Ризиковий (венчурний) бізнес є своєрідною формою малого та середнього інноваційного підприємництва. У ринковій економіці він представлений в основному приватними інвестиційними компаніями, діяльність яких підтримується державними і суспільними фондами.
Одержуючи від різних фінансових інститутів кошти на створення ризикових підприємств, венчурний бізнес займається апробацією, доробкою та доведенням до промислової реалізації «ризикових» інновацій.
Венчурні фірми дуже гнучкі та ефективні, їх активна діяльність забезпечує зростання конкурентоздатності виробленої продукції, швидке та успішне впровадження новітніх технологій, переозброєння та реконструкцію виробництва на сучасній науково-технічній основі, збільшення зайнятості населення. Їх значення полягає і в тому, що вони:
− приводять до створення нових життєздатних господарських одиниць, що впливають на всю традиційну структуру ведення наукових досліджень, і викликають структурні зміни у суспільному виробництві країн;
− збільшують зайнятість висококваліфікованих спеціалістів;
− спонукають великі корпорації до вдосконалення принципів управління і організаційних структур;
− показують, що орієнтація на довгострокові цілі вимагає створення спеціальної кредитно-фінансової системи у вигляді «ризикового» капіталу.
Венчурний бізнес представлений трьома видами фірм:
− самостійними невеликими венчурними фірмами, що спеціалізуються на дослідженнях, розробках та виробництві нової продукції;
− венчурними фірмами, які є дочірніми у великих фірм;
− спільними підприємствами, що об’єднують малі наукомісткі фірми та великі компанії (в межах такого об’єднання мала фірма, як правило, здійснює розробку нового виробу, а велика компанія фінансує дослідження, надає для цього дослідне обладнання, забезпечує канали збуту, організовує сервісне та післяпродажне обслуговування клієнтів).
Самостійні малі інноваційні фірми засновують учені, інженери, винахідники, що прагнуть з розрахунком на матеріальну вигоду втілити в життя новітні досягнення науки і техніки. Початковим капіталом таких фірм слугують особисті заощадження засновника, але їх дуже часто виявляється недостатньо для реалізації нових ідей. У такому випадку засоби, необхідні для створення венчурної фірми, отримують за рахунок об’єднання капіталів кількох юридичних чи фізичних осіб (інколи тих й інших одночасно), або ж доводиться звертатися за допомогою (кредитами, вкладеннями) до великих компаній, спеціалізованих фінансових банків, що погоджуються надати «ризиковий» капітал. Подібних компаній у середині 80-х років, наприклад, у США існувало понад 500.
Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов:
− ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги);
− суспільного попиту на цю інноваційну ідею;
− підприємця, здатного реалізувати цю ідею шляхом створення нової фірми;
− «ризикового» капіталу для фінансування цієї фірми.
Іншим видом венчурних підприємств, який, на думку автора, також доцільно широко розвивати в Україні, є дочірні інноваційні фірми, які створюють великі корпорації для пошуку і фінансування найважливіших з точки зору комерційної діяльності інновацій виробничого характеру. Це внутрішні венчури. Для цього в корпораціях розробляються так звані програми «свояків». Такі програми виникли на початку 80-х рр. у США як форма організації інноваційної діяльності. У межах цих програм створюють спеціальні грошові фонди, засоби з яких виділяють «своякам», як представникам внутрішньокорпоративного ризикового капіталу. Будь-який працівник корпорації, що запропонував ідею нового продукту чи іншу серйозну пропозицію, може звернутися безпосередньо до «свояка» за фінансовою підтримкою. «Свояк» в межах своїх повноважень може виділити кілька сотень тисяч доларів на розробку та реалізацію інноваційного проекту, що його зацікавив. При цьому винагорода для «свояка» прямо залежить від того, яким буде результат інноваційної діяльності. За кожний вдалий (прибутковий) інноваційний проект «свояки» одержують певну суму грошей чи цінних паперів, про яку була домовленість раніше.
Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії і його діяльність контролюється безпосередньо одним з її керівників. При відборі кращої інноваційної ідеї, на основі якої створюватиметься «ризиковий» наукомісткий проект, керівництво компанії обов’язково повинно зважати на такі моменти:
по-перше, завдання цього інноваційного проекту не повинні збігатися з традиційною сферою інтересів «материнської» компанії, адже метою внутрішнього венчура є пошук нових ідей, технологій, об’єктів, винаходів;
по-друге, при відборі ідей, що передбачається реалізувати у межах внутрішніх венчурів, експерти повинні переконатися у наявності необхідного комерційного потенціалу нововведень.
