Роботи І.М.Сєченова і І.П.Павлова та їх значення для розвитку ВНД

І.М.Сєченов вперше в історії фізіології висловив думку, що пізнання оточуючого людину середовища можливе лише за допомогою органів чуття, тому, що першочерговим джерелом всієї психічної діяльності є «продукція» органів чуття. Він був глибоко впевнений у тому, що першопричина будь-якої дії обумовлена зовнішнім чуттєвим збудженням без якого мислення неможливе, а, отже, різні впливи ззовні і відповідна реакція людини причинно пов’язані і цей зв’язок здійснюється через центральну нервову систему, через її вищий відділ (головний мозок) за типом

рефлекторної реакції.

Рис.2. І.М.Сєченов (1829 – 1905).

Відповідно до поглядів І. М. Сєченова, довільні рухи також мають рефлекторне походження і формуються в процесі індивідуального розвитку організму шляхом повторних асоціювань елементарних рефлексів. За допомогою індивідуального досвіду і повторення формуються також різноманітні прості і складні навички, знання, виникають уявлення і пам'ять. Думка, за І. М. Сєченовим, є психічним процесом, або «рефлексом із затриманим кінцем», а «психічний рефлекс з посиленим закінченням» — це те, що звичайно називають пристрастю, афектом, емоцією.

І. М. Сєченов вважав основою психічної діяльності рефлекторні процеси і послідовно обстоював погляд на детермінованість цієї діяльності умовами існування і виховання, впливом чинників зовнішнього середовища і внутрішнім станом організму.

Спостерігаючи за поведінкою і формуванням свідомості дитини, І. М. Сєченов показав, як природжені рефлекси з віком ускладнюються, вступають в різноманітні зв'язки один з одним і створюють всю складність людської поведінки. На численних прикладах повсякденного життя І. М. Сєченов розкриває рефлекторну природу найвищих «душевних рухів». Він приводить переконливі докази матеріальності процесів мозкової діяльності, їх первинності, вторинності психічних, що наша свідомість є лише віддзеркаленням реальної дійсності навколишнього світу, що прогрес психіки обумовлений удосконаленням нервової організації мозку, його історичним і індивідуальним розвитком. Він писав: «Всі акти свідомого і несвідомого життя за способом свого походження суть рефлекси». Проте І. М. Сєченов не ототожнював психічних явищ з рефлексами, він говорив лише про рефлекторне походження психічних процесів, про їх закономірну детермінованість діями умов зовнішнього середовища і минулим досвідом людини, про необхідність їх фізіологічного, тобто наукового, аналізу. І. М. Сєченов писав: «Г. Кавелін... впадає у велику помилку, приписуючи мені повне ототожнення психічних фактів з рефлексами. У книзі моїй, відомій під ім'ям «Рефлекси головного мозку», дійсно розглядається гіпотеза про рефлексоподібний (отже, машиноподібний) спосіб походження типових

форм психічних процесів думки і пристрасті, але про суть психічних процесів в значенні пояснення їх, наприклад, будовою нервових центрів ніде немає і згадки І. М. Сєченов був переконаний, що всі психічні явища підлягають фізіологічному аналізу, але він ніколи не стверджував, що для цього їх треба зводити до елементарних фізіологічних процесів. Він дав глибоку розробку нервових основ психічного, яка поза сумнівом має діалектико-матеріалістічний характер. І. М. Сєченов прагнув дати наукове пояснення процесу формування і розвитку у людини абстрактного мислення, вважаючи його специфічною особливістю нервової діяльності людини і пов'язував абстрактне мислення з розвитком членороздільної мови у людини, тобто впритул підійшов до уявлення про дві сигнальні системи дійсності, висунутому надалі його геніальним послідовником І. П. Павловим.

У першій чверті XX ст. матеріалістичне вчення про поведінку починає випробовувати на собі великий вплив фізико-хімічного напряму, що бурхливо розвивається, у вивченні життєвих явищ, серед представників якого необхідно перш за все назвати французького ученого Ж. Леба і американських дослідників-біхевіорістів Е. Торндайка і К. Лешлі, що зводили дослідження поведінки до вивчення елементарних реакцій- відповідей тварин на зовнішні подразники («стимул — реакція»).

