Зустрічний вогонь

Небо за вікном спалахнуло блискавкою. Гуркіт грому заглушив тріскотіння порталу, з якого викинуло Софі. Патрік встиг підхопити її за мить до зіткнення зі столом.

– Ти в порядку? – турботливо запитав він, допомагаючи дівчині втримати рівновагу – миттєве перенесення на велику відстань все-таки не кращим чином впливає на самопочуття. Софі кивнула у відповідь, і ледь встигла ухилитися від Орфея, який вилетів з порталу. Проклинаючи все на світі, хлопець розпростягся на підлозі.

– Проїхалися з вітерцем, так сказати, – пробуркотів він, потираючи ногу і косо

поглядаючи на мерехтливе коване коло, з якого з тріском вивалилися Іва і Захарія.

Сидячи на підлозі, ловець роззирнувся, вивчаючи кімнату. Вони були посеред просторого кабінету, інтер’єр якого відповідав останнім тенденціям моди. Високі полиці з темного дерева простягалися вздовж стін, доверху закладені товстими книгами, папками та кіпами паперів.

– Що ж, могло бути й гірше, – сказала Іва, відкидаючи волосся з обличчя. – Невідомо де…

– Я б не поспішав з висновками, – не дослухавши, обірвав Захарія. Похмуро глянувши спершу на Патріка, а потім на Софі, він зітхнув і сказав. – Я знаю, де ми… Це кабінет Роуз Догерті.

– Президента? Ти впевнений? – Орфей розгублено закрутився на місці, немов намагаючись побачити червону неонову вивіску з написом: «Вітаємо у президентських покоях. Руками нічого не чіпати!».

– Більш аніж, – кивнув Зак. В його голосі почулися тривожні нотки. – Я був тут минулого тижня – супроводжував міністра на зустріч з місіс Догерті.

Софі підійшла до вікна, за яким бушувала гроза. В світлі коротких спалахів відкривався вид на нічну Аркадію – столицю. Ловець був правий: вони були за сотні кілометрів від Акрополю, в резиденції президента.

– Отже, Догерті якимсь чином причетна до Патріотів... – Припустив Патрік, порушивши нависле мовчання.

Захарія неохоче кивнув.

– Вона єдина, хто бачила усіх чотирьох Вартових. І я не здивуюся, якщо від такої радості їй зірвало дах.

– Завжди знав, що влада псує людей! – буркнув Орфей. – На наступних виборах візьму і піду балотуватися в президенти – я вже зіпсований!

– Народ, у нас обмаль часу, – нагадала Софі, – і тут повсюди ловці, я вже мовчу про камери спостереження. Дивно, що сюди досі ніхто не увірвався з наміром затримати нас.

Іва, прочинивши двері, визирнула в коридор.

– Хм… Все чисто, – вона запитально глянула на Патріка, в очікуванні подальших інструкцій.

– Не думаю, що в інтересах Догерті записувати на відео шури-мури з Патріотами, тож готовий битися об заклад, з камерами проблем не буде, – докинув Орфей, ліниво протираючи рукавом лезо своєї сокири.

Іва підозріло звузила очі:

– А якщо ти помиляєшся?

– Тоді, користуючись нагодою, передаю привіт мамі, татові, братові Озу, якому зверну шию, якщо він вгробить мій байк, – хмикнув Орфей, привітно помахавши рукою туди, де, на його думку, повинні були знаходитися замасковані камери.

Постоявши хвилину в роздумах, Патрік сказав:

– Давайте так: швидко оглянемо тут все. Якщо Кука ніде немає, і нічого підозрілого не шастає коридорами – повертаємося назад. Виходимо по одному: Софі, ти за мною, далі Орфей, Іва і Зак. Будьте на поготові.

Софі востаннє глянула у вікно на місто, і покинула кабінет. Довгі коридори, змінюючи одне одного, тяглися нескінченно довго. М’які килими заглушували кроки, а приглушене світло дозволяло триматись в тіні. Більшість дверей були зачинені, що не полегшувало завдання мисливцям – вони могли пропустити щось важливе. Оглянувши поверх, вони зупинилися в кінці останнього коридору, біля дверей ліфту. Орфей, покрутившись на місці, машинально натиснув на кнопку виклику.

– Ідіот, – процідив крізь зуби Захарія, схопивши Орфея за комір, – уяви, як здивувалися патрульні ловці на вході внизу, коли ліфт сам по собі рушив на верхній поверх.

