Мистецтво другої половини 50-х- 80-х років

Наприкінці 50-х років розпочався новий етап у розвитку українського об­разотворчого мистецтва. Жорсткий ідеологічний тиск на творчість митців ДЄЩО послабився. І хоча дотримання «принципу соціалістичного реалізму» залишалося обов'язковим для радян­ських художників, його тісні межі роз­ширилися. В образотворчому мистец-тні стала можливою більша порівняно з попереднім періодом свобода у вибо­рі тем, засобів втілення художнього задуму, виявленні національної само­бутності.

Чимало художників прагнули відій­ти від прямолінійного копіювання жит­тя. Вони зверталися до символічних об­разів, поетичної інтерпретації навко­лишнього світу. Саме поетизація стала однією з провідних тенденцій наступ­них десятиліть не лише в образотворчо­му, айв інших видах мистецтва (при­гадаймо високі здобутки українського поетичного кіно). Кращі українські художники: Тетяна Яблонська, Анато­лій Петрицький, Олексій Фіщенко, Валентин Литвиненко, Вадим Одай-ник, Галина Бородай та інші творили поезію засобами живопису та графіки.

Для цього періоду характерний по­тяг до національного коріння. Митці верталися до образів видатних діячів історії, культури, вивчали народне мистецтво, звичаї, побут. Глибоке ро­лу міння народних традицій, відчуття національного колориту притаманні гиорам Валентина Задорожного, Вік­тора Зарецького, Тетяни Яблонської, Георгія Якутовича, Андрія Коцки та багатьох інших митців.

Великого значення набуло мону­ментально-декоративне мис­тецтво, в якому відбувалися сміли-пі експериментаторські пошуки. Се­ред оригінальних, яскравих творів українських монументалістів - віт-раж-триптих в Національному універ­ситеті імені Тараса Шевченка (худож­ники Ф. Глущук, В. Задорожний, В. Перевальський), мозаїка «Акаде­мія XVII ст.» в Інституті теоретичної фізики (художник М. Стороженко), оздоблення інтер'єру Палацу дітей та юнацтва у Києві за мотивами твор­чості народної художниці М. Прий-маченко (художники А. Рибачук і В. Мельниченко). Ада Рибачук та Володимир Мельниченко створили та­кож унікальний твір - барельєфну СТІну меморіально-поховального ком­плексу на Байковому кладовищі в Ки­сні, в якому репрезентували власне філософське осмислення життя та смерті. Ця грандіозна праця була по-варварському знищена владою.

ЖИВОПИС

Однією з провідних тем україн­ського станкового живопису впро­довж тривалого часу залишалася Ве­лика Вітчизняна війна. Художники відтворювали героїзм воїнів, пафос боротьби. Проте більший емоційний відгук у глядача викликають твори, в яких виявлено нестандартний підхід до розкриття теми. Серед кращих жинописних творів - картини «Медсе­стра» Асхата Сафаргаліна, сповнена зворушливого почуття, ліричного на­строю; «В ім'я життя» Олександра Хмельницького - символічний образ иеликої емоційної сили; «А льон цві­те» Василя Гуріна - глибоке філо­софське полотно, сумне і світле вод­ночас.

Багато митців продовжували роз­питок української образотворчої_шев­ченкіани, намагаючись дати власне тлумачення особистості й творчості Великого Кобзаря. До мистецької класики увійшла картина відомого ук­раїнського живописця Михайла Бо-жія «Думи мої, думи мої». Художник зобразив Т. Шевченка у стрімкому русі на тлі пейзажу, в стані напруже­ної роботи думки. Цьому та іншим тиорам митця («Медсестра», «Апасіо­ната», «У Михайлівському») прита­манні психологічна проникливість, емоційна схвильованість. Його пейза­жі та натюрморти демонструють тонке розуміння природи, справжню красу живопису.

Гордістю української культури ста­ла творчість видатної художниці Тетяни Яблонської (1917-2005). Ви­сока професійна майстерність, різно­бічність інтересів, невтомний творчий пошук, глибина задумів - ось грані цієї непересічної особистості.

І Це у повоєнні роки Т. Ябдонська створила одне з кращих полотен того часу - «Хліб». Картини художниці раннього періоду («Весна», «Над Дніпром», «Мати») виконані в кра­щих академічних традиціях. Вони щи­рі, сповнені руху, живого почуття, і завжди - живописної свободи.

