Хімічно чисті та синтезовані ІМ

Групу хімічно чистих ІМ розподіляють на 2 підгрупи:

1. Речовини, отримані за допомогою спрямованого хімічного синтезу (поліоксидоній, галавіт).

2. Аналоги імуномодуляторів ендогенного походження (лікопід, імунофан, тимоген). До цієї групи також можуть належати відомі лікарські засоби, що мають імуномодулюючі властивості (левамізол, декарис, метилурацил).

Левамізол (декарис) — фенілімідотіазол, відомий протиглистовий засіб з вираженими імунотропними властивостями. Левамізол і метаболіт, що утворюється з нього (останній набагато активніший), активують Т-лімфоцити, моноцити, макрофаги і нейтрофіли. Левамізол стимулює клітинноопосередковані імунні реакції, потенціює розподіл і диференціювання Т-лімфоцитів, їх реакцію на антигени, але тільки за наявності в організмі певного фактора, імунологічно схожого на тимопоетин. Виявлено здатність препарату імітувати активність цього гормону. Ефект левамізолу настає повільно та зберігається нетривалий час. Перших клінічних ознак поліпшення слід очікувати через 8–12 тижнів від початку лікування, а остаточний висновок про ефективність левамізолу можна зробити через 4–6 місяців. При цьому у 25–30 % пацієнтів розвиваються побічні ефекти, у тому числі небезпечні (лейкопенія, можливий агранулоцитоз, зупинка дихання, гіпертензія в малому колі кровообігу, що призводить до правошлуночкової недостатності та гіпотонії у великому колі кровообігу тощо). Крім того, левамізол не можна сполучати з низкою препаратів, зокрема з протизапальними засобами й антибіотиками, особливо з левоміцетином, тетрацикліном, ко-тримоксазолом, міорелакcантами, препаратами магнію та іншими. Тому на сьогодні застосування левамізолу обмежено.

До низькомолекулярних ІМ належить галавіт — похідне амінофталгідразиду, перевагою якого є наявність не тільки імуномодулюючих, але й протизапальних властивостей. Його основні ефекти обумовлені дією на макрофагальну ланку. Препарат оборотно на 4–6 годин інгібує надмірний синтез гіперактивними макрофагами ФНП, ІЛ-1, активних форм кисню, що визначають ступінь і циклічність запальних реакцій, а також вираженість інтоксикації. При імунній недостатності галавіт стимулює мікробіцидну функцію нейтрофільних гранулоцитів, посилюючи фагоцитоз і підвищуючи неспецифічну резистентність до інфекційних захворювань, підвищує активність NК-клітин. Може регулювати синтез лімфоцитами ІЛ-2, продукцію ІФН-α і -γ. Чинить непрямий вплив на процеси проліферації Т-лімфоцитів. Крім того, стимулює синтез інтерферонів і підвищує неспецифічний захист організму. Виводиться через нирки, період напіввиведення 15–30 хв. Основні клінічні ефекти спостерігаються протягом 72 годин. Клінічні дослідження показали, що застосування галавіту в комплексній терапії хворих на хронічні інфекційно-бактерійні та вірусні інфекції скорочує тривалість рецидивів і зменшує частоту їх виникнення у віддаленому періоді.

До високомолекулярних хімічно чистих ІМ належить поліоксидоній — N-оксидоване похідне поліетиленпіперазину з молекулярною масою близько 100 кДа. За хімічною будовою схожий на речовини природного походження. Показано, що поліоксидоній має імуномодулюючий, антиоксидантний, детоксикаційний і мембранопротекторний ефекти. Поліоксидоній діє на фактори природної резистентності: клітини моноцитарно-макрофагальної системи, нейтрофіли та NK-клітини, викликаючи підвищення їх функціональної активності при початково знижених показниках. Під його впливом відбувається посилення продукції ІЛ-1β, ІЛ-6, ФНП-α і ІФН-α, тобто цитокінів, продукованих переважно клітинами моноцитарно-макрофагальної системи. При початково підвищених рівнях цитокінів він або не чинить впливу або дещо знижує продукцію цитокінів. Поліоксидоній підсилює цитотоксичність природних кілерів — NK-клітин; характеризується активацією резидентних макрофагів ретикуло-ендотеліальної системи, що веде до більш швидкої елімінації з організму чужорідних частинок; збільшує антитілоутворення до Т-залежних і Т-незалежних антигенів як тваринного, так і мікробного походження. Наслідком активації клітин моноцитарно-макрофагального ряду та природних кілерів і підвищення продукції ними відповідних цитокінів є посилення функціональної активності як клітинного, так і гуморального імунітету.

КЛІНІЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ІМ

Головною мішенню ІМ є вторинні імунодефіцити, які виявляються у вигляді часто рецидивуючих інфекційно-запальних захворювань усіх локалізацій і будь-якої етіології, що важко піддаються лікуванню. Основні принципи застосування ІМ [17, 18]:

1. Імуномодулятори призначають у комплексній терапії одночасно з антибіотиками, протигрибковими, протипротозойними або противірусними засобами.

2. Доцільним є раннє призначення імуномодуляторів — з першого дня застосування хіміотерапевтичного етіотропного засобу.

3. Імуномодулятори, що діють на фагоцитарну ланку імунітету, можна призначати хворим як із виявленими, так і з невиявленими порушеннями імунного статусу, тобто підставою для призначення препарату є клінічна картина.

4. За наявності в даній лікувально-профілактичній установі відповідної матеріально-технічної бази застосування імуномодуляторів доцільно проводити на фоні імунологічного моніторингу. Цей моніторинг слід проводити незалежно від виявлення початкових змін в імунній системі.

5. Імуномодулятори можна застосовувати як монотерапію під час проведення імунореабілітаційних заходів, зокрема при неповному одужанні після перенесеного гострого інфекційного захворювання.

6. Наявність зниження будь-якого параметра імунітету, виявленого при імунодіагностичному дослідженні у практично здорової людини, не є підставою для призначення йому імуномодулюючої терапії. Такі люди повинні бути на обліку у відповідній лікувально-профілактичній установі та складати групу спостереження за імунним статусом.

Отже, досягнення імунології та інших суміжних спеціальностей, розроблення нових імунотропних препаратів дозволяють лікареві надавати реальну й довготривалу допомогу пацієнтам із імунодефіцитними станами та хронічними бактеріально-вірусними інфекціями.