Голосуймо за дженкінса від 5-го округу. 7 страница

— Містер Кенопенскі.

— Так. Він нічого не знав. А потім дивлюся — леді терапевтка сидить на твоїх сходах. Вона розстроїлася, що тебе нема. Сказала, що помінялася з Дорін, щоб Дорін змогла побачити сьогодні Кеннеді.

Попереду була автобусна зупинка Вінскот-роуд. Я пригальмував, щоб роздивитися, чи є графік руху під невеличким козирком біля стовпа, але ні. За сотню ярдів після зупинки я завернув машину на парковочне місце й зупинився.

— Що ти робиш?

— Купую нам страхувальний поліс. Якщо автобус не з’явиться до дев’ятої, ми поїдемо самі. Продовжуй свою історію.

— Я обдзвонила готелі в середмісті Далласа, але зі мною ніхто навіть говорити не хотів. Вони там усі такі зайняті. Потім я зателефонувала Діку, а він уже до поліції. Сказав, що має достовірну інформацію, що хтось збирається застрелити президента.

Я був видивлявся автобус у люстерко заднього огляду, але тут, шокований, уперся очима в Сейді, водночас відчуваючи непереборне захоплення поведінкою Діка. Я поняття не мав, наскільки серйозно він повірив у те, що йому вже розповіла Сейді, але він все одно не завагався наразі ризикнути собою.

— І що вони? Він їм назвав своє ім’я?

— Навіть не встиг. Вони повісили слухавку. От тоді, гадаю, я й почала вірити в те, що ти казав, як минуле себе захищає. І в те, чим воно є для тебе, хіба ні? Просто живим підручником з історії.

— Ні, більше ні.

Під’їжджав розхитаний, пофарбований зеленим і жовтим автобус. На маршрутному шильді було написано: 3 ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ ДАЛЛАС 3. Він зупинився, і одночасно акордеонами розкрилися його передні і задні двері. Усередину зайшло двоє чи троє людей, але сісти їм там було ніде; коли автобус повільно котився повз нас, я побачив, що він переповнений. Встиг помітити жінку з цілим рядом значків Кеннеді, приколотих до її капелюшка. Вона радісно мені помахала і, хоч наші очі зустрілися всього лише на секунду, я відчув її хвилювання, розраду і передсмак.

Зрушивши з місця «Шеві», я поїхав услід за автобусом. У нього на заду, почасти затулена відрижками коричневого диму, осяйно усміхалася дівчина Клейрол, запевняючи, що, оскільки вона має лише одне життя, то воліє прожити його білявкою. Сейді демонстративно помахала долонею.

— Фу! Відстань від нього! Тхне жахливо!

— Оце-то критика від геть прокуреної лялечки, — зауважив я, але вона мала рацію, дизельний сморід був нестерпним. Я відстав. Тепер відпала необхідність переслідування, оскільки я впевнився, що Сейді-стрибалка була права щодо номера автобуса. Певне, була вона також права і щодо інтервалів руху. Автобуси, мабуть, тут ходили щопівгодини у звичайні дні, але сьогодні день був незвичайним.

— Я ще трішки поплакала, бо думала, що ти зник назавжди. Я боялася за тебе, але й ненавиділа тебе, отак.

Це я міг зрозуміти, проте все одно вважав, що зробив правильно; отже, тут здавалося найкращим мені не казати нічого.

— Я знову подзвонила Діку. Він мене спитав, чи ти коли-небудь згадував у розмові якесь інше своє пристановище, можливо, в Далласі, але скоріш за все у Форт-Ворті. Я сказала, що не пам’ятаю, щоб ти будь-коли казав щось конкретне. Дік сказав, що це могло прозвучати в шпиталі, коли ти лежав у безпам’ятстві. Сказав, щоб я добре подумала. Ніби я без того не думала скільки мала сили. Я знову повернулася до містера Кенопенскі з надією, може, ти міг сказати щось таке йому. Тоді вже майже надійшов час вечері, потемнішало. Сусід відповів мені, що ні, але якраз тоді приїхав його син з каструлькою ростбіфа і запросив мене повечеряти з ними. Містер К. розговорився, у нього повно всяких історій про старі часи…

— Я знаю. — Попереду автобус завернув на схід, на бульвар Вікері. Я ввімкнув сигнал повороту і поїхав слідом, проте тримаючись віддалік, щоб нам не ковтати його дизельний віддих. — Я чув щонайменше три дюжини. Кров-на-сідлі, такого кшталту оповідки.

