Руслан морозовський

Розгнівано полян “Тако речемо, що маємо красне вінце віри нашої і не мусимо чужої добиратися.” Велесова книга. Дошка 7з Розгнівано Полян. Вирує грізне Віче. – Невірна кров! Приблуда! Лиходій! – Йому б церкви! Камінні, та все вищі! – Нас голяком пустити захотів! – Кривий сатрап! Лазутчик половецький! Так лає люд, заповнивши майдан, Правителя. Палають головешки, Освітлюють розгойданий туман. З недобрими усмішками урвища Дожовують осінній мокрий мох; Волхви віщують людям правду віщу, На тему дня співає скоморох: Гей приїлась Ярославу Староруська страва Забажалось Ярославу Грецької приправи Сідай, княже в кадубочок, В кадубок дубовий, Та й пливи до Візантії По хвилі Дніпровій. Хай хрестаті візантійці Князя почастують, Та ладану церковного Князю приготують. Хай небесна сила з неба Сипле князю манни. А ми собі обійдемось Без хрестатих храмів! Вже чути вигуки: “А нумо до хоромів!” Печерські ченчики задкують до Дніпра, Пояснюючи іменем христовим Провізантійську лінію двора. Ченцям не ймуть... Ченці давно набридли. Ось гурт гуляк. Гулякам – тринь-трава. Видовисько: “А що то за гармидер? Язичники згадали про права!? – Хе-хе! Хе-хе! Нема на них дружини!” Ось і вона на карих жеребцях Князівський гридень гордого лиця Суворим басом у юрбу кидає: – Очистити майдан! Та не трощи тинів! Обурених дружина вже хапає, – Народ завмер! Народ пополотнів: “Дурні кати! – їм коле очі Віче!..” І голіруч – на кривдників... Гай-гай!.. А думали, що Віче буде вічно! Воно ж услід потопленим Богам Пішло під прес так званого прогресу! Втікати – зась! До Січі – літ п’ятсот! Муруй церкви. Минуле перекреслюй. Сирим яйцем розколоти пісок, Аби міцніш. Вивершуй акуратно, Щоб недруги дізнатись не могли, Чому ти, Русь, церквами вельми вдатна, 3 імли рушаєш знову до імли? Затиснута молитвою покори, Муруєш та муруєш день у день... Куди прямуєш, мамо? Може скоро Твоя щаслива днина надійде? 29.11.2000.

Професору Шаяну Нас час несе в життєвім океані, А океан не всім перепливти. Та є народ, професоре Шаяне, З якого Ви виходили в світи. На шлях важкий, на подвиг богорівний, Бо ворог безпощадно „полюбив” Народ Русі довірливо-наївний, Що віровчення рідне загубив. І Ви в Карпатах заповітну гору Знайшли, як Грехіт рідної доби, Знайшли мету в роки голодомору, Насіння освятили для сівби. І сіяли, коли війна косила Наш рідний край від Сяну по Кавказ, Бо є народ, якого правди сила Ошукана брехнею і не раз. Бо є народ великий, неподільний І в нім засів добра не пропада... Та знов Нечуй-Левицький в богадільні, Та знов іде в бомжі Сковорода. Роботи й Вам би не дали сьогодні, Професоре, на гребені епох Послалися б на злигодні народні, Бо є народ запертий досі в льох. І ще Пулюй працює на чужинця, Та вже Лозко з’явилась не дарма, Бо доля в Україні українця Уже в промінні Вашого ума! 13.11.2003

Перші імена Котрий день, напролом, через хащі, поля та провалля, Через гори й струмки він самотній поранено брів, І лягав його слід радіально, зигзагоспірально, То в болоті зникав, то, мов мак, на снігу червонів. Він панічно тікав, велетенський гігант від пігмеїв, З ями ловчої дивом вдалося йому утекти, Він давно зрозумів, що немає йому привілеїв, Тільки жити хотів, як усякі живі животи. А вони вслід йому галакали стосоту годину, Били в бубни, ревли та палили лойові квачі. І неясно було, задля чого природі людина, Тільки ясно було, що природа – ходячі харчі. Але він таки втік – і то був найостанніший мамонт. Де й коли він поліг – то пекучий прадавній секрет. І тієї пори опинився в найпершій із грамот, На печерній стіні його вічно печерний портрет. І склепіння тісне живота Кам’яної Могили Мудру думу несе про чудесне прозріння племен Завдяки праотцям, що годину лиху зобразили І останнього мамонта врізали в перше з письмен. 1975

Одiсей Невгамовні вітри напинають вітрила... І куди потягло мандрівних сіромах? Вороги нам давно забуття сотворили, Але жде Пенелопа і син Телемах. І верстається літ вже не перший десяток, Як Вітчизна сама без вождя та керма. Пенелопа моя все за ткацьким верстатом, А мене, Одісея... мене все нема. І заповнили дім женихи-олігархи. І продажних рабинь запопадливий сміх. І безчестять народ кандидати в монархи І мене, Одісея, і рідних моїх. Ніби й нікому вже віднайти мого лука. Приладнати стрілу, тятиву нап’ясти, За поругану честь оголити шаблюку, І віддати врагу заповітної мсти. Та бійців ні Циклоп не пожер, ані води Не поглинули всіх і не збили з путя. Ми до берега йдем під зорею Свободи, І крутих крутіїв не спасе каяття. Ми уникли сирен милозвучної тризни Ми втікли від кохань чужоземних наяд, Бо чаїний рефрен в голосінні Вітчизни Вивіряє нам курс, як в тумані маяк. Тільки витримай ти атмосферу мерзотну, – Вже мене пізнає найвірніший мій пес... Батьківщино моя, Пенелопо скорботна, В мандрівнім убранні твій спаситель воскрес. 1999

Мовчанам i сверстюкам Церков-домовина розвалиться, і з-під неї встане Україна. Тарас Шевченко Припиніть ви, нарешті, про маму... Та погляньте навкруг – тут і там Українки стоять табунами, Пропонують себе бардакам. На борщі заробляють, на каші, Як на глині під час толоки. Не обходять їх стогони ваші Ні про мови, ні про язики. Серед них малолітні вагітні, Катерини безумно круті, Чорні вдови, повії бездітні У єдинім голоднім гурті. Не вгава ані гнів, ані смуток. Та, здається, що світ остовпів, Бо тим більше число проституток, Чим численіша зграя попів. Припиніть лицемірні молитви На мозолі та на рушники, – Не бува перемоги без битви, Тільки в бій не підуть бардаки. Не піднімуть на ворога дрюччя, Будуть смирні, як сірі воли. Припиніть на Тарасовій кручі Будівництво хреста Кабали! Не брешіть на святого Тараса. Не зганяйте народних страждань До юдейського іконостаса На смердючий молитись Йордань. Не будуйте попівського раю. Придивіться – з народного дна Крізь імлу, що його огортає, Видибає вогонь Перуна! 5. 11. 2003 Ошуканим Хіба не ви, стискаючи нагани, На барикади лізли повні зла? Хіба не ви чавунними ногами Трощили двоголового орла? Хіба не вас дурили маніфести, Як молодих весною солов’ї, Коли ви на козацьких перехрестях Губили буйні голови свої? А все чому? Бо вам сказав оратор, Що в небі засія нова зоря, Як диктатура пролетаріату Скасує трон, державу і царя. Хіба не ви рушали в комсомольці І вигрібали хліб у трударів? Хіба не вас боялись богомольці І всі нормальні люди на землі? Хіба не вас зганяли до комуни, Щоб виселяти на Сибір людей, Бо вимагав з високої трибуни Народам смерті мертвий мавзолей? А все чому? Бо вам сказав оратор, Щоб кожен з вас досхочу пив та їв, То диктатура пролетаріату Повинна перебити буржуїв. Хіба не вам сьогодні про реформи Мізки морочать саме буржуї? Про партії, про трасти, про платформи, Про неврожаї і про врожаї. Про те, які для нас існують плани, Прості, неначе кості доміно. Приміром – половини нас не стане, Хоча цей план вже здійснено давно. А все чому? Пригляньтеся, оратор, – Марксист, юрист або економіст, – Картавий блазень пролетаріату Завжди один і той же – сіоніст. Він серед вас розшукує папугу, Який ринкове гасло прокричить, Продасть за долар націю і друга, На рідну матір змієм засичить. І розповсюдить будь-яку заразу По радіо, в газеті, чи есе... Всього хотіли хлопці і відразу, Поцуплено ж в народу зразу все! А все чому? Бо віддали в аренду І голови і мозок, – хоч ридай. Ось і тепер – демократичні бренди, Ось і тепер – оратора подай. 15.05.2003

