Голосуймо за дженкінса від 5-го округу. 8 страница

— Я останнім часом ними майже не користувався. На коротких дистанціях я доволі годящий.

Це прозвучало бодай трішечки краще, аніж зізнання, що головним, чим я тоді переймався, було бажання вшитися к чорту з реабілітаційної квартирки до того, як туди приїде Сейді.

— Ну, а наразі ти міг би скористатися оцими.

Вона побігла вперед з завидною проворністю й заговорила з жебраком на церковних сходах. На той момент, коли туди дошкандибав я, вона з ним уже торгувалася.

— Пара таких костурів коштує дев’ять доларів, а ви хочете п’ятдесят за один?

— Бодай один мені треба, щоби дістатися додому, — відповів той резонно. — А вашому приятелю, як на те скидається, потрібен один, щоб дістатися невідь-де.

— А як же тоді оте «Бог вас любить, будь добрим самарянином» і все таке?

— Ну, — почав жебрак, задумливо шкрябаючи собі щетинясте підборіддя, — Бог таки  вас любить, але ж я простий старий калічка. Якщо вам не подобаються мої умови, зробіть, як фарисеї, перейдіть на інший бік вулиці. Сам би я саме так і зробив би.

— Ніскільки не сумніваюся. А якщо я їх просто вхоплю зараз і піду собі геть, ти, дряпіжний жмикруте?

— Гадаю, ви могли б так зробити, але тоді Бог не любитиме вас більше, — сказав він і зареготав. То був надзвичайно веселий регіт як для нещасного каліки. У стоматологічному сенсі справи в нього були кращими, аніж у студебекерного ковбоя, але не так щоб аж задуже.

— Заплати йому, — сказав я. — Мені потрібен тільки один костур.

— О, я йому дам грошей. Я просто ненавиджу, коли мене намагаються наїбати.

— Леді, нехай вас не образять мої слова, але це ж сором для чоловічого населення планети Земля.

— Слідкуй за своїм ротом, — кинув я. — Це ти про мою наречену таке кажеш.

Вже була одинадцята сорок.

Жебрак не звернув на мене уваги. Він уп’явся очима в гаманець Сейді.

— На ньому кров. Ви порізалися під час гоління?

— Не намагайся виступати, ніби ти учасник шоу Саллівена, дорогенький. З тебе ніякий Алан Кінг. — Сейді видобула десятку, якою була розмахувала посеред дороги, додавши до неї дві двадцятки. — Ось, — мовила вона, віддаючи йому гроші. — Я тепер банкрут. Задоволений?

— Ви допомогли бідній калічній людині, — відповів жебрак. — Це ви мусите бути задоволена.

— Ну, я-то аж ніяк! — крикнула Сейді. — І дуже надіюсь, що твої чортові старі очі повипадають з твоєї почварної голови!

Жебрак послав мені глибокодумний погляд «як чоловік чоловіку»:

— Доправте її краще додому, Санні Джиме, а то, здаєсся мені, в неї просто зараз, отут, ’очнуться місячні.

Я підставив костур собі під праву пахву — люди, яким пощастило з їх кістками, гадають, що костур-одинак слід використовувати з травмованого боку, але це зовсім не так — і взяв під лікоть Сейді лівою рукою.

— Ходімо. Часу обмаль.

Вже коли ми віддалились, Сейді ляснула долонею себе по обтягнутому джинсами заду, озирнулася й крикнула:

— Поцілуй мене отут!

Жебрак у відповідь гукнув:

— Вертай сюди і нагнися, медова моя, це я тобі подарую безплатно!

 

10

 

Ми йшли вздовж Північної Перл-стрит… тобто, це Сейді йшла, а я радше шкандиляв. З костуром почувалося у стократ краще, але несхоже було, що ми дістанемося перехрестя Х’юстон і В’язової раніше дванадцятої тридцяти.

Попереду виднілося риштування. Хідник вів попід нього. Я спрямував Сейді на інший бік вулиці.

— Джейку, навіщо заради…

— Бо воно завалиться на нас. Повір моєму слову.

— Нам треба поїхати. Нам насправді треба… Джейку? Чому ти зупинився?