На початку 60-х років Т. Яблонська звертається до народного мистецтва, ЩО зумовило зміну її художнього сти-ЯЮ. Тоді ж з'явилися картини «Бабине лііо», «Лебеді», «Наречена», «Паперо-пі квіти», «Літо», яким притаманне ШЮііщнне трактування, пластичність і виразність силуетів, побудова колориту на співвідношенні чистих дзвінких барв. Художниця захоплювалася живо­писом Катерини Білокур, Параски Власенко й особливо Марії Прийма-ченко. Вона справедливо вважала, що народне мистецтво вчить ясності ху­дожньої мови, гармонійності компози­ції, емоційної виразності.

У наступний період творчості Т. Яб-лонська створила глибоко філософські картини-роздуми «Безіменні висоти», «Юність», «Життя продовжується». Живопис цих творів надзвичайно делі­катний, народжений легкими дотиками тонкого пензля. Художниця знову «впустила» у свої картини простір. У манері вріконання багатьох творів відчувається вплив імпресіонізму. В ос­танній період творчості Т. Яблонська

віддавала перевагу пейзажному жан­ру. Природа була для неї невичерпним джерелом натхнення.

Українське образотворче мистецтво важко уявити без творчості закарпат­ських митців. Особливо вражає мо­гутня постать Федора Манайла (1910-1978), який ще в довоєнні роки став одним із кращих європейських ху­дожників. В епіцентрі творчих пошу­ків митця - природа Карпат та стихія народного життя. Під його пензлем карколомна гра форми та кольору ут­ворювала напрочуд цілісні й гармо­нійні картини - «Весілля», «Сніда­нок», «В лісі», «Сонячна мить»х «Го­рами - долинами» та ін. Здається, у реальній природі не існує такої кіль­кості барв, як на палітрі цього май­стра. Усі його твори написані з неймо­вірним темпераментом та експресією. Ф. Манайло був консультантом на зйомках кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», який завдяки його внеску набув особливої вираз­ності й етнографічної точності.

Духом експериментаторства, тяжін­ням до європейської культурної тради­ції вирізняється львівська художня школа. Якщо для закарпатської шко­ли характерна живописна емоційність, то для львівської - графічна манера виконання, вишуканість та інтелекту­альність. Такими є твори відомих ху­дожників Зіновія Флінти («Осінь», «Бабине літо», «Мелодії Баха», «Роз­думи»), Любомира Медвідя (цикл «Перші колгоспи на Львівщині», трип­тих «Емігранти», «Плинність часу» та ін.). Справжнім здобутком українсько­го мистецтва стали роботи цих митців у портретному жанрі. Портрети діячів культури Л. Медвідя (Лесі Українки, С. Людкевича, М. Гоголя, Л. Толсто­го) привертають увагу оригінальністю манери виконання, несподіваністю композиційної побудови, глибиною й особливою загостреністю образів.

Один із найсамобутніших україн­ських художників - Валентин Задорожний (1921-1988). Він пра­цював у різних жанрах - монумен­тальному і станковому живопису, гра­фіці, гобелені, різьбленні по дереву, скульптурі. Митець використовував і творчо переосмислював кращі тради­ції народного мистецтва, глибоко ро­зумів основи національної культури. Його твори «Маруся Чурай», «Все­ленська вечеря», «Чучинська Оран-та», «Кручені паничі» та інші зачаро­вують насиченістю й контрастним зі­ставленням барв, виразністю ліній, легкістю ритму, декоративним звучан­ням. В. Задорожний - один із тих художників, які стояли на сторожі націо­нальної традиції у мистецтві, ніколи не поступалися офіційному тискові.

Протистояли офіційному мистецтву й чимало інших митців: Феодосій Гу-менюк, Віктор Зарецький, Григорій Гавриленко, Анатолій Гайдамака, Іван Марчук.

Нині Україна пишається творчістю Івана Марчука - художника, який здобув світове визнання. У його твор­чості простежуються різні художні напрями і методи (від реалізму до сюрреалізму та абстракціонізму); жан­ри (портрети, натюрморти, пейзажі й оригінальні фантастичні композиції, подібні на сновидіння). В його карти­нах нерозривно переплелися традиція та новаторство. Усі твори митця - від традиційних до найбільш авангард­них - мають глибоку духовну основу. І. Марчук виробив неповторну манеру живопису. Зображення ніби виткані з міріадів переплетених волокон. Знач­ну кількість творів художника об'єд­нано у цикли - «Цвітіння», «Біла пла­нета», «Загублена музика», «Проро­стання», «Голос моєї душі». Останній цикл - основний у творчості І. Марчу­ка, він працює над ним постійно.

