Старі дерев’яні двері ніяк не хотіли піддаватися. Захарія щосили штовхнув їх плечем, і ті, нарешті, прочинилися з довгим протяжним скрипом. Софі обдало хвилею затхлого повітря, в якому виразно відчувався запах цвілі. Мабуть, востаннє сюди заходили ще перші господарі маєтку, якщо заходили, і якщо взагалі знали про існування дверей за гобеленом в одному з численних коридорів.
Софі ступила крок у непроглядну темінь, яка зустріла їх по той бік. Ловець не відпускав її руки, тому вдавалося зберігати дистанцію, не налітаючи одне на одного. Він рухався цілком впевнено, наче був тут не вперше.
– Обережно, тут сходи, – сказав хлопець, і почав підніматися.
– Ти був тут раніше?
– Ні, але добре вивчив план будинку. Міністерство доклало чимало зусиль, готуючись до цього завдання.
– Ага, і про Вартових дізналися, і план намалювали, і мисливців втягнули як приманку демонам – молодці-хлопці, без діла не сиділи! – обурилася мисливиця.
– Ми не знали…. Міністр подав все у зовсім іншому світлі, – дещо винувато озвався Зак.
– Та невже?
– Я серйозно.
– Гаразд, проїхали, – Софі здригнулась, зненацька ступивши босими ногами на крижану плитку. – Де ми?
– Зараз сама все побачиш. – Він зупинився. – Софі, постій на місці. Якщо я не помиляюся, десь тут повинен бути ліхтар.
Пальці Захарії розімкнулися, відпустивши долоню дівчини. Його кроки віддалялися, а скоро й зовсім зникли. Хвилини змінювали одна одну, а Софі все так же стояла невідомо де, у суцільній темряві, і це починало лоскотати їй нерви. Зрештою, в кутку кімнати почулося шипіння сірника і спалахнув слабкий вогник – хлопець таки знайшов гасову лампу і вже поспішив назад.
Ця кімната своїми розмірами сміливо могла потягатися з квартирою Софі. Але тут зовсім нічого не було – ні вікон, ні меблів, ні ящиків з непотребом, який не викидаєш лише тому, що він ще не втратив свою пам’ятну цінність. Стеля простяглась незвично низько, і коли Захарія підійшов достатньо близько – дівчина роздивилася дверцята, які вели на горище.
– Потримай, – звелів він, простягнувши прокопчену димом лампу, в якій ледь жеврів вогник – хтозна, коли її ще заправляли.
Софі й вухом не повела, адже терпіти не могла, коли її сприймали як тендітну безпорадну дівчину. Вона була не з таких, і про це міг заприсягтись будь-який демон з Дна, що вже говорити про її друзів. Зробивши декілька кроків назад, Софі розбіглась і підстрибнувши, легким поштовхом відчинила дверці.
– Вуаля! – сказала вона, вдивляючись в отвір на стелі. На щастя, у верхній кімнатці було вікно, і, здається, не одне. У тьмяному місячному світлі можна було розгледіти балки під дахом.
Захарія підкотив очі.
– Дай вгадаю, якщо б тебе попросив не я, а Патрік – ти б послухалась, так?
– Ні. – Видихнула Софі, підстрибнувши і вхопившись за край отвору. – Він би не став про таке просити. – З цими словами вона підтягнулася і зникла з поля зору.
Хлопець щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс і, залишивши лампу на підлозі, піднявся вслід за нею.
– Нам туди, – ловець рушив вбік, переступивши в'язку газет. – І дивися під ноги.
Здавалося, сюди навмисно перенесли всі пожитки з попередньої кімнати: столи, серванти з десятками крихітних висувних шухлядок, кіпи книг, диван і незліченна кількість коробок загромаджували добру половину горища.
Софі поморщилась, боляче наступивши на ґудзик, які тут були розсипані по всій підлозі. Вона чи не вперше пошкодувала, що залишила туфлі внизу, перед тим як пірнути за запилюжений гобелен.
– Я б запропонував допомогти, – уїдливо сказав Захарія. – Але ж ти у нас міс «Розійдіться, я все зроблю сама!»
Софі хотіла обурливо фиркнути, але заплутавшись у густому павутинні, лише голосно чхнула.
