Голосуймо за дженкінса від 5-го округу. 2 страница

— Ви так гадаєте? Маючи за плечима п’ятнадцять років роботи в школі, можу вас запевнити, що, спостерігаючи поведінку дорослих, підлітки якомога швидше тікають в протилежному напрямку.

— Поза всякими сумнівами, наша дискусія щодо вашого бачення підліткової психології, містере Емберсон, могла б бути цікавою, але не для того я попрохала вас про цю розмову, якою вона не є неприємною для мене особисто. — Жодного неприємного почуття не виражало її обличчя. — Якщо ви живете з міс Дангіл у гріху…

— Гріх, — промовив я. — Ось де цікаве слово. Ісус сказав, хай кине перший камінь той, хто сам без гріха. Чи радше він мав на увазі ту. А сама ви без гріха, міз Келтроп?

— Розмова не про мене.

— Але ми могли б зробити її розмовою про вас. Я міг би її такою зробити. Наприклад, міг би почати розпитувати там і тут про байстрюка, якого ви колись позбавилися.

Вона поточилася, немов від удару, відступивши на два кроки під стіну бакалійної крамнички. Я зробив два кроки вперед, торби з покупками крутнулись у мене в руках.

— Я вважаю це мерзотною образою. Якби ви й досі викладали, я би…

— Не маю сумніву, що ви би, але я у вас не працюю, отже, раджу вам вислухати мене вельми уважно. Наскільки мені відомо, ви народили дитину, коли вам було шістнадцять років і ви ще жили на ранчо Солодка Вода. Я не знаю, хто був батьком тієї дитини, хтось із ваших однокласників, приблудний ковбой чи, може, навіть ваш власний батько…

— Ви огидний!

Дійсно. І подеколи це буває так приємно.

— Мене не турбує, ким він був, але я турбуюся про Сейді, котра пережила більше болю й сердечних мук, аніж вам довелося відчути за все життя. — Тепер я вже притискав її до цегляної стіни. Вона дивилася на мене знизу вгору, побілілими від жаху очима. В інший час і в іншому місці я відчув би до неї жаль. Та не тепер. — Якщо ви бодай єдиним словом зачепите Сейді — бодай єдине слівце, бодай комусь — я докладу всіх зусиль, щоб з’ясувати, де зараз та ваша дитина, і рознесу про це звістку від краю до краю цього міста. Ви мене зрозуміли?

— Геть з мого шляху! Дайте мені пройти!

— Ви мене зрозуміли?

— Так! Так!

— От і добре. — Я відступив вбік. — Живіть власним життям, міз Келтроп. Маю підозру, воно у вас, відтоді як ви були шістнадцятирічною, доволі сіреньке — хоча й клопітке, риття в чужій брудній білизні робить людину постійно заклопотаною, — але воно ваше. А нам дайте жити нашим життям.

Вона шмигнула ліворуч вздовж цегляної стіни, в напрямку парковки поза крамницею. Очі мала вибалушені. Вони невідривно дивились на мене.

Я ласкаво всміхнувся:

— Перш ніж нам забути про цю бесіду, уявити, що її ніколи не відбувалося, хочу дати вам маленьку пораду, моя дрібненька леді. Просто від душі. Я кохаю Сейді, а до закоханого чоловіка не варто дойобуватися. Якщо ви встромлятиме носа до моїх справ — або справ Сейді — я добре постараюся, щоби зробити вас найжалюгіднішою сучкою з усіх пуристок в цілому Техасі. Така моя вам щира обіцянка.

Вона кинулася навтьоки в бік парковки. Бігла незугарно, як людина, котра давно-давно не рухалася інакше, як тільки повільною, статечною ходою. У своїй брунатній сукні завдовжки до середини литок, непрозорих панчохах і поміркованих черевиках на низьких підборах вона була втіленням тієї епохи. З вузлика в неї на голові вибилося волосся. Колись, я не мав сумніву, вона носила його розпущеним, як це подобається у жінок чоловікам, але давним-давно то було.

— І доброго вам дня! — гукнув я їй вслід.

 

7

 

Я перекладав покупки до морозилки, коли в кухню зайшла Сейді.