Я зупинився тому, що життя — це пісня, а минуле гармонізується. Зазвичай ті гармоніки нічого не означають (так я тоді думав), але вряди-годи якийсь відважний мандрівник до Країни Було може котроюсь з них скористатися до діла. Я молив усім своїм серцем, щоб це був саме той випадок.

Припаркований на розі Перл-стрит і Сан-Хасінто, стояв кабріолет «Форд-Санлайнер» випуску 1954 року. Мій був червоним, а цей темно-синім, проте все ж таки… можливо…

Я поспішив до нього й посмикав пасажирські дверцята. Замкнені. Звісно. Інколи отримуєш якийсь передих, але щоб повсякчас на дурничку? Ніколи.

— Ти збираєшся кинути перемичку на запалювання?

Я поняття не мав, як це робиться, хоча мав підозру, що важче, аніж це показували в «Хроніках Бурбон-стрит». Але знав, як підняти костур, тож методично гатив кутом його підпахвеного сідельця у вікно, поки воно не перетворилося на потріскану глазур, прогнувшись досередини. Ніхто на нас не дивився, бо нікого не було на хіднику. Всі події відбувалися на південний схід звідси. Звідтіля до нас долітало прибійне ревіння товпищ, які зараз збиралися на Головній вулиці в очікуванні прибуття Кеннеді.

Бездрузкове скло провисло. Я обернув костур іншим боком і кінцем з гумовим на ньому копитом попхнув скло всередину. Комусь з нас доведеться сісти позаду. Тобто, якщо взагалі вдасться поїхати. Ще в Деррі я був зробив собі дублікат ключа запалювання і приліпив його клейкою стрічкою до дна бардачка, накривши паперами. Може, й цей хлопець зробив так само? Може, саме цей гармонійний обертон сягає аж так далеко. Малоймовірно… але ймовірність того, що Сейді знайде мене на Мерседес-стрит, була такою мильною, що хоч у небо її пузирем пускай, але ж зрослося. Я натиснув хромовану кнопку на бардачку цього «Санлайнера» і почав лапати всередині.

«Гармон ізуйся, сучий ти сине. Прошу, гармонізуйся. Допоможи мені бодай тут і тепер».

— Джейку? Чому ти вважаєш, ніби…

Мої пальці щось намацали, і я витяг бляшаночку від льодяників для горла «Сакретс». Відкривши її, я знайшов там не один ключ, а цілих чотири. Я не знав, що можна було відімкнути іншими трьома, але той, який був потрібен мені, я впізнав відразу. Я впізнав би його в суцільній темряві, просто за формою.

Бодай мені грець, я обожнював цю машину.

— Бінго, — промовив я і ледь не завалився, коли вона вхопила мене в обійми. — Ти кермуй, серденько. Я сяду позаду, хай коліно трохи відпочине.

 

11

 

Ясно було, що не варто навіть потикатися на Головну вулицю; її вже мусили б заблокувати рогатками та поліцейськими автомобілями.

— Їжджай по Пасифік-авеню, допоки буде можливо. А потім вже бічними вулицями. Просто тримайся правіше гамору натовпу і все буде окей.

— Скільки у нас іще часу?

— Півгодини.

Насправді залишалося двадцять п’ять хвилин, але я гадав, що півгодини звучить трохи оптимістичніше. Крім того, я не бажав від неї каскадерської їзди, через яку ми ще швидше могли потрапити в халепу. Час ми ще мали — теоретично принаймні, — але ще одна аварія, і нам гаплик.

Вона обійшлася без жодних трюків, але машину гнала безстрашно. В одному місці ми побачили впале поперек вулиці дерево (звичайно, аякже), і вона, стрибнувши на бордюр, об’їхала його по хіднику. Ми дісталися аж до перехрестя Північної Рекорд-стрит і Гейверміл. Далі їхати стало неможливо, бо останні два квартали вздовж Гейверміл — аж до того місця, де вона перетиналася з В’язовою, — перетворилися на суцільну парковку. Чоловік з помаранчевим прапорцем махнув нам, щоб заїжджали.

