Голосуймо за дженкінса від 5-го округу. 3 страница

Вона зазирнула мені в очі.

— Я знов тебе хочу. Але цього разу в нас буде кохання, розумієш? А не тому, що ми щойно бачили, як двоє чоловіків збивали на пси одне одного і наш переміг.

— Гаразд, — сказав я. — Гаразд. Це добре.

Воно й було добре.

 

13

 

— Погляньте-но, — промовила дочка Френка Фраті, коли я увійшов до їх ломбарду в п’ятницю близько полудня. — Це ж той самий мудрагель у царині боксу з новоанглійським акцентом. — Подарувавши мені сяючу посмішку, вона обернулася й погукала. — Таату!  Тут твій чоловік Тома Кейса!

Неспішно вийшов Фраті.

— Вітаю вас, містере Емберсон, — промовив він. — Явилися великий, як життя, й гарний, як Сатана в суботній вечір. Можу закластися, цього чудового дня ви почуваєтеся з палаючими очима й розпушеним хвостом, хіба ні?

— Звичайно, — відповів я. — Чом би й ні? Я ж попав.

— Це я попав. — Із задньої кишені своїх широких габардинових слаксів він дістав коричневий конверт, трохи більший за стандартний. — Дві тисячі. Не соромтесь, порахуйте.

— Все гаразд, — відповів я. — Я вам вірю.

Він уже було подав мені конверт, та потім відсмикнув руку й поплескав себе ним по підборіддю. Його сині очі, вицвілі, проте чіпкі, зміряли мене згори донизу й назад.

— Маєте цікавість рефінансувати цю суму? Надходить футбольний сезон і Світова серія.

— Я нічого не тямлю в футболі, та й серія з «Янкі» й «Доджерами» мене не вельми цікавить. Давайте конверт.

Він подав.

— Приємно було мати з вами справу, — промовив я і швидко вийшов. Я відчував, що вони не відривають від мене очей, і пережив дуже неприємне дежавю. Але витлумачити собі походження цього відчуття я не зміг. Я сів у машину з надією, що ніколи більше не буду змушений повернутися до цієї частини Форт-Ворта. Чи на Грінвіл-авеню в Далласі. Чи робити ставку в будь-якого букмекера на прізвище Фраті.

Так я собі загадав три бажання, і всі три здійснилися.

 

14

 

Наступну зупинку я призначив собі в домі № 214 на Західній Нілі-стрит. Я зателефонував хазяїну і сказав йому, що серпень у мене там останній місяць. Він намагався мене відрадити, запевняючи, що йому рідко трапляються такі гарні квартиранти, як я. Мабуть, це й справді було так — жодного разу щодо мене не турбувалася поліція, а по сусідству вони з’являлися ой як часто, особливо по вікендах, — але я підозрював, що причина радше полягала у великій кількості квартир і браку будь-яких квартирантів. Даллас переживав чергову зі своїх періодичних депресій.

По дорозі я заїхав до «Першого зернового банку», де підвищив свій рахунок на отримані від Фраті дві тисячі. Вдалий хід. Пізніше — набагато пізніше — я зрозумів, що, якби повіз їх з собою на Нілі-стрит, я б їх напевне втратив.

За планом я збирався остаточно обшукати всі чотири кімнати, чи не залишилося там чогось мого, звертаючи особливу увагу на ті містичні місцини, куди ховаються всякі речі: під диванними подушками, під ліжком, поза шухлядами бюро. І звісно ж, я заберу свій револьвер. Він потрібен мені, щоб завершити справу з Лі. Тепер я вже остаточно вирішив його вбити, тільки-но він повернеться в Даллас і в мене з’явиться нагода. А тим часом я хотів подбати, щоби там не залишилося жодного сліду Джорджа Емберсона.

З наближенням до Нілі-стрит відчуття замкненості в часовій луна-камері надзвичайно посилилося. Я не переставав думати про двох Фраті, одного з дружиною на ім’я Марджорі, а другого з дочкою на ім’я Ванда.

 

Марджорі: «Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою?»

Ванда: «Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?»

Марджорі: «Я Джон Едгар Гувер, синку».

Ванда: «Я шеф пол іції Далласа Джес Каррі».