— Тебе так довго не було. Я почала непокоїтися.

— То все через балачки. Ти ж знаєш, як воно в Джоді. Завжди стрінеться хтось охочий потеревенити.

Вона посміхнулась. Посмішка їй давалася вже трішки легше.

— Ти такий ласкавий.

Я подякував Сейді, повідомивши їй, що це вона ласкава дівчина. Одночасно загадуючись, чи розповість Келтроп щось Фреду Міллеру, іншому члену шкільної ради, котрий теж вважав себе охоронцем міської моралі. Щодо цього я мав сумніви. Проблема полягала не просто в тому, що я знав про її юнацьку нерозсудливість; я ставив на меті її налякати. Це подіяло на де Мореншильда, так само це подіяло й на неї. Залякування людей — брудна справа, але ж хтось її мусить робити.

Сейді перетнула кухню й обняла мене однією рукою.

— Як би ти поставився до вікенду у «Кендлвудських Бунгало» перед початком занять у школі? Як тоді, в наші колишні часи? Сейді іноді буває занадто розв’язною, чи не так?

— Ну, що тут сказати, хіба що, коли як, — я вхопив її в обійми. — Мова йде про безстидний вікенд?

Вона спалахнула. Тільки шкіра біля шрамів залишалася білою, лискучою.

— Абсолютно безстидний, сеньйоре.

— Ну, тоді чим швидше, тим краще.

 

8

 

Насправді вікенд не вийшов безстидним, хіба що ви вважаєте — як це притаманне Джессікам Келтроп усього світу, — ніби заняття коханням є безстидним. Авжеж, правда, багато часу ми проводили в ліжку. Але й надворі ми також провели чимало часу. Сейді була невпинною ходачкою, а відразу поза Кендлвудом на відрогах пагорбів відкривався широчезний простір. Там буяло розмаїття польових квітів пізнього літа. Деякі з них Сейді знала за іменами — іспанський кинджал, колючий мак, щось із назвою юкка пташина, — але щодо решти вона лише хитала головою, а потім нахилялася, щоби вдихнути їхній аромат, бодай скільки його там іще залишалося. Ми гуляли рука в руці, висока трава обмітала нам холоші джинсів, а у високому техаському небі пливли величезні білі хмари з пухкими верхівками. Довгі віконниці з тіней і світла сунули полем. Того дня дув свіжий бриз і зовсім не чулося запаху нафти. На вершині пагорба ми обернулись і подивилися назад. Бунгало здавалися дрібненькими, нікчемними цятками на де-не-де утиканій деревами широкій долоні прерії. А дорога здавалася стрічечкою.

Сейді сіла, підтягнувши коліна під груди, й обхопила себе руками за гомілки. Я сів поряд.

— Хочу спитати у тебе дещо, — мовила вона.

— Гаразд.

— Це не про те… ну, не про те, звідки ти прибув… про те я зараз не в силах навіть думати. Це про людину, котру ти прибув зупинити. Про того, котрий, як ти казав, збирається вбити президента.

Я завагався.

— Це делікатна тема, серденько. Ти пам’ятаєш, я тобі казав про велику машину, повну гострих зубів?

— Так.

— І ще сказав, що не дозволю тобі бути поряд зі мною, коли я з нею дрочуся. Я й так уже встиг наговорити зайвого — більше, ніж хотів, і, либонь, більше, аніж мусив би. Бо минуле не бажає, щоб його змінювали. Воно відбивається, коли намагаєшся це робити. І чим серйозніша потенційна зміна, тим жорстокіше воно відбивається. Я не хочу, щоб тебе понівечило.

— Мене вже понівечено, — промовила вона тихо.

— Ти питаєшся, чи є в цьому моя вина?

— Ні, милий, — торкнулася вона долонею моєї щоки. — Ні.

— Але, можливо, саме так і є, принаймні почасти. Є така річ, що зветься ефект метелика… — Сотні їх пурхали навкруг нас, ніби ілюструючи сам цей факт.

— Я знаю, що це таке, — сказала вона. — У Рея Бредбері є про це оповідання.

— Справді?

