСР філологами республіки видано академічний 11-томний словник української мови. Історик М.Брайчевський видрукував у Торонто в 1972 р. працю «При­єднання чи возз'єднання», в якій було спростовано офіційні «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією».

Література.

Література і мистецтво 60-х - 80-х pp. розвивалися в умовах, коли тоталітарна система проголосила тези про «розвинуте соціалістичне суспільство», «єдність партії і народу», і потребувала виправдання свого курсу художніми засобами.

Офіційним виконавцем волі партії були відповідні творчі об'єднан­ня. Чисельність Спілки письменників перевищувала 900 членів. Внас­лідок втручання парторганів у справи спілки в літературі культивува­лися кон'юктурництво, пристосуванство. Вимагалося дотримання принципів партійності та народності, творення в рамках соціалістич­ного реалізму, оспівування трудових подвигів, дружби народів тощо. Нові твори видрукували патріархи радянської літератури О.Корній­чук, М.Бажан, М.Стельмах, Ю.Смолич, удостоєні звання Героя Соціа­лістичної праці. Ці вправні майстри пера створили немало колорит­них образів героїв радянського часу.

У кращих творах життя поставало багатогранним і не завжди впи­сувалося в рамки соцреалізму, що викликало гнів номенклатурних верхів. У 1968 р. з ініціативи тодішнього першого секретаря Дніпро­петровського обкому партії О.Ватченка і за підтримки П.Шелеста роз­горнулося цькування талановитого і чесного Олеся Гончара за його роман «Собор». Розкритикований і роман Р.Іваничука «Мальви», в яко­му висвітлено український варіант манкуртизму - яничарство. З'яви­лися високохудожні твори В.Дрозда («Катастрофа»), Є.Гуцала («Південний комфорт»), Ю.Мушкетика («Позиція»), І.Білика («Меч Арея») П.Загребельного, В.Земляка, Р.Федоріва, І.Чендея та ін.

З приходом до влади В.Щербицького упередженість у ставленні до творчої інтелігенції партійної верхівки зросла. Запідозрені у «націо­налізмі» й «антирадянщині», були виключені зі складу СПУ М.Лукаш, В.Некрасов та ін. Талановиті поети В.Голобородько, В.Рубан, Ліна Ко­стенко та ін. змушені були свої твори класти «в шухляду». Шість років оббивав видавничі пороги видатний поетичний роман Л.Костенко «Маруся Чурай». Його опубліковано 1979 р. та лише через 8 років удо­стоєно Державної премії. Були зняті з друку дві інші збірки поетеси. Серед поетичних збірок 70-80-х років, на думку критика В.Брюховецького, підносяться «Корінь і крона» І.Драча, «На срібному березі» М.Вінграновського, «Розп'яття» П.Скунця, «Таємниця твого облич­чя» Д.Павличка, «Перевтілення» В.Коротича.

За виразом кінорежисера Ю.Іллєнка, з трьох категорій бійців мис­тецького фронту - тих, хто перебував у окопах, бився на передовій, і хто загинув - в аннали історії одразу ж входить третя. Із цієї плеяди один із найталановитіших вітчизняних поетів Василь Стус. Його «про­вина» була у вірності Україні, рідній мові, у відмові слугувати комуні­стичній системі ідеологічного зомбування мас:

Державо напівсонця, напівтьми, Ти крутишся у гадину, відколи Тобою неспокутий трусить гріх І докори сумління дух потворять.

У 1980 р. поета було засуджено вдруге - на 10 років позбавлення волі і на 5 років заслання. У 1985 р. В.Стус помер у 47-річному віці у одному з мордовських таборів. У 1989 р. його тіло разом з прахом поета Ю.Литвина і філолога О.Тихого було перепоховано на Байковому кладовищі у Києві. Інший поет — Іван Світличний зазнав 16-річного табірного поневолення і був звільнений напівпаралізованим у 1983 р. лише після звернення 103-х сенаторів і конгресменів США. Самопо­жертва таких людей наближувала крах імперії і будила сумління наро­ду. (Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. - с. 125-126).

Образотворче мистецтво.