БІБЛІЯ ЯК ІДЕОЛОГІЯ*

Існує багато праць про сліди історії в Біблії. Ціла література. Нічого дивного, що такі сліди там знаходимо. Біблія задумана саме як історія юдейської нації і написана з її релігійного погляду. Так наприклад, знаходимо там згадку і назву народу і держави гетитів. Не були гетити відомі в науці історії. Могло здаватися, що вони не існували, або, що зовсім пропало їх ім’я в історії. Але ж у дев’ятнадцятому столітті в міру розшифровування клинових і ієрогліфічних написів почало виринати їх призабуте ім’я. А далі вже в двадцятому столітті, точніше в 1917-му році великий чеський учений Бедріх Грозний розшифрував їхнє письмо, їхню мову класифіковано як мову, приналежну до індоєвропейських за умовною характеристикою “кентумового типу”. Постала ціла галузь у лінгвістиці й історії культури. Впливи, запозичення, назви, періоди, субстрати і зміни тощо. Виявлено, наприклад, досконалий підручник плекання і дресирування коней. Виявлено їхні закони. Отже, була це нація і держава, яка воювала із потужним у старині Єгиптом. Там також записані вони у свідченнях пам’ятників фараонів. Отже, гетити справді існували. Назва не видумана, але історична. Один із прикладів, на якому стверджено, що Біблія має дійсне відношення до історії. Але... Назву “гетити” стрічаємо в Біблії серед списку народів, що їх треба цілковито знищити так, щоб навіть їх ім’я не залишилося в історії. Однак це ім’я залишилося в історії і встало із залишених руїн. Їхню назву в Біблії стрічаємо в ідеологічній програмі, в якій перераховуються народи, призначені в першу чергу на знищення із боку воюючої Юдеї. Із тим місцем Біблії стрінемося в наших дослідах. На цьому прикладі вже у вступних засторогах можна ствердити, що Біблія є виразом окресленої політичної і ідеологічної програми. І саме ця частина, чи цей аспект Біблії цікавить нас більше, ніж принагідні назви, відомі науці історії із повніших джерел. Історичність назви гетитів доказує рівночасно історичність програми створеної для їх винищення. Отже, і всі інші народи призначені на знищення цією програмою, були дійсні історичні народи. Отже, Біблія є тут додатковим джерелом для ствердження існування цих народів. Але ж одночасно, вона є свідоцтвом існування так само історичної програми для їх знищення. Народи винищували себе взаємно, опановували чи поневолювали одні других, чи також творили держави на системі рабства в своїх історіях. Мала юдейська держава, яка творилася в часі появи ідеології “Второзаконія”, – або із грецької мови “Деутерономіон”, – не була тут ані першою, ані останньою. Але не всюди програма винищення всіх інших народів була так тісно, так нерозривно і так виразно поєднана із релігією, як в юдаїзмі. І тут стрічаємося з дивним фактом. Тому що юдаїзм став основою для християнізму, об’єктивне дослідження Біблії, саме як ідеології, натрапляє на величезні труднощі. Можна навіть сказати, що це питання промовчувалося істориками релігій чи екзеґетами. Щобільше, об’єктивний дослід цієї теми відразу стрінеться із закидом “антисемітизму”, так, немов би об’єктивні наукові досліди історії Риму Ґіббонса свідчили про “антиіталійський” характер цього великого дослідника, бо ж у його історії показано стільки “негативних” з’явищ ідеології старого Риму із його сучасного погляду. Обожнення цезарів типу Нерона було так само ідеологією, як програма знищення гетитів (яких, до речі, не юдеї знищили). Але ж ця ідеологія знищення була так само дійсністю, як “Пакс Романа” чи плани московських царів щодо завоювання Індії. Ці плани не були здійснені за часів Наполеона, бо ж сам він думав теж про підкорення Індії на вершинах свого тріумфу. Якби якийсь автор досліджував, чи з історичної перспективи засуджував такі плани царів чи Наполеона, він не став би автоматично “антифранконцем”. Немає тут також потреби для дослідника чи історика попереджувати свої дослідження якимись застереженнями. Чому ж потрібні такі застереження у відношенні до досліджень Біблії. А саме тому, що Біблія є досьогодні предметом релігійного культу, як у системі юдаїзму, так і християнізму, який її успадкував. А однак історично-порівняльні досліди релігій не можуть обійтися, ані поминути саме їх ідеологічного чи ідеологічно-політичного аспекту. Тому автор має відвагу виставити себе на такі неслушні закиди, незважаючи на його виразні застереження. Для майбутніх істориків такі застереження будуть смішними. Якщо йдеться про питання т. зв. “антисемітизму” до політичних програм української нації і пов’язаних із тим питань моралі та політичної ідеології, то тут треба виразно ствердити, що тих програм винищення українського народу було докладно стільки, скільки ворогів прокочувалося степами України, зазіхаючи на її землю. Отже, програма “винищення” нас цією маленькою і далекою на той час Юдеєю нам не болить, а з історичної перспективи радше смішить, як своєрідна расово-політична паранойя цієї окаянної нації. Були грізніші програми з боку Німеччини чи Москви. Ствердження ворожості таких програм чи ідеологій аж ніяк не зменшує їх об’єктивності чи історичності, зовсім незалежно від того, чи ця історична правда викликає саме протиукраїнські настрої тих здемаскованих, чи явно проголошених зазіхань. Найбільшим історичним досягненням української нації в історії тисячоліть вважаю саме факт, що супроти тих всіх численних зазіхань і народовбивчих наїздів ворогів, цей народ зумів втриматися на тих споконвічно його землях і закріпити на них свій і цієї землі національний характер, як її власник від незапам’ятних часів історії.

