Лекции.Орг


Поиск:




Бізнесмена знайдено вбитим на місцевому цвинтарі 17 страница




Почали повертатися погані сни. Снилося Джимла.

Я кинув стежити за де Мореншильдом і почав вирушати в довгі прогулянки, що починалися після полудня, а завершувалися поверненням на Західну Нілі-стрит о дев’ятій, а то й о десятій годині вечора. Я ходив і думав про Лі, котрий тепер працював помічником друкаря в одній із Даллаських компаній мистецького друку, яка називалася «Джагерз-Чайлз-Стовол». Або про Марину, котра тимчасово жила зараз у недавно розлученої жінки на ім’я Еліна Голл. Пані Еліна працювала в дантиста Джорджа Бухе, і саме він, цей дантист, був за кермом пікапа того дня, коли Марина з Джун виїхали з тієї діри на Мерседес-стрит.

Але найбільше я думав про Сейді. Знову й знову про Сейді. І про Сейді знову.

Під час однієї з тих прогулянок я, окрім звичного пригнічення, відчув спрагу і, зайшовши до місцевої корчми, що звалася «Плющ», замовив собі пива. Там мовчав музичний автомат і публіка сиділа незвично тихо. Тільки коли офіціантка принесла й поставила переді мною кухоль, сама вмент обернувшись до телевізора, що висів на стіні поза шинквасом, я второпав, що всі тут зараз дивляться на того чоловіка, якого я прибув рятувати. Він був блідим, серйозним. Темні кола виднілися в нього під очима.

— Для припинення нагромадження наступальної зброї впроваджується жорсткий карантин всіх кораблів, які перевозять на Кубу наступальну зброю. Всі кораблі, всіх типів, які прямують до Куби, якщо вони транспортують зброю масового враження, буде повернуто на зворотній курс.

— Ісусе Христе! — промовив якийсь чоловік у ковбойському капелюсі. — Шо він собі думає, шо на це мусять ро’ити русскі?

— Стули пельку, Білле, — гукнув бармен. — Нам треба це послухати.

— Такою буде політика нашої країни, — продовжував Кеннеді. — Розглядати будь-яку ядерну ракету, запущену з Куби проти будь-якої країни в Західній півкулі, як напад Радянського Союзу на Сполучені Штати, що спричинить повномасштабний удар у відповідь по Радянському Союзу.

Застогнала, вхопившись за живіт, жінка в кінці шинкваса. Чоловік, що сидів з нею поряд, обняв її, вона схилила голову йому на плече.

Я побачив на обличчі в Кеннеді страх і рішучість рівною мірою. А що ще я побачив — так це енергію життя, повну відданість довіреній йому роботі. Йому залишалося рівно тринадцять місяців до зустрічі з кулею вбивці.

— Як необхідний захід, я посилив нашу військову базу в Гуантанамо і вже сьогодні евакуював звідти членів сімей нашого персоналу.

— Питво усім присутнім за мій рахунок, — раптом оголосив Ковбой Білл. — Бо схоже вже на кінець шляху, амігос. — Він поклав дві двадцятки поряд зі своєю чаркою, але бармен ані рукою не ворухнув, щоби їх забрати. Він дивився на Кеннеді, котрий якраз закликав пана Хрущова усунути «цю таємну, необачну, провокаційну загрозу миру у всьому світі».

Офіціантка, котра приносила мені пиво, непохитно тверда й несхильна до рюмсань фарбована білявка років п’ятдесяти, раптом вибухнула сльозами. Це поклало край моїм сумнівам. Я підвівся зі стільця, зигзагами пройшов між столами, сидячи за якими, наче слухняні діти, чоловіки й жінки не відривалися очима від телевізора, і прослизнув до однієї з телефонних кабінок, що стояли біля машини «Скі-Болл».

Телефоністка сказала мені, що за перші три хвилини розмови я мушу вкинути сорок центів. Я вкинув два четвертаки. Апарат сито дзеленькнув. Притишено до мене долітали слова Кеннеді, котрий продовжував говорити тим своїм гугнявим ново-англійським голосом. Тепер він звинувачував радянського міністра закордонних справ Андрія Громико в тому, що той брехун. Хто б сумнівався.