Незважаючи на ідеологічний тиск Москви, яка посилила русифі­кацію та «совєтизацію» республік, немало митців зберігали свою на­ціональну самобутність і творчу наснагу. Зусиллями вітчизняних зод­чих постали не лише безликі мікрорайони чи помпезні адміністративні споруди в так званому «імперському» стилі, а й такі оригінальні спору­ди як Русанівський житловий масив та пам'ятник Лесі Українці у Києві, масив «Перемога» у Дніпропетровську та ін.

Поряд із численними зображеннями В.Леніна, Л.Брежнєва ук­раїнські художники 60-х - 80-х років інтенсивно розробляли історико-революційну і військово-патріотичну тематику: «Примаковці» М.Дерегуса, «Перемога» О.Лопухова, «Повернення» І.Марченка, «Під Лютежем» В.Одайника. Г.Меліхов поповнив шевченківську темати­ку. На історичну тему написав картину «Коліївщина» - В.Полтавець; «Устим Кармелюк» - Л.Ходченко. Трудові будні змалювали Т.Яблонська, С.Григор'єв, портрети сучасників - В.Зарецький, М.Антончик. Оригінальні флоромозаїки Г.Синиці, ліплення Г.Севрук та І.Гончара, аплікації Л.Панченко, темперова філософія І.Марчука - частка багатої художньої палітри України 60-х - 80-х років.

А ще були знамениті петриківські розписи, косівські килими, опішнянські полив'яні вироби, решетилівські вишиванки тощо. Виявили свій новаторський хист, несумісний з комуністичними догмами ху­дожники О.Заливаха, А.Горська, Л.Семикіна. Не прийняли до спілки художників і талановитого, але нетрадиційного («Водохреща») Ф.Гуменюка. (З історії українського мистецтва. - с 142-144).

За кордоном постали в цей час пам'ятники українським діячам скульпторів Лео Мола (Л.Молодожанина), Г.Кальченко, створені кар­тини Я.Гніздовського.

Театр і кіно.

Зріс у цілому рівень майстерності театральних митців. В УРСР у 80-і роки діяло майже 90 театрів, у тому числі 6 - опери і балету, 3 -оперети. Відомими майстрами театру і кіно були народні артисти СРСР Є.Пономаренко, Л.Сердюк, А.Гашинський, Н.Ужвій, А.Роговцева.

Широке визнання здобули вистави за творами М.Зарудного, О.Коломійця, В.Врублевської, кінофільми режисерів Т.Левчука («Дума про Ковпака»), Л.Осики («Камінний хрест»), П.Тодоровського («Воєнно-польовий роман»), Л.Бикова («В бій ідуть тільки «старики»). Новим кроком у розвитку українського поетичного кіно були високохудожні роботи Ю.Іллєнка «Вавилон XX», «Білий птах з чорною ознакою», де талановито зіграли Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк. Останній фільм отримав відзнаку кінофестивалю у Каннах.

Музика.

Різнобарвним було музичне життя України у 60-і - 80-і роки. Спілка композиторів республіки об'єднала понад 200 митців. Громадськість схвально зустріла такі симфонічні твори, як 4-та і 5-та сим­фонії Б.Лятошинського, симфонії А.Штогаренка, В.Губаренка, сюїту «Король Лір» Г.Майбороди, симфонічні композиції І.Шамо, К.Домінчина, М.Скорика та ін. За симфонію «Я стверджуюсь» (на слова П.Тичини) Є.Станкевичу присуджено Державну премію УРСР ім. Т.Шевченка.

Є.Станкевич створив також балет «Княгиня Ольга», В.Гомоляка -«Либідь», М.Скорик - «Каменярі». У 70-х роках у Львівському театрі опери і балету поставлено хореографічний триптих «Відьма» В.Кирейка,»Досвітні огні» Лесі Дичко. Балетна трупа Київського театру опери і балету здобула 1964 р. в Парижі «Золоту зірку» кращої балетної тру­пи світу. Серед визначних представників хореографічного мистецтва республіки - Л.Сморгачова, І.Лукашова, Р.Хилько, С.Приходько, В.Ковтун та ін. Славили Україну і гастролі Заслуженого академічного ансамблю танцю УРСР ім. П.Вірського, художньо-спортивного ансамблю «Український балет на льоду».