– Ти це навмисно? – запитала вона, наздоганяючи хлопця. – Навмисно викликаєш у мене бажання придушити тебе?
– В мене ж повинне бути хобі! – запевнив він, посміхаючись. – Тим більше, визнай, тобі це подобається.
– Що-що?
Ловець зупинився, уважно глянувши на неї. Лукава посмішка не зникала з його обличчя.
– Тобі потрібен хтось, хто б час від часу дратував тебе, – м’яко сказав він, – і при цьому залишався живим і відносно неушкодженим… І тут на сцені з’являюся я у всій своїй красі, готовий в будь-який момент розізлити тебе. Ідеальний злочин! Ось чому ти просто в захваті від мене, а Орфей ледь стримується, щоб не попросити автограф!
Софі розсміялася, не в змозі зупинитися.
– Ти перевершив сам себе! – прохрипіла вона, хапаючи ротом повітря. – Більшої маячні я ще не чула.
– Тсссс…
Захарія глузливо кивнув, і зрушив з місця. Обійшовши триногий столик, закладений пляшечками з невідомим вмістом, він опустився на коліна перед невеликим отвором в підлозі, закритим кованою решіткою. І якщо у сучасних будинках дещо схоже встановлювали як частину вентиляційної системи, то, стосовно цього віконця Софі була впевнена – воно слугувало виключно для шпигунських пристрастей.
Крізь фігурні прути пробивалося світло з кімнати, де вже зібрались шестеро Патріотів. Вони розташувалися на диванах перед каміном. Від здивування Софі затулила рот долонею – трьох, які схилилися над товстою книгою, вона впізнала одразу. Рогволд, Леонард і… Мортем. Дівчина відчула, як похололо в шлунку. Це не могло бути правдою! Мортен не міг так вчинити. Не міг...
– Так, з Вартовими буде складно, – замислено сказав Рогволд, відкинувшись на спинку, обшиту золотим оксамитом.
– Вони безсмертні, куди вже важче? – хмикнув Леонард.
Худорлявий чоловік з сріблястою бородою протер спітніле чоло хустинкою, після чого надірваним голосом сказав:
– Нам потрібні решту Абсолютних Елементів, без них вся ця затія марна! Ми не відчинемо жодні з Сутінкових Воріт, і, тим паче, не зможемо протистояти їхнім Вартовим.
– Генрі, і що б ми робили без вас? Я от нізащо б сама не здогадалась, – єхидно вишкірилась молода темношкіра жінка з чорним, мов смола, волоссям, яке хвилями спадало їй на плечі.
– Книга у нас. – Сказав Рогволд, зачаровано дивлячись на язики полум’я у каміні. – Залишилося знайти Рукавиці і Пензель.
– А Вогонь? – запитала дівчина з туго заплетеною косою кольору молочного шоколаду. Софі не бачила її обличчя, але здавалося, вона не була значно старшою за неї – можливо, їй було трохи більше вісімнадцяти років.
– Одрі, золотце, от з Вогнем все складніше, – лагідно озвався Мортем.
Запала пауза, яку порушив Леонард:
– То ви впевнені щодо цих Абсолютних Елементів?
– Абсолютно! – кивнув Мортем у відповідь. – Як нам відомо, з книги – Всесвіт створений з сімдесяти двох Літер. Шістдесят вісім охороняють Вартові. Тоді де ще чотири? Щоб прочитати Ім’я, потрібні всі Літери. Це і є, мій дорогий, Абсолютні Елементи! Чотири Літери – чотири Слова... Знайдемо їх, тоді й візьмемося до цих небесних звірів, чи як їх там. Урсула, будь добра, прочитай сімнадцятий вірш.
Жінка з чорним волоссям невдоволено відклала келих з вином, і потягнулася до книги, яка лежала біля її ніг.
– Хвилинку, – перегорнувши декілька сторінок, вона зачитала. – І стоять Чотири Звіра на варті Ім’я… це ми пропускаємо… Вхід через Створення… Бла-бла-бла… Сила Тельця. Далі Мудрість Семаеля – Орла. У Третіх Воріт – Левиний Вогонь. І от до Четвертих, ти либонь підійшов. За ним Вартові і пара Одвічних… Ох, ви ж всі чули цей вірш сотню разів! – Урсула ліниво пожбурила книгу собі за спину.