Основні положення біхевіорістів, які заперечливих можливість цілісного вивчення поведінкових реакцій тварин і людини, викликали енергійну критику з боку представників гештальт-психології (У. Келлер), які розглядали поведінку як синтез складних, неподільних в своїй основі образів (гештальтов). Проте гештальт-психологи заперечували роль навчання у формуванні поведінки.

Одним з напрямів у вивченні загально біологічних основ і закономірностей поведінки тварин з'явилася також етологія. На основі безлічі польових спостережень і експериментальних даних етологи створили теорію «біології поведінки», в якій центральне місце займає концепція інстинктивної, природженої поведінки (К. Фріш, К. Лоренц, Н. Тінберген). Сам термін «етологія» і спроби об'єктивного вивчення поведінки хоча б шляхом зовнішнього детального його опису зустрічаються ще в роботах Р. Реомюра, Ж. Бюффона, Ж-Б. Ламарка, Ф. Кювьє, в працях французьких енциклопедистів, де етологія визначається як наука про поведінку тварин.

У основі етологічного дослідження поведінки лежить вивчення «морфології поведінки» (К. Э. Фабрі) — детальний опис окремих форм поведінки і обумовлюючих його механізмів. Поведінкові акти розглядаються як цілісні, неподільні, хоча на практиці етологи виділяють природжені і придбані форми реагування організму.

Основною теоретичною передумовою етологів є відмова від рефлекторної теорії. Складні і такі, що послідовно розвиваються механізми, які викликають реакцію тварини, етологи розглядають як прояв особливих властивостей нервової системи, як результат збудження і розрядки

відповідних нервових центрів при дії «ключових» подразників («релізерів») або унаслідок акумуляції енергії при тривалій бездіяльності нервового центру.

Початок XX ст. ознаменувався також появою нового об'єктивного напряму у вивченні діяльності мозку, який нерозривно пов'язаний з ім'ям І. П. Павлова. Вчення про умовний рефлекс І. П. Павлов перетворив на дієве керівництво для пізнання закономірностей роботи мозку. Він встановив, що умовний рефлекс у високоорганізованих тварин є елементарним видом поведінкової реакції, а умовно-рефлекторний принцип є основним механізмом діяльності головного мозку.

 

Життя і наукова діяльність І. П. Павлова. «Під впливом літератури шестидесятих років, особливо Пісарева, наші розумові інтереси звернулися у бік природознавства, і багато з нас — у тому числі і я — вирішили вивчати в університеті природничі науки», — так писав І. П. Павлов в своїй автобіографії в 1904 р. У 1870 р. І. П. Павлов поступив на природне відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. Він вибрав своєю головною спеціальністю фізіологію тварин і додатковою — хімію. Під керівництвом професора І. Ф. Циона

Рис.3. І.П.Павлов (1849-1936). молодий учений робить свою першу

фізіологічну роботу.

«Одержавши кандидата природничих наук, в 1875 р. поступив на III курс Медико-хірургічної академії не з метою стати лікарем, а з тим, щоб згодом, маючи ступінь доктора медицини, мати право зайняти кафедру фізіології»— писав І. П. Павлов Одночасно він почав працювати асистентом професора І. Ф. Циона на кафедрі фізіології Медико-хірургічної академії, а після відходу І. Ф. Циона з академії — асистентом професора К. Н. Устімовіча на кафедрі фізіології ветеринарного відділення Медико-хірургічної академії (1876—1878).

У 1878 р. І. П. Павлова запросили в клінічну лабораторію З. П. Боткіна, де він продовжував працювати і після закінчення академії (1879). Тут І. П. Павлов підготував свою докторську дисертацію «Відцентрові нерви серця» (1883) і почав працювати у області фізіології травлення.

У 1890 р. І. П. Павлов був вибраний професором кафедри фармакології Військово-медичної академії, а потім (з 1895 р.) — кафедри фізіології, яку він очолював до 1925 р. Одночасно (з 1890 р.) І. П. Павлов завідує також фізіологічним відділом Інституту експериментальної медицини, де він пропрацював до кінця своїх днів.

Дослідження по фізіології травлення — важливий етап в науковій діяльності І. П. Павлова (1888—1901), результатом якої з'явилася монографія «Лекції

про роботу головних травних залоз» (1897). За цю роботу в 1904 р. йому першому з російських учених була присуджена Нобелівська премія. У 1901 р. І. П. Павлов був вибраний членом-кореспондентом, а в 1907 г.— дійсним членом академії наук.