— Слухання його було найкращим, що я тоді могла робити, бо так я на якийсь час перестала шпортатися у себе в мозку, а подеколи, коли розслабишся, потрібне само собою спливає вгору з глибин пам’яті. Вже йдучи назад до твоєї квартири, я раптом пригадала, як ти казав, що якось жив на Кадилак-стрит. Тільки ти розумів, що це не зовсім правильна назва.

— Ох ти Боже мій. Я зовсім про це забув.

— Це був мій останній шанс. Я знову подзвонила Діку. Він не мав детальних карт міст, але знав, що вони є в нашій шкільній бібліотеці. Він сів у машину й поїхав туди — либонь, ледь не викашлюючи собі мозок, він все ще дуже хворий, — знайшов карти, а потім подзвонив мені з офісу. У Далласі він знайшов Форд-авеню і Крайслер-парк, а також кілька різних Додж-стрит. Але жодна з цих назв не відчувалася близькою до Кадилака, ти мусиш розуміти, що я маю на увазі. Потім він знайшов Мерседес-стрит у Форт-Ворті. Я хотіла їхати туди відразу, але він переконав мене, що, якщо я дочекаюся ранку, тоді матиму набагато більше шансів помітити там тебе або твою машину.

Вона стисла мою руку. Пальці в неї були холодними.

— Найдовша в моєму житті ніч, ти, безпутній чоловіче. Я майже очей не зімкнула.

— Я зате переспав за тебе, хоча й заснув вже перед світанком. Якби ти не прийшла, я, певно, проспав би і вбивство президента.

А що, нівроку  депресивне закінчення було б?

— Мерседес тягнеться квартали й квартали, я їхала й їхала. А потім побачила кінець вулиці на парковці під великою стіною, наче задня частина якогось супермаркету.

— Майже вгадала. То склад «Монтгомері Ворда».

— А тебе ані сліду. Передати не можу, як мені було на душі важко. А тоді … — Вона вишкірилася. Усмішка, попри шрам, була осяйною, милою. — Тоді я побачила цей червоний «Шеві» з дурнуватими крилами, схожими на жіночі брови. Яскравий, як неонова вивіска. Я кричала і била кулаками по панелі свого «Жука», аж мені руки заболіли. І от я…

Низький, з рипом, стогін почувся з правого переднього боку «Шеві», і нас раптом понесло прямо на ліхтарний стовп. Щось почало сильно битися з-під машини. Я закрутив кермом. Воно стало лячно неслухняним у моїх руках, але мені вистачило сили уникнути лобового зіткнення зі стовпом. Тільки той бік, де сиділа Сейді, продерся об нього з моторошним верещанням металу об метал. Її дверцята вгиналися всередину, і я смикнув її до себе, на середнє сидіння. Ми зупинилися з капотом, що нависав над хідником, машина застигла похиленою на правий бік. «Це не просто лопнув балон, — подумав я. — Це була, курва, смертельна загроза».

Сейді дивилася на мене, ошелешена. Я розсміявся. Як уже зазначалося, іноді просто не залишається нічого іншого робити.

— Вітаю тебе в минулому, Сейді, — промовив я. — Отак ми тут і живемо.

 

4

 

Зі свого боку вийти вона не могла; пасажирські дверцята можливо було відкрити тільки ломом. Вона посунулася до кінця і вилізла крізь мої. Кілька людей дивились на нас, але небагато.

— Агов, що трапилось? — спитала жінка з дитячою коляскою.

Все стало зрозумілим, коли я обійшов машину спереду. Відірвалося праве переднє колесо. Воно лежала за двадцять футів позаду нас, наприкінці кривого рівчачка в асфальті. Рваний кінець осі сяяв на сонці.

— Колесо зіскочило, — відповів я жінці з дитячою коляскою.

— Ох ти ж Господи, — ойкнула вона.

— Що робитимемо? — спитала Сейді тихо.