Особливо зачаровують пейзажі І. Марчука «Останній промінь», «Зійшов місяць над Дніпром», «Ніч яка місячна» та ін. Це справжня пое­зія місячної ночі, сповнена фантастич­ного сяйва. Художник, ніби чаклун, перетворює звичайні дерева та хати на казкові й таємничі. Серед багатьох творів митця привертає увагу картина «Пробудження». На ній із плетива трав і квітів неначе виринають облич­чя прекрасної жінки, її тендітні прозо­рі руки. Це - Україна, яка пробуджу­ється після довгого тяжкого сну.

Україна по-праву пишається не ли­ше професійними, а й народними майстрами: Марією Приймаченко, Параскою Власенко, Єлизаветою Ми-роновою, Іваном Сколоздрою, Тетя­ною Патою, Федором Панком та ін. Творчість кожного з них неповторна, вона дарує людям радість, приносить у життя відчуття свята.

Свого часу знаменитий французь­кий художник П. Пікассо був глибоко вражений роботами М. Приймаченко. Він назвав її «геніальною українкою». І справді, важко не захоплюватися подвижницьким служінням мистецтву цієї дивовижної жінки. Вона створила класний світ, у якому живуть фантас­тичні істоти з надзвичайно виразними очима, персонажі народного фолькло­ру, квіти, немов наділені людською душею. Більшість творів М. Прийма­ченко має життєрадісний характер: «Весілля», «Свято», «Букет», «Соро-ки-білобоки». Однак є й такі, в яких нтілено драматичне відчуття світу: «Дика видра птичку ухопила», «Заг­роза війни» та ін. Безпосередність пе­реплелася в них зі зрілою мудрістю, простота - з інтуїтивним відчуттям ритму, кольору, композиції.

ГРАФІКА

Мистецтво графіки традиційно на­лежить до найрозвиненіших видів ху­дожньої творчості в Україні. Важли-ішм її напрямом у 60-80-х роках за­лишалася книжкова ілюстрація.

У роботі над книгою розкрилося непересічне обдаровання Анатолія Базилевича. Багата творча уява й ви­сока майстерність знайшли яскраве вті­лення в ілюстраціях до творів «Пан Халявський» Г. Квітки-Основ'янен-ка, «Енеїда» та «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Пригоди бравого іюяка Швейка» Я. Гашека, збірки ук­раїнських народних казок та ін.

Значний внесок у розвиток графіч­ного мистецтва належить Олександру Данченку. Створені ним ілюстрації до «Кобзаря» Т. Шевченка, «Енеїди» І. Котляревського, «Декамерона» Дж. Боккаччо - одні з кращих в ук­раїнському образотворчому мистецтві.

Характерним для української гра­фіки є широке використання кольору. Великим досягненням у цій галузі стали пройняті тонкою ліричністю лі­ногравюри Валентина Литвиненка й особливо Олексія Фіщенка. Окрім кольорової ліногравюри, він працю­вав у техніці акварелі, пастелі та ма­люнка. Широке визнання здобули його серії «Канів», «Тарасова земля», «Моя Батьківщина», «Карпати», «Моє місто», «Село на Україні», «Ритми. Київ». Творчості цього митця прита­манні майстерне поєднання форми й кольору, дивовижна виразність ліній, силуетів.

Серед плеяди блискучих майстрів графіки особливе місце посідає по­стать Георгія Якутовича (1930-2000). Його творчість вражає широтою діа­пазону, досконалістю володіння складними графічними технологіями, невичерпною фантазією, філософ­ською глибиною. Особливу увагу ху­дожника привертали твори класиків української літератури, образи націо­нальної історії. У його багатому твор­чому доробку - ілюстрації до повістей М. Коцюбинського «Fata Morgana» та «Тіні забутих предків», драм І, Ко­черги «Ярослав Мудрий» і «Свіччине весілля», повісті М. Гоголя «Вій», лі­тературних творів доби Київської Ру­сі - «Повість минулих літ» та «Слово про Ігорів похід». У них майстер до-сяг узгодженості всіх елементів книги як єдиного витвору мистецтва.