— П’яа баа’сів, — сказав він. — Лю’оньки, тут до Головної дві ’вилини пішки, у вас ще куупа часу. — Утім, сумнів зблиснув у його очах, коли він помітив мій костур.

— Я повний банкрут, — сказала Сейді. — Я тоді не брехала.

Я витяг гаманець і дав чоловіку п’ятірку.

— Поставте машину поза тим «Крайслером», — порадив він. — Я’рааз увійде хорошенько, тісненько.

Сейді тицьнула йому ключа.

— Самі поставте хорошенько-тісненько. Ходімо, серденько.

— Агов, вам не туди! — гукнув парковщик. — У той бік В’язова! Вам треба на Головну! Він нею під’їжджатиме!

— Ми знаємо, що робимо! — гукнула у відповідь Сейді. Я сподівався, що вона має рацію.

Ми пробиралися між щільно запаркованими машинами, перед вела Сейді. Поспішаючи слідом, я вигинався й вертівся на костурі, намагаючись ухилятися від відстовбурчених бокових люстерок. Вже долітали звуки локомотивів і брязкання товарних вагонів на залізничному дворі позаду Книгосховища.

— Джейку, ми залишаємо за собою слід з милю завширшки.

— Я знаю. Я маю план. — Величезне перебільшення, але звучало гарно.

Ми вийшли на В’язову, і я показав на будівлю через вулицю за два квартали від нас.

— Там. Це там він засів.

Вона глянула на причаєний червоний куб з його всевидючими вікнами, а потім обернулась до мене з лицем, в розширених очах якого застигла відраза. Я спостерігав — з цікавістю клініциста, — як великими сиротами взялася шкіра в неї на шиї.

— Джейку, воно ж моторошне!

— Я знаю.

— Але… що в ньому таке зловредне?

— Все. Сейді, нам треба поспішати. Ми вже запізнюємося.

 

12

 

Ми по діагоналі перетнули В’язову, я шкутильгав ледь не бігом. Найбільший натовп зібрався вздовж Головної вулиці, але чимало було народу і в парку Ділі-Плаза, і на В’язовій перед Книгосховищем. Люди товпилися вздовж бордюру аж до Потрійного проїзду під залізничним мостом. Дівчата сиділи на плечах у парубків. Діти, котрі вже невдовзі панічно верещатимуть, безжурно вимазували собі личка морозивом. Я побачив продавця сніжкових ріжків і жінку, котра просила по долару за фото Джека і Джекі у вечірньому вбранні.

На той момент, коли ми досягли тіні Книгосховища, я вже обливався потом, пахва у мене вила від постійного тиску костура, а ліве коліно опоясало вогняне реміняччя. Я його ледве міг згинати. Поглянувши вгору, я побачив працівників Книгосховища, що стирчали у вікнах. Нікого я не побачив у тому вікні, що містилося на південно-східному розі шостого поверху, але Лі мусить бути там.

Я поглянув собі на годинник. Дванадцята двадцять. Про наближення кортежу ми здогадувались за ревищем голосів, що здіймалося звіддаля Нижньої Головної вулиці.

Сейді взялася за двері, а потім кинула на мене мученицький погляд: «Замкнено!»

Усередині я побачив чорного чоловіка у хвацько нацупленому кашкеті. Він курив сигарету. Ел був великим любителем приміток на берегах у своїх нотатках і наприкінці він — либонь, мимохідь, недбалою рукою — написав імена кількох колег по роботі Лі. Я не переймався їх запам’ятовуванням, бо не вбачав жодної можливої причини, за якої б вони могли стати мені у пригоді. Поряд з одним із тих імен — я не мав сумнівів: тим, що належить цьому парубку в пласкому кашкеті — Ел написав: «Перший, котрий п ідпав під підозру (мабуть, бо чорний)». Ім’я було незвичним, але я все одно не міг його зараз пригадати, чи тому, що громили на чолі з Ротом вибили його мені з голови (разом з усякою іншою інформацією), чи через те, що недостатньо цим цікавився від початку.

Або тому, що минуле було опірним. Та яке це мало значення? Мені його не згадати. Це ім’я тепер невідь-де.