— Ми придбали страховий поліс, настав час отримувати компенсацію. На найближчу автобусну зупинку.

— Моя валізка…

«Так, — подумав я, — і Елові нотатки. Мої рукописи — той гівняний роман, який нічого не важить, і спогади, які значать для мене багато. Плюс гроші». Я поглянув на годинник. Чверть по дев’ятій. У готелі «Тексес» Джекі одягає на себе той рожевий костюм. Ще година чи трохи більше політики, а потім кортеж вирушить на авіабазу Карсвел, де стоїть президентський літак. Маючи таку відстань між Форт-Вортом і Далласом, пілоти не встигнуть навіть шасі прибрати.

Я вперто думав.

— Чи не бажаєте скористатися моїм телефоном, подзвонити комусь? — запитала жінка з коляскою. — Мій дім он там, трохи далі по вулиці. Вона огледіла нас, у Сейді шрам, я кульгавий. — Ви поранилися?

— Ми в порядку, — промовив я, беручи Сейді під руку. — Ви не могли б самі зателефонувати до автосервісу і попросити їх відбуксирувати машину. Я розумію, що прошу забагато, але ми жахливо запізнюємося.

— Я йому все торочила й торочила, що передок ’илитається, — Сейді заговорила з потужним акцентом уродженої мешканки штату Джорджія. — Слава ’осподу, що ми ї’али не по трасі. (Тваассі.)

— Там є станція «Ессо», за два квартали. — Вона показала в північному напрямку. — Гадаю, я могла б прогулятися з дитинкою до туди…

— О, це було би ’орятунком для нас, ме’ем, — сказала Сейді. Вона відкрила сумочку, витягла гаманець, видобула двадцятку. — Віддайте це їм як завдаток. Прошу вибачення, що прошу вас за таке, але якщо я не побачу ’еннеді, я просто помвуу. — На це жінка з коляскою не втрималася від усмішки.

— Господи, цього вистачить на дві буксировки. Якщо у вас в сумочці знайдеться папірець, я можу написати розписку…

— Не треба, — сказав я. — Ми вам довіряємо. Але я, мабуть, залишу записку на склі під двірником.

Сейді дивилася на мене запитально… проте вже тримала ручку і маленький записничок з косооким хлопчаком з якогось мультика на обкладинці. СТАРІ ШКІЛЬНІ ДЕНЬКИ було написано під тим усміхненим хитруном. ЗОЛОТІ ДРІМОТНІ ЧАСИ.

Багато залежало від тієї записки, але я не мав часу на формулювання. Начеркавши поспіхом, я склав папірець і підсунув під дугу склоочищувача. За мить ми вже були за рогом і поспішали.

 

5

 

— Джейку? Ти в порядку?

— Нормально. А ти?

— Мене вдарило дверима, і, мабуть, там уже є синець, у мене на плечі, а загалом все гаразд. Зі мною могло бути все інакше, якби ми вдарилися об той стовп. І з тобою теж. Для кого та записка?

— Для того, хто буксируватиме «Шеві». — Я молив Бога, щоб той хтось зробив так, як в ній написано. — Ми перейматимемося цим, коли будемо вертатися.

Якщо будемо вертатися.

Наступна автобусна зупинка знайшлася за півквартала. Три чорні й дві білі жінки та чоловік латиноамериканець чекали біля стовпчика, расова суміш настільки збалансована, що хоч зараз на кастинг у «Закон і порядок. Відділ жертв». Ми приєднались до їхнього гурту. Я сів на лаві під козирком поряд із шостою жінкою, леді афро-американкою, чиї грандіозні пропорції було запаковано у білу уніформу з віскозного штапелю, яка буквально волала: доморядниця в будинку заможних білих. На грудях у неї був значок-ґудзь з написом: У 1964 ТІЛЬКИ ЗА ДжФК.

— Хвора нога, сер? — спитала вона мене.

— Так.

Я мав чотири пакетики порошків від головного болю в кишені піджака. Засунувши туди руку, помацавши повз револьвер, я дістав пару, відірвав вершечки і висипав порошок собі до рота.

— Так їх п’ючи, ви собі нирки знищите геть, — зауважила вона.