Отже, як бачимо, комплікації дослідження Біблії лежать у релігійній сфері, а саме в тому, що Біблія, – поза історичністю своєї появи і дії, сталася, – як я підкреслював, предметом культу і її справедлива історична оцінка стає відразу предметом обурених емоцій. Не маємо на це ради, і є також нашим бажанням разом із науковим дослідженням покласти основи для об’єктивного вивчення питання, чи Біблія може і повинна бути основою для релігії нації, для якої ідейно-політична історія малої Юдеї, а тим більше її програма народовбивства є чужою і далекою.Як основа віри зовсім непридатною, чужою історично, ментально, морально і релігійно. Отже: коли досліджуємо релігію ацтеків, чи австралійських абориґенів, чи негритянську магію африканських племен, тоді нема підстав нас підозрювати у ворожості до нечисленних і нещасних абориґенів Австралії чи в антинегритянстві, хоч засуджуємо їх злостиву чорну магію. Ми не маємо до цих народів ніякого ідеологічного чи політичного відношення. Коли народи не приймають, або вважають невідповідним для себе приймати вчення Корану, себто священних книг ісламу, то ніхто не закидає їм “антисемітизму” – хоч вони й написані семітською мовою. Саме з метою вказати на повну непридатність ідеології чи віри, побудованої на наказах геноциду, як основи старої, чи традиційної віри, нового чи старого ладу, пише автор цю працю і виразно стверджує, що поза порівняльною історією вона мусить із конечності предмету входити в ділянку оцінки релігій і ідеологій. Постане питання аксіології релігій в історії. Автор також вірить в історичну зумовленість долі нації її якостями, характером, злочинами чи заслугами в історії. Є народи окаянні і блаженні. Є народи злочинці і народи творці історії. Є народи, що їхній шлях існування позначений кривавими злочинами геноциду і винищування. Була, для простого прикладу, злочинна орда Чингіс-Хана, і її немає. Були імперії, і їх немає. Буття, тривання і доля націй, чи цілих груп народів зумовлена саме спільнотою їх долі. А ця доля зумовлена їхнім характером і дією. Злочин стрічає спротив. Ідеологія злочину стріне відповідь в ідеології Ладу. Існують глибші причини, які зумовлюють велич і ріст нації. Глибші за тимчасову силу злочинців, чи їхні впливи, або дійсну владу. Словом, існують глибші закони долі націй, ніж про це знає вузький прагматичний, а ще менше матеріалістичний метод. Ці глибші сили і закони історії лежать саме в морально-ідейній сфері їх існування. Ця морально-ідейна сфера – це не все те, що в тій хвилині думаємо про цей предмет. Дослідження історії ідеології і релігій набирає значення дослідження глибоких рушійних сил самої історії. Ненависть чи дружність нації до нації. Їх спільна дія, перемога одних, а загин других, можливість спільної дії на даному відрізку чи на довшу мету в історії, – це все зумовлене саме глибшими якостями націй, вираженими їх характером і саме ідеологією її історичного буття і ролі, яку вона бажає здійснити. Саме тому автор вважає, що його праця входить радше в ділянку ще не існуючої релігійної аксіології. Але ж об’єктивізм історизму залежить саме від висоти штандпункту оцінки. В тому смислі автор вважає свою працю об’єктивною, хоч розуміє, що немає абсолютного об’єктивізму поза самим історичним процесом. Ідеї, які творять історію, не завжди бувають сприйняті сучасниками як об’єктивні. Їх об’єктивізм здійснюється в самій історії. Цю систему свого думання й дослідження автор називає історичним об’єктивізмом. “Нікому не минути Суду Божого!” – навчав віщун Боян у своїх історіософічних поемах. Отже, розуміння цих законів Суду Божого, їх ствердження, їх визначення, а найважливіше – їх героїчне здійснення, чи боротьба з їх запереченням, є глибинним змістом історії людства. А отже: в зростанні, в боротьбі, в занепадах і підйомах людей, народів, рас і людства виконується многовидний розвиток пізнання Бога, шукання і боротьби за правду чи неправду, складна нерозплутана безперевність росту добра і правди у споконвічній борні зі злом і темнотою, всеобіймаючий процес здійснення Божественних цілей людини в історії і в космосі. Тому повна, всебічна вичерпна оцінка віри, яка витиснула свої сліди на історії людства, можлива тільки на широкому історично порівняльному ґрунті. Ствердім це виразно, що таке дослідження можливе тільки із якогось вищого становища, яке стоїть понад поодинокими процесами поодиноких релігій. Таке пізнання буде, отже, саме по собі новою висотою, здобутою в процесі творення нової і вищої релігії. Тільки споглядаючи і обіймаючи зором цей всеобіймаючий космічний процес із нових здобутих висот, можна визначити місце і якість кожної окремої віри. З такої висоти можна дати її оцінку, відповідаючи на питання, наскільки і як вона спричинилася до приспішення чи припізнення космічного розвитку. Із таких висот можна також побачити, чи дана релігія є велика чи мала, чи творить нові правди, чи навпаки спинює розвиток і здійснення уже давніше досягнутих висот людського духу; чи вона добра чи зла, творча чи руйнуюча. Тому також повна і всебічна оцінка Біблії на ґрунті світового процесу розвитку релігії із становиша історичного об’єктивізму може бути виконана тільки на порівняльно-історичному ґрунті. У вступі слід ствердити зовсім просте і природне явище. Досліджуючи релігії із порівняльного становища жоден совісний дослідник не може заперечити факту, що кожна релігія дає нам перш за все своє власне національне чи расове уявлення про Божество чи Абсолют. Замість пізнання Божества дуже часто стрічаємо там плем’яного духа чи демона із усіма прикметами національного чи расового плем’яного, колективного ідеалу розвитку. І хоч цей факт такий очевидний, слід ствердити, що вивчення релігій не пішло по цій лінії. Тим часом зіставлення всіх тих так би мовити локальних уявлень, відкидаючи усю зумовленість і релятивність процесу пізнання Бога, відкриє нам одночасно зовсім нові і правильні перспективи уявлень куди могутніших, вищих і натхненішних. Образно кажучи, виявиться, що даний народ молився до якогось маленького горбочка, що затуляв йому правдиву перспективу могутнього хребта гір, який крився за їхнім горбочком, але їх лінива думка ані не шукала інших перспектив від тих, що їх він бачив із релігійного подвір’я власного маленького племені. Щоб зробити хоч би перший крок у напрямі цього нового вивчення Біблії і християнства, слід перш за все зрозуміти сутність Біблії у її власному світлі, у її власних заявах, у її власній історичній програмі, в її сформульованому нею самою ставленні до інших релігійних рухів. Тут побачимо перш за все наявний факт, що Біблія постає як вираз жидівської расовості чи племінності. Вона тільки для жидівського народу. І хоч цей факт із надзвичайною яскравістю впадає в око навіть при першій зустрічі із Біблією, – то однак віра в єдиний авторитет Біблії як святості, робить її визнавців сліпими на цей очевидний факт. Багато учених, що може бачили цей факт, не мали відваги сказати правди. Ця правда в однаковій мірі буде поборювана християнською церквою, як і самими жидами, мовляв це “антисемітизм”. У дійсності, це відважне твердження, – твердження, а не шукання, – правди такої очевидної, як нагота короля із казки Андерсена, що на ньому обдурені глядачі буцім-то бачили якийсь дорогоцінний одяг. На цю сторінку Біблії замало звернено уваги, хоч вивчали її із різних боків, та існує про неї безмірно велика екзеґетична та історично-критична література. В ній широко розроблене питання: хто, коли, і в яких можливих обставинах, із яких джерел і під якими впливами писав книги Біблії. Відсилаю читачів до цих дослідів. Однак, наш предмет є інший. Нашим завданням є сам аналіз тексту у його безпосередньому і даному змісті. Це слід зробити перш за все. Що лиш на основі такого вивчення постануть інші і нові критичні питання. Ми не входимо напр., у розгляд питання, хто був автором “Второзаконія” – тобто Деутерономіону, і коли воно написане. Ми виходимо від очевидного факту, що “Второзаконіє” має свій визначений філологічно зміст, і цей зміст ми досліджуємо і аналізуємо – перш за все – як даність. Цей зміст саме вважається святим, непомильним і т. д. і нам треба розібратися у його вартості.