Генрі щось прокрекотів, після чого сказав вже голосніше, звертаючись до Леонарда:
– Мудрість Семаеля – тобто, Книга, яку ми насилу відшукали, відкриє тільки Другі Ворота. Без Створення – Пензля Хоула, ми не знайдемо вхід. Без Сили – Рукавиць Димитрія, не пройдемо Перші Ворота. А далі Вогонь вашого тезки Леонарда – спалить все і вся, що наблизиться до Третіх Воріт. Тому нам і потрібно знайти це Слово раніше Вартових, це дає шанс отримати дуже сильного союзника.
– Союзника? – поточнив Леонард, зробивши ковток вина.
Мортем посміхнувся.
– Це ж не може бути запальничка чи коробок сірників. Ні, це повинна бути стихія, жива енергія.
– Тобто, ми шукаємо палаючу людину, яка просто розгулює собі по вулиці посеред білого дня, – зіронізувала Одрі.
– Дотепно, – фиркнула Урсула. – А які здогадки щодо Одвічних? Це ще що за мара?..
– Може, пара запасних ключів до Четвертих воріт, – реготнув Рогволд. – А біс його знає… Майстри так нічого нам і не розповіли, забрали Книгу та й по всьому. Не справедливо якось, не вважаєте?
– Вони мають на це повне право, – сказав Мортем. – Ми не можемо підвести їх… Цей нікчемний світ отримає другий шанс! Тільки уявіть: час – це потік, який може переписати ВСЕ! Варто лише знайти три вшиві забавки і людину-феєрверк.
– Ти про Вартових не забув? – нагадав Леонард.
– Завдяки мудрості Майстрів, у нас є ціле пекло, тож ми впораємося, – осміхнувся Мортем.
Софі ще ніколи не відчувала такої відрази до когось, як зараз. Вона похитнулась, але не відступила від решітки. Захарія стурбовано позирав на неї з моменту, як впізнав одного з директорів Ліги.
Одрі зустрілась поглядом з Рогволдом.
– Ви взяли кров у тих щенят, яких підіслав міністр? – запитала вона.
– Це було простіше простого. Кров як кров, нічого особливого. Ніхто з них не є Елементом. А в неділю з ними вже буде покінчено…
Леонард зацікавлено подався вперед:
– Кров? Я про це нічого не чув…
Генрі невдоволено похитав головою. Така неосвіченість у всесвітньо важливих питаннях його порядком дратувала.
– Абсолютний Елемент, йменований як Вогонь, не може бути людиною до кінця. Енергія всередині шукає виходу, щоб не спалити тіло. І кров грає тут далеко не останню роль – вона горить, в прямому сенсі цього слова! А куди краще за все подіти сили, як не потягатися з демонами? Елемент важко вбити... Чесно кажучи, я сумніваюся, що це взагалі можливо. До того ж нам не відомо, чи він безсмертний, як і Вартові. Тому ми й зібрали всіх остолопів у ці Ігри, рано чи пізно Вогонь сам прийде нам в руки, а тим часом зосередимось на двох інших.
– О, як захопливо!
– Майстри покладають на вас великі надії, Леонард, – сказав Мортем, доливаючи вина. – А в скорому часі, вони хочуть познайомитися з вами! Це така честь… Я навіть дещо заздрю вам. Мені довелося не один рік служити їм правдою та вірою, щоб удостоїтися честі зустрічі, а варто було вам тільки переступити поріг і от – ви в числі їхніх фаворитів! Браво! – Мортем підняв келих, і вони випили, сиплячи тост за тостом.
Софі відсахнулася від решітки і встала, не в силах більше на це дивитися. Їй потрібно якомога швидше знайти мисливців. Знайти Патріка і забратися звідси… Мортем. Як він міг? Перед очима все попливло. Нудота підступила до горла.
– Софі, – ловець вже був поряд і обняв її за талію. – На тобі лиця немає… Ходімо звідси.
Вони дуже обережно покинули горище, і спустилися крізь темряву до гобелену. Плутаючись в звивистий коридорах, вони не промовили ані слова. Софі йшла, потупивши погляд і мляво, машинально переставляючи ноги. Вона була настільки занурена в роздуми про побачене, що мало не налетіла на Патріотів, які патрулювали маєток.