— Я знаю. Але мені треба, щоб ця нога мене донесла й витримала, поки я не побачу президента.

Вона розпливлася в широкій усмішці.

— І що я чую.

Сейді стояла на бордюрі, напружено виглядаючи вздовж вулиці, чи не наближається там третій номер.

— Автобуси повільно їздять сьогодні, — промовила доморядниця. — Але мій поїде швидко. І мови не може бути, щоби я пропустила Кеннеді, нє-нє.

Дев’ята тридцять, а автобуса все ще нема, зате біль у моєму коліні стишився до тупого стугоніння. Боже, благослови порошок Гуді.

Підійшла Сейді.

— Джейку, може, нам варто…

— Оно, йде трійка, — оголосила доморядниця, підводячись на рівні. Грандіозна леді, темна, як ебенове дерево, вища за Сейді щонайменше на дюйм, волосся пряме, як дошка, й сяюче. — Хто яак, а я займу собі місце прямо там на Ділі-Плазі. В сумці маю сеен’вічі. А чи почує він мене, коли я щосили гукатиму?

— Поза всякими сумнівами, почує, — сказав я.

Вона розсміялась.

— Атож, і я те кажу. Почує і він, і Джекі, обоє!

Автобус під’їхав переповнений, але народ із зупинки все одно втиснувся. Ми з Сейді були останніми, і водій, на вигляд метушливий, як той біржовий маклер у Чорну П’ятницю, виставив перед нами долоню:

— Не можна більше! В мене й так уже вас набито, як тих сардин! Чекайте наступної машини!

Сейді послала мені мученицький погляд, але перш ніж я встиг бодай щось промовити, за нашу команду виступила дебела леді.

— Нє-нє, ви їх упустите. Той чоловік, гляньне-но, у ньо’ нога негодна, а леді має свої проблеми, як ви й самі то бачите. Крім те, вона худа, а він іще худіший. Ви їх упустите, бо інакше я вас звісси випхну, і поведу сей автобус далі сама. Я вмію, аякже. Навчалася на татовім «Бульдогу».

Водій поглянув знизу вгору на її нависле над ним громаддя і, спершу пустивши собі під лоба очі, впустив нас до автобуса. Коли я поліз до кишені по монети, щоби вкинути щось до каси, він прикрив її долонею.

— Не переймайтеся платою, тільки відступіть за білу лінію. Якщо зможете. — Він похитав головою. — Ну чому вони сьогодні не випустили ще з десяток додаткових машин, мені цього не добрати.

Він смикнув хромований важіль. Двері зачинилися складнем. З шипінням відпустили повітряні гальма, і ми покотилися, повільно, зате вперед.

Мій янгол не вгавав. Вона почала присікуватися до двох роботяг, чорного і білого, які сиділи зразу за водієм, тримаючи на колінах свої обідні бідончики.

— Ану підніміться, дайте сісти ось сій леді й джентльмену, зараз же! Ви що, не бачите, що в нього нога циркуляє. А він все’дно хоче побачити Кеннеді!

— Мем, все гаразд, — промовив я.

Вона й уваги не звернула.

— Вставайте, зараз же, ви що, в лісі росли?

Вони підвелися, намагаючись протиснутися серед здавлених людей глибше в прохід. Чорний роботяга недобре поглянув на доморядницю.

— Тисяча дев’ятсот шістдесят третій рік, а я досі мушу поступатися місцем якомусь білому.

— Ой-ой, яке лишенько, — докинув його білий приятель.

Чорний парубок наостанок зміряв моє обличчя поглядом. Не знаю, що він в ньому побачив, але він показав рукою на звільнені місця.

— Сідай вже, поки не впав, Джексоне.

Я сів біля вікна. Сейді пробурмотіла слова подяки й сіла поряд зі мною. Автобус рухався, наче старий слон, який ще здатен перейти в галоп, якщо мається запас часу. Доморядниця висіла захисною брилою біля нас, тримаючись вгорі за ремінну петельку, похитуючи стегнами на поворотах. А там чимало було чим похитувати. Я знову подивився на годинник. Стрілки підбиралися до десятої години, схоже, скоро вони переберуться й за неї.

Сейді прихилилася до мене, її волосся лоскотало мені щоку й шию.