Отже, читаємо уважно всі ті місця Біблії, в яких народ жидівський устами своїх пророків чи “Бога” формулює свій власний закон і своє ставлення до інших народів і релігій. Саме ця програма, саме це ставлення до інших народів скаже нам найбільш просто, що хотів даний нарід довершити в історії людства. Із неї ми побачимо, чи він був творчий чи руйнуючий. Вивчаючи цю програму, дійдемо до непохитного висновку, що Біблія є вицвітом жидівської расовості, жидівської виключності і жидівського геноциду, тобто плану систематичного вбивання чи винищування всіх інших народів. Після всіх цих зауважень і міркувань приступимо прямо до аналізу Біблійної програми відносно інших народів. Читаймо саму Біблію: “Коли ти приступиш до міста, щоб воювати з ним, то запропонуй йому перше мир. І станеться, якщо воно відповість тобі: “Мир” – і відчинить браму тобі, то весь той народ, що знаходиться в ньому, буде тобі на данину, і буде служити тобі. А якщо воно не замирить з тобою, і буде провадити з тобою війну, то обложиш його. Господь, Бог твій, дасть його (народ) в руку твою, а ти повбиваєш усю чоловічу стать його вістрям меча” (5М. 20:10–13). Підкреслюю ще раз виразно кожне слово останнього речення: “ти повбиваєш усю чоловічу стать його вістрям меча” (5М. 20:13). А далі: “Тільки жінок, і дітей, і худобу, і все, що буде в тім місті, всю здобич його забереш собі, і будеш ти їсти здобич ворогів своїх, що дав тобі Господь, Бог твій”. Програма дуже ясна і недвозначна. Вона стосується всіх далеких від т. зв. “обітованої землі” міст і народів цілого світу до близьких народів, що мешкають на терені, або в сусідстві з т. зв. “обітованою землею”, слід застосувати програму ще більш безоглядну. Їх треба взагалі так винищити, щоб ані живої душі з них не лишилося. Читаймо: “Так ти зробиш усім містам (підкреслюю: усім містам), дуже далеким від тебе, що вони не з міст цих народів (нижче перечислених). Тільки з міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі (підкреслюю: не позоставиш при житті жодної душі), бо конче вчиниш їх закляттям: Хіттеянина, і Амореянина, і Ханаанеянина, і Періззеянина, і Хіввеянина, і Євусеянина, як наказав був тобі Господь, Бог твій” (5М. 20:15–17). Програма винищення світу обіймає два етапи: Перший етап – це завоювання і винищення всіх народів на терені і в сусідстві т. зв. “обітованої землі”. Тут не вільно залишити ані живої душі. Ось тут у наведених місцях стрічаємо назву “гетитів”, про яку я згадував у самому вступі. В єврейському ориґіналі це слово звучить “хіттім” – причому “ім” є закінченням множини. Другий етап це поступове завоювання всіх інших міст, причому вирізуються мужчини вістрям меча. Що станеться з жінками про це поговоримо далі. Програма першого етапу окреслена в Біблії дуже докладно. Вона повторюється в кількох місцях і ми пригляньмося до неї. “Коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того Краю, куди ти входиш, щоб заволодіти ним, то Він вижене численні поганські народи перед тобою: хіттеянина, і ґірґашеянина, і амореянина, і ханаанеянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина, сім народів, численніших та міцніших за тебе. І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям, не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний. І не споріднюйся з ними: дочки своєї не даси його синові, а його дочки не візьмеш для сина свого” (5М. 7:1–3). Одним словом, не вільно залишити жодної живої душі із цих семи нещасних народів, що їх жидівський пророк призначив на безпощадне знищення. А далі читаємо: “Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні.” (5М. 7:5). Чому так станеться? Яке ж може бути виправдання такого наявного і злочинного варварства, якого земля не бачила? А ось читаємо: “бо ти святий народ для Господа, Бога свого, тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був Йому вибраним (особливим) народом зо всіх народів, що на поверхні землі” (5М. 7:6). Отже, народ жидівський мав бути вибраним і єдиним народом з-поміж усіх народів землі. Ця його “вибраність” – як вже знаємо і як ще виразніше побачимо – полягає на тому, що він має вирізати мечем усіх мужчин усіх народів. Залишилися б тільки ті, що піддадуться без війни і вони будуть рабами. Ідеальна ситуація здійснення мрій про вибраність мала би полягати в тому, що були б тільки жиди на цілому світі і їхні раби. Який же був мотив, що їхній Бог їх так собі сподобав? Читаємо: “Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, бо ж ви найменші зо всіх народів, але з Господньої любови до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам, Господь вивів вас сильною рукою, і викупив тебе з дому рабства, з руки фараона, царя єгипетського” (5М. 7:7–8). Як бачимо дуже вбога була уява їх пророків і якихось спеціальних заслуг навіть у самій Біблії для них не придумано. Що більше, ця ж Біблія їх виразно лає за безбожність, твердий карк, слабу віру, страх і всякі інші пороки. Їх безхарактерність у ставленні до свого вождя і пророка дуже яскраво змальовані в четвертій і п’ятій книзі Мойсея. Бог їх просто полюбив і тому віддав їм на поталу всі інші народи. Крім того Бог обіцяв був це їхнім батькам і тепер є зв’язаний цією присягою. Тут стає для нас зовсім ясною природа цього жидівського “Бога”. Його накази – це накази жидівського расизму, жидівського засліплення, гордості і божевілля, спрямованих на винищення всіх інших народів. Яхве – їхній “Бог” – це, отже, Демон жидівського народу. Це основна сила їхньої народовбивчої злочинності із такою цинічною нахабністю і наглістю сформульована у Біблії. “Любов” Яхве до них самих і тільки до них – це проекція їх власного еґоїзму і засліплення, їх жага стати єдиним пануючим і “вибраним” народом світу знаходить своє ірраціональне “виправдання” у “любові” Яхве до них самих і тільки до них. Звичайно, такою є природа Яхве. Демон жидів любить тільки жидів і тільки для них діє. Він є “Бог зазрісний”– як сам себе означує (5М. 5:9). Тобто він має всі прикмети жидівського національного характеру. В заміну за всі “блага”, які він дає жидам, Яхве вимагає, щоб жиди тільки його почитали і слухали. Бо він є Бог зависний і мстивий. Тому він пробує утвердити свою “єдиність” через винищення всіх інших вір, що має іти одночасно – як ми це бачили – із поступовим вирізуванням усіх нежидівських народів. “Ти будеш благословенний поміж усіма народами, не буде серед тебе безплідного та безплідної, також і між худобою твоєю” (5М. 7:14). “І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім богам, бо то пастка для тебе” (5М. 7:16). Жидівський монотеїзм – це як бачимо заперечення всякого милосердя, всякої пощади чи терпимості до побитого народу. Не попустить їм око твоє, винищиш їх дощенту, не будеш встановлювати миру, не даси своєї доньки і т.д. виріжеш мечем, це все іде в парі із “єдинобожеством” жидівського Демона Яхве. Не в одного жида (а вчорашні раби не грішили відвагою) міг з’явитися слушний сумнів, чи зможуть вони перемогти всі народи світу, більші і чисельніші від них.

Отже, такий страх вважає Мойсей безвірством і його викорінює дуже завзято. Їх сорокалітнє блукання по пустині пояснюється їм як кара за те, що вони сумнівалися в можливості завоювання землі, до якої вислали вони шпигунів. Ці шпигуни принесли їм на палицях плоди землі, в якій здійснювали вони свою розвідку. Але рівночасно вони розказували жидам про велику силу народів, яких вони збираються винищити. Ось що розповідали ці розвідники, вернувши з розвідки: “Прибули ми до Краю, куди ти послав був нас (Мойсей), а він тече молоком та медом, а оце плід його! Та народ той, що сидить у тім Краї, міцний, а міста укріплені, дуже великі. А також бачили ми там нащадків велетня..." (4М. 13:27–30). І далі шпигуни перераховують ті народи, які замешкують цю землю. Іншими словами: обітована земля дуже гарна, але там живе багато сильних і здорових народів, і жидам не під силу їх вирізати всіх разом. І народ бунтується не перший і не останній раз проти наказів Мойсея. Хоче вернутися до неволі. До війни і до підбою вчорашній раб ще не дозрів. За це Мойсей проголошує їм кару. Сорок літ за сорок днів розвідки блукатиме по пустині, (4М. 14:34), а за два людські покоління Мойсей сподівається виховати їх у дусі “монотеїзму Яхве” – тобто виплекати досить диких різунів, які вирізали б мирні народи, що замешкують “обітовану землю”. Рівночасно мусить Мойсей впевнити їх, що сам Яхве буде за них боротися. “Коли ти вийдеш на війну проти свого ворога, та побачиш коні й вози, та народ, численніший від тебе, то не будеш боятися їх, бо з тобою Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю” (5М. 20:1). Жерці мають виступити перед битвою і запалити їх до борні. Мають очистити армію від усіх боягузів. “І станеться, коли ви приступите до бою, то підійде священик і буде промовляти до народу, та й скаже до них: Слухай, Ізраїлю, ви приступаєте сьогодні до бою проти ваших ворогів. Нехай не зм’якне серце ваше, не бійтеся, і не страшіться, і не лякайтеся їх, бо Господь, Бог ваш, Він Той, що йде з вами воювати для вас з вашими ворогами, щоб спасти вас!” (5М. 20:3–4). А отже, їхній лютий Демон не тільки наказує їм боротися і вирізувати, але він сам буде їм помагати в цьому різунському ділі і в тому полягає їх спасіння. Я залишаю це християнським теологам, щоб вони пояснювали, які то “святі алєґорії”, прообрази чи символи криються поза цими словами. Зі свого боку стверджую, що “спасення” в цьому місці не означає нічого іншого, як тільки вирізання мечем достатньої кількості отих могутніх синів Енакових, що їх так дуже боялися жиди. Сенс цих слів так само реалістичний і реальний, як і оцей страх жидів перед синами Енаковими. Їхній Демон Яхве є між ними і з ними вирізує синів Енакових. Це їхній демон і нічий інший. Тільки їхній. Я звертаю увагу, що в усіх наведених місцях окреслюється Бог, про якого йдеться, як про “Господа, Бога твойого”, або “вашого”. Тобто “Бога” жидів. Новіші перекладачі Біблії звертають увагу, що в оригіналі слово “Бог” дуже часто звучить ім’ям власним жидівського “Бога”, себто Яхве. Відповідні місця треба би, отже, перекладати “Яхве – твій пан” або “Яхве – твій володар”. Я залишив текст, що його звичайно уживають в дотеперішніх українських чи чужих перекладах Біблії. Смисл залишається усе ж незмінно той самий. “Бог, Господь твій”, чи “Яхве, твій володар” – усе залишається одним і тим самим Демоном жидівської раси, що жене її на найбільш криваві підбої і народовбивства. “Тільки (підкреслюю: тільки) батьків твоїх уподобав Господь, щоб любити їх, і вибрав вас, їхнє насіння по них, зо всіх народів (підкреслюю: з поміж усіх народів), як бачиш цього дня. І ви обріжете...” (5М. 10:15–16). Тільки жидівський нарід є вибраним народом з-поміж усіх народів і Яхве є тільки його Яхве, а не Яхве Гетейців, Гергізейців, Хананейців і т. д., що їх треба безмилосердно і дощенту вирізати разом із жінками і дітьми! Яхве було і є ім’я власне жидівського Демона, що до нього моляться спантеличені християни як до свого “Бога”. “Тоді Господь вижене всі ті народи перед вами, і ви посядете народи більші й міцніші від вас. Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше. Від пустині й Ливану, від Річки, річки Ефрату й аж до моря Останнього буде ваша границя. Не встоїть ніхто перед вами, ляк перед вами й страх перед вами дасть Господь, Бог ваш, на кожен той край, що ви ступите на нього, як Він говорив вам.” (5М. 11:23–25). Як на початок підбоїв програма зовсім не скромна. Потоптати ногами цілу землю. І яке модерне розуміння державних границь. “Кожне місце, що стопа ноги вашої ступить на ньому, Я дав вам… і аж до Великого моря на захід буде ваша границя” (Єг. 1:3–4). Незнання географії знаменито розв’язане пророком цією фразою: аж до Великого моря. У своєму божевіллі він очевидно не уявляв собі справжніх розмірів земної кулі. Тому, очевидно, із вирізуванням не вийшло так просто, але... це вже питання історії. Ми покищо тільки аналізуємо зміст Біблійної програми, а не питання, як ця програма була здійснювана жидівським народом, і чи вона дійсна, чи ні. Організатори програми уявляли собі, що ця програма дійсна, коли здійснювати її “потрохи”, зорганізувавши відповідно народ на основі сильного монотеїзму Яхве. Всіх інших треба тоді винищувати як “безбожників” (5М. 9:3–4). Читаймо цю інтересну політичну програму: “І викидатиме Господь, Бог твій, тих людей помалу (Підкреслюю: помалу – тобто не всіх відразу) з-перед тебе... І дасть їх Господь, Бог твій, перед тобою, і побентежить їх великим бентеженням, аж поки не будуть вигублені. І віддасть їхніх царів у руку твою, а ти вигубиш їхнє ім’я з-під неба, не встоїть ніхто перед тобою, аж поки ти не вигубиш їх” (5М. 7:22–24). Організатори цієї програми не тільки хочуть винищувати народи, але стерти навіть їх ім’я з лиця історії, щоб був тільки один „вибраний” жидівський народ. Вже знаємо, що буде далі. Вирізування мечем усіх мужчин кожного міста. Ніякий чорт не видумав би програми більш радикальної різні і винищення. Ніякий чорт не сформулював би її так безсоромно і нахабно. Жидівський чорт має тут безсумнівну першість у цілому світі. Це християнський “Бог” – Яхве. Ні, ми ще не все знаємо. Послухаймо, що мало б статися із жінками, які попали би в полон жидівського божевілля: “і побачиш серед полонених гарновиду жінку..., то впровадиш її до середини свого дому, та й буде оплакувати батька свого та матір свою місяць часу (очевидно вирізаних батька й матері), а по тому ти ввійдеш до неї й станеш їй чоловіком, і вона стане тобі за жінку. І станеться, коли ти потім не полюбиш її, то відпустиш її…” (5М. 21:11–14). Полоненими жінками мали б вони забавлятися так довго, аж їм “відтак не сподобається”, потім викинуть їх на поталу. Такий наказ жидівського “святого письма”. “Блудниця не буде з Ізраїлевих дочок, і блудодій не буде з Ізраїлевих синів” (5М. 23:18). Повіями будуть очевидно ті жінки, що перестали подобатися завойовникам. Ми вже стрічалися з расовими законами жидів. З підбитими народами близько їхньої землі не вільно одружуватися, ані дочкам, ані синам. Це зрештою не повинно бути можливе, бо їх треба цілковито вирізати, не залишаючи ані живої душі. У ставленні до інших народів вже знаємо, що треба вирізати мужчин, а жінок можна брати в наложниці. Ці расові закони мають ще деякі цікаві уточнення. “Не увійде також Аммоніта і Моавієць до громади Господньої (тобто до жидівської національної спільноти) ані десяте покоління їх не увійде до громади Господньої аж на віки”. Виняток допущений, одначе, для Ідумейців і Єгиптян. Змішання із пануючими Єгиптянами і заприязненим пустинним племенем Ідумейців були такі сильні, що закон мусів допустити тут винятки: “Не обридиш собі Ідумеянина, бо він твій брат; не обридиш собі Єгиптянина, бо був ти приходьком у краї його. Сини, що народяться їм, покоління третє (Підкреслюю: покоління третє) увійде з них на збори Господні” (5М. 23:8–9). Вже добре знаємо, як хотіли розв’язати жиди питання раси. Щоб зберегти расову окремішність і чистоту, був у них ще такий закон: “Не ввійде на збори Господні ранений розчавленням ятер та з відрізаним членом. Неправоложний не ввійде на збори Господні, також десяте покоління його не увійде на збори Господні” (5М. 23:1–2).