Витрати на створення, виробництво і реалізацію інноваційного проекту повинні бути передбачені якомога точніше (здебільшого з точністю до 75 %, але не менше 50 %). Внутрішнім венчурам корпорація, як правило, надає юридичну і бюджетну самостійність, право формувати персонал, який може розміщуватися в окремому будинку.
«Материнська» компанія бере на себе зобов’язання забезпечити діяльність цього персоналу науково-дослідним, обчислювальним та іншим необхідним обладнанням, надає послуги з управління. Якщо тісна співпраця досягає успіхів, то внутрішній венчур може перетворитися в один з виробничих підрозділів «материнської» компанії, а його продукція реалізується через канали збуту, що склалися у компанії. Венчурні фірми працюють на етапах, коли винахідницька активність продовжує зростати чи, принаймні, ще зберігається на високому рівні, а от активність наукових досліджень вже починає знижуватися.
Вони не завжди прибуткові, оскільки власне організацією виробництва продукції не займаються, а передають свої розробки іншим фірмам – експлерентам, патіентам, віолентам та комутантам.
Експлеренти – це фірми, що спеціалізуються на створенні нових сегментів ринку чи радикальних перетвореннях старих ринкових сегментів. Вони діють на етапі максимального зростання винахідницької активності з самого початку випуску продукції. Тому фірм-експлерентів називають «піонерськими». Вони разом з венчурними фірмами формують умови для науково-технічних зрушень у сучасній ринковій економіці. Прагнучи впровадити на ринок інновацію з мінімальним ризиком, експлеренти розробляють типові схеми фінансування на певний термін, за який прагнуть домогтися успіху, якщо такому судилося бути.
При орієнтації на вузький сегмент ринку, на задоволення в основному нових споживчих потреб, сформованих під впливом моди та реклами, створюються фірми-патієнти. Вони функціонують на етапах зростання випуску продукції й одночасно на стадії зниження винахідницької активності. Такі фірми ставлять високі вимоги до якості продукції і стежать за тим, щоб рівень її ринкової ціни не був завищеним, оскільки від цього залежить обсяг випуску продукції і її конкурентоспроможність на ринку, який фірма намагається завоювати.
Науково-технічна політика фірми-патієнта спрямована на вчасне виявлення ситуації, коли дану продукцію уже треба припинити виробляти і слід розпочати випуск нового товару. Тому фірма постійно аналізує: чи ефективно і раціонально натепер здійснювати ті чи інші розробки та винаходи? Що нині доцільно здійснювати: продаж чи придбання ліцензій?
Фірми-патієнти прибуткові, але у зв’язку з тим, що їм майже завжди доводиться діяти в умовах невизначеності, повсякчас існує імовірність ухвалення неправильного рішення, яке може призвести до кризи. Щоб ситуацію тримати під безупинним контролем у таких фірмах, на думку автора, доцільно мати постійну посаду інноваційно-го менеджера, який займатиметься цими проблемами діяльності фірми і головною метою якого буде зниження ризику в життєдіяльності фірми та створення комфортних умов роботи для співробітників.
У сфері великого стандартного бізнесу діють фірми-віоленти. Це фірми з «силовою» стратегією, чималим капіталом та значними можливостями освоєння сучасних технологій. Віоленти займаються великосерійним масовим випуском продукції для широкого кола споживачів, що пред'являють «середні запити» до якості і, відповідно, задовольняються середнім рівнем цін. Фірма-віолент виникає тоді, коли обсяг попиту на продукцію, а отже і її випуск, є максимальним.
Віоленти проводять таку ж науково-технічну політику, як і фірми-патієнти: приймають рішення про терміни початку виробництва продукції і зняття її з виробництва (зокрема про придбання чи продаж ліцензій); про інвестиції; про заміну парку машин і устаткування.
Вони є дуже обережними у зміні напряму своєї політики, оскільки ступінь ризику у них більший, ніж у фірм-патієнтів. Неодмінною умовою успішної діяльності фірм-віолентів є прибутковість, основну роль у забезпеченні якої відіграє інноваційний менеджер.
У сфері середнього і малого бізнесу, який орієнтований в основному на задоволення місцевих потреб населення, функціонують фірми-комутанти. Вони розпочинають свою діяльність тоді, коли попит на продукцію, а отже і потреби у її випуску починають знижуватися. Їм також дуже важливо вчасно прийняти рішення про початок виробництва продукції, про те, яким повинен бути рівень технології виробництва товарів, які потрібно внести зміни до параметрів товару, що виробляється, аби краще задовольнити специфічні вимоги споживачів. Тому інноваційний менеджер такої фірми повинен добре знати специфічні інтереси покупця товару фірми, вміти чітко і оперативно прогнозувати можливі кризи і вчасно їх попереджувати.
Отже, механізм формування підприємницького середовища, сприятливого для інновацій, базується передусім на системі венчурного фінансування.