— З’єдную, сер, — озвалася телефоністка. А далі бовкнула: — Ви зараз слухаєте президента? Якщо ні, ви мусите ввімкнути радіо або телевізор!

— Я слухаю, — відповів я. Сейді, мабуть, також. Сейді, чий чоловік уже встиг був випустити з себе багацько апокаліптичного лайна, гладенько полакованого науковими термінами. Сейді, чий дружок-політик, випускник Єльського університету, казав їй, що щось серйозне мусить виприщитися в Карибському регіоні. Нова гаряча точка; можливо, Куба.

Я поняття не мав, що скажу, щоб її заспокоїти, але з цим проблеми не виникло. Телефон дзвонив і дзвонив. Мені це не подобалося. Де вона може бути в понеділок, о пів на дев’яту вечора, в Джоді? В кіно? Мені в це не вірилося.

— Сер, ваш абонент не відповідає.

— Я знаю, — сказав я і скривився, почувши, як з мого власного рота вискочила улюблена фраза Лі.

Я повісив слухавку, і мої четвертаки брязнули в лоток повернення монет. Я вже було націлився вкинути їх знову до апарата, але передумав. Що доброго мені подарує дзвінок до міз Еллі? Мене занесено до її списку злісних порушників. І в такому ж списку Діка я, либонь, теж. Обоє скажуть мені, щоб не пхав носа до чужих справ.

Коли я повернувся до бару, Волтер Кронкайт показував зроблені U-2 знімки радянських ракетних баз, які там будуються. Говорив, що багато членів Конгресу намовляють Кеннеді, щоби той віддав наказ їх бомбардувати або терміново ініціював повномасштабне вторгнення. Уперше в історії американські ракетні бази і Стратегічне командування ВПС перейшли в стан готовності DEFCON-4.

— Невдовзі американські бомбардувальники Б-52 почнуть баражувати впритул до кордонів Радянського Союзу, — говорив Кронкайт тим своїм глибоким, заворожливим голосом. — І — це очевидно для всіх нас, тих, хто відстежував події останніх семи років цієї дедалі більш зловісної холодної війни, — ймовірність помилки, потенційно згубної помилки, зростає з кожною новою ескалацією…

— Не чекай! — заволав чоловік, що застиг біля більярдного столу. — Бомбардуй уже зараз тих клятих хуєсосів коммі, щоб аж лайно з них летіло!

На цю кровожерливу репліку пролунало кілька протестуючих вигуків, але вони потонули у загальному шквалі аплодисментів. Я вийшов із «Плюща» й підтюпцем побіг на Нілі-стрит. Діставшись туди, я стрибнув до «Санлайнера», і його колеса закрутилися в бік Джоді.

 

8

 

Я мчав по шосе 77 навздогін за променями власних фар, а по радіо, яке в моїй машині знову працювало, не подавалося нічого іншого, окрім дедалі жахливіших страв. Навіть діджеї підхопили ядерну лихоманку, заговоривши фразами на кшталт: «Господи, благослови Америку» та «Тримаймо порох сухим». Коли діджей радіостанції КЛІФ заграв «Бойовий гімн Республіки», я вимкнув приймач. Це вже занадто було схоже на те, що відбувалося після атак 11.09.2001.

Я «втоптав педаль в метал» і не відпускав її, незважаючи на страждання «Санлайнера» і на ту стрілку, яка на циферблаті ТЕМПЕРАТУРА ДВИГУНА уже підповзала до найвищої позначки. Всі дороги лежали майже геть порожніми, тому вже близько пів на першу ночі двадцять третього жовтня я завернув на під’їзну алею Сейді. Її жовтий «Фольксваген-Жук» стояв перед зачиненими воротами гаража, і світло горіло у нижніх вікнах, але на мій дзвінок у двері ніхто не відгукнувся. Я обійшов будинок і забарабанив у кухонні двері, але також без усякого результату. Мені подобалося це дедалі менше.

Вона ховала запасний ключ під сходинкою задніх дверей. Виловивши його, я дозволив собі ввійти в дім. У ніс мені вдарив безпомилковий дух віскі й застояний сморід сигарет.

— Сейді?

Тиша. Я перетнув кухню й опинився у вітальні. На низенькому столику перед диваном стояла вщент заповнена недопалками попільниця, лежали чимсь залиті журнали «Лайф» і «Лук». Торкнувшись їх, я понюхав свої пальці. Скотч. Зараза.