Повноправним членом жидівської спільноти може бути тільки плідний жид, якого жидівське походження є безсумнівне. Виняток допущений тільки для мішанців із Ідумейцями і Єгиптянами у третьому поколінні. Національно-расовий зміст цих законів зовсім прозорий і ніяких дальших пояснень вони не вимагають. Є цікаві уточнення “моралі” у відношенні до чужинців. Вони не мали більшого значення в добі “вирізування” чужинців. Але згодом, коли вирізування виявилося недійсне, саме ці сторінки “моральності” набрали чи не основного значення. Отже, у ставленні до чужинців дозволені різні злочини. “Чужому позичиш на відсоток…” (5М. 23:21). “Не будете їсти жодного падла, даси його приходькові, що в брамах твоїх, і він їстиме його, або продаси чужинцеві, бо ти народ святий для Господа, Бога свого” (5М. 14:21). “Святий нарід” може продавати чужинцям трупи здохлих звірят. “Бо Господь, Бог твій, поблагословив тебе, як говорив був тобі, і ти зробиш, що багато людей даватимуть тобі позичку (очевидно на лихву), а ти не даватимеш позички. І будеш ти панувати над багатьма народами, а над тобою не будуть панувати” (5М. 15:6). Найгіршою позичкою, якою запозичилися численні народи в жидів – це позичка їхньої злочинної віри, за яку треба платити відсотки у формі... почуття меншевартості у відношенні до “єдиновибраного народу”. Мовляв, це нарід, що створив таку “велику релігію” як релігія Мойсея, що без неї християнізм був би неможливий (Пригадую, що в цілій праці я зовсім абстрагую від питання чи це Мойсей, а чи хто інший, і чи пізніше, і коли був автором “Второзаконія”. Всі ж бо пророки були виразниками того самого расизму, про що саме йдеться у цій праці). Ясне поставлення цього питання, розкриття расового змісту Біблії значно полегшує її розуміння, а головне дає нам тепер ключ до історично-порівняльної оцінки Біблії. Чи може бути сумнів у її виразно негативній вартості як “моральної системи”? Посилання на “старинний час” і “іншу моральність у тому часі” нічого тут не поможуть. Ми самі хочемо ствердити цю іншу моральність. В старовину існувало багато народів і багато різних релігій. Однак, нічого не чуємо про ґеноцид, тобто народовбивство у релігії давніх греків. Багато старих народів мало почуття своєї расової окремішності і плекали її кожний у свій спосіб. Однак тільки жиди, як найвищий і “найсвятіший наказ” своєї Біблії, сформулювали програму систематичного вирізування всіх інших народів світу “потрохи” так, щоб навіть їх ім’я стерти із обличчя не то що землі, але навіть історії. Були й жорстокі закони Гаммурабі, але якщо дослідники старовини досліджують їх як археологічну цінність, то Біблія має до сьогодні претензії бути джерелом натхнення, як якась жива і свята книга. Ця праця написана не для тих, що вивчають Біблію, як вивчаються закони Гаммурабі. Вона написана для численних темних людей, що кладуть під Біблію свою здорову, хоч дуже ще темну, голову. Виправдовування, що це, мовляв така була стара мораль, тільки засуджує цю книжку, щоб стояла на полицях бібліотеки побіч законів Гаммурабі. Але ж вона ще не стоїть на полицях бібліотеки. І тому саме потрібно відкрити справжній зміст її народовбивчої “моральності”. Посилання на закони Гаммурабі є добре для учених дослідників старовинної історії, але воно ніяк не помагає для оборони моральної вартості Біблії. Наше завдання - висвітлити справжній зміст Біблії як “святої книги”, оскільки він, як такий, зовсім невідомий мільйонам темних її прихильників. Біблійні коментатори показують без кінця, що не тільки жиди винищували інші народи. Зовсім певно, що історики знали про це і без їхніх коментарів, як і про те, що великі історіотворчі держави чи імперії поставали на уярмленні чи підкоренні, або різного ступеня залежності держави від держави. Саме винищування було тут найдикішим і найпримітивнішим засобом встановлення держави чи імперії. Але ж тут стрічаємося із програмою тотального винищення. Справа в тому, що т. зв. “святі книги” аж ніяк не були при цих порівняннях кращими, або “святими”, але найбільш дикими і безпощадними у своїй цинічній програмі расово-національного ґеноциду. Отже з погляду тодішнього “гуманізму” чи т. зв. “християнізму” не були кращими, але під моральним оглядом далеко гіршими. Наведені аполоґетами цього народовбивства твердження, що мовляв і інші народи так робили, не тільки не боронить “святості” Біблії, але навпаки погіршує її позицію саме у наведених порівняннях. Часто згадуються в цьому напрямі “жорстокі закони Гаммурабі”. Мусимо коротко прослідкувати таке порівняння. Доводиться, отже, провести хоч би побіжне порівняння законів Гаммурабі із наведеними законами Деутерономіон (Мойсей). Це порівняння виявляє основну різницю. Володар Вавилону Гаммурабі встановлює своїми законами лад і справедливість всередині створеної ним самим великої держави. Встановлює – як заявляє в законах – лад і справедливість. Це діється на основі понять і устійнених та успадкованих законів його доби. Закони управильнюють та кодифікують усе життя держави із особливою повагою прав спадщини, подружжя, майнового стану, запозичень і винайму праці людей та звірят, а також судово-каральну частину за злочини. У той час не знали модерних методів покарання злочинців через сидження в тюрмі, але карали злочини відплатою і фізичним покаранням як і суспільною деградацією в системі кастового суспільства. Як на наші модерні поняття, ці закони жорстокі, а зокрема, закон фізично-тілесного покарання, т. зв. “лєкс таліоніс”. Мусимо підкреслити, що ці закони стосувалися покарання злочинців через судовий вирок. Фальшиве свідчення перед судом у таких справах каралося смертю. Отже, була встановлена висока повага до державного суду. Судді, які надуживали своєю владою, бували також покарані цим законом. Але ж – тут доходимо до основної різниці – ці закони зовсім не знали народовбивства, як узаконненого наказу в Деутерономіон (Мойсей). Навпаки, держави на теренах Месопотамії, а зокрема, Вавилонська Держава Гаммурабі, постала через злиття різних малих держав із народів Месопотамії. Усі держави Месопотамії були многонародні і многокультурні. Старовинна, несемітська мова Шумерів проіснувала довго як “класична” побіч аккадійської, як про це свідчать численні двомовні клинописні пам’ятки й ціла література того часу. Також не винищували вони релігій приєднаних чи підкорених народів і держав, а навпаки синкретизували їх в одну всеобіймаючу віру. Таким чином, старовинні шумерські Божества живуть далі у вавилонському Пантеоні. Історія потопу чи пригоди їхнього героя Ґільґамеша переживають декілька державних формацій. Блідий відбиток історії Потопу і деяких подій чи місцевостей стрічаємо у перших книгах Мойсея і це визначає одну із ліній їх постання чи складу. Я обіцяв, однак, не входити в історичний аналіз взаємовідносин і впливів релігії Західної Азії, а зокрема теренів Месопотамії, Малої Азії й Сирії. Я відповів тільки на спробу “модерного” виправдання Законів народовбивства в юдаїстично-християнській Біблії через порівняння із законами Гаммурабі. Виявляється, що в законах Гаммурабі немає поняття узаконеного народовбивства і релігієзнищення як позитивного наказу саме релігійного закону. Навпаки, ми ствердили, що закони Гаммурабі управильнюють життя громадян держави в ділянках подружжя, спадщини, заборгування, боргів, і т. п. в ситуації, коли об’єднано в одну державу декілька менших і таке управильнення було державною необхідністю. Закон відплати через фізичне покарання існує там тільки у відношенні до злочинців. Це т. зв. “лекс таліоніс”. Закони гетитів, засуджених Біблією на знищення, відомі сьогодні тим, що були вони менш суворі, а закон відплати “лекс таліоніс” в цьому гетитському кодексі зовсім невідомий. Гетитська мова належить до групи мов індоєвропейських, і сліди її впливів знаходимо в інших мовах Західної Азії. Знаємо також, що гетитську мову й культуру приймали (чи була їм накинена) інші народи, в тому числі семітомовні. Стрічаємося віч-на-віч із проблемою значення такої віри для національно-расової свідомості жидівського народу. Національна жидівська віра, закріплена в Біблії, є виразом їх національно-расової програми винищення і вирізання всіх інших народів.