— Куди ми їдемо і що ми там робитимемо, коли туди приїдемо?

Мені хотілося обернутись до неї, але натомість я вдивлявся в дорогу попереду, вишукуючи очима загрози. Чекаючи на наступний удар. Ми вже їхали по Західній Прорізній вулиці, яка одночасно була шосе № 180. Скоро будемо в Арлінгтоні, майбутньому домі «Техаських рейнджерів» Джорджа Буша. Якщо все йтиме добре, ми досягнемо міської межі Далласа о десятій тридцять, за дві години до того, як Освальд зарядить першій набій у ту свою чортову італійську гвинтівку. От тільки, коли намагаєшся змінити минуле, справи рідко йдуть добре.

— Просто слідуй за мною, — сказав я. — І не розслабляйся.

 

6

 

Ми проїхали південну частину Ірвінга, де дружина Лі набиралася зараз сил після народження з місяць тому другої дитини. Їхали повільно, сильно тхнуло. Половина пасажирів нашого переповненого автобуса курили. Вулицями (де повітря гіпотетично було трохи чистішим) в одному з нами напрямку сунула сила-силенна машин. На задньому склі однієї ми побачили улесливе: МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ ДЖЕКІ, а на тому ж самому місці в іншої машини: ГЕТЬ З ТЕХАСУ КОММІ ПАЦЮК. Автобус кренився й похитувався. На зупинках чекали дедалі більші гурти людей: трясли кулаками, коли наш напакований автобус, навіть не зменшуючи швидкості, проїжджав повз них.

О чверть на одинадцяту, проминувши вказівник, що показував напрямок на «Лав Філд», ми виїхали на бульвар Гаррі Гайнса. Аварія сталася за три хвилини після цього. Я плекав надію, що ми доїдемо без інцидентів, але залишався пильним, сторожко видивляючись, тож коли на перехресті Гайнс-бульвару та Інвуд-авеню на червоне світло помчав самоскид, я був принаймні наполовину готовим. Подібний випадок я вже пережив раніше, коли їхав на цвинтар Лонгв’ю в Деррі.

Я вхопив Сейді за шию і нахилив її головою до колін: «Вниз!»

За секунду нас кинуло на перебірку між сидінням водія й салоном. Посипалося скло. Заверещав метал. Стоячі ринули вперед волаючим згустком, з якого змахували руки, вилітали сумочки й святкові капелюхи. Білого роботягу, котрий був насміхався «ой-ой, яке лишенько», перегнуло навпіл через касу, що стояла в передній частині проходу. Дебела доморядниця просто зникла, похована під лавиною людських тіл.

У Сейді кровив ніс, а під правим оком, мов тісто, уже сходила пухлина. Водій скособочено розпластався на кермі. Широке лобове скло обсипалося, і вулиця попереду зникла, затулена металом з іржавими плямами. Я прочитав АЛЛАС ДОРОЖНІ РОБО. Від самоскида густо тхнуло гарячим асфальтом.

Я обернув до себе Сейді.

— Ти в порядку? Голова ясна?

— Все гаразд, просто шок. Якби ти не крикнув вчасно, мене б уже тут не було.

З людської купи в передній частині автобуса лунали стогін і плач. З цього завалу виборсався чоловік зі зламаною рукою і струсонув водія, той скотився зі свого сидіння. У центрі лоба у нього стирчав великий уламок скла.

— Ох ти ж, Боже мій, — скрикнув чоловік зі зламаною рукою. — Схоже, він геть мертвий!

Сейді вхопилася за парубка, котрого вдарило об касовий апарат, допомагаючи йому сісти туди, де щойно сиділи ми. Лице той мав бліде, стогнав. Я здогадався, що його кинуло вперед яйцями, вдаривши об касу; якраз все сходилося за висотою. Його чорний приятель допоміг мені звести на ноги доморядницю, але якби вона не залишалася при повному глузді, не допомагала нам сама, не думаю, щоб ми з ним упоралися. Пані мала фунтів триста живої ваги. Кров рясно лилася в неї зі скроні, ясно було, що цим комплектом своєї уніформи вона вже ніколи не зможе користатися. Я запитав, чи з нею все гаразд.