Нові опери написали Г.Майборода («Мілана», «Ярослав Муд­рий»), Ю.Мейтус («Украдене щастя»), В.Кирейко («Лісова пісня»). Блискуче сузір'я українських оперних співаків склали Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, Є.Мірошниченко, Д.Петриненко, А.Мокренко. Ук­раїнська культура немислима без народних пісень, яких ним створе­но 200 тис. Пісні І.Шамо, О.Білаша, В.Івасюка, П.Майбороди попов­нили цю скарбницю. Творили академічний народний хор ім. Г.Верьовки, заслужені капели «Думка», бандуристів та ін. високопрофесійні мистецькі групи.

 

Король-старий

УКРАЇНА В ПОВОЄННІ РОКИ (1945—1955 рр.)

ЗДОБУТКИ І ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ КУЛЬ­ТУРНОГО ЖИТТЯ. Культурне життя тих років в Україні було невід'ємною частиною післявоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, особливо у сіль­ських районах.

Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнів­ських місць. У 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. На кінець 50-х років в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. В той же час дедалі більше відчувалася відірваність україн­ської школи від проблем національного виховання. Так, «Історія СРСР» у школі починалася по суті історією Росій­ської імперії, яка переходила в історію СРСР, а попередній період був історією ряду народностей, що складали СРСР. Лише у 30% шкіл навчання проводилось українською мовою.

Незадовільно здійснювалася підготовка технічних кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для розв'язання цієї проблеми відновлювалась мережа відповідних навчаль­них закладів, які забезпечувалися промисловістю необхідним приладдям та обладнанням.

Знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи республік СРСР. У роботі наших вузів безпосередню участь брали відомі вчені і викладачі з Росії. Зокрема, у Львівсько­му політехнічному інституті читали лекції 17 докторів і кан­дидатів наук, у Дніпропетровському—11. За рішенням РНК СРСР у розпорядження Управління у справах вищої школи України у перший післявоєнний рік було направлено 30 кан­дидатів наук. Після закінчення воєнних дій в Україну при­їхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народ­ного господарства.

Уже через три роки було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почали вестися розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізи­ка та ін. Проте в обстановці нового витка репресій, пошуків «безрідних космополітів» у наукових колективах склалася на­пружена обстановка. Наслідки «керівництва» по-ждановськи в Україні виявилися у прийнятті в серпні 1947 р. постанови ЦК КЩб)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній кри­тиці в ній були піддані праці, видані у передвоєнні і воєнні роки; «Короткий курс історії України» за редакцією С Білоусов, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гус­листого, Ф. Ястребова. Особливо дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського, як такому, що не забезпечив «боротьби з проявами буржуазного націо­налізму в історичній науці».

Після сесії ВАСГНІЛу (серпень 1948 p.), яка довершила розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертва­ми «лисенківщини» стали в Україні академік АН УРСР М. Гришко, завідуючий кафедрою дарвінізму професор С. Гершензон (Київський університет), завідуючий кафедрою дарвінізму і генетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне з Харківського сільськогоспо­дарського інституту та ін. Був розкритикований підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка і Л. Делоне.

Прийнята влітку 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) про жур­нали «Звезда» і «Ленинград» в Україні мала своїм продов­женням відповідні постанови ЦК КПб)У: «Про перекручен­ня і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (24 серпня 1946 p.), «Про журнал сатири і гумору «Перець» (19 вересня 1946 p.), «Про журнал «Вітчизна» (1 жовтня 1946 р.), «Про репер­туар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 р.) та ряд інших.

У цих документах допускалися суб'єктивні оцінки і пере­кручення при аналізі загального стану літератури і мисте­цтва.

Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КПб)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хвильовизму» в Україні. А сам він у цей час безпідставно звинува­чував у буржуазному націоналізмі відомих майстрів літера­тури П. Панча (за роман «Гомоніла Україна»), А. Малишка Д. Косарика, С Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка та ін. Ганебному шельмуванню був підданий кіносценарій О. Довженка «Ук­раїна в огні».