— Воно називається «І прогримів грім». Дуже красиве й дуже хвилююче оповідання. Але ж, Джейку… Джонні був божевільним задовго до того, як вийшов на сцену ти. Я покинула його задовго до того, як ти тут з’явився. І якби не було тебе, міг нагодитися якийсь інший чоловік. Я певна, що він не був би таким чудовим, як ти, але я-то про це не знала б, хіба не так? Час — це дерево з багатьма гілками.

— Що тобі хочеться знати про того парубка, Сейді?

— Головно, чому ти просто не подзвониш у поліцію — звісно, анонімно — і не доповіси на нього.

Я зірвав і почав жувати травинку, тим часом думаючи, як їй все пояснити. Перше, що спливло мені до голови, це слова, сказані де Мореншильдом на парковці біля «Монтгомері Ворда»: «В ін неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип».

Точна характеристика. Лі вирвався з Росії, коли вона йому набридла; а потім, застреливши президента, він зумів вислизнути з Книгосховища, попри майже миттєву реакцію поліції й спецслужб. Звісно, що реакція була швидкою, багато людей бачило, звідки саме стріляли.

Лі стоятиме перед націленою на нього зброєю, відповідаючи на перші питання в кімнаті відпочинку на другому поверсі Книгосховища, ще до того, як помираючого президента довезуть до шпиталю Паркленд. Коп, який його там опитуватиме, потім згадає, що хлопець відповідав розсудливо й переконливо. Оскільки за Лі як за свого працівника поручиться тамтешній бригадир Рой Трулі, коп дозволить Оззі Кролику піти, а сам поспішить нагору шукати місце, звідки стріляли. Здавалося цілком імовірним, що могли минути дні й тижні, перш ніж Освальда десь би схопили, аби він не нарвався на патрульного Тіппіта.

— Сейді, даллаські копи оганьбляться на весь світ своєю некомпетентністю. Треба бути божевільним, щоб їм довіряти. Вони можуть взагалі не відреагувати на анонімне повідомлення.

— Але чому? Чому вони не реагуватимуть?

— Наразі тому, що той парубок зараз не в Техасі й навіть не збирається сюди повертатися. Він обмірковує план, як йому втекти до Куби.

— До Куби? Чому, заради Бога, саме до Куби?

Я помотав головою.

— Це неважливо, бо цього не станеться. Він повернеться в Даллас, але без жодного наміру вбивати президента. Він навіть не знає, що Кеннеді збирається відвідати Даллас. Сам Кеннеді цього не знає, бо цей візит ще не внесено до його графіку.

— Але ти знаєш.

— Так.

— Бо в тому часі, звідки ти прибув, усе це описано в підручниках історії.

— Так, у загальних рисах. У мене є детальні нотатки, зроблені моїм другом, котрий і послав мене сюди. Якось, коли все це закінчиться, я розповім тобі мою історію цілком. Але не зараз, коли та зубата машина все ще працює на повну потужність. Важливе тут ось що: якщо поліція допитає того парубка раніше середини листопада, він видасться їм абсолютно невинним, бо він і є невинним. — Чергова тінь великої маси хмар накотилися на нас, і на кілька хвилин на кілька градусів впала температура. — Наскільки я можу розуміти, остаточного рішення він, можливо, не прийняв аж до того моменту, коли натиснув гачок.

— Ти так кажеш, ніби це вже трапилося, — зачудувалась вона.

— У моєму світі це трапилось.

— А яка важлива подія станеться в середині листопада?

— Шістнадцятого числа «Морн інг Ньюз» оповістить Даллас про маршрут кортежу Кеннеді, і зокрема вздовж Головної вулиці. Осва… той парубок прочитає цю статтю і зрозуміє, що машини проїдуть фактично поряд з тим місцем, де він працює. Можливо, він вирішить, що це йому знак від Бога. Або від привида Карла Маркса.

— А де він працюватиме?

Я знову помотав головою. Їй небезпечно було це знати. Звичайно, тут взагалі не було нічого безпечного. Проте (я вже це казав, але воно варте повторення) яке ж то величезне полегшення, коли можеш бодай щось з того розповісти іншій людині.