Вивчаючи процеси травлення в тваринному організмі, І. П. Павлов зіткнувся з явищем «психічного» слиновиділення, тобто із слиновидільною реакцією, що виникає на такі індиферентні (байдужі) подразники, як дзвін посуду, звук кроків служителя, який несе їжу, і т.п. І. П. Павлов не міг згодитися з різними антропоморфічними тлумаченнями цього явища і вирішив всебічно і об'єктивно вивчити цей «рефлекс на відстані».

Виявилося, що «психічне» слиновиділення насправді мало всі ознаки рефлекторної реакції, але виникало тільки після ряду збігів у часі якого-небудь зовнішнього подразника з годуванням тварини, тобто залежало від певних умов. Так і. П. Павлов дійшов найважливішого висновку, що визначив його наукові інтереси на останні 35 років життя: окрім природжених (безумовних) рефлексів у тварин в процесі онтогенезу виробляються індивідуально-пристосовні реакції — умовні рефлекси. Відкриття умовних рефлексів знаменувало собою появу нової науки, задачею якої стало вивчення поведінки тварин, вчинків і мислення людини, - фізіології вищої нервової діяльності.

У 1903 р. І. П. Павлов вперше повідомив про результати своїх досліджень поведінки тварин на Міжнародному медичному конгресі в Мадриді в доповіді на тему «Експериментальна психологія і психопатологія на тваринах». Так почався третій (останній) етап наукової діяльності І. П. Павлова, цілком присвячений розробці основних положень фізіології вищої нервової діяльності.

Широкий шлях розвитку павловського вчення про фізіологію вищої нервової діяльності відкрила Велика Жовтнева соціалістична революція. У 1921 р. спеціальною постановою Раднаркому за підписом В. І. Леніна були визначені виняткові наукові заслуги академіка І. П. Павлова, що мають величезне значення для трудящих всього світу, перераховувалися термінові заходи по створенню необхідних умов для його роботи.

У 1923 р. виходить в світ робота І. П. Павлова «Двадцятирічний досвід об'єктивного вивчення вищої нервової діяльності (поведінки) тварин. Умовні рефлекси», а в 1926 р. він публікує класичні «Лекції про роботу великих півкуль головного мозку», що стали на декілька десятиліть настільною книгою кожного фізіолога. Фізіологія вищої нервової діяльності бурхливо розвивається, збагачується все новими і новими фактами, вчення І. П. Павлова одержує світове визнання.

І. П. Павлов і його численні учні і послідовники відкрили і вивчили основні закономірності умовно-рефлекторної діяльності тварин і людини, патологічні зміни цієї діяльності, типологічні властивості нервової системи тварин і людини, специфічні особливості вищої нервової діяльності людини і ін.

 

Наукова діяльність І. П. Павлова була яскравим прикладом служіння Батьківщині. Після смерті видатного ученого (1936 р.) справу його продовжили численні учні — К. М. Биків, М. К. Петрова, Ф. П. Майоров, Л. А. Орбелі, Д. А. Бирюков, А. Б. Коган, П. К. Анохін, Л. Р. Воронін, Э. А. Асратян, П. З. Купалов, В. Н. Чернігівський, Ю. П. Фролов, А. Р. Іванов-Смоленський, Н. І. Красногорський, М. М. Кольцова, В. А. Трошихин (СРСР), Ю. Конорські (ПНР) і багато інших. Вчення І. П. Павлова дало могутній поштовх розвитку нейрофізіології головного мозку в СРСР і за рубежем. В даний час інтенсивно проводяться дослідження по з'ясуванню основних закономірностей навчання і пам'яті, значення підкіркових утворень в поведінкових реакціях тварин і людини, нейропсихології і ін. (П. Р. Костюк, Н. Ф. Суворов, П. В. Симонов, М. Н. Ліванов, Н. Ю. Беленков, В. З. Русинів, А. Р. Лурія, А. І. Ройтбак, Н. П. Бехтєрєва, В. Б. Швирков, К. К. Платонов, До. В. Судаков — в СРСР, Е. Граштьян і К. Лішак (ВНР), Л. Пікенхайн (ГДР), Е. Фонберг (ПНР), Я. Буреш (Чехія), Е. Р. Джон, К. Прібрам, Дж. Олдс, У. Р. Ейді і Р. Л. Беннет (США), Н. Іошиі (Японія), А. Гасто (Франція), Р. Ернандес-Пеон (Мексика), Г. Джаспер (Канада) і ін.)