— Гадаю, так, але головою я вгатилася так, що бороньбо. Гадство!

Люди позаду нас в автобусі волали. Ось-ось почнеться панічна штовханина. Я став попереду Сейді, наказавши їй обхопити мене руками за талію. З таким, як я мав, коліном, розумніше, мабуть, було б мені триматися за неї, але інстинкт є інстинктом.

— Нам треба випустити людей з автобуса, — сказав я чорному роботязі. — Потягніть важіль.

Він спробував, але той не піддався.

— Заклинило!

Я подумав, що це суща дурня; я подумав, що це минуле його блокує. А сам я ніяк не міг допомогти йому смикнути. Бо мав лиш одну руку здорову. Доморядниця — з одного боку її уніформа вже просякла кров’ю, — ледь не збивши з ніг, проштовхнулась повз мене. Я відчув, як розчепилися руки Сейді, але вона одразу ж зчепила їх знову. Капелюшок на доморядниці сидів косо, його вуаль була забризкана кров’ю. Цей ефект виглядав гротескно декоративним, наче крихітні ягідки гостролиста. Пані поправила на собі капелюшок, посадивши його під правильним кутом, а потім вхопилася за хромований дверний важіль разом з чорним роботягою.

— Рахую до трьох, і ми разом тягнемо цю заразу, — проінструктувала вона його. — Готовий?

Той кивнув.

— Раз… два… три!

Вони смикнули… чи, радше, вона, та ще й так потужно, що аж сукня тріснула в неї під пахвою. Двері розчахнулися. З-позаду нас пролунали кволі вигуки радості.

— Дякуємо ва… — почала Сейді, але я вже пішов.

— Швидше. Поки нас не затоптали. Тримайся за мене, не відпускай ні на мить. — Ми були першими, хто виліз з автобуса. Я обернув Сейді в бік Далласа. — Ходімо.

— Джейку, людям тут потрібна допомога!

— І я певен, що вона ось-ось прибуде. Не озирайся. Дивися вперед, бо саме звідти налетить наступна пригода.

— Скільки пригод? Скільки їх ще буде?

— Всі, які зможе кинути проти нас минуле, — відповів я.

 

7

 

Подолання чотирьох кварталів від того місця, де наш автобус третього маршруту потрапив у халепу, забрало в нас двадцять хвилин. Я відчував, як напухає моє коліно, пульсуючи з кожним ударом серця. Ми дійшли до лавки, і Сейді наказала мені сісти, перепочити.

— Нема часу.

— Сядьте, містере.

Зненацька вона штовхнула мене, і я плюхнувся на лаву, на спинці якої містилася реклама місцевого похоронного салону. Сейді злегка кивнула, як то роблять жінки, коли виконано якусь клопітну роботу, а потім ступила на проїжджу частину бульвару Гаррі Гайнса, одночасно витягаючи ридикюль, риючись всередині нього. Болюче смикання в моєму коліні тимчасово змовкло, натомість серце скочило мені в горло і там зупинилось.

Вильнула, об’їжджаючи Сейді, машина, прогудів клаксон. Вони розминулися всього на якийсь фут. Водій, віддаляючись, показував у вікно кулак, а потім для переконливості виставив з нього ще й середній палець. Я закричав їй, щоб мерщій верталася на тротуар, але вона навіть погляду мені не подарувала. Сейді діставала гаманець, а машини мчали повз неї, здуваючи назад волосся з її пошрамованого обличчя. Стояла вона безтрепетно гарна, як весняний ранок. Знайшовши, що шукала, вона кинула гаманець назад до сумочки, а потім підняла над головою руку з зеленавчиком. Схожа на школярку-чирлідерку перед матчем.

— П’ятдесят доларів!  — закричала вона. — П’ятдесят доларів за поїздку до Далласа! Головна вулиця! Головна вулиця! Мушу побачити Кеннеді! П’ятдесят доларів!