 

То й що? Просто відлуння, от і все. Гармонія. Побічний ефект мандрівки крізь час.

А проте тривожний дзвін почав бемкати вглибині моєї голови, а коли я завернув на Нілі-стрит, його бемкання спливло на поверхню. Історія повторюється, минуле гармонізується, від цього й усі ці мої відчуття… але не лише від цього. Коли я завертав на під’їзну алею будинку, в якому Лі був розробляв свій недолугий план замаху на генерала Едвіна Вокера, я вже буквально чув той тривожний дзвін. Бо він тепер уже бемкав близько. Він тепер бив так, що аж гуло.

Аківа Рот на матчі, але не сам. З ним разом ефектна лялечка в окулярах а-ля Гарбо і норковій горжетці. Серпень у Далласі не той сезон, щоб одягати на себе хутра, але в залі працював потужний кондиціонер і — як то кажуть у моєму часі — іноді хочеться додати собі знаковості.

«Прибрати темн і окуляри. Прибрати горжетку. Що ми маємо?»

Якусь хвилину, поки я сидів у машині, слухаючи, як цокотить вистигаючий двигун, мені не являлось нічого. А потім я второпав: якщо замінити норкову горжетку блузою «Шіп-н-Шор», я отримаю Ванду Фраті.

Чез Фраті з Деррі нацькував на мене Білла Теркотта. Ця думка навіть була зринула мені в мозку… але я її тоді відігнав. Дурна думка.

Кого нацькував на мене Френк Фраті з Форт-Ворта? Авжеж, він знає Аківу Рота з «Фінансового забезпечення»; Рот, врешті-решт, бойфренд його дочки.

Раптом мені схотілося дістати свій револьвер, схотілося дістати його якомога швидше.

Я виліз із «Шеві» й вибіг на ґанок з ключами в руці. Я вибирав на низці потрібний ключ, коли з-за рогу Хейнз-авеню на повнім газу вискочив фургон і, виїхавши лівими колесами на бордюр, з хрустом застиг перед домом № 214.

Я озирнувся навкруги. Не побачив нікого. Вулиця лежала порожня. Взагалі не вбачалося бодай якогось роззяви, котрому можна було б гукнути про допомогу. Не кажучи вже про копів.

Я встромив потрібний ключ у замок і повернув, гадаючи, що замкнуся всередині від них, хто б вони не були, і викличу копів по телефону. Всередині я відчув гарячий застояний дух пустого приміщення і згадав, що тут тепер нема телефону.

Через галявину бігли дебелі парубки. Троє. Один тримав у руці короткий обрізок труби, схоже, чимось обмотаний.

Ні, насправді їх там виявилося достатньо для гри в бридж. Четвертим був Аківа Рот, і він не біг. Він неспішно йшов по доріжці з руками в кишенях і безтурботною усмішкою на обличчі.

Я захряснув двері. Я вхопився за гвинт засувки. Я вже майже встиг, але ж ні, двері вибухово розчахнулись. Я кинувся в спальню і подолав половину шляху.

 

15

 

Двоє з Ротових громил затягнули мене до кухні. Третім був той, з трубою. Труба була обмотана смугами темного фетру. Я це побачив, коли він акуратно поклав її на стіл, за яким я був з’їв багато смачних страв. Він натягнув рукавички з жовтої сириці.

Рот стояв, прихилившись до одвірка, з тією ж безтурботною усмішкою.

— В Едуардо Гутьєреса сифіліс, — повідомив він. — Дістав уже й мозок. За вісімнадцять місяців він буде мер’вий, але знаєш шо? Йому на то чхати. Він вірить, шо повернеться арабським еміратом чи ше бознаяким лайном. Як ’обі ’аке, га?

Реагування на алогічні сентенції — під час коктейльних вечірок, у громадському транспорті, у черзі за квитками в кіно — само по собі ризиковане діло, але особливо важко вгадати, що відповісти, коли тебе тримають двоє, а третій ось-ось почне бити. Отже, я не промовив нічого.

