Світовий досвід переконує, що в основі успіхів прогресу завжди лежать безпосередні економічні інтереси людини, дисципліна і порядок, чітка система організації та управління процесами капіталотворення, формування фондів нагромадження і споживання. Фінанси є багатогранною та складною економічною категорією, яка має свої умови виникнення та характерні ознаки, тісно пов’язана з іншими розподільчими категоріями та налічує декілька підходів і концепцій у розумінні сутності. В найбільш загальному плані фінанси як економічна категорія представляють собою сукупність розподільчих відносин з приводу створення та використання доходу і фондів фінансових ресурсів, які обслуговують рух вартості валового внутрішнього продукту на всіх стадіях відтворювального процесу та опосередковуються рухом грошових потоків між суб’єктами цих відносин з метою задоволення суспільних інтересів і потреб. Поєднуючи категорії “фінанси” та “управління” можна визначити, що фінансове управління – це свідоме спрямування фінансових процесів для досягнення збалансованості, пропорційності й оптимальності.
Метою фінансового управління є забезпечення необхідними фінансовими ресурсами та підвищення ефективності фінансової діяльності. Суб’єктом фінансового управління є господарський та фінансовий апарати системи органів управління в державі, галузі, на підприємстві, тобто на всіх рівнях. У практичному плані фінансове управління – це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу суб’єктів управління на формування і використання фінансових ресурсів.
Завдання фінансового управління на підприємстві. А саме:
1) забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів відповідно до задач розвитку підприємства;
2) забезпечення найбільш ефективного використання сформованого обсягу фінансових ресурсів в розрізі основних напрямів діяльності підприємства;
3) оптимізація фінансового потоку;
4) забезпечення прибуткової діяльності підприємства при прийнятному рівні фінансового ризику;
5) оптимізація структури капіталу підприємства;
6) розробка й реалізація кредитної та інвестиційної політики;
7) інформаційне забезпечення шляхом складання й аналізу фінансової звітності підприємства;
8) моделювання фінансових процесів на підприємстві.
Фінансове управління здійснюється за допомогою спеціальних методів: фінансове прогнозування; фінансове планування; фінансове регулювання, фінансове стимулювання; фінансовий контроль.
Фінансове прогнозування – це передбачення імовірного фінансового стану держави, галузі, підприємства, обґрунтування показників фінансових планів.
Процес фінансового прогнозування зосереджується на наступних аспектах: ресурси; економічна та фінансова ситуація суб’єкта господарювання; фінансова політика.
Розрахунок прогнозних показників та визначення рівня фінансового становища в майбутньому здійснюється в декілька етапів. На першому етапі на підставі аналізу показників попередніх періодів складається аналітичний баланс і визначаються вхідні дані для розрахунку необхідних показників, які розміщуються за рангом в залежності від ступеня їх вагомості. Другий етап полягає у виділенні впливових факторів, які мають першочерговий вплив на відібрані показники, визначаються допустимі межі впливу цих факторів. Третій етап – вивчаються можливості виходу на розрахункові величини факторів.
Фінансове планування діяльності підприємств реалізується у складанні планів. План – включає в себе систему дій, спрямовану на досягнення певних цілей. Головним інструментом фінансового планування суб’єкта господарювання є складання кошторису, а в нових господарських умовах використовується й система бюджетування.
Найважливішою передумовою ефективності функціонування будь-якого економічного інструменту, у тому числі й фінансового планування, є розробка науково обґрунтованих принципів та їх впровадження і використання у практичній діяльності. До основних принципів фінансового планування можна віднести принципи:
Принцип повноти означає, що розроблені плани (бюджети) та показники повинні охоплювати всі сфери та види діяльності. Реалізується у зведеному бюджеті. Окрім того, залежно від періоду, який охоплюється плануванням, виділяють плани: стратегічні (декілька років); тактичні (квартал-рік);оперативні (до одного місяця). Оперативні плани розробляються стосовно конкретних функцій; тактичні – у відповідності до поставлених задач; стратегічні – у відповідності до поставленої мети.
Принцип обґрунтованості полягає в необхідності орієнтації на існуючий фінансово-економічний стан, на соціально-економічні задачі й потреби ринку.
Принцип реальності ґрунтується на врахуванні всіх лімітів фінансових ресурсів, на основі раціональних норм і нормативів, на використанні прогресивних методів їх розробки.
Принцип інтегрованості обумовлюється необхідністю тісного взаємозв’язку між різними видами планів (бюджетів) з тим, щоб виконання планів нижчого рівня найбільшою мірою сприяло виконанню планів вищого рівня. Реалізація цього принципу забезпечується тим, що кожний наступний план розробляється виходячи із завдань попереднього плану.
Принцип гнучкості вимагає, щоб розроблена система планів мала можливість корегування при зміні фінансово-економічних умов у суспільстві.
Принцип економічності полягає в тому, що витрати на планування (бюджетування) повинні раціонально співвідноситися з отриманими результатами. Виконання цього принципу важливе, якщо врахувати, що планування – це досить складний процес, який потребує додаткових витрат часу, ресурсів тощо. Реалізація даного принципу забезпечується розробкою раціональних форм планів, виключенням дублюючої та нерелевантної інформації, ефективної організації всього процесу.
Наука про фінансове управління вміщує різноманітні теорії, розробки, альтернативи, гіпотези, засоби застосування економічних та фінансових моделей для досягнення максимального прибутку або загальної вартості капіталу чи прийнятної ціни підприємства.
Світова практика дає багато прикладів використання різноманітних фінансових моделей таких як: фінансова модель амортизації активів; фінансова модель дисконту часу; фінансова модель вартості капіталу; фінансова модель визначення граничної ефективності проектів; фінансова модель оцінки капітальних активів (МОКА); фінансовий ліверидж (модель оптимізації структури капіталу); фінансові моделі оцінки ризику та його диверсифікації, тощо.