Саме ця програма закріплює найбільшу “святість” народу – їх національного Демона Яхве, як “Бога, Господа їх” – себто жидів. Він “спасе вас” – це як ми бачили значить: допоможе в борні до опанування світу аж до моря останнього, де мала б бути їхня границя. “Спаситель” у цьому розумінні, це був би той, що мав би здійснити програму виражену в Законі. Стає зовсім ясно, що така віра саме і є найповнішим виразом національно-расової свідомості, – ще точніше самою національно-расовою свідомістю. Сама актуальна програма могла змінюватися впродовж століть, але незмінною залишилася все віра в єдиновибраність народу, а зокрема у його призначення бути пануючим і то виключно пануючим народом на всій землі. Ця віра є нерозривно зв’язана із жидівською національною релігією. Вона становить її суть і її незмінний стрижень. Творці цієї віри, їх пізніші продовжувачі і коментатори повністю здавали собі справу із такої функції самої віри для жидів і тому встановили низку законів для збереження цієї віри, як найвищої “святості” нації і раси. Творці їхнього закону знали, що коріння сили народу будуть саме в такій їх вірі про єдиновибраність. Знищити віру – це значить підрізати коріння сили нації. Тому ось як наказує їхній Закон поступати з чужими Богами: “Конче винищите всі ті місця, що служили там люди, яких ви виганяєте, своїм богам на високих горах і на пагірках, та під кожним зеленим деревом. І розвалите їхні жертівники, і поламаєте камінні стовпи для богів, і їхні святі дерева попалите в огні, а бовванів їхніх богів порубаєте, і вигубите їхнє ймення з того місця” (5М. 12:2–3). Найбільший злочин у законі Мойсея – це служба чужим Богам. Треба побити камінням свойого брата, якщо він служить чужим Богам (5М. 13:6–10). Якщо в якомусь місті появився б пророк, який закликав би до служби чужим Богам, тоді ціле місто треба спалити: “…то конче вибий мешканців того міста вістрям меча, віддай на закляття його й усе, що в ньому, та худобу його вибий вістрям меча. А всю здобич його збереш до середини майдану його, і спалиш огнем те місто та всю здобич його цілковито для Господа, Бога твого. І стане воно купою руїн навіки, не буде вже воно відбудоване” (5М. 13:16–17). Навіть худобу виріжеш у такому місті на заспокоєння помсти “Бога Зависного і Мстивого”, де появився б пророк, що пробував би вчити якоїсь більш людяної віри. Бо це є найгрізніший злочин: покинути віру батьків, що в ній виражені національні ідеали і аспірації жидівського народу. З міста, де появився б пророк нової якоїсь віри, треба зробити вічну могилу. Ясно. Ясно, що найбільшою силою жидівства є його віра. Саме вона є виразом того, що для кожного жида є найбільш прикметне і суттєве: його ненависті до чужих народів і переконання про свою вищість. Стає зрозумілим, чому жидівський нарід зміг утриматися і не затратити своєї окремішності у розсипці по цілому світі. Цей нарід, що не мав ні держави, ні спільної території, ні мови, все ж таки утримав свою окремішність у тисячоліттях неволі і діаспори. Сталін, визначаючи поняття народу в матеріалістичній схемі, зв’язує це поняття із територією і мовою. Відкидає натомість “туманні” означення традиції, культури, чи духу народу. І що ж? Говорячи про жидівський нарід, Сталін мусив докотитися до нісенітниці, що існує більше жидівських народів. Відповідно до цього пробували трактувати жидівське питання під владою Сталіна. Наявна нісенітниця. Жидівський нарід існує один на цілому світі. Його єдність творить його віра, себто ідея про його “вибраність” і “місію”. Зокрема, успішно вони виконували місію винищування народів через різні матеріалістичні системи і побудовані на них диктатури, спрямовані на знищення національних культур, а зокрема духовності. Значить віра – точніше національна віра – є найбільш суттєвою ознакою народу, основою його єдності і окремішності. Далі йдуть традиція, спільність історичного і біологічного розвитку, а врешті і мова, територія чи держава як історичні етапи його існування. Без відповідного рівня свідомості не може бути мови про творення національної держави. Це жидівська віра і почуття тяглості історичної традиції дали жидівському народові таку велику силу. Ця сила була негативна і демонічна. Це сила ненависті й погорди до нежидівських народів. Однак, саме ця сила дала їм змогу перетривати розсіяння. На прикладі жидівського народу можна вказати на значення віри для нації. В жидівському народі не має розбіжності поміж національною свідомістю і вірою. Бо сама віра є виразом національної свідомості і навіть політичної програми. Релігійна громада є рівночасно найвищим національним об’єднанням і авторитетом, саме тому, що жидівська віра є їх національною – а не запозиченою і чужою вірою. Відмічуючи це значення віри для жидівського народу, слід одначе виразно підкреслити, що вартість цієї жидівської віри є з погляду філософії історичного об’єктивізму, так само, як і з погляду історіософії, виразно – неґативною. Це найбільш яскравий і радикальний вираз “місії”, – яка мала б полягати в тому, що один т. зв. “вибраний нарід” мав би знищити всі інші і стати єдиним, або єдинопануючим народом на землі. Таку ідею слід окреслити як божевільну і злочинну. Ніякий нарід, що хоче жити на світі, – а тим більше ніякий нарід арійський, не може визнати такої місії жидівського народу. І напевно, жидівський нарід не є покликаний до такої місії. Це його божевілля і злочинність витворили таку кошмарну фантазію про вирізування всіх інших народів світу. Із спробами здійснити таку місію, з її програмою, з її носіями треба боротися в ім’я самооборони. Божевілля жидівського народу – це холодна і рафінована перверсія, і вони здатні робити всякі спроби для здійснення своєї програми в тій чи іншій формі. “Бога” – “Яхве”, що жене жидів на вирізування всіх інших народів не можна вважати ніяким Богом. Це маленький Чорт чи Демон малого народу, що вчора був рабом, а завтра хоче цілий світ знищити. Це втілення його ненависті, жаги мордування і різання, це вираз його розбещеної ненаситності насилування чужих жінок і т. д. Ці всі злочинні речі стають нараз “святими” і наказовими завдяки його вірі. Через свою віру може він виконувати те, перед чим вжахнулися б, може, залишки його людської совісті, якщо можна повірити в існування такої совісті у жидівськім народі, – їхня Біблія радше вказує на її відсутність. Найнижчі, наявно злочинні інстинкти знаходять у цій вірі своє виправдання. Ясно, що в такому стані не може бути мови ні про яке пізнання Бога. І тому даремно шукати в цілій Біблії якого-небудь об’явлення. Це тільки об’явлення демонічної природи демона жидівської нації. Ясно, що такий обраний шлях жидівського народу не провадить їх самих ні до чого, як тільки до неволі і знищення. Жиди не зможуть завоювати і опанувати цілого світу. Повставала і повставатиме протижидівська самооборона народів так довго, як довго жиди будуть провокувати ці народи своїм божевільним уявленням про свою “єдиновибраність”. Найбільш успішна самооборона може повстати тільки на ґрунті правильного вивчення і правильної оцінки жидівської віри. Народи, що посередньо чи безпосередньо перейняли свою віру від жидівства, одідичили разом із їхнім Письмом, якусь німу пошану до жидівської віри. Вони мають уявлення, що Мойсей сотворив якусь велику і святу віру. Треба цю легенду розбити. Мойсей сотворив віру злочинну. Розважмо цю справу спокійно і об’єктивно. Який маємо критерій вартості віри? Таких критеріїв може бути більше. Впродовж наших роздумувань ми вже зрозуміли, що зі становища історичного об’єктивізму нормою цінності даного народу є питання про його ставлення до інших народів. Що може даний нарід зробити доброго у світі для інших народів; які високі цінності може сотворити він сам для здійснення цілей людства? Які цінності він собою становить у процесі космічної творчості? Що може дати він людству? Чим може стати він сам? З цього становища побачимо наявну злочинність жидівської віри. Вона хоче знищити всі інші народи і всі інші віри. Про ці інші віри знаємо, що вони у процесі пізнання Бога стоять і стояли куди вище від нікчемної жидівської віри. Знищення всіх інших вір означало б переривання стількох розвоєвих ліній, скільки цінних народів і скільки цінних вір ця злочинна віра знищить.