— Проблема в тім, шо він забрав собі в голову ще й тебе. Ти вигравав ставки, які не мав вигравати. Інколи ти програвав, але Едді Г. як здурів, бо вважає, шо ти їх програвав навмисне. Уявляєш? А потім ти зірвав великий куш з Дербі, і він вирішив, шо ти, ну, не знаю я. Телепат якийсь гаспидський, чи шо, типу бачиш майбутнє. Ти знаєш, шо він спалив твій дім?

Я не промовив нічого.

— А потім, — продовжив Рот, — коли ті хробачки вже навсправжки почали виїдати йому мозок, він почав думати, шо ти перевертень якийсь або чорт. Він пустив поголоску по всьому Півдню, по Заходу, по Середньому Заходу. «Знайдіть сякого-такого Емберсона і замочіть його. Вбийте. Той парубок нелюдьского роду. Я нюхом це чув, але не звернув попервах уваги. А тепер погляньте на мене, хворого, помираючого. І це все ним пороблено. Бо він перевертень, або чорт, чи ше бознаяке лайно». Сказився, петраєш? Куку на муню.

Я не промовив нічого.

— Кармо, щось мені скидається на те, ніби наш приятель Джордж мене не слухає. Схоже, шо він задрімав. Ану дзвякни йому, хай прокинеться.

Незгірш за Тома Кейса, чоловік у жовтих сирицевих рукавичках, гайнувши просто від стегна, поцілив аперкотом мені в ліву половину обличчя. У голові вибухнув біль, і кілька хвильок все з того боку мені виділось крізь пурпурну імлу.

— Окей, тепер у тебе трохи бадьоріший вигляд, — промови Рот. — Отже, на чому я зупинився? О, згадав. Як ти перетворився на приватного страшка Едді Г. То через його сіф, ми всі це розуміємо. Не було б тебе, був би якийсь собака з сусідньої перукарні. Або котрась дівка, яка болюче прищемила йому яйця, коли дрочила йому в провулку, іше шістнадцятирічному. Він іноді власної адреси не пам’ятає, мусить когось звати, щоб його додому відвели. Печально, ге? То все ті хробаки в його голові. Але всі йому попускають, бо Едді завжди був добрим парубком. Він міг такого анекдота проплести, шо ти до сліз обрегочешся. Ніхто не вірив, шо ти насправжки існуєш. І раптом персональний страшко Едді Г. нарисовується в Далласі, у моєму офісі. І що ж відбувається? Страшко ставить на те, шо «Пірати» поб’ють «Янкі», коли геть усім відомо, шо такого бути не може, та ще й у семи іграх, коли всі знають, шо серія стіко не протриває.

— Просто удача, — сказав я. Голос прозвучав хрипко, бо ліва половина обличчя вже розпухала. — Імпульсивне навіяння.

— Це просто тупість, а за тупість завжди треба платити. Карно, ану сколінкуй цього тупого сучого сина.

— Ні! — попрохав я. — Прошу, не робіть цього!

Карно усміхнувся, немов почувши щось забавне, вхопив зі столу обмотану фетром трубу і жахнув мені по лівому коліну. Я почув, ніби щось там, унизу, тріснуло. Звук такий, як ото хтось, бува, потріскує собі щиколотками пальців. Біль невимовний. Задавивши крик, я осів у руках тих двох, котрі мене тримали. Вони підсмикнули мене знову вгору.

Рот стояв в одвірку, руки в кишенях, з тією ж безжурною посмішкою на обличчі.

— Окей. Законно. Там, до речі, розпухне. Ти не повіриш, як сильно розпухне. Та чого стидатися, ти собі сам це купив, сам заплатив і ось тепер маєш. Авжеж, це просто факти, мем, нічого крім фактів.

Громили розсміялися.

— Факт, шо в такому прикиді, як той, шо був на тобі того дня, коли ти зайшов до мого офісу, ніхто не робить таких ставок. Для пацика, одягненого так, як тоді був одягнений ти, поривна ставка — це дві п’ятірки, найбільше — пара десяток. Але «Пірати» взяли гору, це також факт. І я починаю думати, шо Едді Г. таки правий. Не те шо ти якийсь там чорт, чи перевертень, чи якийсь екстрасенсорний трюкач, нічого подібного, але, скажімо, якщо ти знаєш когось, хто знає дещо? Скажімо, як закришити де треба, аби «Пірати» виграли всю сімку?