Сейді забарабанила в двері. Чорний парубок в кашкеті стояв і апатично дивися на неї. Затягнувся сигаретою, а потім помахав їй тильним боком долоні: «Ідіть собі, леді, йдіть».

— Джейку, придумай що-небудь! ПРОШУ!

Дванадцята двадцять одна.

Незвичне ім’я, так, але чому саме воно здалося мені незвичним? Я здивувався, бо зрозумів, що згадав причину.

— Бо воно дівоче, — промовив я.

Сейді обернулась до мене. Щоки геть червоні, окрім шраму, що випинався білим джгутом.

— Що?

Зненацька я забарабанив по склу.

— Бонні! — закричав я. — Агов, Бонні Рей! Впустіть нас! Ми знайомі Лі! Лі! ЛІ ОСВАЛЬДА!

Він упізнав ім’я і перетнув фойє дражливо непоспішливою ходою.

— А я й не знав, що в цьо’о сучо’о сина мо’уть бути друзі, — сказав Бонні Рей Вільямс, відчиняючи двері, й відступив вбік, коли ми ринулися всередину повз нього. — Він, мабуть, у кімнаті відпочинку, дивиться на президента з рештою…

— Слухайте мене, — перебив я. — Я не його друг, і він не в кімнаті відпочинку. Він на шостому поверсі. Я гадаю, він задумав застрелити президента Кеннеді.

Великий парубок весело розсміявся. Кинув сигарету на підлогу й розчавив її підошвою свого робочого чобота.

— Той миршавий засцика не має яєць на те навіть, аби утопити кошенят у мішку. Він тіль’о на те й здатен, шо сидіти десь у кутку й читати книжки.

— Я вам кажу…

— Я підіймуся на другий. Якщо хо’ мо’ете зі мною, без проблем, я гадаю. Але тіль’о не ка’іть більш ніяких дурниць про Лілу. Це ми його тут так кличемо — Ліла. Застрелити президента! ’осподи! — Він помахав нам рукою й посунув геть.

Я подумав: «Тоб і б у Деррі, Бонні Рей. Це там вони спеціалізуються на тому, щоб не бачити те, що відбувається просто в них перед очима».

— На сходи, — мовив я до Сейді.

— Ліфтом могло би бути…

Це могло би бути кінцем всяких шансів, які в нас іще залишилися.

— Він застрягне між поверхами. На сходи!

Я вхопив її за руку й потягнув за собою. Сходовий просвіт тягнувся тісною глоткою, а дерев’яні стояки вичовганих за довгі роки щаблів були хисткими. Ліворуч ішли заіржавлені перила. Біля підніжжя сходів Сейді обернулася до мене:

— Віддай мені револьвер.

— Ні.

— Тобі нізащо не встигнути. А я доберуся. Віддай револьвер.

Я мало не віддав. Не те, щоби вважав, ніби саме я заслуговую на нього. Тепер, коли насправді надійшов вододільний момент, не мало значення, хто зупинить Освальда, аби тільки бодай хтось це зробив. Але ми були лише за крок від розлютованої машини минулого, і нехай я буду проклятий, якщо дозволю Сейді зробити той ризикований останній крок поперед мене, щоб опинитися втягнутою в тлумовище приводних ременів і різаків.

Я усміхнувся, а потім нахилився і поцілував її.

— Викликаю на перегони, — сказав я і рушив угору сходами. Через плече я докинув: — Якщо раптом засну, він належить тобі!

 

13

 

— Ви, люди, якісь наче бо’евільні, — дочув я злегка протестуючий голос Бонні Рея Вільямса.

А потім слідом за мною застукотіли кроки Сейді. Справа я налягав на костур — не просто спирався, а буквально стрибав на ньому, — а зліва хапався за перила. Револьвер у кишені піджака метлявся, б’ючи мене по стегну. Коліно в мене вило. Я йому дозволяв, хай реве.