Знищення віри – це знищення своєрідного процесу шукання Бога і Божественної Творчості. Це злочин наявний і об’єктивний. Такий злочин виконувався безліч разів у історії людства завдяки нетерпимості, що її навчали пророки старого заповіту, і що їх спадкоємцем вважається християнство. Це питання вимагає, однак, окремого розгляду. Тут відмічаємо, що прославлений жидівський декалог Мойсея зовсім не мав того значення, що його йому приписують. Що значить “не вбивай”! (5М. 5:17) у контексті цілого закону Мойсея, який виразно наказує безпощадно, без милосердя і без причини (як ми це виразно читали) вбивати і вирізувати мечем всіх, всіх, дослівно всіх, – підкреслюю, – цілі народи з жінками і дітьми, і вбивати потрохи, вирізуючи мечем всіх мужчин із дальших міст всіх народів, призначених на поступове вирізування аж до останнього моря, тобто до Північного Арктичного Океану. “Не вбивай!” значить у законі Мойсея – не вбивай незаконно жида. Другого жида із твоєї спільноти. Отже, вбачай у ньому брата і люби ближнього свого. Що може означати “Не ошукуй!” чи “Не чужолож!” на тлі виразних позитивних дозволів брати лихву із чужинців, продавати їм отруєне м’ясо, насилувати чужих жінок, і потім пускати їх “на волю”. Ці всі накази мали б зобов’язувати і впорядковувати життя тільки в межах жидівської релігійної спільноти. І так вони всі були б зрозумілі жидам. Навіть страх перед законами інших держав не стримував у виконанні їхніх національних наказів. Зокрема, широко вживали вони дозвіл “позичати на лихву”. Ми вже бачили, що означає, по суті, так званий жидівський монотеїзм. “Я є Господь, Бог твій що випровадив тебе із землі єгипетської, з дому неволі”. Для нас уже ясно, що це – расово-націоналістичний монотеїзм. Варварський Демон жидівського народу хоче вибороти собі єдиновластя у світі за допомогою жидівського народу, що до такого єдиновластя прямує. Чи вдалося жидам здійснити їхню програму? Це питання історичне і, по суті, не належить до цієї праці. У цій праці я стверджую, де є і як виглядає ідеологічна основа жидівського месіанізму. Ця місія – для самого себе. Жидівський нарід є її підметом, носієм і рівночасно найвищою ціллю і виправданням. Її виконання є виразним запереченням інших народів, причому смерть цих народів не випливає з необхідності борні, і не має ніякого, навіть релятивно-історичного, виправдання у вартостях жидівського народу. Таку “ідеологію” слід не тільки засудити, але виразно засудити як злочинну і божевільну. Дія жидів буде, значить, дією Зла в історії. З цього боку ця історія є цікавою і повчальною. Отже, виявляється, що суть жидівства полягає у їхній релігії, а отже, жидівське питання є, по суті, питанням релігійним. Тільки ті народи виявляться здатними чинити опір розкладовій силі нігілістичної жидівської ідеології, які зуміють їй протиставити свою власну, добре усвідомлену, віру і своє власне, добре усвідомлене, завдання в історії людства. Отже, виявляється, що Зло в історії діє як “проба сили Добра”. Зло безсильне там, де Добро виявиться міцнішим. Відкинення жидівської ідеології (хоч би в яких бурхливих формах воно не відбувалося) буде все ж мати, як наслідок, могутнє визволення духовних сил нації, а вслід за тим – національне відродження. Отже, Зло в історії виявляється тільки квасом, який викликає позитивні реакції. Поборюючи і намагаючись знищити інші нації, а зокрема їхні духовні цінності, Зло викликає їх самооборону, а отже зміцнення. Періодичні “подразнення”, викликані жидівським питанням, завжди(!) викликали зміцнення національної свідомості даних народів. Позитивні цінності і сутність Добра не можуть бути знищені жидівським божевіллям. Проти своєї волі жидівство викликає тільки зміцнення національної свідомості націй, які репрезентують у історії позитивні цінності Добра. Вони самоусвідомлюють себе через протиставлення силам Зла. Справді жидівське питання є питанням релігійним і пробудження самооборони проти жидівської віри завжди є початком національного відродження. Ці всі питання вимагають докладнішого висвітлення на матеріалі самої історії. Вони виходять поза намічені межі праці. Тут, однак, хочу відмітити, що сама Біблія є історією здійснювання цієї місії, і вона задумана як така. Це мала бути історія жидівських підкорень і тріумфів. Із природи “місії” вона стала історією неволі і погромів. Жидівський народ справді мусить стати притчею поміж народами. Вкажемо коротко на перші етапи спроб здійснити цю місію, оскільки це питання в’яжеться надалі з ідеологією самої Біблії, тобто з продовженням і здійсненням програми, яку ми вивчили із Второзаконія. Отже, в книзі “Суддів” оповідається про те, що жиди не досить ретельно вирізали всі народи на завойованім терені, так як їм наказав це зробити “Бог”. І за це їх стріне кара. Увага! Це неймовірно, але правдиво. Кара стрічає їх за те, що не досить ретельно вирізали підбитий нарід. Невигнані народи будуть їм “терням у боки” (Суд. 2:3). В тій самій книзі Суддів прославляється підступне вбивство Еглопа, Моавського короля. Аод запрошує короля на довірливу розмову і несподівано вбиває його. Його вбивцю Біблія називає “спасителем”: “... і Господь поставив їм спасителя, Егуда...(Аода)” (Суд. 3:15). “І побили вони Моава того часу, близько десяти тисяч чоловік, кожного кремезного й кожного сильного чоловіка, і ніхто не втік. І був того дня приборканий Моав під Ізраїлеву руку,..” (Суд. 3:29–30). Жінка Яель знищує сплячого короля, вбиваючи йому цвях у голову сокирою так, що цвях через голову вліз аж у підлогу: “Так приборкав Бог того дня Явіна, царя ханаанського, перед Ізраїлевими синами” (Суд. 4:23). “Нехай отак згинуть усі вороги твої, Господи!..” (Суд. 5:31). Не тільки в одному місці прославляється вирізання тисячі мужів і їх “пониження”. Слід думати, що це пониження, обов’язково згадуване при кожній перемозі, мало певну форму ритуального знущання. Дебора співає довгу пісню помсти. Так почали жиди виконувати свою місію згідно з власним описом у Біблії. Атмосфера несамовита, згущена, повна крові і жорстокості, далека від справжнього героїзму. Це все робить вивчення Біблії важким і пригніченим. З обов’язку дослідника треба долати труднощі її вивчення і... даремно не один раз сягаємо мимоволі по... носову хустину. Зрада, підступ, вбивання цвяхів у королівські голови жидівськими “героїнями” – усе це “добре” і “геройське”, коли веде до знищення інших народів. Не має ні згадки, ні ніякого значення, що ці винищувані народи нічого не винні. Нічого злого вони не заподіяли Ізраїлеві, їхньою виною було тільки те, що вони мали нещастя бути в сусідстві з ними. А “Бог” Ізраїлю вимагав їхнього пониження. Але я справді забагато вимагаю від Біблії. Поняття історичної справедливості зовсім не існує там як проблема. Злочин діє розкладово перш за все на самого злочинця. Усі пророки лають жидів за їх безбожність, безвірність, службу чужим Богам, головно Ваалові, за кривдження вдів і сиріт, за захланність і за погоню за золотом, словом,...за всі прикмети національного характеру жидів. Отже, виявляється що не мали жиди сили виконувати погрози Закону над тими їхніми містами, де процвітала служба чужому Богові Ваалові. Вони не були спалені дощенту, а головне не була спалена вся здобич на середині вулиці. “Завойовники світу” були самі завойовані в короткому часі. Тоді пророки мали час і нагоду задуматися над причинами їх занепаду. Ці писання пророків є, без сумніву, найцікавішою частиною Біблії. Ці віщування навертаються, немов якимись фазами чи циклами, а кожний черговий етап закінчується пророцтвами що раз грізнішими, аж врешті Апокаліпсис віщує їм загин найбільший, найгрізніший, неминучий, вирішальний. Якийсь там світ скінчиться. Є в цих пророцтвах щось схоже на відчуття важкого кармічного тягаря, що згущується навкруги жидівського народу. Пророки наче безсильно борсаються проти цих сил знищення, і жоден із них не здатен визволитися від темних сил, які ці грізні і катастрофічні кари викликають.