— Якби поліція з ним побалакала, це могло б його принаймні сполохати, відстрашити від таких дій.

Вона мала рацію, але який це шалений ризик. Я вже був ризикнув трішки, поспілкувавшись із де Мореншильдом, але де Мореншильд бажав отримати нафтові концесії. Ну й головне, я його так налякав, що він ледь в штани не напудив. Мені вірилося, що він мовчатиме. Інша справа Лі…

Я взяв Сейді за руку:

— Зараз я можу передбачити, куди й коли вирушить цей тип, точно так, як можу передбачити, куди поїде потяг, бо він повсякчас на своїх рейках. Тільки-но встряну, щойно я втручуся, все розсиплеться.

— А якби ти поговорив з ним особисто?

Абсолютно кошмарне видіння зринуло в моїй уяві. Я побачив, як Лі докладає копам: «Цю ідею мені вклав до голови чоловік на ім’я Джордж Емберсон. Якби не він, сам би я до такого ніколи не додумався».

— Не думаю, що це також могло б чимсь зарадити.

Зніченим голосом вона спитала:

— Ти мусиш його вбити?

Я не відповів. Що само по собі вже було відповіддю.

— І ти насправді знаєш, що це мусить трапитися?

— Так.

— Так само, як ти знаєш те, що двобій двадцять дев’ятого числа виграє Том Кейсі?

— Так.

— Навіть попри те, що геть усі, хто розуміється на боксі, кажуть, що Тайгер його знищить?

Я усміхнувся:

— Ти читала спортивні розділи в газетах.

— Так, читала. — Вона забрала в мене з рота травинку і поклала її собі до рота. — Я ніколи не була на боксерському матчі. Ти мене поведеш?

— Це не зовсім живе шоу, ти ж знаєш. Просто пряма трансляція на великому телеекрані.

— Я знаю. Ти мене поведеш?

 

9

 

У Даллаському «Аудиторіумі» того вечора, коли відбувався двобій, було чимало гарних жінок, але Сейді отримала свою долю захоплених поглядів. Вона ретельно загримувалася для цієї події, хоча навіть наймайстерніший грим міг лише мінімізувати ушкодження на її обличчі, але не приховати їх цілком. Наразі вельми допоміжною виявилась її сукня. Сукня гладенько облягала лінії її тіла й мала глибокий викот.

Ідеальним додатком став капелюшок-федора, який їй позичила Еллен Докерті, коли Сейді поділилася з нею, що я хочу взяти її на боксерський матч. Капелюшок був майже точно таким, як той що на Інгрид Бергман у фінальній сцені фільму «Касабланка». Безтурботно посаджений на голові, цей капелюшок чудово окреслював обличчя Сейді… ну й звісно ж, зсунутий на лівий бік, він відкидав трикутник глибокої тіні на її понівечену ліву щоку. Це було ефективнішим за будь-який грим. Коли Сейді вийшла зі спальні на оглядини, я повідомив їй, що вона просто перфектна. Вираз полегшення й іскорки збудження в очах підказували — вона зрозуміла, що я сказав це не просто, щоб її втішити.

На дорогах у напрямку Далласа було не пропхнутися, так багато їхало туди машин, тож коли ми зайняли свої місця в залі, вже тривав третій з п’яти попередніх боїв — великий чорний боксер і ще більший білий неспішно трамбували одне одного, а натовп підсвистував. Не один, а чотири величезних екрани висіли над полірованим деревом майданчика, на якому під час баскетбольного сезону грали (погано) «Даллас сперз». Трансляцію забезпечувала система позаекранних проекторів, і хоча кольори були бляклими — майже елементарними, — чіткість картинки була відмінною. На Сейді це справило враження. По правді, на мене теж.

— Ти нервуєшся? — спитала вона.

— Так.

— Навіть попри…

— Так, навіть попри все. Якось я був закладався на «Піратів», що вони виграють Світову серію у 1960 році, так я тоді точно знав. Зараз я цілком покладаюся на мого друга, котрий видобув цю інформацію з інтернету.

— Що це, на Бога, таке?

— Наукова фантастика. Як у Рея Бредбері.