Вибравшись на майданчик другого поверху, я зиркнув на годинник. Дванадцята двадцять п’ять. Ні; двадцять шість. Я чув, що ревіння натовпу все ще наближається, хвиля, яка ось-ось розіб’ється. Кортеж минає перехрестя Головної та вулиці Генрі Ервея, Головної та вулиці Екарда, Головної та Польової. Через дві хвилини — три найбільше — він досягне Х’юстон-стрит, заверне праворуч і зі швидкістю п’ятнадцять миль за годину покотиться повз стару будівлю Далласького суду. Від того моменту президент Сполучених Штатів стане доступною ціллю. Крізь 4-кратний приціл гвинтівки Манліхер-Каркано подружжя Кеннеді й Коннолі виглядатимуть великими, як актори на екрані Лізбонського драйв-іну. Проте Лі зачекає трішечки довше. Він не камікадзе; йому хочеться втекти. Якщо він вистрелить зарано, президентські охоронці в машині, що рухається в голові колони, помітять спалах і почнуть стріляти у відповідь. Він зачекає поки їхня машина — і президентський лімузин — повернуть на закрут В’язової вулиці. Він не просто кілер, цей курваль підлий вбивця в потилицю.

Я мав ще три хвилини.

А може, лише дві з половиною.

Сходи між другим і третім поверхами я атакував, ігноруючи біль у коліні, женучи себе вгору, як марафонець, котрим я, по суті, й був наприкінці довгого забігу.

Знизу донеслися крики Бонні Рея, серед яких я дочув «ска’ений хлоп» та «ка’е, Л іла стрелить».

Поки не подолав половини прогону між другим і третім поверхами, я відчував, як Сейді плескає мене по спині, мов наїзниця, котра підганяє свого коня бігти швидше, але далі вона трохи відстала. Я почув її хекання й подумав: «Забагато сигарет, моя мила». Коліно в мене вже не боліло; біль тимчасово було поховано під потужним сплеском адреналіну. Ліву ногу я намагався ставити якомога пряміше, най справа костур робить свою роботу.

Поворот. Далі четвертий поверх. Тепер уже й я хекав, а сходи здавались крутішими. Як гора. Сідельце жебрацького костура в мене під правою пахвою стало слизьким від поту. Мені било в голову; у вухах гуло від криків вітальних натовпів знизу, з вулиці. Око моєї уяви широко розчахнулося, і я побачив наближення кортежу: машина служби безпеки, потім президентський лімузин з мотоциклетним ескортом, копи Далласького департаменту поліції їдуть на «Харлі-Девідсонах», у чорних окулярах і білих шоломах, з ремінцями, застебнутими на підборіддях.

Ще поворот. Костур підбився, потім вирівнявся. Знову вгору. Глухо гупає костур. Тепер я вже чую тирсу, запах ремонтних робіт на шостому поверсі: там старі дошки підлоги міняють на нові. Щоправда, не з того боку, де Лі. Південно-східний кут Лі має в повному своєму розпорядженні.

Я збіг на майданчик п’ятого поверху і зробив останній поворот, хапаючи роззявленим ротом повітря, мокра ганчірка сорочки липне на засапаних грудях. Пекучий піт забігає мені в очі, і я його зморгую.

Три картонні коробки з трафаретними написами: «ДОРОГИ НАВСІБІЧ», ЧИТАНКА ДЛЯ 4-го і 5-го КЛАСІВ загороджували сходи на шостий поверх. Балансуючи на правій нозі, я вперся кінцем костура в одну з них, коробка посунулась. Поза собою я чув Сейді, вона була між четвертим та п’ятим поверхами. Отже, схоже, я був правий, залишаючи в себе револьвер, хоча хто міг насправді знати? Судячи з мого власного досвіду, усвідомлення того, що саме на тобі лежить основна відповідальність за зміну майбутнього, змушує бігти швидше.

Я протиснувся крізь створений мною між коробками проміжок. Для цього мені довелося на секунду перенести всю вагу на ліву ногу. Вона видала крик болю. Я простогнав і, щоб утриматись від падіння сторч головою на сходи, вхопився за перила. Глянув на годинник. Він показав дванадцять двадцять вісім, але якщо він відстає? Натовп іще гуде.

— Джейку… заради Бога, поспіши, — Сейді ще не досягла майданчика п’ятого поверху.

