Культура Київської Русі. Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Візантією—спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно, цей вплив позитивно позначався на розвиткові Русі.
На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує «Софійська азбука», виявлена С, О. Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і чотирьох слов'янських—б, ж, ш, щ. Запровадження на Русі християнства сприяло поширенню кирилиці - досконалої слов'янської писемності. Східні слов'яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув. З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та з інших великих містах відкривалися школи грамоти, в яких вчилися діти бояр, старших дружинників, духовенства. Крім державних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому Курську, де навчався в «єдиного учителя» та, за словами Нестора, швидко осягнув усі «граматикия». Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами комори свого палацу, князь Нікола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю й подарував їх Печорському монастиреві. Літописи називають волинського князя Володимира Васильовича книжником. Велику книгарню мав один із учнів Феодосія Печорського Григорій. При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладалися з іноземних мов книги — здебільшого церковні, але й філософські та юридичні трактати, твори, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії. На базі монастирських бібліотек розвинулися вітчизняні літописання, література. В Софії Київській був укладений перший давньоруський літописний звід 1037—1039 рр., написане й проголошене митрополитом Іларіоном славнозвісне «Слово о законе и благодати», створений «Изборник» 1073 р.—фактично перша давньоруська енциклопедія. В Печорському монастирі наприкінці XI—на початку XII ст. працював один із провідних літописців того часу Нестор — автор «Повести временных лет». Славу видатного публіциста мав у XII ст. Володимир Мономах, перу якого належить широко відоме «Поучение» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім», у якому з особливою силою прозвучала ідея єдності Русі.
Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на стінах храмів, ливарних формочках, посуді, берестяні грамоти, писемна культура не була привілеєм виключно духовенства та вищих феодальних кіл Київської Русі. Вона поширювалася і серед трудящих мас. Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини. В них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників. На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі.