Яскрава сторінка творчої біографії Г. Якутовича - участь у створенні кі­нофільмів «Тіні забутих предків» та «Захар Беркут». Внесок художника в їх візуальне вирішення настільки значний, що дає право вважати його співавтором цих кіношедеврів нарівні з режисерами.

Власний шлях у мистецтві проклав Сергій Якутович. В ілюстраціях цьо­го художника дістали оригінальну ін­терпретацію твори світової класики «Петро І» О. Толстого, «Три мушке­тери» О. Дюма, «Обломов» І. Гонча­рова, «Тіль Уленшпігель» Ш. де Ко-стера та ін.

Мистецтво графіки збагатила твор­чість таких майстрів, як Андрій Чебикін, Олександр Івахненко, Надія Ло­пухова, Микола Компанець та ін. Усім їм притаманна індивідуальна манера виконання, висока професійна куль­тура, пошуки нових шляхів худож­нього вираження.

СКУЛЬПТУРА

Українська скульптура кінця 50-80-х років XX ст. представлена імена­ми Михайла Лисенка, Валентина Бо-рисенка, Анатолія Куща, Дмитра Крвавича, Еммануїла Миська, Вален­тина Зноби та ін.

Один із найвизначніших скульпто­рів цього періоду - Василь Бородай.

Він працював у монументальній і станковій скульптурі. До здобутків українського мистецтва належать йо­го твори портретного жанру: портре­ти письменника П. Панча, композито­ра Л. Ревуцького, художників В. Ка-сіяна та Т. Ябдонської. Скульпторові вдалося виразно передати індивіду­альність особистостей цих митців, стан творчого натхнення. Він упевне­но будує пластичну форму, знаходить оригінальні композиційні рішення. Один із кращих творів митця -пам'ятний знак на честь 1500-ліття заснування Києва «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь».

Оригінальна інтерпретація класич­них традицій, неповторна індивіду­альна манера виконання - відмітні ри­си творчості талановитих скульпторів Анатолія Фуженка, Юлія Синькевича, Михайла Грицюка. Такі їхні твори, як портрет І. Миколайчука (А. Фужен-ко), «Прометей» (Ю. Синькевич), «Юна» (М. Грицюк) та інші увійшли до скарбниці української культури. У співавторстві митці створили па­м'ятник Т. Шевченку в Москві - один із кращих пам'ятників Кобзареві.

Серед плеяди українських скульп­торів цього періоду особливу увагу привертає творчість Галини Кальчен­ко (1926-1975). її неординарний та­лант виявився в поєднанні досконалої професійної майстерності з духовною глибиною, емоційною наповненістю. Г. Кальченко добре розуміла значення пластичної форми як головного зобра­жального засобу мистецтва скульпту­ри. Вона створила низку шедеврів портретного жанру. Особливо звору­шують її жіночі образи (К. Білокур, О. Кобилянської та ін.), в яких втіле­но тендітну жіночність і водночас нез­ламну силу духу.

Г. Кальченко - видатний майстер монументальної пластики. Створені нею пам'ятники вражають масштаб­ною пропорційністю, виразністю та красою силуету. Саме таким - надзвичайно пластичним, вишуканим, одухотвореним - є пам'ятник Лесі Українці у Києві - один із кращих творів українського монументального мистецтва.

 

Масол

Музика

Проте попри всі зазначені історич­ні обставини українська музика про­довжувала поступальну ходу. З дру­гої половини XX ст. в єдиній Спілці композиторів України почали плідно працювати відомі в нашій країні й за її межами митці Віталій Кирейко, Микола Дремлюга, Микола Колесса, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Леся Дичко та ін.

У 60-90-х роках XX ст. відбуваєть­ся стильове оновлення композитор­ської школи, поширюється експери­ментаторство в галузі сучасної техні-

км, з являються нові, зокрема камерні та синтетичні, жанри (опера-балет, балет-симфонія, хор-опера тощо).

Численні опери та балети створив Віталій Губаренко (лірична моно­опера «Листи кохання» за новелою французького письменника А. Барбю-са, опера-балет «Вій» за гоголівським сюжетом). Збагатили скарбницю му-:шчно-театральних жанрів опера 1С. Данькевича «Богдан Хмельниць­кий», балет В. Кирейка «Лісова піс-мя» за мотивами п'єси Лесі Українки, фольк-опера «Цвіт папороті» та бале­ти Є. Станковича. Було створено пер­ші рок-опери.