І все ж у цих важких умовах українська література попов­нилася рядом творів, які здобули визнання. Це, зокрема, праця «Шевченко і Чернишевський» П. Тичини, збірка поезій «Троянди і виноград» М. Рильського, а також вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, за який автора «проробили» у пресі, проте не заарештували.

Значним досягненням української прози став цикл ро­манів «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха, «Хазяї» С. Скляренка, «Лейтенанти» О. Копиленка та ін.

Різноманітністю композиційних рішень позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін., Тема минулої війни була домінуючою у творчості худож­ників. Характерні в цьому плані «Бабин Яр» В. Овчинни­кова, «Ми ще повернемося» Л. Мучника, «Визволителі Києва» С Бесєдіна.

Зростала популярність нашого театрального мистецтва, В 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г, Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.

В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська.

Популярними стали кінокартини «Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці» та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежи­сера І. Савченка «Тарас "Шевченко», роль поета в якому ви­конав С. Бондарчук. На початок 1946 р. понад 100 кіно­журналів «Радянська Україна» випустила Українська сту­дія кінохроніки.

Активізація культурного життя сприяла пожвавленню ху­дожньої самодіяльності.

Маючи незаперечні досягнення, українська культура по­воєнного часу зазнала на собі і руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важких відбудовних років.

СПРОБА ЗДІЙСНЕННЯ НОВОЇ ПОЛІТИКИ (середина 50-х — перша половина 60-х pp.)

СУПЕРЕЧЛИВИЙ ХАРАКТЕР КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ. Суспільно-економічні процеси того періоду вимагали удосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалася організація шкіл нового типу, шкіл-інтернатів. Уже в 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. На середину 60-х років у республіці було 533 школи-інтернати, в яких навчалося понад 200 тис. учнів.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про народну освіту. За основу було взято принцип поєднання загальноосвітнього і політичного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації йшла повільно, недостатнім був індивідуальний підхід до виховання учнів, який обстоювали В. Сухомлинський та інші педагоги.

Недооцінювалося питання активізації учбового процесу шляхом ознайомлення учнів з величезним книжковим фон­дом СРСР і, зокрема, України. В 1950 р. в СРСР було видано 43100 назв книжок, з них російською мовою 30 489 назви (71%), а мовами неросійських народів, які становили майже 50% всього населення СРСР, вийшло всього 29% назв. У тиражах видавництв республіки відсоток української книжки впав з 80 в 1950 р. до 66 в 1963 р. А тим часом невпинно зростала кількість спеціалістів. Досить сказати, що в I960' р. в народному господарстві республіки працювало понад 500 тис. фахівців з вищою освітою, або в 2,5 рази більше, ніж у 1910 р. В цей же період в Україні діяли 595 середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося 398 тис. учнів.

Певні позитивні зміни сталися і в розвитку української науки. Чисельність учених у 1958—1965 pp. зросла з 37 до 94 тис. чоловік. Як і раніше, головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. Основна увага вчених зосереджувалася на фундаментальних проблемах, які визначали перспективи науки. Багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики.

У 1964 р. в Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР, було споруджено один з найбільших у світі приско­рювач електронів. Розвивалася кібернетика, одним з осново­положників якої в Україні був академік В. Глушков. Роз­ширювалися зв’язки з вченими інших республік.

