Хорова і вокально-симфонічна музика

Самобутність українського багато­голосного співу відтворювали у хоро­вих обробках та оригінальних хорах композитори першої половини XX ст. Пилип Козицький, Михайло Вериків-ський, Григорій Верьовка, Микола Ко­ляда. Пилип Козицький (1893-1960)

закінчив Київську духовну академію і Київську консерваторію й добре розу­мівся на хоровій справі. Він став од­ним з організаторів і керівників Все­українського музичного товариства ім. М. Леонтовича, створив хорові об­робки народних пісень (українських, польських, чеських тощо), хори на слова українських поетів-класиків. М. Вериківський - автор першої ук­раїнської ораторії «Дума про дівку-бранку Марусю Богу славку». Заснов­ник українського народного хору Г. Верьовка продовжував розвивати традиції народного хорового співу. Оригінальність музичного висловлю­вання була притаманна харківському композиторові-новатору М. Коляді.

Класичним зразком кантатного жанру в українській музиці вважають лірико-драматичну кантату-поему1 «Хустина» на слова Т. Шевченка Лев­ка Ревуцького (1889-1977). Компо­зитор по-новому трактує фольклор:

він не цитує народні мелодії, а ство­рює оригінальні музичні образи у фольклорному дусі. Образ головної героїні - молодої дівчини-сироти, яка, готуючись до весілля, вишиває нарече­ному хустину, передано основною те­мою «У неділю не гуляла і на шовки заробляла» (ліричне соло сопрано). Музичний образ бідного чумака - її коханого, який їде до Криму за сіл­лю, пронизаний журбою і тривогою за майбутнє (тенорове соло «Доле моя, доле!»). Далі відбувається драматич­но-схвильований розвиток тем, хор нібито коментує події. Наприкінці твору основна лірична тема набуває іншого забарвлення - тембрового (хор і оркестр) та ладового (мінор). Так, засобами музичної драматургії компо­зитор передає зміст трагедії, що ста­лася: юнак захворів у дорозі й заги­нув, а дівчина пішла у черниці.

Хори Бориса Лятошинського (1894-1968) з циклів на вірші М. Риль­ського, російських поетів, зокрема А. Фета, О. Пушкіна («Времена го­да», «По небу крадется луна»), а та­кож «Тече вода в синє море» на вірші Т. Шевченка, належать до шедеврів ук­раїнського мистецтва й охоплюють ши­рокий діапазон настроїв.

Вокально-симфонічний жанр був провідним у творчості Станіслава Людкевича (1879-1979) - майстра великих форм. Митця приваблювали яскраві драматичні та трагедійні обра­зи, ідеї боротьби, бунтарства, воле-любства і нескореності народу. Таким, наприклад, є образ Прометея (симфо-нія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка). Для втілення своїх за­думів композитор обирає масштабні багаточастинні композиції з наскріз­ним розвитком і контрастним чергу­ванням епізодів.

У творчості Миколи Колесси пере­важають ліричні хори-мініатюри, зок­рема хорові «пейзажі» з плавним голо­соведениям. Подібно до хорів С. Люд­кевича, А. Кос-Анатольського і В. Барвшського він вводить у свою музику елементи карпатського фольклору, пі­сенно-танцювальні коломийкові ритми з характерними інтонаціями.

Серед композиторів-сучасників, які приділяють значну увагу збагаченню саме хорових традицій українського народу, яскравою постаттю є Леся Дичко - майстер хорової музики різ­них жанрів - акапельних хорів-мініа-тюр, кантат, літургій. Масштабністю творчого задуму вирізняється мону­ментальна п'ятичастинна кантата «Чер­вона калина» на тексти старовинних українських пісень XIV-XVII ст. для хору, солістів, двох фортепіано, арфи та ударних інструментів. Композитор використовує інтонації, близькі до лі­ричних протяжних пісень, народних голосінь і дум (імітування звучання старовинних інструментів кобзи й лі­ри), проте осмислює їх у річищі сучас­ної музичної мови і драматургії. Хоро­вий доробок Лесі Дичко - яскравий приклад стилізованого «етнографіч­ного» підходу до прочитання фоль­клорних джерел. Кантати «Чотири пори року», «Сонячне коло», «Вес­на», «Барвінок» часто включаються до репертуару дитячих хорових ко­лективів.

Новаторські пошуки у сфері поєд­нання архаїки й найсучасніших музич­них засобів характеризують хор-оперу Ігоря Шамо «Ятранські ігри» - цикл із ЗО акапельних хорів, а також кон­церт для хору, солістів і симфонічно­го оркестру Івана Карабиця «Сад бо­жественних пісень» на слова Г. Ско­вороди. У цих творах застосовано і старовинні розспіви, і сучасні соно-ристичні звукові утворення, кластер­ную гармонію, що надає музичним об­разам оригінального колористичного забарвлення.

На початку століття в Україні діяла так звана нова школа духовної музи­ки. Найталановитіші її представники -П. Козицький, О. Кошиць, М. Леон-тович, К. Стеценко та ін. - поєднали у

своїй творчості професійні та фоль­клорні традиції композиторів-поперед-ників. Вони сприяли оновленню му­зичної мови, створили власний націо­нальний стиль духовної музики - оду­хотворений медитативний2 спів. На­прикінці XX ст. духовна музика в Ук­раїні переживає відродження, яке, за словами музикознавця А. Лащенка, можна порівняти із «золотою добою» української музики часів Дмитра Борт­нянського й Артемія Веделя. Про це свідчать твори «Світе тихий» М. Дрем-люги, «Літургії» Л. Дичко, «Рекві­єм»3 В. Рунчака, «Псальми» В. Сте-пурка, «Stabat mater» M. Шуха та ін.