— О… гаразд, — і вона, встромивши собі до рота два пальці, свиснула. — Агов-ов-ов, пивоносе!

Вбраний у жилетку, ковбойський капелюх і проклепаний срібними бляшками пояс пивонос продав нам дві пляшки «Самотньої зірки» (скляних, не пластикових), увінчаних згори паперовими стаканчиками. Я дав йому долар, сказавши, щоб залишив решту собі.

Сейді стукнулась своєю пляшкою об мою, примовивши:

— За удачу, Джейку!

— Якщо вона мені знадобиться, це означатиме, що я в диявольській скруті.

Вона закурила сигарету, додаючи й власного диму до сизої вуалі, що вже висіла навкруг світильників. Я сидів праворуч неї, і звідси вона виглядала дійсно перфектно.

Я торкнувся її плеча, вона обернулась, і я поцілував її в ледь розтулені губи.

— Дитинко, — сказав я, — ми завжди встигнемо втекти до Парижа.

Вона вишкірилася:

— До того, що в Техасі, хіба.

Стогін майнув натовпом. Щойно від удару чорного білий боксер сів на зад.

 

10

 

Головна битва розпочалася о дев’ятій тридцять. На екранах з’явилися бійці зблизька, а коли камера сфокусувалася на Томові Кейсі, в мені обірвалося серце. Його чорне волосся пронизували сиві пасма. Щоки мав обвислі. Жирок живота випинався понад трусами. Проте найгіршими були його очі — якось вони так, неначе спантеличено, визирали з-за шрамованих набряків пухкої плоті. На позір, Кейс не зовсім уявляв собі, де він зараз. Півторатисячний, чи близько того, зал загалом зустрів його вітальними вигуками — врешті-решт, Том Кейс був своїм хлопцем, місцевим, — але я також дочув і досадливі голоси. Він сидів на стільці мішком, вчепившись долонями в рукавицях за канати, з таким виразом, ніби вже програв. Дік Тайгер, навпаки, перебував на ногах, боксуючи з тінню, він проворно стрибав у своїх високих чорних боксерках.

Сейді нахилилася ближче до мене й спитала:

— Щось не дуже гарно це виглядає, милий.

Фраза прозвучала недомовкою століття. Це виглядало жахливо.

Попереду, внизу (звідки екран мав би здаватися якоюсь мрійливою скелею з проектованими на неї мерехтливими фігурами) я помітив Аківу Рота, котрий супроводжував якусь лялечку в норковій горжетці й окулярах а-ля Гарбо до крісла, що, якби бій відбувався не на екрані, містилося б під самим рингом. Кругловидий чоловічок з чадною сигарою, котрий сидів перед нами, обернувся і запитав:

— Ви б на кого поставили, красунечко?

— На Кейса, — хоробро відповіла Сейді.

Кругловидий розсміявся:

— Видко, маєте добре серце. Закладімося по десятці, як ви на таку пропозицію?

— Коефіцієнт чотири до одного, згодні? Якщо Кейс того нокаутує?

— Якщо Кейс нокаутує Тайгера? Закладаємося, леді, — простягнув він їй руку. Сейді її потисла. А потім обернулася до мене з дерзкою усмішкою, що грала в кутику її губ з того боку, де вони залишалися нормально рухомими.

— Доволі зухвало, — сказав я.

— Зовсім ні, — заперечила вона. — Тайгер завалиться в п’ятому. Я вмію провидіти майбутнє.

 

11

 

Конферансьє, в смокінгу й не менш як з фунтом бріоліну на волоссі, риссю вибіг на середину рингу, підсмикнув до себе мікрофон, що звисав згори на сріблястому шнурі, і гавкаючим голосом ярмаркового кликуна оголосив статуси бійців. Заграв Національний гімн. Скинувши з себе капелюхи, чоловіки поприкладали праві долоні до сердець. Я чув, як швидко колотиться моє серце, щонайменше сто двадцять ударів за хвилину, а може, й більше. У залі працювали кондиціонери, але піт стікав у мене по шиї, волого було під пахвами.

Дівчина в купальнику, гордливо погойдуючись на високих підборах, обійшла ринг по периметру, високо тримаючи в руці картку з великою цифрою 1.