– Службові сходи! Службові сходи, довбень, – злісно прошипіла Іва, заїхавши Орфею у плече.

– Ай…Чого ж відразу битися? Я випадково… Автоматично натиснув… – винувато озвався Орфей.

Патрік глибоко вдихнув, і потер втомлені розчервонілі очі.

– Фея, краще заткнися і не дратуй мене… Мого терпіння залишилося дуже мало!

Софі підняла руку, привертаючи увагу друзів, і насторожено прислухалась – їй здалося, що з нижніх поверхів долинув шум. Мисливці затамували подих. Шум виявився реальністю, а не витвором уяви, і впевнено наближався – хтось, перемовляючись, поспішав парадними сходами.

– Будь ласка, скажіть, що мені це тільки здається, – дівчина потягнулась за мечем.

Іва розчаровано застогнала.

– Звідки вони там взялися? – прогарчав низький бас.

– Портал! – здавлено видихнув другий голос.

– Кляті Патріоти, завжди пхають носа до чужого проса! Майстри з нас кишки випустять, якщо дізнаються, що ці пронири розгулюють тут без нагляду! – торохтів третій голос. – Затримати їх живими чи мертвими!

– Як я й казав, – Захарія перезирнувся з Патріком в той самий момент, коли ліфт з дзенькотом відчинився.

– Он вони! А ну стійте, паскуди! – заволав високий кремезний чолов’яга, вибігаючи з боку парадних сходів. В його руках зблиснув меч. Це був геть не патрульний ловець, як вони вважали раніше. Він стрімголов кинувся до мисливців, а двоє його напарників з останніх сил старалися не відставати.

Орфей заштовхав Патріка, Софі і Захарію в ліфт.

– Знайдіть голомозого вискочку, а з цими клоунами ми впораємося самі, – він натис на кнопку першого поверху, і вистрибнув з кабінки, метнувшись до Іви.

– Я колись його приб’ю, – Патрік з усіх сил стукнув по зачинених дверях.

Софі тривожно спостерігала за найкращим другом. Захарія мовчав, не знаючи, що сказати. Ліфт плавно рухався вниз… Чотирнадцятий поверх… Тринадцятий… Дванадцятий… Кабінка здригнулася від раптової зупинки.

– Що за чортівня? – ловець вхопився за перила, збитий з ніг новим поштовхом.

Надірваний скрегіт долинув згори, з шахти, і вже наступної миті ліфт каменем полетів вниз. Софі відчула, як залоскотало у шлунку. Крик застряг десь у горлі, і вона тільки міцніше притислась до стінки. На спині виступив холодний піт. Вільне падіння з дванадцятого поверху в металевій коробці – далеко не найкраще проведення часу.

Від неминучої смерті їх врятував запасний трос. Ліфт зупинився так само різко, як і зірвався. Софі відкинуло прямо на Захарію, і вони вдвох впали на підлогу. Патрік теж не зміг встояти і звалився поряд.

– Я прикінчу кожного Патріота, який потрапить мені на очі, – повільно піднімаючись, простогнав мисливець. Зашипівши від болю, він вхопився за забите плече і почав обережно його розтирати.

– Можеш не дякувати, мені подобається бути твоїм матрацом, – здавлено прохрипів Захарія, відкидаючи з обличчя волосся Софі. Вона відсторонилася від нього, перекотившись на підлогу. Кожен м’яз нив від напруження, а в грудях страшенно пекло – здавалося, Софі забула, що таке дихати.

Патрік обережно переступив її, підійшовши до панелі поряд з дверима.

– Прекрасно! Ці кляті лампочки працюють, навіть коли ти летиш до бісової матері… Ми в підвалі… Зак, допоможи відчинити.

Хлопці насилу привідкрили важкі металеві двері, виявивши, що більшу половину виходу перекривала стіна шахти. Внизу утворилась щілина, в яку Софі прошмигнула раніше, ніж хлопці встигли щось сказати.

Назвати місце, де вони опинилися, підвалом, було не зовсім вірно, воно

більше нагадувало склад з численними рядами стелажів, на яких громадилися чаклунські знаряддя, старовинні сувої і моторошні знаряддя тортур, більшості з яких Софі не змогла придумати застосування.

– Нагадай-но мені, чия це була ідея попхатися в портал? – Захарія останнім виліз із ліфту.