— Ніхто не наважиться на договірну гру в бейсболі, Роте. Ніхто після скандалу «Чорних шкарпеток» 1919 року. Ти, як букмекер, мусив би це знати.

Він звів угору брови.

— Ти знаєш моє ім’я! Йой, може, ти й справді екстрасенс. Але я не можу витрачати на тебе цілий день.

Ніби на підтвердження останніх слів, він подивися на свій годинник. Той був великим, громіздким, мабуть, «Ролекс».

— Я хотів подивитися, де ти живеш, коли ти тоді прийшов по гроші, але ти пальцем прикрив свою адресу. Ну, то й гаразд. Багато хто так робить. Я рішив, нехай то й нехай. Мо’, тре’ було послати назирці пару хлопів, хай би вибили з тебе лайно, або й зовсім на смерть прибили, хай би в Едді Г. ум — чи шо там від нього залишилось — заспокоївся? Тільки тому, шо якийсь пацик чудно виграв, позбавивши мене дванадцяти сотень? На хер, чого Едді Г. не знає, те його не колише. Крім того, прибери я тебе, він почав би думати про шось інше. Скажімо, шо Генрі Форд був Анні Христом чи ще про бознаяке лайно. Карно, він знову мене не слухає, а мене це дратує.

Карно вгатив трубою мені по корпусу. Удар паралізуючої сили поцілив нижче ребер. Біль, спершу занозистий, пішов у зріст, розгорівся в мені палаючою кометою.

— Боляче, еге ж? — спитав Карно. — Аж до колінки тої дістає, правда?

— Здається, ти в мені щось порвав, — промовив я. Почувши звук захриплої парової машини, я зрозумів, що це я так хекаю.

— Я, бля, надіюся, шо так і є, — сказав Рот. — Я тебе одпустив, ти, бецман! Я, бля, тебе одпустив! Я про тебе забув! А ти потім нарисовуєшся у Френка в Форт-Ворті, щоби зіграти на бій Кейс-Тайгер. І знов той самий почерк — велика ставка на невдаху, аби взяти найбільший коефіцієнт. Цього разу, курва, ти передбачив навіть конкретний раунд. Коротше, ось шо буде далі, друзяко: ти мені розказуєш, звідки ти все знав. Якшо так, я роблю з тебе кілька знімків у цьому вигляді і Едді Г. задоволений. Він знає, шо не може отримати тебе мертвого, бо Карлос сказав йому ні, а Карлос єдиний, кого він слухається, навіть зараз. Але коли він побачить таке з тебе місиво… та де там, поки шо на тобі не зовсім видно, шо ти попав під крутий заміс. Ану заміси йому ще, Карно. Личко тепер.

Тож, поки двоє мене тримали, Карно обробив мені обличчя. Зламав мені носа, запечатав ліве око, вибив кілька зубів і з вивертом розірвав ліву щоку. Я ще міг думати: «Або я зараз зомл ію, або вони мене вб’ють, у будь-якому разі біль припиниться». Але я не зомлів, а Карно в якийсь момент зупинився. Він важко дихав, його жовті сирицеві рукавчики були заляпані червоним. Сонце зазирнуло у кухонні вікна, пустивши веселі смуги вицвілим лінолеумом.

— Оце вже краще, — сказав Рот. — Карно, принеси з фургона «Полароїд». Та поспіши. Я хочу тут уже кінчити.

Перед тим як піти, Карно стягнув з себе рукавички і поклав на стіл поряд з трубою. Фетрові смужки на ній подекуди відстали. Просяклі кров’ю. Обличчя в мене стугоніло, але гірше було животу. Звідти не переставав розповзатися жар. Щось вельми недобре відбувалося там.

— І ще разок, Емберсоне. Звідки ти знав про договірняки? Хто тобі казав? Правду.

— То просто догадки, — я намагався запевнити себе, ніби говорю, наче людина з сильною застудою. Але марно. Я говорив голосом того, кого щойно були збили на лайно.

Він підхопив трубу й почав поплескувати нею собі по пухкій долоні.

— Хто тобі казав, ти, сракорилий?

— Ніхто. Гутьєрес правий. Я чорт, а чорти бачать майбутнє.

