Самобутність українського багатоголосного співу відтворювали у хорових обробках та оригінальних хорах композитори першої половини XX ст. Пилип Козицький, Михайло Вериків-ський, Григорій Верьовка, Микола Коляда. Пилип Козицький (1893-1960)
закінчив Київську духовну академію і Київську консерваторію й добре розумівся на хоровій справі. Він став одним з організаторів і керівників Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича, створив хорові обробки народних пісень (українських, польських, чеських тощо), хори на слова українських поетів-класиків. М. Вериківський - автор першої української ораторії «Дума про дівку-бранку Марусю Богу славку». Засновник українського народного хору Г. Верьовка продовжував розвивати традиції народного хорового співу. Оригінальність музичного висловлювання була притаманна харківському композиторові-новатору М. Коляді.
Класичним зразком кантатного жанру в українській музиці вважають лірико-драматичну кантату-поему1 «Хустина» на слова Т. Шевченка Левка Ревуцького (1889-1977). Композитор по-новому трактує фольклор:
він не цитує народні мелодії, а створює оригінальні музичні образи у фольклорному дусі. Образ головної героїні - молодої дівчини-сироти, яка, готуючись до весілля, вишиває нареченому хустину, передано основною темою «У неділю не гуляла і на шовки заробляла» (ліричне соло сопрано). Музичний образ бідного чумака - її коханого, який їде до Криму за сіллю, пронизаний журбою і тривогою за майбутнє (тенорове соло «Доле моя, доле!»). Далі відбувається драматично-схвильований розвиток тем, хор нібито коментує події. Наприкінці твору основна лірична тема набуває іншого забарвлення - тембрового (хор і оркестр) та ладового (мінор). Так, засобами музичної драматургії композитор передає зміст трагедії, що сталася: юнак захворів у дорозі й загинув, а дівчина пішла у черниці.
Хори Бориса Лятошинського (1894-1968) з циклів на вірші М. Рильського, російських поетів, зокрема А. Фета, О. Пушкіна («Времена года», «По небу крадется луна»), а також «Тече вода в синє море» на вірші Т. Шевченка, належать до шедеврів українського мистецтва й охоплюють широкий діапазон настроїв.
Вокально-симфонічний жанр був провідним у творчості Станіслава Людкевича (1879-1979) - майстра великих форм. Митця приваблювали яскраві драматичні та трагедійні образи, ідеї боротьби, бунтарства, воле-любства і нескореності народу. Таким, наприклад, є образ Прометея (симфо-нія-кантата «Кавказ» за поемою Т. Шевченка). Для втілення своїх задумів композитор обирає масштабні багаточастинні композиції з наскрізним розвитком і контрастним чергуванням епізодів.
У творчості Миколи Колесси переважають ліричні хори-мініатюри, зокрема хорові «пейзажі» з плавним голосоведениям. Подібно до хорів С. Людкевича, А. Кос-Анатольського і В. Барвшського він вводить у свою музику елементи карпатського фольклору, пісенно-танцювальні коломийкові ритми з характерними інтонаціями.
Серед композиторів-сучасників, які приділяють значну увагу збагаченню саме хорових традицій українського народу, яскравою постаттю є Леся Дичко - майстер хорової музики різних жанрів - акапельних хорів-мініа-тюр, кантат, літургій. Масштабністю творчого задуму вирізняється монументальна п'ятичастинна кантата «Червона калина» на тексти старовинних українських пісень XIV-XVII ст. для хору, солістів, двох фортепіано, арфи та ударних інструментів. Композитор використовує інтонації, близькі до ліричних протяжних пісень, народних голосінь і дум (імітування звучання старовинних інструментів кобзи й ліри), проте осмислює їх у річищі сучасної музичної мови і драматургії. Хоровий доробок Лесі Дичко - яскравий приклад стилізованого «етнографічного» підходу до прочитання фольклорних джерел. Кантати «Чотири пори року», «Сонячне коло», «Весна», «Барвінок» часто включаються до репертуару дитячих хорових колективів.
Новаторські пошуки у сфері поєднання архаїки й найсучасніших музичних засобів характеризують хор-оперу Ігоря Шамо «Ятранські ігри» - цикл із ЗО акапельних хорів, а також концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру Івана Карабиця «Сад божественних пісень» на слова Г. Сковороди. У цих творах застосовано і старовинні розспіви, і сучасні соно-ристичні звукові утворення, кластерную гармонію, що надає музичним образам оригінального колористичного забарвлення.
На початку століття в Україні діяла так звана нова школа духовної музики. Найталановитіші її представники -П. Козицький, О. Кошиць, М. Леон-тович, К. Стеценко та ін. - поєднали у
своїй творчості професійні та фольклорні традиції композиторів-поперед-ників. Вони сприяли оновленню музичної мови, створили власний національний стиль духовної музики - одухотворений медитативний2 спів. Наприкінці XX ст. духовна музика в Україні переживає відродження, яке, за словами музикознавця А. Лащенка, можна порівняти із «золотою добою» української музики часів Дмитра Бортнянського й Артемія Веделя. Про це свідчать твори «Світе тихий» М. Дрем-люги, «Літургії» Л. Дичко, «Реквієм»3 В. Рунчака, «Псальми» В. Сте-пурка, «Stabat mater» M. Шуха та ін.
