Незважаючи на перемогу над фашизмом, в СРСР нічого не змінилось у політичному і культурному житті. ЦК більшовицької партії на чолі із Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічні основи впливу комуністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном. Сталін і його оточення виробили план нещадної боротьби з інакомислячими. Ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 р. очолив А. Жданов, накинувся на так звану «гнилу» західну буржуазну культуру, що, як і капіталізм, є «умираюча, розтлінна, ворожа і шкідлива для радянських людей». Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали «Звезда» і «Ленинград». Постраждало багато талановитих письменників, зокрема М. Зощенко, Анна Ахматова та ін. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій — закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.
Град ідеологічних звинувачень з Москви посипався на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Й. Сталін пропонував виселити всіх українців у Сибір. Ледве його переконали, що зробити це неможливо — не вистачить транспортних засобів. Та з Москви продовжували звинувачувати у відродженні в Україні буржуазного націоналізму. Неодноразово наголошували на необхідності викорінення «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології», «націоналістичної концепції» в літературі та мистецтві.
Перший секретар КПУ М. Хрущов та його поплічники з ідеології почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Дісталося недавно звільненому з концтабору Остапові Вишні за спробу довести природність самобутності майстра слова. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, О. Довженко, В. Сосюра та ін. Авторів «Історії української літератури» звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу прогресивних і реакційних письменників, не показано «позитивний вплив російської літератури на творчість письменників України», а нібито наявне схиляння перед Заходом.
Авторам «Історії України», виданої за редакцією М. Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі буржуазно-націоналістичних концепцій, взятих з арсеналу М. Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу «Богдан Хмельницький» композитора К. Данькевича. Колективам усіх газет і журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати комуністичне будівництво, а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до буржуазного націоналізму.
Москві цього було мало. ЦК ВКП(б) у 1947 p., відкликавши М. Хрущова, призначив першим секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича, одного з конструкторів голодомору 1932—1933 pp., керівника масового знищення української інтелігенції в 30-х pp. Він патологічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. Злива звинувачень впала на В. Сосюру за вірш «Любіть Україну». Партійні бонзи та колеги по перу примусили В. Сосюру публічно «каятись» у «націоналізмі», адже, за словами Л. Кагановича, під тим віршем міг підписатися сам С. Банд ера. Поет змушений був написати інший вірш під назвою «Любіть Батьківщину», в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну.
Що ж стосується західноукраїнської інтелігенції, то для неї не було пощади. Уціліли тільки ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші були закатовані або перебували в концтаборах. Лише одиницям пощастило залишитися живими. Було влаштоване справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем М. Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводили відкриті суди. В присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду.
Керівництво УРСР посилило масові репресії на західноукраїнських землях в 1949 р. після загибелі Я. Галана. У вузах арештовували і звільняли місцевих професорів і викладачів, масово виключали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.
У 1946 і 1947 pp. в Україні відбулися вибори до Верховної Ради СРСР та до Верховної Ради УРСР. Взагалі у радянській системі ніяких виборів не існувало. Партійна верхівка призначала своїх ставлеників у кандидати, а насправді — в депутати — одного на одне місце. 99,9% виборців голосувало «за». Коли ж у багатьох західноукраїнських селах, контрольованих УПА, було неможливо завезти урни і бюлетені, уповноважені в райцентрі самі їх заповнювали і рапортували про успішне завершення виборчої кампанії.
...
Нехтую чи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, Сталін і комуністична партія засуджували все так зване буржуазне, американське, західноєвропейське, прирікаючи країну на хронічне відставання в розвитку техніки і науки. Так, у 1948 р. академік Т. Лисенко та його спільники, підтримані партійним керівництвом, почали безглузду боротьбу проти так званих вейсманістів-морганістів. Таким упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вони вважали лженаукою, сміхотворною, штучною видумкою «загниваючого» капіталізму. Це призвело до того, що наша наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузях знань: у генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.
... В Україні відновилися елементи українізації. Місцевих людей масово приймали в ряди партії, призначали на відповідальні посади, віддавали належне українській мові в установах, навчальних закладах, засобах масової інформації. Та це тривало недовго.
...Однією із складових частин процесу відродження було культурне будівництво. З бюджету республіки для відбудови закладів освіти виділяли значні кошти. Але громадськість, батьки учнів не задовольнялися цим. Вони розгорнули рух за ремонт шкіл власними силами і засобами. У 1953 р. в Україні було введено обов'язкове семирічне навчання. Українські вузи за 10 повоєнних років підготували десятки тисяч спеціалістів, необхідних для потреб народного господарства.
Побачили світ нові високохудожні твори, присвячені трагедії минулої війни й життю людей у мирний час. Особливо плідно працювали поети М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, прозаїки Ю. Яновський, Остап Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська. Героїзм українського народу в боротьбі проти іноземних поневолювачів став темою творчості відомого композитора К. Данькевича (опера «Богдан Хмельницький»).
Зросла популярність театрального мистецтва. Ряд високохудожніх вистав показали театральні колективи Києва, Харкова, Одеси, Львова. В республіці працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська, Ялтинська. Світової слави досягли народні артисти Н. Ужвій, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, А. Бучма та інші.
В умовах тоталітаризму українська література й мистецтво повоєнного часу зазнавали деформацій, що проявлялися у відході їх представників від правди життя й надмірному вихвалянні «батька і вчителя усіх народів». Інтелігенція активно включалася у працю, чесно і плідно віддаючи знання народу, вітчизні. Активізувалася діяльність молодіжних організацій, студентства.
Світлична
УКРАЇНА В 1945-1991 pp.
9.1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 pp.)
...