— Ти втрачаєш шанси.

— Ванда занадто для тебе висока, Роте. І худа занадто. Ти, коли зверху неї, схожий, мабуть, на жабу, що намагається трахнути трісочку. Чи, може…

Його безжурне обличчя перекривила лють. Трансформація була повною, і відбулася вона швидше, ніж за секунду. Він гайнув трубою мені в голову. Я встиг підняти ліву руку і почув, як вона тріснула, наче обважена товстим шаром криги березова гілка. Цього разу, коли я поточився, його громили дозволили мені впасти на підлогу.

— Йобаний розумник, як я ненавиджу таких йобаних розумників.

Слова долетіли ніби з дальньої далечіні. Чи з високої височіні. Або і так, і так. Я вже було приготувався знепритомніти, і з вдячністю цього очікував. Але в мене ще залишалося достатньо світла в очах, щоби побачити, як повернувся Карно з фотокамерою «Полароїд». Велика, громіздка річ, така, з якої об’єктив виїжджає акордеоном.

— Перекиньте його, — наказав Рот. — Покажіть красивим боком. — Громили взялися за мене, Карно вручив камеру Роту, а той йому натомість віддав трубу. Потім Рот приклав собі до обличчя камеру й промовив: — Зараз вилетить пташка, ти, йобаний виблядок. Перша знімка для Едді Г…

Блим.

— …а це для моєї особистої колекції, якої я поки шо не маю, але яку тепер можу започаткувати…

Блим.

— …а це для тебе. Аби пам’ятав, шо коли серйозні люди про щось питаються, треба відповідати.

Блим.

Він висмикнув з фотоапарата третій знімок і кинув його в мій бік. Той приземлився в мене біля лівої долоні… на яку Рот тут же наступив. Хруснули кісточки. Я заскиглив, підсмикнувши розчавлену долоню собі до грудей. Він, либонь, зламав мені щонайменше один палець, або й цілих три.

— Не забудь через шістдесят секунд зняти захисну плівку, а то фото вийде передержане. Якщо очуняєш, тобто.

— А ви не хочете його ше трохи подопитувати зараз, він же бо вже добряче розм’як? — запитав Карно.

— Ти смієшся? Поглянь на нього. Він власного імені більше не пам’ятає. На хер з ним. — Він уже було почав відвертатися, та раптом знову обернувся до мене. — Егей, сракорилий. Тримай ще на згадку.

Оце тоді він мене й вдарив збоку в голову чимось, що мені вчулося, наче черевик зі сталевим носаком. Зір мені затопило вибухом феєрверку. А тоді моя потилиця стрілася з дерев’яним підложжям долівки й мене не стало.

 

16

 

Я не думаю, що перебував у безпам’ятстві дуже довго, бо сонячні смуги на лінолеумі, здавалося, не змінили свого напрямку. У роті відчувався смак мокрої міді. Разом з уламками зуба я виплюнув на підлогу напівтвердий згусток крові і спробував підвестись на ноги. Для цього я мусив уцілілою рукою вхопитись спершу за один з кухонних стільців, потім за стіл (який ледь не завалився на мене), але загалом це виявилося легшою справою, ніж я очікував. Лівої ноги я не відчував, і штани в мене стали затісними від коліна, яке, як і було обіцяно, вже розпухло, але я гадав, що могло бути й набагато гірше.

Я глянув у вікно, аби впевнитися, що фургон поїхав, а потім вирушив у повільну, кульгаву мандрівку до спальні. Серце м’яко і важко билося в грудях. Кожний його удар відгукувався стогоном у зламаному носі й бринінням в розпухлій лівій половині мого обличчя, де, мабуть, також було зламано вилицеву кістку. Біль стугонів й у потилиці. Шия затерпла.

«Могло бути г ірше, — нагадував я собі, клигаючи в спальню. — Ти ж на своїх ногах, хіба ні? Тільки дістань револьвер, поклади його до бардачка і транспортуй себе до амбулаторії швидкої допомоги. Загалом з тобою все гаразд. Ймовірно, тобі краще, ніж Діку Тайгеру було сьогодні зранку».