Брязнув гонг. Том Кейс з відсутнім виразом почовгав на середину рингу. Дік Тайгер жваво підскочив йому назустріч і, зробивши обманний порух правою, вгатив компактного лівого хука, який на добрячих секунд дванадцять вирвав Кейса з бою. Публіка — тутешня і та, що сиділа в Медисон Сквер Гардені, за дві тисячі миль звідси — відгукнулася болючим стогоном. З тієї долоні Сейді, яка спочивала на моєму стегні, виштрикнулись ніби пазурі і вп’ялись мені у плоть.

— Скажіть своїй десятці «прощавай», а заодно й її приятелькам, красунечко, — радісно гукнув круглопикий курець сигар.

«Еле, чим ти лишень, чорти тебе забирай, тод і думав?»

Дік Тайгер ретирувався до свого кута й безжурно підстрибував там на подушечках стіп, поки, драматично змахуючи правою рукою, лічив рефері. На рахунку три Кейс ворухнувся. На рахунку п’ять він сів. На сім він підвівся на одне коліно. На дев’ять встав і підняв рукавички. Рефері вхопив лице боксера в долоні й щось спитав. Кейс відповів. Рефері кивнув йому, кивком покликав Тайгера й відступив убік.

Тайгер, напевно, не терплячись швидше сісти до м’ясної вечері, що чекала його в «Сарді», рвонув уперед прагнучим вбивства тигром. Кейс не спробував ухилитися — швидкість його давно покинула, мабуть, ще під час бою на якомусь із полустанків своєї кар’єри, в містечку Молін, що в Іллінойсі, або в тому Нью-Гейвені, що в штаті Коннектикут, — але він здатен був прикритися… й увійти в клінч. Він багаторазово так робив, мов утомлений танцівник танго, покладаючи втомлену голову, щоб відпочила на плечі в Тайгера, тим часом ліниво постукуючи того по спині кулаками. Натовп почав невдоволено гуготіти. Коли після гонга Кейс, опустивши голову, з безсило повислими кулаками, побрів до свого стільця, гуготіння подужчало.

— Він уже тхне, красунечко, — кинув круглопикий.

Сейді стривожено подивилася на мене.

— А ти як гадаєш?

— Я гадаю, як-не-як, а перший раунд він подолав.

Насправді ж я думав, як добре було б, аби хтось встромив виделку Томові Кейсу в його обвисле гузно, бо, на мій погляд, він уже був майже готовий.

Кралечка в «Дженцені» повторила свій променад, цього разу показуючи цифру 2. Брязнув гонг. Знову підірвався Тайгер, а Кейс побрів. Мій хлопець продовжував тулитися поближче, щоби при першій же нагоді увійти в клінч, але я помітив, що він тепер уже призвичаївся парирувати той лівий хук, яким його було вимкнуто в першому раунді.

Тайгер поршневими ударами правої руки обробляв живіт старому боксеру, проте під жировою подушкою в того, мабуть, залишилися достатньо пружні м’язи, бо на Кейса ті удари мало справляли враження. У якийсь момент Тайгер відштовхнув Кейса і почав манити до себе обома рукавицями підходь, давай, підходь. Публіка на це відгукнулася схвальними криками. Кейс лише стояв і дивися на нього, отже, Тайгер сам рушив уперед. Кейс умить зчепився з ним в клінчі. Натовп простогнав. Брязнув гонг.

— Моя бабуся могла б завдати Тайгеру більше жару, — пробурчав аматор сигар.

— Можливо, — зауважила Сейді, підкурюючи собі вже третю від початку бою сигарету, — але він усе ще тримається на ногах, хіба ні?

— Це ненадовго, цяцю. Якийсь з наступних отих лівих хуків його проб’є, і Кейсу гаплик, — фиркнув він.

Третій раунд теж минув здебільшого в клінчах та шарканнях, але в четвертому Кейс дозволив злегка ослабти своєму захисту і Тайгер завдав йому серію лівих і правих ударів у голову, від чого публіка з ревінням підхопилася на рівні. І дівчина Аківи Рота разом з усіма. Сам містер Рот залишився сидіти, але не полінувався рукою з винизаними перснями пальцями обхопити задок своєї леді-подружки.