– Ти це чув? – сказав один із них своєму напарнику.
Захарія в останній момент встиг затягнути мисливицю у перші ж двері, за якими виявилась крихітна комірчина з верхнім одягом.
– Що?
– Тут хтось є.
– Тобі здалося.
– Потрібно все оглянути!
– Але ж…
– Це наказ!
– Слухаюсь…
Ловець пірнув з Софі до дальньої стінки, і вони сховалися за двома рядами розвішаних плащів. Тут було так тісно, що дівчині довелося обняти Захарію, вткнувшись носом йому в шию.
– Мені прикро, що все так вийшло, – прошепотів він над її вухом. – Господи, ти вся тремтиш…
Однією рукою він міцно притис Софі до себе, а іншою не припиняв гладити її по голові, доки не відчув, як вона обм’якла, розслабившись.
– Поглянь там, – почулось зовсім близько.
В комірці спалахнуло світло.
– Нікого! – гукнув патрульний, оглядаючи гардероб. – Старий маразматик, завжди понавигадує дурниць, – промимрив він і зачинив двері.
Захарія полегшено зітхнув, опершись на стінку комірки. Запах засобу проти молі, який розвісили у маленьких мішечках між одягом, неприємно лоскотав ніс. Хлопець непомітно посміхнувся: ось такі пригоди починали йому подобатися…
– Софі… – тихо покликав він.
– Що?
– Перестань дихати мені в шию.
– Це ще як розуміти? – в її голос поверталася звична інтонація крайнього незадоволення компанією ловця.
– В мене зовсім не дитяча фантазія... Просто припини.
– Та в чому твоя проблема? – Софі відступила, наскільки це було можливо в тісному приміщенні. Її брови запитально вигнулися, а погляд так і сочився отрутою – все поверталося на свої місця.
– Я майже впевнений, що в тобі…
Софі не зводила з нього погляду, який Захарії так і не вдалося зрозуміти. Він хотів ще щось сказати, але передумав. Дівчина крутнулася на місці, і мовчки, зникла між плащами. Хлопець шумно втягнув повітря, відчуваючи, як шалено стукотить серце, а потім прошепотів щось незнайомою мовою, і відправився слідом за нею.
По дорозі до кімнати їм більше не зустрічались ні Патріоти, ні гості. Очевидно, бал давно закінчився, і всі вже розійшлися по своїх номерах. Софі не знала, скільки часу вони провели на горищі і комірці в цілому. Єдине, чого вона зараз щиро хотіла – змінити незручну сукню на звичний одяг, а потім знайти Патріка і решту друзів. Адже стільки всього потрібно було розповісти! Все побачене ніяк не вкладалося в голові, але Софі твердо вирішила тримати себе в руках. Збита з пантелику – вона легка здобич.
Захарія відчинив двері – в кімнаті на них вже чекали. Патрік сидів у м’якому кріслі, знервовано позираючи на годинник над каміном. Орфей відірвався від книги, яку читав, і, глянувши на парочку, з ніг до голови вимащених у пилюці та павутинні, сказав:
– Добродію, будьте ласкаві пояснити… Де ви були аж до цієї миті?
Джульєтта не в покоях, а ніч уже минає. Ромео хвилювався і спокою не знає, – закінчив він блазнювати, отримавши хорошого запотиличника від Патріка.
– Це було того варте, – хмикнув він і повернув книгу на полицю.
– Де вас носило? – Патрік оглянув подругу. – Я так хвилювався! З тобою все гаразд?
Зрадівши що Патрік тут, Софі розсміялася. Сміх вийшов дещо істеричним, і тільки ще більше стривожив її найкращого друга.
– Дай їй хвилинку, – кивнув Зак, проходячи вглиб кімнати.
Орфей застрибнув на диван, всівшись на спинку.
– І все-таки, де вас носило? – запитав він.
Софі не знала з чого почати.
Вона розгублено затулила долонями обличчя – інформація змішалась з емоціями, які переповнювали її, і незрозумілішим чином змінювалися, від радості і полегшення до обурення і люті. Все нагадувало в’язку кашу в голові. Хлопці терпляче чекали, поки вона збереться з думками.
Гаррі в такі моменти любив повторювати: «Почни з початку…» І Софі почала… Вона розповіла все, з того самого моменту, як закінчився їхній з Леонардом танець, і до того, як вони повернулись сюди в кімнату, завбачливо упустивши деталь з коміркою і Патріотами.