Патрік вимучено посміхнувся:

– Моя… Але звідки ж я знав, що ви погодитесь.

Софі підійшла до масивного дерев’яного столу, і вихопила перший-ліпший сувій. Окрім пентаграм та потворних малюнків, вона не зрозуміла ані слова – все було написано незнайомою їй мовою. Тексти, скоріше за все, були віршами, принаймні, візуально вони були записані у віршованій формі.

– Майстри, – прошепотіла вона, йдучи вздовж рядів. Розгледівши обрис дверей в кінці приміщення, дівчина й не думала зупинятися. – Хто такі ці Майстри? – питання було адресовано ловцю, який, на відміну від мисливців, був куди більш проінформований щодо маячні, в яку їх втягнув міністр.

– Уявлення немаю, – Захарія стенув плечима. – Якщо вони знайшли книгу Семаеля, і змогли її прочитати – це не явно не звичайні демони… Ну, принаймні, вони не з Дна.

– Та що ти можеш знати про Дно? – фиркнула Софі.

– Ти недооцінюєш ловців. Те, що ми не випендрюємося, як круті мисливці за головами, не означає, що ми нічого не знаємо!

– Невдала компанія для таких коментарів, Зак, – насупившись, нагадав Патрік.

Софі тим часом прочинила двері і завмерла на порозі, не наважуючись зробити перший крок – попереду була цілковита темрява. Дівчина з острахом злегка висунулася і провела рукою по стіні, намагаючись намацати вимикач, але нічого подібного й близько не знайшла.

Патрік, відсунувши її, визирнув у пітьму:

– Це єдиний вихід звідси. І він мені зовсім не подобається…

– Давайте спробуємо, – Захарія хотів було першим пройти, але Софі не пустила його.

– Ми ж не знаємо, що там… Може, пошукаємо ліхтар?

Ловець зміряв її здивованим поглядом.

– Тільки не кажи, що ти боїшся темряви, – сказав він зі звичною усмішкою.

– Ні. Краще подумай, що може в ній ховається. Або хто… – Дівчина на мить замовкла, і сковтнувши, додала. – Наче ти не боїшся ось так, наосліп, йти невідомо куди...

Захарія потягнувся за мечем зі словами:

– Я що, по-твоєму, схожий на ідіота, який нічого не боїться?

– Ну, як тобі сказати…

Патрік дістав зброю.

– Так… Йдемо повільно. Дуже повільно! – сказав він і ступив уперед.

– Софі, дай руку, – ловець простягнув долоню.

– Це не обов’язково.

– Впевнений, ти помиляєшся.

– Та невже?

– Пітьма тривожить тебе, хоч ти й намагаєшся це приховати. Я можу допомогти…

Софі співчутливо глянула на нього.

– Ти в ліфті головою не забився? Плетеш бозна-що.

– Ей! Мені ще довго вас тут чекати? – роздратовано покликав Патрік. Софі міцніше стиснула зброю, і зникла у темряві.

Крок за кроком вперед – і світло з прочинених дверей все більше перетворювалося на маленьку цятку. Непроглядна темінь тиснула з усіх боків, немов прилипаючи до тіла. В повітрі повис важкий запах сирості. Софі не чула нічого, окрім власного дихання і прискореного серцебиття. Патрік повинен був бути попереду, на відстані витягнутої руки, але її пальці ловили лише повітря.

– Софі, ти як? – почувся поблизу голос Захарії.

– Прекрасно.

– Брешеш.

– Заткнися.

У темряві зникало відчуття часу, простору і реальності загалом. Дівчина, скільки не озиралася, вже не змогла знайти навіть натяку на кімнату, з якої вони прийшли – тепер можна було тинятися тут, доки не виб’єшся з сил, так і не знайшовши виходу.

– Патрік? – тихо покликала вона.

– Я тут, Софі, я тут. – пролунав його голос зліва. – Продовжуй йти зі мною.

Ловець хмикнув і почав насвистувати якусь мелодію. Дівчина прислухалася, і зненацька зупинилася. Зак налетів на неї, і чортихнувшись, замовк.

– Що це за пісня? – видихнула вона. – Я вже чула її раніше.

– Ти ніде не могла її чути, я щойно її вигадав.

– Хочеш сказати, що я брешу?

– Я цього не говорив. Рухайся, давай, а то загубишся, – хлопець легенько підштовхнув її вперед. Далі він ішов, не промовляючи ні звуку.