— Сейді?

Тепер я дочув ще й інший запах, який добре пам’ятав по запоях Кристі: гострий настій блювотини.

Я кинувся коротким коридорчиком по інший бік вітальні. Там стояли, одні проти інших, двоє дверей, одні вели до її спальні, інші до кімнатки, що слугувала кабінетом. Вони були закриті, але прочинені були двері ванної в кінці коридору. Безжальні флуоресцентні лампи освітлювали заляпані блювотинням вінця унітаза. А ще було й на рожевих кахлях підлоги, і на краю ванни. На умивальнику, біля мильниці, стояв аптечний слоїк. Без кришки. Я побіг до спальні.

Вона лежала поперек зім’ятого покривала, у комбінації й одному замшевому мокасині. Другий валявся на підлозі. Шкіра в неї була кольору свічного воску, спершу здалося, що вона не дихає. А тоді вона, хропнувши, втягнула в себе повітря і з харчанням його випустила. Груди її цілих чотири жахливих секунди залишались нерухомими, потім знову відбувся той джеркотливий вдих з видихом. На нічному столику теж стояла переповнена попільниця. Зім’ята пачка «Вінстона» — з одним кутом, обпаленим незграбно погашеною сигаретою, — лежала поверх трупів мертвих солдатів. Поряд із попільницею стояв напівпорожня склянка і пляшка «Ґленлівету». Віскі залишилося ще багато — дяка Богові за маленьку ласку, — але мене турбував насправді не скотч. А пігулки. Також на столі лежав конверт з манільського паперу, звідки визирали начебто якісь фотографії, але я на них не глянув. Не тоді.

Я обхопив її руками і спробував підважити в сидячу позицію. Шовкова комбінація сковзнула під моїми долонями. Вона знову відвалилася на ліжко і знову захропла, джеркотливо дихаючи. Одне заплющене око їй заліпило волоссям.

— Сейді, прокинься!

Даремно. Вхопивши під пахви, я підсмикнув її на узголів’я ліжка. Від поштовху воно здригнулося.

— Да’ ме’і спо’ій, — слабенько, слиняво, та все ж краще, ніж нічого.

— Прокидайся, Сейді! Ти мусиш прокинутися!

Я почав легенько ляскати її по щоках. Очі в неї залишилися заплющеними, але вона підняла руки, намагаючись — безсило — відмахнутись від мене.

— Прокинься! Прокинься, чорти тебе забирай!

Очі її розкрилися, дивлячись на мене й не впізнаючи, а тоді знов заплющились. Але дихати вона почала нормальніше. Тепер, коли вона сиділа, ті жахливі задушливі хрипи минулися.

Я кинувся до ванної кімнати, викинув з рожевого пластикового стаканчика її зубну щітку і ввімкнув холодний кран. Поки в стакан точилася вода, я прочитав напис на аптечному слоїку. Нембутал. Там залишалося десь близько дюжини капсул, отже, це не спроба самогубства. Принаймні не очевидна. Я висипав пігулки в унітаз і побіг назад до спальні. З сидячої позиції, в якій я її був покинув, вона тепер сповзла вниз, похиливши голову, упершись підборіддям собі в грудну кістку, дихання в неї знову наповнилося гарчанням.

Я поставив стакан з водою на нічний столик і на мить завмер, дивлячись на одну з фотографій, що стирчали з конверта. На ній, мабуть, була жінка — те, що залишилося від волосся, було довгим, — але напевне сказати було важко. На місці обличчя залишилося сире м’ясо, з дірою в нижній частині. Діра та немов кричала.

Я знову посадив Сейді, вхопив її за жмут волосся й відтягнув голову назад. Вона щось простогнала, щось схоже на «Не треба, боляче». А тоді я виплеснув їй в обличчя воду. Вона різко смикнулася, очі її розплющились.

— Джор’е? Що ти ’ут ро’иш, Джор’е? Чом-чом мені мокро?

— Прокинься. Прокинься, Сейді, — я знову почав ляскати її по щоках, але тепер делікатніше, майже пестячи. Цього явно не вистачало. Очі знову почали змикатися.

— Іди… геть!