В галузі суспільних наук після XX з'їзду КПРС теж від­булися позитивні зміни. Відкрився, хоч і ненадовго, доступ до нових архівних матеріалів. Вийшли з друку двотомні «Історія Української РСР» та «Історія української літерату­ри». З'явилися нові наукові журнали: «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Проте керівництво АН УРСР на чолі з Б. Патоном (обіймає цю посаду з 1962 р. по сьогоднішній день) намагалося в першу чергу догоджати партійній владі і не виступило проти згубної політики меліорації земель, створення штучних водосховищ. Пасивну позицію потурання зайняла майже вся інтелігенція України (за винятком О. Гон­чара та деяких інших митців) і стосовно знищення унікальних історичних пам'яток українського та інших народів. В резуль­таті лише в Україні з 1955 по 1965 pp. було зруйновано понад 10 тис. православних церков, здебільшого унікальних пам'яток світової історії та культури. На початку 60-х pp. на догоду компартійним структурам була закрита Києво-Пе­черська лавра, яка не мала собі рівних серед історичних та архітектурних пам'яток світу. Сприяло цьому і керівництво Товариства пам'яток історії та культури УРСР на чолі з нинішнім академіком, а тоді заступником Голови Ради міні­стрів УРСР П. Троньком, який ніші виступає за написання творів про знищені пам'ятки історії. Підтримував згубну антидухоану політику, як це не дивно, і тодішній Предстоятель Української православної церкви митрополит Філарет. (У 1992 р. він разом з колишнім президентом України Л. Крав­чуком домагався ліквідації Української автокефальної право славної церкви і створення натомість самозваного релігійного об'єднання УПЦ — Київський патріархат).

Неоднозначні процеси відбувалися в українській літера­турі. В. Сосюра написав автобіографічну «Третю роту», поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа». Творчим здобутком М. Стельмаха став роман «Хліб і сіль» та ін. Помітний слід залишив роман Григорія Тютюнника «Вир». В ті роки писав свій «Собор» О. Гончар, який був потім підданий різкій кри­шці. Плідно творили в ті роки П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін. З'явились і нові імена Є. Гуцала, І. Драча, Л. Костенко, Є. Сверстюка, В. Симоненка та ін. Вони вхо­дили до плеяди «шістдесятників» — людей нового політичного і творчого мислення. Навесні 1963 р. ідеолог ЦК КПУ А. Скаба нищівно розгромив творчість таких літературознавців як Є. Сверстюк, ї. Світличний, І. Дзюба. Не відставав від Скаби і ще один ідеолог — В. Маланчук.

На захист рідної мови виступив поет В.Стус. Активно включилися до творчої діяльності репресовані раніше діячі літератури І. Багмут, О. Ковінька, 3. Тулуб, Є. Шабліовський та ін.

Але передовій частині українського письменства працювалося все важче. Закінчувалася хрущовська «відлига». Уже з 1963 р. ЦК КПУ на республіканській наряді творчої інте­лігенції засудив «формалістичні. викрутаси» у творчості М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко та ін. І все ж «шістдесятники» сприяли консолідації здорових сил суспіль­ства.

Досить суперечливо розвивалося в ті роки і мистецьке життя. Певний імпульс до його розвитку дала постанова ЦК КПРС від 28 травня 1958 p., яка знімала безпідставні зви­нувачення з опери В. Мураделі «Велика дружба» та з опер українських композиторів К. Данькевича «Богдан Хмельниць­кий» і Г. Жуковського «Від щирого серця». Постанова ЦК КПУ від 24 червня 1958 р. зняла необґрунтовані звинувачення з українських композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського, Г. Таранова та ін. Таке потепління сприяло творчості А. Кос-Анатольського, П. Майбороди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін. композиторів.

У 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Кращі традиції театрального мистецтва продовжу­вали О. Кусенко, П. Куманченко, Б. Ступка, Ф. Верещагін і представники старшого покоління — А. Бучма, Є. Пономаренко, Н. Ужвій, Ю. Шумський та ін. Протягом 1958—1965 pp. чисельність театрів в Україні зменшилася до 61, але кількість глядачів за цей час зросла із 14,3 до 15,5 млн. на рік. Проте переважна більшість населення була позбавлена можливості спілкування з майстрами сцени.

Водночас набувало популярності українське кіномистецт­во. Широкий відгук мали фільми Київської, Одеської та Ялтинської кіностудій. Сучасникам запам'яталися «Третій удар» І. Савченка, «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Сон» В. Денисенка та ін. відомі стрічки.