Ці пророки не знали, звичайно, законів карми. Але якоюсь мірою вони відчували гнітючий кошмар злочинців і ненависті, нагромаджений довкола жидівства. Із цих згущених хмар неминуче повставатимуть бурі знищення над жидівським народом. Справді, знаходилися в історії месники їх злочинної душі. Замість того, щоб вирізувати мечем усі інші народи світу, вони самі були часто жертвою своїх злочинних намірів і дій. Злочин вертає до злочинця. Навіть більше: історія бачитиме явища, коли їх власна ідеологія повернеться проти них самих. Їхні пророки, як я згадував, безсильно борсаються наче у зачарованому колі, але все ж таки вбачають їхню вину в основному в непослусі Яхве. Вони не бачать, що саме виконання окаянної програми Второзаконія з неминучою конечністю веде їх до власної загибелі. Адже сусідні народи не дадуть себе вирізати, як телят у різні, а зустрінуть насильство своєю самообороною. Яхве не є для жидівських пророків метафізичною проблемою, незбагненною загадкою божественності, яку треба розв’язувати в героїчному змаганні і борні за правду. Ні! Бог для жидівських пророків – це той самий категоричний імператив їх національно-расової ексклюзивності, гордині і ненависті. Зокрема, у Ісайї знайдемо дуже сильні відгуки тих самих сил, що диктували його попередникам програму Второзаконія. Наведемо для прикладу одне дуже характерне місце: “Ви свідки Мої,.. Я, Я Господь, і крім Мене немає Спасителя! Я розказав, і споміг, і звістив, і Бога чужого немає між вами, ви ж свідки Мої, говорить Господь, а Я Бог! Я Господь, ваш Святий, Творець Ізраїля, Цар ваш! Цей народ Я Собі сформував, він буде звіщати про славу Мою” (Іс. 43:10,11,12,15,21). Далі цей Бог дорікає, що Ізраїль відвернувся від нього (Іс. 43:22). Він готовий простити йому всі провини, щоб тільки його діти не відрікалися від свого Генія. “Провини твої постирав Я, мов хмару, і немов мряку гріхи твої, навернися ж до Мене, тебе бо Я викупив!” (Іс. 44:22). “…втішайтеся співом, о гори та лісе, та в нім всяке дерево, бо Господь викупив Якова, і прославивсь в Ізраїлі!” (Іс. 44:23). Але вже не чуємо у цих словах того наказуючого тону, який ми чули у Второзаконії. Сила Демона послабла, і він кволим способом хоче підняти ще раз жидів на шлях борні і підкорення, щоб були вони свідками його слави, саме його і тільки його, Яхве. Оце самопрославлення “Бога” звучить радше кволим наріканням на жидів, ніж громовим голосом молодого народу, що рушив на підкорення цілого світу. Тепер цей нарід знову і знову в неволі. Його Бог, мабуть, не досить хоробро воював за нього у перших рядах. Послабла сила Ізраїлю, і пророки пробують його підняти ще раз і ще раз на ноги магічним іменем Яхве – їхнього Демона вирізування інших народів, в якому і через якого вбачали вони колись свою славу, тобто славу їхнього Бога, саме його, тільки його. Таким є загальний зміст пророкувань, і такий їх смисл для відродження жидівської нації з численних неволь. Але занепад їх є що раз глибший і глибший. І врешті в Апокаліпсисі бачить пророк навіть половину їхнього народу, винищеного у дні кари. Чи є якийсь вихід зі завороженого круга знищення і ненависті? Чи є якийсь порятунок для жидівства, якась утеча від них самих, перед ними самими, якась утеча від їх кривавого Демона Яхве, батька брехні і вбивства? Чи є рятунок для жидів від їх власної окаянної душі? Це питання постане перед ними у жидівському новому завіті. Метафізика – це найслабша сторінка Біблії. Слід радше ствердити відсутність метафізики, навіть натяку на неї в способі мислення авторів Біблії: “...немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости!” (Екл. 9:10). Таким є зразок “преглибокої мудрості” жидівських філософів. “Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка у знавців, а від часу й нагоди залежні вони!” (Екл. 9:11). Це звучить зовсім, як виклад діалектичного матеріалізму. “Однакове всім випадає: праведному і безбожному, доброму й чистому та нечистому, і тому, хто жертву приносить, і тому, хто жертви не приносить, як доброму, так і грішникові, тому, хто клянеться, як і тому, хто клятви боїться!... Оце зле у всім, що під сонцем тим діється, що однакове всім випадає, і серце людських синів повне зла, і за життя їхнього безумство в їхньому серці, а по тому до мертвих відходять... бо краще собаці живому, ніж левові мертвому!” (Екл. 9:2–4). Це нагадує нам відому жидівську життєву

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 26 27 28 293031 Следующая ⇒

Поделиться с друзьями:

Дата добавления: 2015-10-01; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 422 | Нарушение авторских прав

Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Если президенты не могут делать этого со своими женами, они делают это со своими странами © Иосиф Бродский
==> читать все изречения...

1735 -

| 1674 -

Ген: 0.016 с.