«Це не под іє, — подумав я. — Єдине, що трапиться, це її переїде опірне мину…»

Заверещавши гальмами, перед нею став іржавий «Студебекер». Двигун у ньому стугонів і дзвякав. На місці однієї фари зяяла порожня очниця. Виліз чоловік у мішкуватих штанях і майці зі шлейками. На голові в нього (натягнутий на самі вуха) сидів повстяний ковбойський капелюх із заткнутим за бинду індіанським пером. Він скалився. Цей вишкір свідчив про відсутність у нього щонайменше шести зубів. Один лиш погляд — і я подумав: «Ось вона, халепа».

— Леді, ви сказилися, — промовив студебекерний ковбой.

— Ви бажаєте заробити п’ятдесят доларів чи ні? Тільки відвезіть нас у Даллас.

Чоловік скоса зиркнув на банкноту, так само, як і Сейді, в непам’яті щодо автомобілів, які, виляючи й гудучи, мчали повз них. Зняв із себе капелюха, ляснув ним по брезентусі штанів, що ледь трималися на його курячих стегенцях, а потім знов нацупив його на голову, натягнувши так, що криси сіли йому на вершечки відстовбурчених вух.

— Леді, це не п’ятдесят, це всього лиш десятка.

— Решта у мене в гаманці.

— То чому б мені просто їх не забрати?

Він сягнув рукою до її великої сумки і вхопився за одну з лямок. Я зійшов з бордюру, хоча був певен, що він заволодіє здобиччю і втече раніше, ніж я дійду до Сейді. А якби я її дістався, він збив би мене, як цуцика. Який не щуплий, а вагу він мав все одно більшу. І пару здорових рук.

Сейді трималася. Розсмикана в протилежних напрямках сумка роззявилася, мов чийсь рот в агонії. Сейді сягнула вільною рукою досередини й видобула з сумки різницький ніж, який здався мені знайомим. Вихнувши ножем у бік нахаби, вона розпорола йому руку. Поріз починався від зап’ястка й закінчувався у брудній западині на внутрішньому згині ліктя. Він вискнув від болю й здивування, відпустив сумку і, відступивши назад, вирячився на Сейді.

— Ти порізала мене, скажена курво!

Він метнувся до дверей своєї машини, котра все ще торохтіла, мріючи, либонь, нарешті померти. Сейді ступила вперед і помахом ножа розпорола повітря перед його обличчям. Волосся впало їй на очі. Губи перетворилися на жорстку смугу. Кров з пораненої руки студебекерного ковбоя ляпала на асфальт. Машини продовжували пролітати повз них. Неймовірно, я почув чийсь крик: «Ану завдайте йому, як сл ід, леді!»

Студебекерний ковбой, не відриваючи очей від ножа, відступив до хідника. Не дивлячись на мене, Сейді гукнула:

— Твоя черга, Джейку!

Секунду я не розумів, а тоді загадав про свій 38-й калібр. Я витяг револьвер з кишені й націлив на нього.

— Бачиш це, Тексе? Він заряджений.

— Ти такий само скажений, як і вона. — Він тепер притискав руку до грудей, маркуючи собі майку кров’ю. Сейді поспішила навкруг «Студебекера» до пасажирських дверцят і розчахнула їх. Глянувши поверх даху, вона покликала мене нетерплячим жестом, ніби крутить заводну корбу. Я би нізащо не повірив, що зможу кохати її ще дужче, але в ту мить зрозумів, що помилявся.

— Треба тобі було або брати гроші, аби їхати своєю дорогою, — промовив я. — А тепер покажи мені, як ти вмієш бігати. Жени, мерщій, бо всаджу зараз кулю в ногу, і ти взагалі ніколи на це не будеш здатним.

— Ти, курвий гад, виблядок, — відгукнувся він.

— Атож, я такий. А ти сраний злодій, котрому зараз дістанеться дірка від кулі. — Я звів курок. Студебекерний ковбой не став мене випробовувати. Він розвернувся й чкурнув на захід вздовж Гайнс-бульвару з похиленою головою, няньчачи свою руку, лаючись й залишаючи по собі кривавий слід.

— Не зупиняйся, поки не добіжиш до «Лав Філда»! — закричав я йому вслід. — Туди всього три милі! Передавай вітання президенту!

— Сідай, Джейку. Забери нас звідси, поки поліція не під’їхала.