— Нізащо, поки ти не погодишся, щоби я викликав «швидку допомогу». Тоді ти побачиш своє ім’я в газетах. Шкільній раді це страх як сподобається. Гопля.

Я сяк-так зумів зчепити свої руки в неї за спиною і стягнув її на долівку. Комбінація збрижилася, задершись угору, а потім знову розправилася, коли Сейді впала навколішки на килим. Повіки її розчахнулися, і вона скрикнула від болю, але я підвів її на ноги. Вона хиталася вперед-назад, дедалі дужче ляскаючи мене по обличчю.

— ’ди гесь! ’ди гесь! Джор’е!

— Ні, мем, — я обхопив її за талію і, напівведучи, напівтягнучи, примусив рухатися до дверей. Ми повернули в бік ванної, але тут у неї підігнулися коліна. Я її поніс, що, зважаючи на її зріст і розміри, було таки чималим подвигом. Дякувати Богу за адреналін. Я штовхнув униз кільце унітаза й посадовив її раніше, аніж в мене самого підкосилися ноги. Я засапався, почасти від зусиль, почасти від страху. Вона почала кренитися на правий борт, і я вперіщив її навідмаш — лясь.

— Сиди прямо! — закричав їй просто в обличчя. — Сиди прямо, Кристі, чорти тебе забери!

Через силу розплющилися її очі. Жахливо налиті кров’ю.

— Х’о ’ака Кристі?

— Солістка Роллінг-блядських-Стонз, — проказав я. — Як давно ти вже приймаєш нембутал? І скільки пігулок ти випила сьогодні?

— За ’еце’ом, — відповіла вона. — Не твоє ді’о, Джор’е.

— Скільки? Скільки ти випила?

— ’ди гесь.

Я на повну відкрутив кран холодної води, а тоді смикнув за перемикач душу. Вона побачила, що я збираюся робити, і знову почала відбиватися.

— Ні, Джор’е! Ні!

Я не реагував. Я ж це не вперше затягав напіводягнену жінку під холодний душ, а деякі навички — вони як їзда на велосипеді. Я пересадив Сейді через край ванни різким ривком, який наступного дня нагадуватиме про себе у мене в крижах, і чіпко там тримав, поки її шмагала холодна вода, поки її не почало колотити. Вона верещала, тягнучись по рушник. Тепер очі в неї вже широко відкрилися. Краплі води блищали в волоссі. Комбінація стала прозорою, і навіть за таких обставин неможливо було мені не відчути на мить хоті, коли всі ті її форми проявилися в повні красі.

Вона хотіла було вилізти. Я посунув її назад.

— Стій там, Сейді. Стій там, потерпи ще.

— С-с-с-ільки ще? Холод-д-д-но!

— Поки я не побачу, що твої щоки знову порожевіли.

— Н-н-авіщо ти це роб-б-б-иш? — цокотіли в неї зуби.

— Бо ти себе ледь не вбила! — закричав я.

Вона відсахнулася. Підсковзнулася, але встигла вхопитися за рейку-вішак рушника і встояла на ногах. Рефлекси повертаються. Це добре.

— Піг-г-г-улки не діяли, я мусила ще й вип-п-п-ити, от і все. Дай мені вилізти звідси, я дуже змерзла. Благаю, Дж-ж-ордже, будь ласка, дай я вилізу. З прилиплим до щік волоссям вона тепер скидалася на потопаючого пацюка, але щоки в неї уже почали рожевіти. Лише ледь-ледь, але початок було покладено.

Я вимкнув душ, вхопив її в обійми і тримав, поки вона непевно переступала через край ванни. Вода з її промоклої комбінації стікала на рожевий мат, я прошепотів їй у вухо:

— Я перелякався, що ти померла. Коли увійшов і побачив, як ти лежиш там, я подумав, що ти, бля, мертва. Ти не уявляєш, як мені стало страшно.

Я відпустив її. Вона дивилася на мене широко розплющеними, зачудованими очима. А потім промовила:

— Джон був правий. І Р-р-роджер також. Він мені телефонував сьогодні, до промови Кеннеді. З Вашингтона. То яке тепер все це має значення? Вже за тиждень усі ми будемо мертві. Або благатимемо про смерть.