Мені вдавалося повторювати це собі, аж допоки я не простягнув руку до верхньої полиці шафи. А коли це зробив, щось спершу смикнулось у мене в кишках… а потім ніби покотилося. Пригнічене жевріння, що було концентрувалося в лівому боці, спалахнуло, наче присок, на який лийнули бензину. Я мацнув пучками рукоять револьвера, перевернув його руба, встромив великий палець в спускову дужку й стягнув його з полиці. Револьвер стукнувся об долівку й відскочив у глиб спальні.

«Мабуть, нав іть незаряджений». Я нахилився по нього. Ліве коліно зойкнуло і не витримало. Я впав долі, і біль в череві сплеснувся знову. Та я все ж таки дотягнувся до револьвера і прокрутив барабан. Той таки був заряджений. Цілком і повністю. Я поклав револьвер до кишені і спробував поповзти назад до кухні, але дуже боліло коліно. І в голові біль погіршав, почав розправляти темні щупаки зі своєї печерки у мене понад зашийком.

Я спромігся, роблячи рухи, ніби пливу, дістатися на животі до ліжка. Опинившись там, я, за допомоги правої руки та правої ноги, зумів підвестися. Ліва нога мене тримала, але коліно на ній не гнулося. Я мусив забиратися звідти, і то мерщій.

Мабуть, вигляд я мав, як той кульгавий Честер з «Порохового диму», коли шкандибав геть зі спальні, через кухню і до передніх дверей, що стояли розчахнуті, тільки тріски стирчали навкруг замка. Я пам’ятаю навіть, як подумки промовив: «М істере Діллон, містере Діллон, тут не все гаразд у „Довгій гілляці“».

Я вибрався на ґанок і, хапаючись за поручень правою рукою, крабом посунув униз. Там було лише чотири сходинки, але біль у голові дужчав, щойно я долав чергову з них. Схоже було, я втратив периферійний зір, що було недобре. Я намагався повернути голову, щоби побачити свій «Шевроле», але шия слухатися мене відмовилась. Натомість я зумів, шаркаючи, зробити розворот усім тілом, та коли машина потрапила мені в поле зору, я зрозумів, що їзда для мене поза межами можливостей. Навіть відчинити дверцята й покласти револьвер до бардачка буде неможливо: нахиляння знову спричинить біль, і жар у мене в боку спалахне знову.

Я вичепив з кишені «поліцейський спеціальний» і повернувся до ґанку. Тримаючись за поручень, я засунув револьвер під сходи. Тут йому буде поки що краще. Я випростався і повільно побрів доріжкою на вулицю. «Дитячими кроками, — нагадував я собі. — Маленькими дитячими крочками».

На велосипедах підпливали двоє хлоп’ят. Я намагався сказати їм, що потребую допомоги, але моє розпухле горло змогло видати тільки сухе «гххагххх». Хлопці перезирнулись, швидше натисли на педалі й об’їхали мене.

Я розвернувся праворуч (з напухлим коліном поворот наліво здавався мені вельми негожою ідеєю) і, похитуючись, рушив хідником. Поле зору не переставало звужуватись; тепер я бачив, наче крізь амбразуру або дивлячись із жерла якогось тунелю. Це на мить змусило мене згадати той повалений димар на ливарні Кітченера, що в Деррі.

«Д істатися Хейнз-авеню, — наказував я собі. — Там не так порожньо, є якийсь рух. Ти мусиш дістатися бодай туди».

Та чи я рухався в бік Хейнз-авеню, а чи від неї? Я не пам’ятав. Видимий світ стиснувся у єдине чітке коло шість дюймів діаметром. Голова в мене розколювалась; у шлунку палала лісова пожежа. Коли я упав, мені це здалося уповільненою зйомкою, а тротуар мені вчувся м’яким, як пухова подушка.

Перш ніж я встиг знепритомніти, я відчув, як щось мене тицьнуло. Тверде, металеве щось. Скрипучий, немов заіржавілий голос за миль вісім чи десять згори наді мною промовив:

— Ти! Ти! Хлопче! Що з тобою, тобі погано?