Я рушив вгору останнім прогоном, і галас натовпу почав всотуватися у велику тишу. Коли я досяг верху, не існувало вже нічого, окрім хрипкого дихання та запеклого гупання мого надсадженого серця.

 

14

 

Шостий поверх Техаського сховища шкільних підручників являв собою притінений квадрат, поцяткований острівцями складених одна на одну картонних коробок. Верхнє світло горіло там, де міняли підлогу. Його було вимкнуто в тому кінці, де Лі Освальд за сотню секунд чи й того менше планував увійти в історію. На В’язову вулицю дивляться сім вікон, п’ять посередині великі, напівкруглі, ті, що по краях, квадратні. Шостий поверх, притемнений біля виходу зі сходів, але наповнений імлистим світлом там, де він дивиться на В’язову вулицю. Завдяки плаваючій у повітрі порохняві, що летіла відтіля, де міняли долівку, падаючі у вікна сонячні промені здавались тугими, хоч їх ріж. Проте той сніп світла, що падав у вікно в південно-східному кутку, ховався за барикадою з книжкових коробок. Снайперське гніздо містилося навпроти мене, по діагоналі, що тягнулася через все приміщення з північного заходу на південний схід.

Поза тією барикадою, освітлений сонцем, перед вікном стояв чоловік із гвинтівкою. Сутулився, визирав. Вікно було відкрито. Легкий вітерець куйовдив чоловіку волосся, ворушив комірець сорочки. Він уже підводив гвинтівку.

Я незграбно кинувся бігом, огинаючи піраміди коробок, намацуючи в кишені револьвер 38-го калібру.

— Лі! — закричав я. — Зупинися, сучий ти сину!

Він обернув голову і глянув на мене, очі розширені, щелепа відвисла. Якусь мить він був просто Лі — парубком, котрий сміявся, граючись зі своєю донею Джун у ванні, тим, хто подеколи обнімав свою дружину, цілуючи її закинуте до нього обличчя — а тоді його тонкий, ніби святенницький, рот скривився в гидливій гримасі з оголеними верхніми зубами. Він ураз перетворився на щось моторошне. Сумніваюсь, щоб ви в це повірили, але клянуся, це суща правда. Він перестав бути людиною, а натомість став тим демонічним привидом, який відтоді повсякчас переслідує Америку, спотворюючи її завзяття, паскудячи кожний з її добрих намірів.

Якщо я дозволю цьому трапитись.

Знову піднісся шум натовпу, тисячі людей аплодують, щосили вигукують привітання. Я чув їх, і Лі чув також. Він розумів, що це означає: тепер або ніколи. Він вихором вертнувся назад до вікна і впер приклад гвинтівки собі в плече.

Я мав револьвер, той самий, яким був застрелив Френка Даннінга. Не схожий  на нього; у той момент це був той самий револьвер. Я вважав так тоді, вважаю так і тепер. Курок намагався зачепитися за підкладку кишені, але я її прорвав і витяг револьвер.

Я вистрелив. Попав зависоко, вирвало скалки з верхньої частини віконної рами, але цього вистачило, щоб урятувати життя Джону Кеннеді. Освальд здригнувся від звуку мого пострілу і 10-грамова куля з його Манліхер-Каркано теж пішла зависоко, розтрощивши вікно в будівлі окружного суду.

Знизу нас залунали нестямні крики, вереск. Лі знов обернувся до мене, лице його було маскою люті, ненависті й розчарування. Він знову підвів свою гвинтівку, і цього разу він цілитиметься не в президента Сполучених Штатів Америки. Він клацнув затвором — клак-клак — і я вистрелив у нього знову. Хоча я вже подолав три чверті шляху і стояв менш ніж за двадцять п’ять футів від нього, я знову промазав. Я помітив, як сіпнувся бік його сорочки, але то і все.

Мій костур вдарився об купу коробок. Я оступився ліворуч, змахнувши рукою з револьвером, щоб утримати рівновагу, але дарма. На мить я згадав, як того дня, коли я вперше побачив Сейді, вона буквально впала мені до рук. Я вже знав, що буде далі. Історія себе не повторює, але гармонізується, і в результаті зазвичай виходить диявольська музика. Цього разу я був тим, хто спіткнувся, і в цьому полягала вирішальна різниця.