Спершу я поняття не мав, про що вона каже. Я побачив перед собою Кристі, промоклу, зачухану, повну лайна, і буквально оскаженів. «Ти, малодушне курвисько», — подумав я. Вона, либонь, помітила щось в моїх очах, бо відсахнулася.

Це прояснило мені голову. Хіба мав я право називати її малодушною тільки тому, що сам знав, як виглядає краєвид за обрієм?

Я зняв з вішака на стіні махровий рушник і вручив їй.

— Зніми з себе все, а потім обсушися.

— Тоді вийди. Дай мені трохи приватності.

— Дам, якщо скажеш мені, що ти цілком прийшла до пам’яті.

— Я цілком при пам’яті, — вона подивилася на мене недружелюбно і, можливо, з крихітним зблиском гумору. — Ти таки майстер ефектно виходити на сцену, Джордже.

Я обернувся до аптечної шафки.

— Там нема більше, — сказала вона. — Все, що не залишилося в мені, вирвано в каналізацію.

Бувши впродовж чотирьох років жонатим на Кристі, я все одно туди зазирнув. Потім змив воду в унітазі. Зробивши ці справи, я прослизнув повз неї до дверей ванної.

— Даю тобі три хвилини, — сказав їй.

 

9

 

Зворотна адреса на конверті з манільського паперу інформувала: Джон Клейтон, 79 Східна Оглторп-авеню, Саванна, Джорджія. Цього сучого сина не можна було звинувачувати в тому, ніби він прикривається чужим ім’ям або підповзає анонімними манівцями. Штемпель показував двадцять восьме серпня, отже, мабуть, це чекало на неї тут, коли вона повернулася з Ріно. Відтоді майже два місяці вона змушена була насиджувати вміст цього конверта. Голос у неї був сумний, пригнічений, коли я балакав з нею ввечері шостого вересня? Ну, то й не дивно, зважаючи на знімки, які так завбачливо надіслав їй її колишній чоловік.

«Ми вс і в небезпеці, — сказала вона, коли я останній раз балакав з нею по телефону. — Джонні правий щодо цього».

То були фотографії японських чоловіків, жінок і дітей. Жертв вибухів атомних бомб у Хіросімі й Нагасакі. Декотрі були сліпі. Багато облисілих. Більшість постраждали від радіаційних опіків. Декілька, як та жінка без обличчя, засмажилися на вуглини. На одній з фотографій було чотири чорних статуї в зіщулених позах. Четверо людей стояли перед стіною, коли вибухнула бомба. Люди випарувались, і більша частина стіни також випарувалася. Єдине, що залишилося, це ті частини стіни, які прикривали собою ті четверо людей, що були стояли перед нею. Фігури ті були чорними, бо їх вкривала обвуглена плоть.

На задньому боці кожної фотографії він написав акуратним, розбірливим почерком одне й те саме: «Скоро це буде в Америц і. Статистичний аналіз не помиляється».

— Гарні, хіба не так?

Голос у неї звучав безживно, пласко. Вона стояла в одвірку, закутана в рушник. Волосся розляглося на її голих плечах вологими колечками.

— Скільки ти вже випиваєш, Сейді?

— Тільки пару чарочок, коли пігулки не діють. Я тобі, здається, це вже намагалася пояснити, коли ти мене трусив і ляскав по щоках.

— Якщо ти чекаєш від мене вибачень, довгенько тобі доведеться чекати. Барбітурати з алкоголем — погана комбінація.

— Це неважливо, — сказала вона. — Я й раніше отримувала ляпаси.

Це стуснуло мене згадкою про Марину, і я скривився. Не зовсім начебто схоже, але ляпас є ляпас. Ну, і розлючений я також був, а не лише наляканий.

Вона підійшла до стільця в кутку і сіла, туго обмотавшись рушником. Дивилася надуто, по-дитячому.

— Мій друг, Роджер Бітон, дзвонив. Чи я тобі вже казала?

— Так.

— Мій добрий друг Роджер. — Викличний вираз в її очах підштовхував мене якось на це відреагувати. Я змовчав. Врешті-решт, це її власне життя. Я лише хотів упевнитися, що вона його матиме, життя тобто.

— Гаразд, твій добрий друг Роджер.