Я перекинувся. Це забрало останні сили, які в мене ще залишалися, але я все ж таки зміг. Наді мною вежею височіла та літня жінка, котра назвала мене боягузом, коли я відмовився втручатися у скандал між Лі й Мариною в «День Розстебнутого Зіпера». Це мусило  бути саме того дня, бо серпнева спека чи не серпнева спека, а вона знову була одягнена в ту саму нічну сорочку з рожевої байки й простьобаний ватяний жакет поверх неї. Оскільки, мабуть, в залишку мого розуму все ще крутилася тема боксу, її здиблене волосся, замість Ельзи Ланчестер, сьогодні мені нагадало Дона Кінга. Тицьнула вона мене одною з передніх ніжок свого ходунка.

— Обожемійріднесенький, — промовила вона. — Хто тебе так збив?

То була довга історія, і я не міг її розповісти. Темрява стискалася, а я їй і радів, бо біль у моїй голові мене вбивав. «Ел заробив соб і рак легень, — думав я. — А я собі заробив Аківу Рота. У будь-якім разі гру закінчено. Оззі перемагає».

Та й що я міг вдіяти.

Зібравши всі сили, я заговорив до обличчя понаді мною, єдиного ясного об’єкта в облягаючій мене темряві: «Подзвоніть… дев’ять-один-один».

— Що це таке?

Звісно ж, вона не знала. Дев’ять-один-один ще не вигадали. Я протримався якраз достатньо, аби зробити ще одну спробу:

— Швидку допомогу.

Гадаю, я повторив це ще раз, хоча й не певен. Тоді мене вже поглинула темрява.

 

17

 

Я загадувався, хто ж саме вкрав мою машину, діти якісь чи громили Рота. І коли це трапилося? В будь-якому випадку, крадії її не розбили і не розібрали; Дік Сімонс забрав її зі штрафного майданчика Далласького департаменту поліції через тиждень. Вона була в значно кращому стані, ніж я.

Мандрівка крізь час сповнена іронічних парадоксів.

 

Розділ 26

 

У наступні одинадцять тижнів я знову жив двома життями. Одне буле тим, про яке я уявлення майже не мав — моє зовнішнє життя, — а в інше я був аж занадто зануреним. Внутрішнє, де мені часто являвся містер Жовта Картка.

У зовнішньому житті леді з ходунком (Альберта Гічінсон; Сейді її відвідала, привезла їй букет квітів) стояла наді мною на хіднику і гукала, аж поки котрийсь сусід не вийшов, побачив, що відбувається, і викликав «швидку допомогу», яка доправила мене в Паркленд. Там мене лікував доктор Малколм Перрі, котрий потім опікуватиметься Джоном Кеннеді й Лі Освальдом, коли вони лежатимуть при смерті. Зі мною йому пощастило краще, хоча межа теж була близько.

Я мав поламані зуби, поламаний ніс, поламану вилицеву кістку, роздроблене ліве коліно, зламану ліву руку, вивихнуті пальці і внутрішньочеревні травми. Також у мене було травмовано мозок, і це непокоїло Перрі найбільше.

Мені розповідали потім, що, коли мені пальпували черево, я опритомнів і дико волав, але сам я цього не пам’ятаю. Мені вставили катетер і негайно з мене, як то кажуть боксерські коментатори, «потік кларет». Внутрішні органи спершу трималися своїх місць, а потім почали сунутися. Мені зробили повний аналіз крові, випробували її на сумісність, а потім влили чотири дози цільної крові… яку, як мені потім розповіла Сейді, разів у сто шпиталю відшкодували мешканці Джоді під час донорської акції наприкінці вересня. Їй доводилося розповідати мені все по кілька разів, бо я забував. Мене готували до черевних операцій, але спершу мали зробити спинномозкову пункцію, провести неврологічні консультації — в Країні Було нема таких речей, як комп’ютерна томографія та МРТ.

Також я потім дізнався, що мав розмову з двома медсестрами, котрі готували мене до пункції. Я розповів їм, що в моєї дружини проблеми з алкоголем. Одна з них сказала, що це дуже погано, і спитала, як її звуть. Я їм сказав, що вона рибка і її звуть Ванда, і радісно зареготав. А потім знову знепритомнів.

Селезінка в мене виявилася ні к чорту негодящою. Її видалили.