Кейс відвалився на канати, відбиваючись від Тайгера правою, і один з тих його ударів таки поцілив. На позір той удар здався нікчемним, але я помітив, як з волосся Тайгера бризкає піт, коли він затряс головою. На обличчі в нього був здивований вираз: «зв ідки це воно прилетіло?» Він зразу ж ринувся вперед, знову взявшись до роботи. З тріщини під лівим оком у Кейса почала сочитися кров. Перш ніж Тайгер встиг перетворити ту цівочку крові на потік, пролунав гонг.

— Якщо віддасте мені десятку вже зараз, — сказав пухкенький сигарник, — ви з вашим хлопцем встигнете поїхати звідси раніш, аніж виникнуть вуличні затори.

— От що я вам скажу, — відповіла Сейді. — Даю вам шанс відмовитися від парі й зберегти свої сорок доларів.

Кругловидий аматор сигар розсміявся.

— Вродлива та й ще чутяумору має. Якщо цей ваш довжелезний гелікоптер з вами нечемний, гайда зі мною, до мене додому.

У кутку Кейса тренер гарячково обробляв йому поранене око, вичавлюючи щось із тюбика, розмазуючи ту субстанцію пучками. Мені ця річ здалася схожою на суперклей, хоча на той час його напевне ще не вигадали. Потім він поляскав Кейса по щелепах мокрою ганчіркою. Брязнув гонг.

Дік Тайгер замолотив руками, пресуючи правою, посилаючи хуки лівою. Кейс ухилився від одного лівого хука, і вперше за весь матч Тайгер правим аперкотом поцілив старому в голову. Кейс ухитрився відхилитися вчасно, щоб не прийняти всю його потугу собі на щелепу, але йому зачепило щоку. Від сили удару все його обличчя перекосилося в гримасу ніби щойно з кімнати жахів. Він поточився назад. Тайгер напосідав. Публіка знову підхопилася з місць з кровожерливим ревом. Ми підхопилися разом з усіма. Сейді затуляла собі рота долонями.

Тайгер загнав Кейса в один з нейтральних кутів і молотив його справа і зліва. Я побачив, що Кейс підпливає; я побачив, що світло згасає в його очах. Ще один лівий хук — або той прямий гарматний постріл правою — і вони заплющаться.

— ВАЛИ ЙОГО! — верещав пухкенький аматор сигар. — ВАЛИ ЙОГО, ДІКІ! ВІДБИЙ ЙОМУ ДОВБЕШКУ!

Тайгер вдарив низько, нижче пояса. Мабуть, ненавмисно, але реф втрутився. Поки він відчитував Тайгера за неспортивний удар, я уважно дивився, яким чином Кейс скористається тимчасовим відпочинком. І помітив, як щось виринуло на його обличчі, таке, що я впізнав. Цей самий вираз я бачив на обличчі в Лі того дня, коли він завдавав жару Марині за розстебнутий зіпер у неї на спідниці. Вираз цей виник у той момент, коли Марина у відповідь спершу напосіла на нього зі звинуваченнями, що він привіз її з дитиною у цей «св іінюшник», а потім ще й покрутила пальцем собі біля вуха, показуючи «дурнуватого».

Раптом і враз це перестало бути для Тома Кейса просто відроблянням гонорару.

Рефері відступив убік. Тайгер кинувся вперед, але цього разу Кейсі ступив йому назустріч. Те, що відбулося в наступні двадцять секунд, було найнапруженішим, найзахопливішим видовищем, яке я будь-коли спостерігав із залу. Ці двоє просто стояли носок до носка, гатячи один одного в обличчя, в груди, у плечі, в живіт. Жодних ухилів, присідань чи елегантних пританцьовувань. То були два бики на пасовищі. Зі зламаного носа в Кейса ринула кров. Нижня губа Тайгера, стукнувшись йому об зуби, тріснула; кров лилася по обох боках його підборіддя, роблячи його схожим на вампіра щойно після ласого обіду.