Раптом Патрік за щось перечепився і тихо вилаявся. Софі все частіше здавалося, що вона чує звуки схожі на шорох чи навіть сичання. Фантазія погрожувала розігратися не на жарт, якщо вони в скорому часі не виберуться звідси.

– Не хочу здіймати паніки, – напружено пробурмотів ловець, – але мене вже давно не покидає відчуття, що ми тут не самі…

– Як і мене, – похмуро докинув Патрік. – Заждіть! Тут стіна! Нарешті! Якщо рухатимемося вздовж неї, можливо, знайдемо двері.

Софі торкнулася холодного каменю, і, зробивши кілька кроків, зупинилася, мов вкопана. Тепер вона виразно чула сичання. Глибоко вдихнувши, вона поспішила за Патріком. Вони ступали обережно, намагаючись не привертати уваги того, що було в темряві, а в ній однозначно щось було.

– Стійте… Я тут намацав щось схоже на вмикач, – прошепотів Патрік.

Захарія тихо зітхнув:

– Навряд чи я хочу бачити те, що тут шипить…

– Вмикай, давай, – сказала Софі, приготувавшись до найгіршого.

Слабке світло засліпило їх звиклі до темряви очі з силою десятків прожекторів. Дівчина довго мружилась, поки, нарешті, змогла роздивитися те, що воліла б ніколи не бачити. Вони були у підземній паркувальній зоні для службових автомобілів. І вся ця парковка кишіла Нагами. Великі чудовиська – напівлюди-напівзмії – були повсюди, вони спали цілими кодлами, переплітаючись хвостами і тулячись один до одного.

Софі відчула, як підгинаються ноги, і оперлася на стіну. Їм дивом вдалося пройти, не наступивши на когось з цих монстрів. Але тепер світло виривало тварюк від сну, і вони жвавішали, принюхуючись до запаху гостей.

Патрік зблід, а Захарія тихо вилаятися. Всього в декількох кроках від мисливців височіли металеві ворота, які перекривали в'їзд на парковку. Очевидно, вони повинні були відчинятися з диспетчерської кабінки, що розмістилася поряд. Софі стрімголов кинулася туди, але двері були зачинені. Гарячково потрусивши ручку, вона побігла до крихітного віконця і вибила скло. Засунувши руку по саме плече, мисливиця порізалась, але так і не змогла дотягнутися до пульту керування дверима. З лайкою вона в два стрибки повернулася до друзів.

– Я так розумію, біжимо назад? – Захарія крутнув меч у руці, спостерігаючи, як Наги зачудовано витріщалися на трійцю, вочевидь, вирішуючи – напасти прямо зараз, чи почекати кілька секунд, поки прокинеться решту родичів.

Патрік витер спітніле чоло.

– Там немає виходу… Там немає клятого виходу!

– Ліфт! – випалила Софі перше, що спало на думку.

– Якщо ви забули наш фантастичний політ, то поспішу нагадати – ліфт зламаний, – сухо сказав ловець.

– Заждіть! В кабіні ж є люк в шахту! – застогнав Патрік. – А в шахті повинна бути драбина! Ми виберемося по ній…

Захарія роздратовано зиркнув на мисливця:

– І чому ти про це згадав тільки зараз?

– Тому що я бовдур!

– Важко не погодитися…

Наги загрозливо шипіли, похитуючи потворними головам на довгих шиях, повільно наближаючись до мисливців. Шипіння, яке він видавав, явно складалось в слова. Демони щось говорили, і розумій Софі що – це могло б зараз врятувати їм життя. Але відсутність відповіді і присутність зброї в руках монстри сприйняли як виклик.

Десятки людиноподібних змій кинулось вперед. Софі не стала зволікати і зірвалася з місця, адже найкращий захист – це напад. Вона не бачила нічого, окрім лап, зубів і слизьких хвостів довкола себе… Дуже швидко її руки по лікоть були перемащені холодною блакитною кров’ю чудовиськ.