Я все ще перебував у вимкнутому стані, моя селезінка пішла туди, куди йдуть вже негодящі, але не вкрай необхідні органи, а тим часом мене передали ортопедам. Вони наклали мені шину на руку, а зламану ногу запечатали в гіпс. Чимало людей у наступні тижні залишили на ньому свої автографи. Іноді я розпізнавав імена, здебільшого ні.

Мене тримали на седативах, із зафіксованою головою, в ліжку, задертому точно на тридцять градусів. Фенобарбіталом мене частували не тому, що я нібито був притомним (хоча Сейді казала, подеколи я щось бурмотів), а тому, що боялися, аби я, очунявши раптом, не завдав сам собі нових травм. Коротше кажучи, Перрі й інші лікарі (Еллертон також регулярно навідувався, спостерігаючи, як я прогресую) поводилися з моєю довбешкою, наче з незірваною бомбою.

Я й по сьогодні не дуже собі уявляю, яка різниця між гемоглобіном та гематокритом, але вони в мене почали повертатися до нормального рівня і всі цьому були раді. Мені за три дні зробили ще одну пункцію. Ця показала сліди старої крові, а коли йдеться про пункцію, стара вважається кращою, ніж нова. Це свідчило про те, що я пережив серйозну травму мозку, але все-таки можна відмовитися від свердління в моєму черепі трепанаційної діри, ризикованої процедури, зважаючи на ті битви, які вело моє тіло на інших фронтах.

Але минуле опірне, воно захищається проти змін. Через п’ять днів після мого потрапляння в лікарню плоть біля розрізу, через який мені видалили селезінку, почервоніла й стала гарячою. Наступного дня розріз розкрився й мене занурило в гарячку. Мій стан, що його після другої пункції з критичного переозначили як серйозний, знову відстрибнув до критичного. Судячи з моєї медкарти, я перебував «за призначенням доктора Перрі під наркозом в стані мінімальної сприйнятливості».

Сьомого вересня я ненадовго прокинувся. Так мені принаймні розповідали. Якась жінка, гарна, попри її шрамоване обличчя, і якийсь літній чоловік з ковбойським капелюхом на колінах сиділи біля мого ліжка.

— Ти знаєш, як тебе звати? — спитала жінка.

— Розірвати, — відповів я. — А прізвище Лопнути.

Містер Джейк-Джордж-Розірвати-Еппінг-Емберсон провів у Паркленді сім тижнів, перш ніж його перевезли до реабілітаційного центру — невеличкого житлового комплексу для недужих людей — на північній окраїні Далласа. Всі ті сім тижнів через інфекцію, що була завелася в тому кутку, де раніше жила моя селезінка, я пролежав під крапельницею з антибіотиками. Шину на зламаній руці мені замінили довгою гіпсовою пов’язкою, котру теж вкривали імена людей, яких я не пам’ятав. Незадовго перед переїздом до реабілітаційного центру «Едемські перелоги» я підвищився в статусі до короткого гіпсу на руці. Приблизно в той самий час моє коліно, намагаючись повернути йому мобільність, почали мучити фізіотерапевти. Мені розповідали, що я багато кричав, хоч сам я того не пам’ятаю.

Малколм Перрі з рештою персоналу Паркленда врятували мені життя, я не маю щодо цього жодних сумнівів. Також вони зробили мені ненавмисний і небажаний подарунок, який я повіз за собою до «Едемських перелогів». То була вторинна інфекція, викликана антибіотиками, які помпували в мій організм заради придушення первинної. В мене залишилися туманні спогади про те, як я блював, як ледь не цілими днями не злазив гузном з постільного судна. Пригадую, думав у якийсь момент: «Я мушу по їхати в аптеку Деррі, до містера Кіна. Мені потрібен каопектат». Але хто такий містер Кін, де те Деррі?

Мене випустили зі шпиталю, коли в мені знову почала триматися їжа, але діарея припинилася вже після того, як я два тижні прожив в «Едемських перелогах». Тоді вже наближався кінець жовтня. Сейді (зазвичай я згадував її ім’я) принесла мені паперового гарбуза з ліхтариком усередині. Це запам’яталося дуже чітко, бо я, побачивши його, закричав. То були крики когось, хто не може пригадати щось життєво важливе.