Політика, культура, господарство наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років

Незважаючи на перемогу над фашизмом, в СРСР нічого не змінилось у політичному і культурному житті. ЦК більшовицької партії на чолі із Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічні основи впливу ко­муністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном. Сталін і його оточення вироби­ли план нещадної боротьби з інакомислячими. Ідеологіч­ний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 р. очолив А. Жданов, накинувся на так звану «гнилу» західну буржуазну куль­туру, що, як і капіталізм, є «умираюча, розтлінна, ворожа і шкідлива для радянських людей». Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали «Звезда» і «Ленинград». Постраждало багато талановитих письменників, зокрема М. Зощенко, Анна Ахматова та ін. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій — закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Град ідеологічних звинувачень з Москви посипався на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, то, мовляв, уся заражена буржуазним духом. Й. Сталін пропо­нував виселити всіх українців у Сибір. Ледве його переко­нали, що зробити це неможливо — не вистачить транспорт­них засобів. Та з Москви продовжували звинувачувати у відродженні в Україні буржуазного націоналізму. Неодно­разово наголошували на необхідності викорінення «воро­жої буржуазно-націоналістичної ідеології», «націоналістич­ної концепції» в літературі та мистецтві.

Перший секретар КПУ М. Хрущов та його поплічники з ідеології почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Дісталося недавно звільненому з концтабору Остапові Вишні за спробу довести природність самобутності майстра слова. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, О. Дов­женко, В. Сосюра та ін. Авторів «Історії української літе­ратури» звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу про­гресивних і реакційних письменників, не показано «пози­тивний вплив російської літератури на творчість письмен­ників України», а нібито наявне схиляння перед Заходом.

Авторам «Історії України», виданої за редакцією М. Петровського, також приписали спотворене відображення ми­нулого українського народу на основі буржуазно-націоналіс­тичних концепцій, взятих з арсеналу М. Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу «Богдан Хмельницький» композитора К. Данькевича. Ко­лективам усіх газет і журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати комуністичне будівництво, а не зосе­реджуватися на вузькій місцевій тематиці, що, мовляв, веде до буржуазного націоналізму.

Москві цього було мало. ЦК ВКП(б) у 1947 p., відкликавши М. Хрущова, призначив першим секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановича, одного з конструкторів голодомору 1932—1933 pp., керівника масового знищення української інтелігенції в 30-х pp. Він патологічно ненавидів худож­ників, письменників, людей творчої праці. Злива звинува­чень впала на В. Сосюру за вірш «Любіть Україну». Партійні бонзи та колеги по перу примусили В. Сосюру публічно «каятись» у «націоналізмі», адже, за словами Л. Кагановича, під тим віршем міг підписатися сам С. Банд ера. Поет зму­шений був написати інший вірш під назвою «Любіть Бать­ківщину», в якому йшла мова про якусь аморфну соціаліс­тичну вітчизну.

Що ж стосується західноукраїнської інтелігенції, то для неї не було пощади. Уціліли тільки ті її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші були закатовані або перебували в концтаборах. Лише одиницям пощастило за­лишитися живими. Було влаштоване справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем М. Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету пар­тійні ідеологи проводили відкриті суди. В присутності ви­кладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяти надалі чесно служити партії та уряду.

Керівництво УРСР посилило масові репресії на західно­українських землях в 1949 р. після загибелі Я. Галана. У вузах арештовували і звільняли місцевих професорів і ви­кладачів, масово виключали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.

У 1946 і 1947 pp. в Україні відбулися вибори до Вер­ховної Ради СРСР та до Верховної Ради УРСР. Взагалі у радянській системі ніяких виборів не існувало. Партійна верхівка призначала своїх ставлеників у кандидати, а на­справді — в депутати — одного на одне місце. 99,9% вибор­ців голосувало «за». Коли ж у багатьох західноукраїнських селах, контрольованих УПА, було неможливо завезти урни і бюлетені, уповноважені в райцентрі самі їх заповнювали і рапортували про успішне завершення виборчої кампанії.

...

Нехтую чи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, Сталін і комуністична партія засуджували все так зване буржуазне, американське, західноєвропейське, прирікаючи країну на хронічне відставання в розвитку техніки і на­уки. Так, у 1948 р. академік Т. Лисенко та його спільники, підтримані партійним керівництвом, почали безглузду бо­ротьбу проти так званих вейсманістів-морганістів. Таким упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вони вважали лженаукою, сміхотворною, штучною видумкою «загниваючого» капіталізму. Це при­звело до того, що наша наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузях знань: у генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

... В Україні відновилися елементи українізації. Місцевих людей масово приймали в ряди партії, призначали на відповідальні посади, віддавали належне українській мові в установах, навчальних закладах, засобах масової інформації. Та це тривало недовго.

...Однією із складових час­тин процесу відродження було культурне будівництво. З бюджету республіки для відбудови закладів освіти виділя­ли значні кошти. Але громадськість, батьки учнів не задо­вольнялися цим. Вони розгорнули рух за ремонт шкіл влас­ними силами і засобами. У 1953 р. в Україні було введено обов'язкове семирічне навчання. Українські вузи за 10 по­воєнних років підготували десятки тисяч спеціалістів, не­обхідних для потреб народного господарства.

Побачили світ нові високохудожні твори, присвячені трагедії минулої війни й життю людей у мирний час. Особ­ливо плідно працювали поети М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, прозаїки Ю. Яновський, Остап Вишня, худож­ники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська. Героїзм українського народу в боротьбі проти іноземних поневолю­вачів став темою творчості відомого композитора К. Данькевича (опера «Богдан Хмельницький»).

Зросла популярність театрального мистецтва. Ряд висо­кохудожніх вистав показали театральні колективи Києва, Харкова, Одеси, Львова. В республіці працювали три кіно­студії художніх фільмів — Київська, Одеська, Ялтинська. Світової слави досягли народні артисти Н. Ужвій, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, А. Бучма та інші.

В умовах тоталітаризму українська література й мис­тецтво повоєнного часу зазнавали деформацій, що проявля­лися у відході їх представників від правди життя й над­мірному вихвалянні «батька і вчителя усіх народів». Інтелігенція активно включалася у працю, чесно і плідно віддаючи знання наро­ду, вітчизні. Активізувалася діяльність молодіжних органі­зацій, студентства.

Світлична

УКРАЇНА В 1945-1991 pp.

9.1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 pp.)

...