Значним успіхам у сфері музичної освіти і виховання сприяла багато­жанрова творчість українських компо­зиторів для дітей та юнацтва (А. Філі-менко, М. Сильванський, Ю. Рожав-ська, Б. Фільц та ін.).

Загалом у музичній культурі 60 — 80-х років формуються й виявляються дві системи - офіційна музика соцреа-лізму", що попри загальну естетику творів на замовлення та «ювілейних штампів» мала значні творчі здобутки, й офіційно не визнана у власній краї­ні творчість композиторів-шістдесят-ммків, які сповідували далекі від псевдо­реалізму естетичні ідеали, реалізуючи їх переважно в інструментальній не-мрограмній музиці, зокрема камерній. Модерністські напрями в українській музичній культурі репрезентували уч­ні й послідовники Б. Лятошинського. У річищі неофіційної художньої систе­ми розвивається творчість представни­ці и українського авангарду В. Годзя-щ.кого («Розрив площин» для фор­тепіано), В. Загорцева («Градації»), І і. Сильвестрова («Спектри»), Л. Гра-бонського («Константи»). Ці компо-Витори першими в українській музиці мочали застосовувати додекдфонну} систему (або серійну техніку), соно-ристику2, алеаторику3. Так, «Візе­рунки» Л. Грабовського для гобоя, ар-фм й альта, написані під впливом праці англійського фізика Т. Юнга, скла­даються з нетривіальних навіть за наз­вою, а надто композиторською техні­кою, композицій («Первозданність», «Вібрація матерії», «Катаклізми», «Розпад» та ін.).

Молода генерація українських ком­позиторів, що підхопила естафету но­ваторства шістдесятників (О. Кива, В. Зубицький, Г. Сасько, К. Цепко-ленко, О. Козаренко, Ю. Ланюк та ін.), активно відгукується на запити часу, відображуючи у своїй творчості пульс сьогодення. Оригінальним яви­щем стала українська популярна му­зика (В. Івасюк, Т. Петриненко та ін.), авторська (бардівська) пісня.

У другій половині XX ст. значних змін зазнала організація музичного життя і концертної діяльності: у бага­тьох регіонах України було створено мережу обласних філармоній, концерт­них залів, будинків культури, музич­них театрів, організовано симфонічні, камерні та духові оркестри, оркестри народних інструментів, численні ака­демічні та народні хори. Національну хорову культуру розвивають профе сійні капели «Думка», «Трембіта», Український народний хор, засікшаний Г. Верьовкою (з 1965 p. - його імені), перлиною якого є солістка Ні­на Матвієнко. До провідних мистець­ких колективів України належить ан­самбль пісні і танцю ім. П. Вірського. Високого рівня сягає українське во­кальне мистецтво. Відомі в Україні та за її межами імена співаків Івана Па-торжинського, Бориса Гмирі, Івана Козловського, Оксани Петрусенко, Ана­толія Солов'яненка, Дмитра Гнатюка, Володимира Гришка, Євгенії Мірош­ниченко, Ольги Басистюк, Вікторії Лук'янець та ін.

Упродовж XX ст. у Києві, Харкові, Львові та Одесі сформувалися само­бутні виконавські школи - інструмен­тальні (орган, фортепіано, скрипка, флейта, бандура, баян тощо), а також симфонічного та хорового диригуван­ня (М. Колесса, С. Турчак, П. Мурав-ський, А. Авдієвський та ін.).

Розширилася мережа музичних шкіл та училищ. Нині у країні працюють п'ять вищих навчальних закладів -консерваторій, інститутів, академій (у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Донецьку). Систему спеціальної му­зичної освіти доповнюють училища й інститути культури та мистецтва з музичними факультетами, зокрема естрадними. Інтенсивно розвиваєть­ся музикознавство, фольклористика, музична педагогіка, створюються музичні радіо- і телепрограми, запо­чатковано спеціалізовані періодичні видання (журнали «Музика», «Ми­стецтво та освіта» та ін.). І Останні десятиліття позначені ви-(ходом української музики на міжна-^родну арену. Набув визнання Міжна­родний фестиваль «Київ-Музик-Фест», в рамках якого виконуються твори су­часних композиторів України та укра­їнської діаспори1. Відомо, що у близь­кому і далекому зарубіжжі живе близько 15 мільйонів українців. Мит­ці діаспори зробили посильний внесок в українську музичну культуру, їм на­лежить значна роль у налагодженні міжнародних контактів і популяриза-