— Він мені сказав, щоб я обов’язково подивилася сьогодні ввечері промову ірландського засранця. Так він його називає. А потім він спитав мене, яка відстань від Далласа до Джоді. Я йому сказала, а він на це: «Достатньо далеко, звісно, залежно від того, в який бік дутиме вітер». Сам він вибирається з Вашингтона, багато інших людей також, але я не думаю, що це їм сильно допоможе. Неможливо втекти від ядерної війни. — І тоді вона почала плакати, гірко, конвульсивно схлипуючи, здригаючись усім тілом. — Ті ідіоти хочуть знищити цей чудовий світ! Вони хочуть вбити дітей! Я їх ненавиджу! Я усіх їх ненавиджу! Кеннеді, Хрущова, Кастро, я молюся, щоб усі вони зогнили в пеклі!

Вона затулила обличчя долонями. Я став навколішки, немов якийсь старомодний джентльмен, просячи дівочої руки, і обняв її. Вона обхопила мене руками за шию, вчепившись ледь не з відчаєм потопельниці. Після душу тіло її ще було холодним, але щока, якою вона притулилася до мого плеча, палала вогнем.

У ту мить я також їх усіх ненавидів, а дужче за інших Джона Клейтона, котрий посіяв ці страхи в молодій жінці, непевній, незахищеній психологічно. Він їх сіяв, поливав, підгортав і дивився, як вони зростають.

А хіба єдина Сейді переживала жах тієї ночі, хіба вона була єдиною, хто звернувся до пігулок і алкоголю? Як багато, як швидко п’ють зараз, скажімо, у «Плющі»? Я собі тупо припускав, що люди зустрінуть Кубинську ракетну кризу, як і будь-яку іншу тимчасову міжнародну пікіровку, бо на той час, коли я вступав до коледжу, все це було лише прозаїчним перехрещенням імен та дат, які слід запам’ятати перед черговим іспитом. Для людей у долині (у темній долині) теперішнього часу, все це виглядало інакше.

— Фото чекали мене тут, коли я повернулася з Ріно. — Сейді подивилася на мене своїми зляканими, почервонілими очима. — Я було хотіла їх викинути, але не змогла. Я продовжувала їх розглядати.

— Цього й бажав той сучий син. Заради цього він їх і прислав.

Здавалося, вона не чує.

— Статистичний аналіз його хобі. Він каже, що колись, коли комп’ютери стануть достатньо потужними, це буде найважливіша наука, бо статистичний аналіз ніколи не помиляється.

— Неправда, — подумки я уявив собі Джорджа де Мореншильда, облесника, котрий став єдиним другом Лі. — Завжди залишається вікно невизначеності.

— Я гадаю, дні суперкомп’ютерів Джонні ніколи не настануть, — сказала вона. — Люди, які залишаться, якщо такі взагалі будуть, житимуть у печерах. Ядерна ніч, так називає це Джонні.

— Він сущий мішок із лайном, Сейді. І твій друг Роджер також.

Вона похитала головою. Її налиті кров’ю очі печально мене роздивлялися.

— Джонні знав, що росіяни збираються запустити щось в космос. Ми тоді якраз тільки закінчили коледж. Він мені про це влітку сказав, і точно, у жовтні вони запустили свій Спутнік. «А далі вони пошлють собаку або мавпу, — сказав Джонні. — А потім людину. А вже після того вони запустять двох людей і бомбу».

— І вони це зробили? Зробили вони це, Сейді?

— Вони послали собаку, і вони послали людину. Собаку звали Лайка, пам’ятаєш? Вона там і померла. Бідна собачка. Їм вже не треба запускати двох людей і бомбу, правда ж? Вони використають свої ракети. А ми свої. І все через якийсь сраний острів, де скручують сигари.

— Ти знаєш, як кажуть фокусники?

— Хто? Про що ти говориш?

— Вони кажуть: можна обманути вченого, але ніколи не обманеш іншого фокусника. Нехай твій чоловік викладає наукові дисципліни, але він аж ніяк не фокусник. Росіяни, натомість, якраз фокусники.

— Ти не розумієш. Джонні каже, що вони просто мусять розпочати війну, і то скоро, бо зараз вони мають ракетну перевагу, але вона триватиме недовго. Тому-то вони й не відступлять з Куби. Це просто привід.