Проткнувши серце одного Нага, Софі не встигла ухилитися від кігтів наступного, які залишили довгий кривавий слід у неї на шиї. Дівчина відсахнулася, затиснувши рану рукою, але тут її з легкістю підхопили потворні лапи і жбурнули на лобове скло фургону, припаркованого неподалік. Скло вкрилося сіткою тріщин. Софі відчула, як з неї вибило дух... Нестерпний біль розійшовся по тілу сотнями дрібних голок. Повітря вперто відмовлявся наповнювати легені. Взявши себе в руки, дівчина поспіхом видерлася на дах автівки. Ноги тремтіли, але вона, все ж, підвелася. Наги все щільніше зводили коло, в центрі якого, пліч-о-пліч, билися Патрік і Захарія... Такими темпами вони не виберуться звідси. Ситуація вимагала втечі, а не боротьби.

Мисливиця зрубала ще кілька голів і не встигла обернутися, як чергова тварюка стрибнула на неї зі спини. Софі, викрутившись в пазуристих лапах, завалилась на землю. Щосили намагаючись тримати отруйну пащу подалі від свого горла, вона борсалася, притиснута Нагом, відчайдушно відштовхуючи зубасту щелепу і штовхаючи лускате туловище. Смердюча слина бризкала в обличчя, міцні лапи вдавлювали її в землю – довелося докласти чималих зусиль, відштовхнути цю тушу і, різко вскочивши, встромити тварюці лезо поміж очі.

Відчувши металевий присмак крові у роті, Софі сплюнула, витерши губи об край кофтини, яка дивним чином ще не була перемащена блакитною гидотою. Похитнувшись від раптового запаморочення, вона відчувала, як піднімається температура… Невчасно. Зовсім невчасно.

В очах потемніло, поки дівчина витягувала меч з нерухомого тіла під ногами. Що відбувалося далі, вона пам’ятала лише короткими уривками. Крики, багато криків… Меч, наче став продовженням її самої… Шиплячі Наги довкола… Хтось підпалив диспетчерську кабінку… Здивовані обличчя хлопців, якщо не сказати ошелешені… І жар – від неї пашіло жаром… А потім вони кудись бігли, бігли, не зупиняючись і тримаючись за руки…

Отямилась Софі від гучного удару, з яким Патрік закрив люк, і, озирнувшись, вона з подивом виявила, що вони втрьох вже стоять на кабіні, в шахті ліфту. Захарія схопив її за руку, розвернувши обличчям до себе.

– А тобі дісталося, – він обережно відтягнув комірець, розглядаючи її рану. Хоча, судячи з вигляду обох хлопців, їм дісталося не менше, якщо не більше.

– Софі, поглянь на мене, – Патрік був не на жарт стривоженим. – Скажи, що з тобою все гаразд.

– Зі мною все гаразд… Мабуть… Я не пам’ятаю… А як ми вибралися?

Ловець перезирнувся з Патріком, і, посміхаючись, сказав:

– Нагадай мені наступного разу, більше ніколи її не злити.

– Софі, – знову покликав найкращий друг, але вона не слухала. Тільки зараз вона відчула запах горілої плоті, який витав у повітрі.

– Там щось горить… Що горить? – дівчина розгублено запустила долоні у волосся, забувши про брудні руки.

– Захарія якимсь чином примудрився пошкодити панель в диспетчерській – відбулося коротке замикання, і декілька Нагів зайнялись. – Патрік старався говорити заспокійливим тоном, наче розмовляв з семирічною дівчинкою, яка вже однією ногою була на межі грандіозної істерики.

– Але він не підходив до дисп… – почала Софі, але ловець перебив її, голосно фиркнувши:

– Якщо б я знав, що ти за мною спостерігаєш – старався б виглядати привабливіше, вбиваючи цих персонажів з моїх майбутніх нічних жахіть.

Патрік обережно обняв подругу:

– Нам тепер потрібно знайти не тільки Кука, але й Орфея з Івою… До речі, Зак, як в нас там з часом?

Ловець глянув на годинник в себе на руці.

– А біс його знає… Зупинився! – він перевів погляд, з цікавістю спостерігаючи за обіймами, і уїдливо сказав. – Це все, звісно, дуже мило… І я б навіть залишив вас на самоті, але нам варто якомога скоріше забиратися звідси. Тож прошу, – з фальшивою ввічливістю він жестом вказав на металеву драбину, яка здіймалася по стіні шахти.

Патрік кивнув, відпустивши подругу. Ще раз впевнившись, що з нею все гаразд, хлопець поліз вгору. Захарія не поспішав. Пропустивши Софі перед собою, він всміхнувся, тихо прошепотівши їй на вухо:

– Все одно ти будеш зі мною.