Скорчивши гримасу на протести мого коліна, я сковзнув за кермо «Студебекера». Коробка в ньому була стандартною, що означало для мене натискання педалі зчеплення хворою ногою. Попри скрегіт і торохтіння мотлоху в себе за спиною, я відсунув якомога далі сидіння й зрушив з місця.

— А ніж, — промовив я. — Це той…

— Той, яким мене порізав Джонні, так. Шериф Джонс віддав його мені після завершення слідства. Він думав, що це мій, і, мабуть, мав рацію. Але цей ніж не з мого дому на Бортьовій алеї. Я майже впевнена, що Джоні привіз його з нашого дому в Саванні. З того часу я носила його з собою в сумці. Бо хотіла мати щось, чим зможу захиститися, просто про всяк випадок… — Очі її наповнилися сльозами. — І це ж саме той випадок, хіба ні? Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись.

— Поклади його назад до сумочки. — Я натиснув на зчеплення, педаль була страшенно жорсткою, і зумів перемкнути «Студебекер» на другу швидкість. У машині смерділо, як у курнику, якого впродовж десяти років ні разу не чистили.

— Він вимаже мені в кров усе всередині.

— Все одно сховай його. Не варто ходити, розмахуючи ножем, особливо коли президент прибуває до міста. Серденько, ти виявила позамежну хоробрість.

Вона прибрала ніж, а потім стиснутими в кулаки руками почала витирати сльози, немов маленька дівчинка, яка щойно подряпала собі коліно.

— Котра вже година?

— За десять одинадцята. Кеннеді приземляється на «Лав Філді» через сорок хвилин.

— Все проти нас, — сказала вона. — Хіба не так?

Я поглянув на неї й промовив:

— Тепер ти розумієш.

 

8

 

Ми встигли дістатися до Північної Перл-стрит, перш ніж у «Студебекера» полетів двигун. З-під капота бухкала пара. Щось металічно заскреготіло об дорогу. Сейді скрикнула в розпачі і стукнула себе кулаком по стегну, додавши кілька нехороших слів, але я відчував щось близьке до полегшення. Принаймні не треба більше перемагати педаль зчеплення.

Я перевів важіль у нейтральну позицію, дозволивши паруючій машині котитися до узбіччя. Вона застигла перед провулком з намальованим на бруківці написом НЕ ЗАГОРОДЖУВАТИ, але таке порушення порядку здалося мені мізерним після збройного нападу й викрадення автомобіля.

Я виліз і зашкандибав до бровки, де вже стояла Сейді.

— А зараз котра година? — вимогливо запитала вона.

— Одинадцята двадцять.

— Нам ще далеко?

— Техаське сховище підручників на розі Х’юстон і В’язової. Три милі. Може, більше.

Не встигли покинути мій рот ці слова, як ми почули ззаду нас ревіння реактивних двигунів. Задерши голови ми побачили, як знижується, заходячи на посадку, лайнер «Ер Форс-1».

Сейді втомлено відкинула собі з обличчя волосся.

— Що робитимемо?

— Йтимемо, — відповів я.

— Поклади мені руку на плече. Так я переберу на себе бодай трохи твоєї ваги.

— Я не потребую цього, серденько.

Але, подолавши всього лиш квартал, я так і зробив.

 

9

 

Ми наблизилися до перехрестя Перл-стрит і Росс-авеню об одинадцятій тридцять, якраз коли «Боінг-707» з Кеннеді на борту мусив зупинитися проти гурту офіційних осіб, котрі чекали, щоб привітати президента… Серед них і та жінка з букетом червоних троянд. На розі вулиці попереду височів кафедральний собор Гваделупської Богоматері. На сходах, під статуєю святої з розпростертими руками, сидів чоловік, поруч з яким лежали дерев’яні костури, а з іншого боку стояла емальована кухонна каструлька. Притулений до каструльки плакатик закликав: Я КАЛІКА НЕЩАСНИЙ! ПРОШУ ПОДАЙТЕ ЩО МОЖЕТЕ БУДЬТЕ ДОБРІ САМАРЯНИ БОГ ЛЮБИТЬ ВАС!

— А де твої костури, Джейку?

— Залишилися в «Едемських перелогах», у шафі в спальні.

— Ти забув свої костури?

Жінки таки добре вміють ставити риторичні запитання, хіба ні?