Образотворче мистецтво було представлене творчістю М. Дерегуса, К. Трохкмеика, О. Шовкуненка, Т. Яблонської, а також молодих митців В. Бородая, К. Клокова, О. Лопухова та ін, В той же час через несприйняття М. Хрущовим твор­чості художників-авангардистів в Україні постраждали (зо­крема, за виготовлення в Київському університеті вітражу на шевченківську тематику) А. Горська, П. Заливаха, Г. Севрук та ін.

Отже, після XX з'їзду КПРС значно розширилися творчі обрії діячів культури України, але поступово цей процес уповільнилася внаслідок антидемократичних тенденцій, які виявилися уже при М. Хрущові і значно посилилися в роки застою

НАРОСТАННЯ КРИ30ВИХ ЯВИЩ У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ І ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ (друга половина 60-х — середина 80-х pp.)

Саме на період перебування при владі В. Щербицького, п це понад 17 років, припадає посилення боротьби з україн­ським націоналізмом, який нібито розцвів у роки правління II. Шелеста. В 1972 p., як і перед тим у 1965 p., були здійс­нені масові арешти української інтелігенції — носіїв націо­нальної самосвідомості. Початок цієї політики В. Щербиць­кого започаткувала стаття в № 4 журналу «Комуніст Украї­ни» за 1973 р. під назвою «Про серйозні недоліки і помилки однієї книги», в якій розгромній, але слабко аргументованій критиці було піддано книгу П. Шелеста «Україно наша Ра­дянська», виданій у 1970 р. Автора звинуватили в тому, що він «ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ», ігно­рує роль Росії в нашій історії, не дає належної оцінки воз­з'єднанню України з Росією — «цій видатній історичній події» та ін. Водночас гострій критиці були піддані книги Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика, для яких «характерна ідеалі­зація патріархальщини» та ін. Безпідставно були заарешто­вані брати М. Горинь та Б. Горинь, О. Заливаха, С. Караванський, М. Масютко та інші правозахисники, які намагалися боротися з порушеннями прав людини. Мужньо виступали проти сил реакції І. Дзюба, В, Стус, В. Чорновіл та ін.

Посилювався ідеологічний наступ на весь народ. У націо­нальних відносинах пропагувалося злиття націй. Проводи­лась русифікаторська політика. Заборонялося вживання слів «український», «козацький» та ін.

Таким чином, у 60-х—першій половині 80-х років суспіль­но-політичне життя України розвивалося надзвичайно супе­речливо. З одного боку —наступ партапарату, його ідеології, з іншого — зростання національної самосвідомості. І все це відбувалося на тлі наростання кризових явищ у народному господарстві, подальшого розшарування суспільства, що в майбутньому привело до ще більшого ускладнення нашого життя.

СУПЕРЕЧЛИВИЙ РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ. У ці роки розвиток культурного життя в Україні теж носив супе­речливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зро­стала кількість учителів і в той же час у зв'язку із знижен­ням росту населення зменшувалася кількість дітей шкільного віку. Зокрема, з 1965 по 1980 р. чисельність учнів загально­освітньої школи знизилася з 7,4 млн. чоловік до 6,6 млн. чоловік. До того ж все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких великих містах, особливо До­нецького регіону, вони зовсім;зникли. Тривогу за стан рідної мови викликав і той факт, що починаючи з 1964/1965 учбо­вого року, у- старших класах на російську літературу стали відводити 300, а на українську—175 годин. (До цього було відповідно по 345 годин). Тобто, офіційна влада стимулювала процес русифікації української школи. Давався взнаки за всіх досягнень педагогічної науки і догматизм, який ще мав міцні позиції. І все ж, всупереч офіційній бюрократії, вчителі-новатори В. Сухомлинський, М. Щетинін, В. Шаталов та інші дедалі удосконалювали навчальну методику.

В системі профтехучилищ чисельність щорічного випуску кваліфікованих робітників подвоїлася. Одночасно професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти. За 1965—1985 pp. збільшилася кількість фахівців з вищою освітою — з 0,9 млн. до 2,7 млн. чоловік. При цьому вища і середня спеціальна школа часто не враховували потреб нових галузей науки і техніки. Спроба реформування вищої і середньої спеціальної освіти в 1984 р. не принесла належної віддачі, оскільки не зачепила питань демократизації шкіль­ної справи.