Реакція мисливців не особливо відрізнялася від її власної. Орфей увесь час вставляв нецензурні репліки, а Патрік просто мовчав.
– Мені от завжди не подобався цей тип! – нарешті фиркнув Орфей, після кількох хвилин мовчання. – Ну самі подумайте – у кого з нормальних людей чорні вуха! Тільки у закінчених психів!
– Абсолютні Елементи, – повторив Патрік. – Вперше про них чую… Нам варто розповісти все Іві та Куку… Захарія, ти достатньо дізнався, щоб ми могли вранці покинути клуб?
Ловець неквапливо пройшовся до вікна, і ствердно кивнув.
– Чудово, – сказав Орфей. – Бо витримати ще один вечір серед божевільних старушенцій – вище моїх сил.
Софі оступилась і мало не впала – раптова хвиля слабкості застала її зненацька. Ноги були немов ватяні, і більше не належали їй. Перед очима все йшло обертом, у роті пересохло і гірчило. Дівчина голосно втягнула повітря.
– Я, мабуть, приляжу… а ви, тим часом, поговоріть з Івою…і Куком, – кожне слово давалося їй насилу.
Патрік підхопив її.
– Софі… Щоз то… Чорт, чому вона боса? – суворо запитав він, але ніхто не відповів. Кімната кружляла довкола, і Софі незчулась, як закружляла разом із нею.
* * *
Шум води наростав. Важкі холодні краплі торкалися шкіри, зовсім не охолоджуючи її. Мокре волосся налипло на обличчя. Софі хотіла прибрати його, але не змогла навіть пальцем поворухнути. Здавалося, всю її кров викачали, змінивши розплавленим свинцем. Кожна клітина тіла кричала від нестерпного болю. Вона тихо ахнула.
– Це не допомагає, вона вся горить…
– А ти частіше змушуй її босяка бігати холодними коридорами, ідіот!
Софі наснився сон. Це був один з тих снів, які надто реальні, щоб залишитися просто снами, і разом з тим надто маревні, щоб бути правдою.
Чиясь прохолодна рука лагідно опустилась на спітніле чоло, протерла його і пригорнула її голову до свого плеча. Софі не покидало відчуття вільного падіння. Вона, то виринала, то знову зникала у суцільній пітьмі.
– Гремуар у них, – зовсім близько озвався голос.
Хтось тихо вилаявся і запитав:
– Той, що написаний Соломоном?
– А тобі відомі інші? Семаель – лінива дупа, він не може написати навіть список щотижневих покупок. Звалив все на бідолаху Соломона.
– То от звідки у них стільки демонів.
– Так, але книга складається з кількох частин. Якщо Майстри прочитають їх всі, вони зможуть змусити Ангелів воювати проти нас.
– Хріново…
– Не те слово, брате, не те слово.
– Я зараз повернусь. – Голос ставав все тихішим, а потім і зовсім замовк, залишивши по собі лише морок. Софі хотіла розплющити очі, але не змогла. Вона засинала і думала про те, як це, заснути у сні?
В голові несподівано зазвучав найчистіший шепіт. Хтось ніжно торкався губами її вуха. Слова дражнили і вислизали, як пісок крізь пальці. Ні, вона ніколи раніше не зустрічала такого мотиву, таких прекрасних слів, теплих, як сонячні зайчики. Дівчина хотіла сказати, що ці вірші – найпрекрасніше, що вона коли-небуть чула, але все, що в неї зараз виходило – провалюватись у темінь своєї свідомості.
Скрипнули двері. Голос повернувся зі словами:
– Його тут вже немає. Він пішов.
– Навіщо він взагалі сюди з’явився? Цього не було в нашому плані, – відповів шепіт, обірвавши свою чарівну мелодію.
– Ти ж знаєш, що він нам не довіряє.
– І правильно робить…
Голос зітхнув:
– Думаю, він повинен знати в обличчя того, за ким скоро прийде.
– Не смішно! – відізвався шепіт.
– Абсолютно.
Софі була все далі від цього сну, готова зануритися у інший. Темрява огортала її, і десь далеко вона розгледіла маленьку цяточку світла – а отже, їй туди.