Я більше не чув її на сходах… але чув її поспішливі кроки.

— Сейді, падай! — закричав я, але голос мій потонув у гуркоті Освальдової гвинтівки.

Я відчув, як куля майнула поверх мене. Почув, як скрикнула Сейді.

Пролунали нові постріли, цього разу знадвору. Президентський лімузин рвонув уперед і на шаленій швидкості помчав до Потрійного проїзду, дві подружні пари у ньому пригнулися, тримаючись одне за одного. Але автомобіль служби безпеки зупинився на протилежному боці В’язової, біля Ділі-Плази. Копи на мотоциклах стали посеред вулиці, а щонайменше чотири десятки людей діяли як корегувальники, показуючи руками на те вікно шостого поверху, в якому ясно було видно сухорлявого чоловіка в синій сорочці.

Я почув торох-торох, такі звуки, ніби град сиплеться на землю. То були кулі, що не попали у вікно і били в цеглу обабіч чи вище нього. Чимало з них не промазали. Я побачив, як спухає на Лі сорочка, немов вітер почав дути під нею — червоний вітер, що прориває діри в тканині: ось над правим соском, ось на грудині, третя там, де мусить бути його пупок. Четвертою йому розірвало горло. Він танцював, немов якась лялька, у млистому, насиченому тирсовим пилом світлі, і та оскалена, гидлива гримаса не покидала його обличчя. Він не був людиною наприкінці, я вам це кажу; він був чимось іншим. Тим, що влізає в нас, коли ми прислухаємося до наших найгірших янголів.

Дурна куля поцілила в один з верхніх світильників, луснула лампа, загойдавшись на дроті. Інша куля зірвала верх голови невдалому вбивці президента, точно так, як сам Лі був зірвав верх голови Кеннеді в тому світі, з якого прибув сюди я. Він завалився на свою барикаду з коробок, попхнувши їх шкереберть по підлозі.

Крики знизу. Хтось волає: «Чоловік упав, я бачив, як він упав!»

Біг, наближення тупоту ніг. Я шпурнув поковзом револьвер у бік тіла Лі. У мене залишалось достатньо присутності здорового глузду, аби розуміти, що мене нещадно битимуть, можливо навіть уб’ють люди, котрі біжать зараз вгору сходами, якщо побачать мене зі зброєю в руці. Я почав підводитися, але коліно більше не тримало мене. Проте, це було, мабуть, навіть на краще. Мене, можливо, не видно було з В’язової вулиці, але якщо навпаки, звідти відкриють вогонь по мені. Тож я поповз туди, де лежала Сейді, поповз, підтягуючи себе на руках, а моя ліва нога волочилася позаду, як якір.

Перед її блузи просяк кров’ю, але я побачив діру. Вона містилася трішки вище тієї лінії, де здіймаються груди, прямо по центру її грудини. Кров лилася і з рота, Сейді давилася нею. Я підсунув під неї руки й підняв її. Її очі не відривалися від моїх. Яскраві від притуманеного осяяння.

— Джейку, — прохрипіла вона.

— Ні, серденько, не треба говорити.

Вона не зважала, а втім — коли таке взагалі бувало?

— Джейку, президент!

— В безпеці.

Я його не бачив взагалі-то цілим і неушкодженим, оскільки лімузин рвонув геть, але я бачив, як смикнувся Лі, посилаючи свою єдину кулю на вулицю, і цього мені було достатньо. І Сейді я все одно сказав би, що він цілий, як би воно там насправді не було.

Її очі заплющились, потім розкрилися знову. Кроки тепер вже звучали дуже близько, вони вже завернули з майданчика п’ятого поверху й атакували останній прогін. Далеко внизу натовп ревів від збудження й збентеження.

— Джейку.

— Що, серденько?

Вона усміхнулась.

— Як ми танцювали!