Весь зал був на ногах і кричав. Сейді стрибала. З неї скотився, відкривши понівечену щоку, капелюшок. Вона цього не помічала. Та й ніхто поряд також. На великих екранах у повному розпалі точилася Третя світова війна.

Кейс нахилив голову, щоб прийняти один з тих реактивних ударів, і я побачив гримасу на лиці Тайгера, коли його кулак зіткнувся з твердою кісткою. Він зробив крок назад, і Кейс вгатив монструозний аперкот. Тайгер відвернув голову, уникнувши найгіршого, але з рота в нього вилетів і покотився підлогою загубник.

Кейс рушив уперед, гамселячи безперестану лівою й правою. Жодного артистизму не було в тих його ударах, лише дика, люта снага. Тайгер позадкував, перечепився об власну ступню й упав. Кейс застиг над ним, явно не знаючи, що йому робити далі або, ймовірно, не певний навіть, де він зараз перебуває. Нарешті краєм ока він помітив гарячкові сигнали тренера й посунув назад до свого кута.

На рахунку чотири Тайгер підвівся на коліно. На шість він уже стояв на рівних. Після обов’язкового рахунку вісім бій відновився. Я поглянув на великий годинник у кутку екрана і побачив, що до кінця раунду лишається п’ятнадцять секунд.

«Обмаль, обмаль часу».

Кейс поплентався вперед. Тайгер швиргонув той свій розгромний хук. Кейс відсмикнув голову вбік, і коли кулак в рукавці промчав повз його обличчя, він сам хльоснув правою. Цього разу лице Діка Тайгера скорчило гримасу, а коли він упав, то вже не піднявся.

Пухкенький чоловічок подивився на зажовані рештки своєї сигари і кинув її на підлогу:

— Ісус ридав би!

— Ага, — цвірінькнула Сейді, нацуплюючи знову свою федору на голову тим, нібито недбалим, манером. — Над стосом млинців із чорницями, ще й апостоли приказували б, що кращого ніц ніколи не куштували! А тепер платіть!

 

12

 

Коли ми врешті приїхали в Джоді, 29 серпня перейшло у 30 серпня, але обоє ми були занадто збудженими, щоби спати. Ми займались коханням, а потім пішли в кухню і їли пиріг, неодягнені.

— Ну? — спитав я. — Що скажеш?

— Що я ніколи більше не піду на боксерський матч. Це суцільне криваве побоїще. А я підскакувала, кричала в захваті разом з усіма. Кілька секунд — а може, й цілу хвилину — мені хотілося, щоби Кейс убив того танцюючого всього з себе такого денді. А потім ледь дочекалася, поки ми повернемося сюди, щоб стрибнути з тобою в ліжко. Це не кохання в нас було щойно. Це було вигоряння.

Я не промовив нічого. Іноді просто нема чого сказати.

Вона потягнулася понад столом, зняла в мене з підборіддя крихту й поклала мені до рота.

— Скажи мені, що це не ненависть.

— Що саме?

— Причина, через яку ти вважаєш, що мусиш зупинити того чоловіка сам. — Вона побачила, що я вже відкриваю рота і підняла руку, зупиняючи. — Я чула все, що ти казав, всі твої мотиви, але ти мусиш мені сказати зараз, що то дійсні  мотиви, а не те, що я побачила в очах того Кейса, коли Тайгер вдарив його нижче пояса. Я можу тебе кохати як чоловіка і можу кохати тебе як героя — гадаю, так, хоча з деяких причин це мені здається важчим, — але мені не здається, що я можу кохати свавільника.

Я згадав, як Лі дивився на свою дружину, коли не бісився на неї. Я пригадав ту розмову, яку підслухав, коли він зі своєю донею плескався у ванні. Я пригадав його сльози на автостанції, коли він тримав на руках Джуні, зарившись носом їй під підборіддя, перед тим як самому вирушити у Новий Орлеан.

— Це не ненависть, — сказав я. — Я відчуваю стосовно нього…

Я завмер. Сейді дивилася на мене.

— Жаль за споганеним життям. Але й до собаки, зараженого сказом, теж відчувають жаль. І це не зупиняє перед тим, щоб його всипити.