Певних успіхів досягла українська наука. В Інституті тео­ретичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Розвиток кібернетики в ці роки нероздільний з ім'ям В. Глушкова. Значних успіхів домог­лися науковці Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР на чолі з І. Францевичем. Проте в розвитку точних наук були і нерозв'язні проблеми, в першу чергу з вини керівницт­ва України. Вчені Інституту теоретичної фізики АН УРСР так і не змогли досягти міжнародного рівня обміну резуль­татами досліджень. Часто наукові відкриття не доходили до виробників (керівництво АН не змогло відстояти думку, що місце будівництва Чорнобильської АЕС вибрано неправиль­но, що реактори академіків А. Александрова і М..Доллежаля недосконалі за конструкцією).

Відсутність об'єктивних досліджень була притаманна і суспільствознавцям, особливо історикам, які більше займа­лися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і ви­хвалянням «радянського способу життя». Але і тоді були історики, які без компромісів із владою творили історичну науку. Це, зокрема, М. Брайчевський (праця «Возз'єднання чи приєднання?»), О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира. Були свої вчені-подвижники, скажімо, Є. Пронюк, і в тогочасній філософії, хоча в цілому вона теж прославляла режим брехні і насильства. На науках гуманітарного профілю негативно позначилася не тільки заідеологізованість учених, а й тен­денцій до технізації всієї академічної системи, і: В українській літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'явилися і неординарні твори. Поміж них— романи «Собор» (писався в 1963—1967 pp.) і «Циклон» О. Гончара, «Дума про тебе» М. Стельмаха, проза Ю. Муш-кетика, А. Дімарова, Л. Дмитерка. Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка та ін. Знайшла своїх читачів і поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Одним з перших став жертвою О. Гончар за свій роман «Собор», в якому він передбачав роки застою і їх страшні наслідки. Така ж доля спіткала роман І. Білика «Меч Лрея» та ін.

Своїми акціями проти творчої інтелігенції ідеологічний апарат завдав великої шкоди розвитку творчої думки в Украї­ні. Із Спілки письменників були виключені І. Дзюба, Г. Кочур, М. Лукаш та деякі інші письменники і поети, за гра­тами опинилися відомий фантаст О. Бердник, авторитетний у літературних колах І. Світличний, автор багатьох віршів, статей і виданої у «самвидаві» праці «Собор у риштованні» Є. Сверстюк та ін.

Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість те­атрів зросла в УРСР за 1965—1985 pp. з 61 до 89. У ті часи популярною була класика у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. З нього за роки застою все більше витіснялась українська мова. Наприклад, із семи ТЮГів лише львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода, І. Шамо. С. Сабодаш та ін. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції намагалися збе­регти Державний заслужений академічний український на­родний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», заборонений в 1971 р. етнографічний ан­самбль «Гомін» на чолі з Л. Яшенком та інші музичні ко­лективи.

В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця займали образ Леніна, тема народу-творця. Тут відо­мими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна, С. Шипка та ін. Але були і художники-новатори, твори яких просто знищували. Така доля спіткала композицію скульп­турних рельєфів «Стіна пам'яті» художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві. Постійно шель­мували художника, скульптора та етнографа І. Гончара, На музей якого досі не знайшлося коштів.

У 70-х роках схвалення глядачів отримали такі визначні твори нашої кінематографії, як фільми «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати, йшли солдати...» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон — XX» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворців «Женці» та «Високий перевал» В. Денисенка та ін.

Набувало поширення започатковане О. Довженком поетич­не кіно. З'явилися фільми за сценаріями І. Драча та Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала» та ін. В той же час зазнали гонінь С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук. Надзвичайно важкі умови для праці створили Л. Бикову. Вкрай негативно партноменкла­тура зустріла фільм «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка.

Звичайно, ідеологічний натиск згубно впливав на кіно­мистецтво, призводив до появи старих, слабких фільмів.

Отже, були в роки застою досягнення на творчій ниві, були і збочення, деформації як наслідок негативних сторін життя нашого суспільства тих років.

Мирончук-МАУП