ції української музики у світі. Цінності, створені ними, поєднують у собі на­ціональні традиції з тенденціями зарубіжної культури. Композитори ук­раїнського походження активно вико­ристовують у різноманітних музичних жанрах вітчизняний фольклор. Вони звертаються до тем і сюжетів, пов'яза­них з Україною та її історією, зокре­ма до творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, Б. Лепкого та ін. Так, Андрій Гнатишин з Відня та Ігор Соневицький із США розвива­ють багатовікові традиції української духовної музики, Юрій Фіяла (Кана­да) написав «Українську симфонію», симфонічну поему «Тіні забутих пред­ків» за твором М. Коцюбинського, Микола Фоменко - опери «Івасик-Те-лесик» і «Маруся Богуславка», соло­співи «Любіть Україну» та «Балада про Байду».

Пошуки у сфері нових засобів му­зичної виразності притаманні творчос­ті українських митців франції Федо­ра Якименка, брата Я. Степового-Якименка (фортепіанна поема «Ура-нія», опера «Фея снігів») та Мар'яна Кузана («Афоризми» для фортепіано, квартет для електронних інструмен­тів). У творах першого з них відчува­ються імцресіоністичні пошуки, дру­гого - модерністські.

Велику роль у популяризації укра­їнської пісні у світі відігравали хорові та інструментальні колективи, насам­перед хор О. Кошиця, автора духов­ної музики, хорових обробок народ­них пісень, а також «Візантійський хор» з Нідерландів під орудою Ми­рослава Антоновича, капела бандурис­тів ім. Т. Шевченка з американського міста Детройта (керівники й дириген­ти Григорій Китастий, Володимир Ко­лесник), оркестри й хори під орудою Ярослава Барнича, почесного грома­дянина міста Вінніпег, автора улюбле­ної в народі пісні «Гуцулка Ксеня».

За кордоном жили й творили відомі співаки: Михайло Голинський - воло­дар «Золотого ключа» музики Торон­то; Ірина Маланюк, яка співпрацюва­ла з видатним диригентом Г. фон Ка-раяном і увійшла в історію музичної культури як талановитий інтерпрета­тор складних оперних партій Р. Ваг­нера і Р. Штрауса; Євгенія Зарицька, яка виступала на багатьох оперних сценах світу («Ла Скала», «Ковент-Гарден», «Моцартеум»); Павло Плішка - соліст «Метрополітен-опера». З-поміж інструменталістів - піаністи Любка Колеса і Дарія Гординська-Ка-ранович, піаніст, композитор і дири­гент Вірко Балей, бандуристи Василь Ємець (США) та Володимир Міша-лов (Австралія). Традиції школи коб­зарського мистецтва плідно розвива­ються також завдяки виданню журна­лу «Бандура» у США.

Розвитку музикознавства і педаго­гіки сприяла діяльність Українського музичного інституту у Нью-Йорку, Українського музичного інституту ім. М. Лисенка в Торонто. Досліджен­ня музикознавців діаспори зосереджу­валися переважно навколо питань іс­торії української культури.

Із здобуттям Україною незалежнос­ті розпочалося відродження націо­нальної музичної культури, повернен­ня незаслужено забутих або забороне­них імен і творів. У журналах, газе­тах, книжках, на радіо й телебаченні з'явилася низка публікацій і програм, що висвітлювали так звані білі плями історії вітчизняної музики. Активізу­валися зв'язки з українською діаспо­рою різних країн світу, щонайперше -США і Канади.

Наприкінці століття в умовах твор­чої свободи, налагодження міжнарод­них зв'язків в українську музичну культуру проникають потужні струме­ні західноєвропейського постмодер­нізму. Молоді композитори-професіо-нали активно звертаються до новітніх засобів у звукообразній та технічній сферах, інтонаційних шарів джазу, поп-культури. Ці експериментальні по­шуки по-своєму реалістично віддзер­калюють складність сучасного куль­турного простору.

Музична культура XX ст. - це бар­виста панорама стилів і жартів, тра­дицій та інновацій. Вітчизняна музика в усі часи полонила серця мільйонів українців. Нині її з великим інтере­сом відкривають для себе народи ін­ших країн.

Масол