— Джонні занадто передивився тих телерепортажів, коли в них ракети на Перше травня тягають по Красній площі. А того він не знає — і той же сенатор Кікел, либонь, також не знає, — що більше ніж половина тих ракет не мають двигунів.

— Ти не мусиш… ти не можеш…

— Він не знає, скільки міжконтинентальних балістичних ракет вибухають на стартових майданчиках у Сибіру через некомпетентність їхніх ракетників. Він не знає, що більше половини тих ракет, які сфотографували наші U-2, це насправді пофарбовані дерева з картонними стабілізаторами. Це лише спритність рук, Сейді. На це клюють вчені, такі як Джонні, і політики, такі як сенатор Кікел, але не інший фокусник.

— Це… це не… — вона на мить оніміла, закусивши губу. Та врешті проказала. — Звідки ти можеш знати про такі речі?

— Цього я не можу тобі сказати.

— Тоді я тобі не вірю. Джонні казав, що Кеннеді буде висуватися від Демократичної партії, хоча всі інші були певні, що кандидатом стане Гамфрі, зважаючи на те, що Кеннеді католик. Він аналізував праймеріз по штатах, робив розрахунки і виявився правим. Він казав, що в парі з Кеннеді буде балотуватися Джонсон, бо Джонсон єдиний політик з Півдня, котрого сприймають північніше лінії Мейсона-Діксона. І щодо цього він виявився правим. Кеннеді переміг, а тепер він збирається вбити усіх нас. Статистичний аналіз не бреше.

Я зробив глибокий вдих.

— Сейді, я хочу, щоб ти мене вислухала. Дуже уважно. Ти достатньо прокинулася, щоб мене вислухати?

Якусь мить нуль реакції. Потім я відчув плечем її кивок.

— Зараз початок вівторка. Протистояння триватиме ще три дні. Чи, може, чотири, я не пам’ятаю точно.

— Що ти маєш на увазі, що ти не пам’ятаєш?

«Маю на уваз і, що про це ніц нема у нотатках Ела, а американську історію я вивчав у коледжі двадцять років тому. Дивно, що я взагалі аж стільки пам’ятаю».

— Ми встановимо блокаду Куби, але на єдиному російському кораблі, який ми затримаємо, не виявиться нічого, окрім харчів й інших звичайних вантажів. Росіяни блефуватимуть, але у четвер чи в п’ятницю вони на смерть злякаються і почнуть шукати, як з цього вийти. Один з провідних російських дипломатів ініціює неофіційну зустріч з якимсь телерепортером. — І тут ніби нізвідки я згадав його ім’я. Чи майже згадав. — Його звуть Джон Сколарі чи якось так…

— Скалі? Ти говориш про Джона Скалі, з програми новин Ей-Бі-Сі?

— Так, про нього. Це мусить статися у п’ятницю чи в суботу, поки решта світу — включно з твоїм колишнім і твоїм дружком з Єлю — тремтітимуть, засунувши голови собі між ноги, цілуючи власні гузна на прощання.

Як же вона мене втішила, захихотівши.

— Той росіянин скаже щось на кшталт… — тут я доволі переконливо зімітував російський акцент. Навчився-бо, слухаючи дружину Лі. Ну, й ще дещо підчепив у Бориса й Наташі з «Рок і та Моргайка». — «Донєсітє звістку вашому президенту, що ми бажаєм вийти з цього дєла з честю. Ви прибираєтє ваші ядєрні ракєти з Турції. Ви обіцяєтє ніколи не вторгатися на Кубу. Ми говорім окей і дємонтуєм наші ракєти на Кубі». Повір, Сейді, все відбуватиметься саме так.

Цього разу вона не хихотіла. Вона дивилася на мене величезними, як блюдця, очима.

— Ти вигадуєш все це, щоби мене втішити.

Я мовчав.

— Ні, не вигадуєш, — прошепотіла вона. — Ти насправді в це віриш.

— Неправильно, — заперечив я. — Не вірю, а знаю. Це велика різниця.

— Джордже… ніхто не знає майбутнього.

— Джон Клейтон заявляє, що може взнати, і йому  ти віриш. Роджер з Єлю заявляє, що знає, і йому ти віриш також.

— Ти до нього ревнуєш, правда?

— Як ти збіса вгадала.