Коли прибули Бонні Рей та інші, я сидів на підлозі, тримаючи її на руках. Вони протупотіли повз мене. Скільки їх було, не знаю. Можливо, четверо. Або восьмеро. Або дюжина. Нащо мені було дивитись на них. Я колисав Сейді, притискаючи її голову собі до грудей, дозволяючи її крові просякати мою сорочку. Мертву. Мою Сейді. Вона потрапила в ту машину, зрештою.

Я ніколи не був плаксієм, але майже кожний чоловік, втрачаючи свою кохану жінку, стає ним, ви хіба не так думаєте? Так. А я ні.

Бо я знав, що мусить бути зроблено.

 

 

Частина 6

Містер Зелена Картка

 

 

Розділ 29

 

 

1

 

Я не перебував під арештом у формальному сенсі, але мене затримали, відвізши до поліцейської дільниці в патрульному автомобілі. Наприкінці цієї поїздки люди — дехто з них репортери, проте здебільшого прості громадяни — гатили у вікна, зазирали досередини. Якось безсторонньо, відчужено, я думав, що ось зараз мене можуть витягти, а там і лінчувати за замах на вбивство президента. Мені це було байдуже. Що мене найбільше хвилювало, це моя скривавлена сорочка. Я хотів її зняти; і я ж хотів носити її довіку. То була кров Сейді.

Ніхто з копів на передньому сидінні не ставив мені жодних запитань. Я гадаю, хтось наказав їм не робити цього. А якби вони мене таки про щось спитали, я б не відповів. Я був зайнятий думками. Я міг їх думати, бо холодність знову огортала мене. Я одягався в неї, немов у панцир. Я міг все виправити. Я можу все виправити. Але спершу мені доведеться відбути балачки.

 

2

 

Мене посадили до кімнати, що була білою, як крига. Там стояв стіл і три тверді стільці. На один з них я й сів. Ззовні дзвонили телефони, стрекотали телетайпи. Туди-сюди ходили люди, голосно балакали, подеколи кричали, подеколи сміялися. Сміх той звучав істерично. Так люди сміються, коли розуміють, що чудом уникли небезпеки. Врятувались від кулі, так би мовити. Можливо, так сміявся Едвін Вокер увечері десятого квітня, коли, говорячи з репортерами, вичісував собі з волосся скляні осколки.

Ті самі два копи, котрі привезли мене з Книгосховища, обшукали мене й забрали мої речі. Я спитав, чи можу залишити собі два останніх пакетики порошку Гуді. Копи порадились між собою, потім розірвали пакетики й випорожнили їх на покритий шрамами від сигаретних опіків і вирізаних на ньому ініціалів стіл. Один з них, послинивши палець, покуштував порошок і кивнув: «Води?»

— Ні. — Я згріб порошок і висипав собі до рота. Той був гірким. Мені це подобалось.

Один коп вийшов. Другий попрохав у мене мою скривавлену сорочку, котру я неохоче зняв і віддав йому. Потім наставив на нього палець.

— Я розумію, це доказ, але ви мусите ставитися до неї з повагою. Кров на ній належить жінці, яку я кохав. Для вас це може нічого не значити, але це також кров жінки, котра допомогла запобігти вбивству президента Кеннеді, і це щось важить.

— Нам лише треба визначити тип крові.

— Гаразд. Але вона входить до переліку моїх особистих речей. Я хочу отримати її назад.

— Звичайно.

Повернувся той коп, котрий виходив, він приніс просту білу нижню сорочку. Вона була схожа на ту, яка була на Освальді — чи то могла б бути на ньому — на фото, зробленому щойно після його арешту в кінотеатрі «Техас».

 

3

 

Я прибув до маленької білої кімнати для допитів о першій двадцять. Приблизно через годину (точно я судити не можу, бо там не було годинника, а мій новий «Таймекс» забрали разом з рештою моїх особистих речей) ті самі двоє копів привели мені приятеля, фактично старого знайомого: з великим чорним саквояжем сільського лікаря до кімнати увійшов доктор Малколм Перрі. Я зустрів його без особливого здивування. Він був тут, у поліцейському відділку, бо не мусив зараз виймати у шпиталі Паркленд фрагменти кулі й кісток з мозку Джона Кеннеді. Ріка історії вже почала текти в новому напрямку.