— Я ніколи не спала з ним. Навіть бажання такого не виникало. — І вона урочисто додала: — Я нізащо не змогла б переспати з чоловіком, котрий виливає на себе стільки парфумів.

— Приємно чути. І я все одно ревную.

— Можна мені спитати, звідки ти можеш…

— Ні. На ці питання я не відповім. — Можливо, мені не варто було їй розповідати всього того, що я встиг наговорити, але я не міг примусити себе зупинитися. А якщо чесно, я би знову зробив так само. — Але можу сказати дещо інше, і ти за пару днів зможеш сама це перевірити. Представник Росії та наш Едлей Стівенсон стануть на герць. Стівенсон покаже величезні фотографії ракетних баз, які росіяни будують на Кубі, і запросить російського дядька пояснити, що мають на увазі росіяни, говорячи, що їх там нема. Росіянин скаже щось на кшталт «ви мусітє зачєкать, я не можу дать відповідь без повного пєрєклада». А Стівенсон, котрий добре знає, що той перфектно володіє англійською мовою, скаже слова, які ввійдуть до всіх підручників з історії, нарівні з отією фразою «не стр іляйте, аж поки не побачите білки їхніх очей». Він скаже росіянину, що готовий чекати на його відповідь, допоки пекло не замерзне.

Вона з сумнівом подивилася на мене, потім обернулася до нічного столика, побачила поверх купи недопалків роздавлену пачку «Вінстона» й промовила:

— Здається, в мене сигарети скінчилися.

— Перебудеш якось до ранку, — сказав я сухо. — Мені здається, ти вже перебрала наперед свою тижневу норму.

— Джордже? — голосом дуже зніченим, дуже непевним. — Ти залишишся зі мною цієї ночі?

— Я залишив машину перед твоїм…

— Якщо хтось із доскіпливих сусідів щось спитає, я відповім, що ти приїхав провідати мене після президентської промови, а потім не заводилася машина.

Зважаючи на те, як «Санлайнер» їздив останніми днями, це звучало правдоподібно.

— Чи означає твоя увага до правил пристойності, що тебе перестав тривожити ядерний Армагеддон?

— Я не знаю. Я знаю лише, що не хочу залишатися сама. Я навіть займуся з тобою коханням, якщо зможу таким чином залишити тебе в себе, але не думаю, щоб в цьому було щось приємне для нас обох. У мене страшенно болить голова.

— Ти не мусиш обов’язково займатися зі мною коханням, серденько. Це не бізнесова угода.

— Я не мала на увазі…

— Тихо. Я піду принесу аспірин.

— І подивися там, нагорі аптечки, добре? Буває, іноді я ховаю там пачку сигарет.

Пачка знайшлася, але, зробивши три затяжки першої сигарети, яку я їй підкурив, вона попливла, почала куняти. Я вийняв сигарету в неї з пальців і втоптав у підніжжя Ракової гори. Потім, обнявши Сейді, відхилився разом з нею на подушки. Так ми й заснули.

 

10

 

Коли я прокинувся з першими променями світанку, зіпер моїх слаксів було розстебнуто і всередині них поралася вправна рука. Я обернувся до Сейді. Вона дивилася на мене спокійно.

— Світ усе ще живий, Джордже. І ми теж. Давай. Будь ніжним. У мене все ще болить голова.

Я був ніжним і робив це довго. Ми робили це довго. Наприкінці вона подалася стегнами вгору, уп’явшись пальцями мені в запліччя. То було її стискання: «Ох, милий, ах, Боже м ій, ой солоденький».

— Будь-ким, — шепотіла вона, дихаючи мені у вухо, поки я трепетав, кінчаючи. — Нехай ти будеш будь-ким, робитимеш будь-що, тільки скажи, що залишишся. І що ти мене знову кохаєш.

— Сейді… я ніколи не переставав.

 

11

 

Перед тим як мені від’їхати в Даллас, ми з Сейді поснідали в кухні. Я сказав їй, що тепер це дійсно буде Даллас, і, хоч поки що я не маю телефону, я повідомлю їй номер, щойно він у мене з’явиться.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2018-11-11; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 149 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Слабые люди всю жизнь стараются быть не хуже других. Сильным во что бы то ни стало нужно стать лучше всех. © Борис Акунин
==> читать все изречения...

756 - | 712 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.012 с.