1. Джерела розвитку культури Княжої доби.
2. Роль християнства у розвитку культури.
3. Писемність та освіта.
4. Мистецтво й сакральна архітектура.
Список літератури:
1. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. / М. Ю. Брайчевський. – К., 1988.
2. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. / М. Ю. Брайчевський. – К., 1968.
3. Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV в. / С. А. Высоцкий – К., 1966.
4. Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской. /
С. А. Высоцкий – К., 1976.
5. Горський В. С. Святі Київської Русі. / В. С. Горський – К., 1994.
6. Горський В. Біля джерел. / В. Горський. – К., 2006.
7. Кодлубай І., Нога О. Прадавня Україна. Історія. Культура. Вбрання. XIV тис. до н.е. – VII ст. н.е. / І. Кодлубай, О. Нога. – Львів., 2001.
8. Повість врем'яних літ. – К., 1990.
9. Січинський В. Архітектура старокнязівської доби (Х-ХІІІ ст.). / В. Січинський. – Прага, 1926.
1. Географічне розташування Київської Русі зумовлювало її інтенсивні контакти з тогочасним культурним світом. З огляду на обставини вона виявилася важливою контактною ланкою між Сходом і Західною Європою, Візантією й Скандинавією.
Невичерпним джерелом формування і розвитку культури Княжої доби було язичництво – міфічно-релігійні уявлення народу, які становили основу світосприйняття. Міфічний світогляд давніх русичів, який утверджувався тисячоліттями, спричинився до появи низки ритуалів, святкувань та гульбищ, що були частиною культу сил природи. Християнська церква уміло пристосувала до цих культів свої свята, прагнучи “вписати” свою культуру у традиційну. Храми споруджуються в тих місцях, де колись розміщувалися капища, церковний календар пристосовується до традиційних у давньослов’янській культурі свят. Академік Б. Рибаков пов’язує надзвичайну розповсюдженість у Русі храмів успення Богородиці, зокрема, з тим, що це свято припадало на 15 серпня, що збігалося з традиційним днем святкування збору врожаю. У 1115 р. століття перших руських святих Бориса і Гліба було прив’язане не до дня їх загибелі, а до дати, що не має прямого стосунку до них – 2 травня, завдяки чому християнське свято “накладалося” на прадавнє святкування перших паростків. Такі свята Івана Купала, Водохреща, Святого Духа (Зелені свята) та ін. Владні кола не намагалися цілком ліквідувати язичництво, і це призвело до появи “двовір’я” у світогляді русичів. Воно закріплене у “Слові про Ігорів похід”, зокрема у “Плачі Ярославни”.
Впровадження християнства сприяло активізації міжнародних культурних зв’язків. Християнський світогляд, як відомо, сформувався унаслідок взаємопроникнення насамперед двох найбільш розвинутих культур стародавнього світу – греко-римської та культури Близького Сходу. Розповсюдження в Русі біблійних, старозаповітних текстів створювало певні можливості для знайомства у процесі їх осмислення з цінностями давньої близькосхідної культури.
Водночас інтенсивні культурні контакти з Візантією, особливо наприкінці Х ст., дають змогу використовувати як джерело розвитку української культури також досягнення античної та візантійської духовної спадщини. Візантійська імперія, яка успадкувала досягнення Стародавньої Греції і Риму, стала могутнім джерелом розвитку духовної культури не лише Давньої Русі, а й усієї Європи. Спадкоємність античної традиції засвідчує передусім назва першого християнського храму – Софії Премудрості Божої, спорудженого у Константинополі у середині VI ст. Візантійська цивілізації стала джерелом засвоєння не тільки християнської духовності, а й скарбів античної Греції насамперед. Досягнення християнської культури ширилися в Русі через так званий перший та другий південнослов’янський вплив – через Македонію і Болгарію.
Не варто заперечувати і контактів з тогочасними країнами Західної Європи, про що може свідчити приклад династичних шлюбів (4 дочки князя Ярослава Мудрого стали дружинами європейських королів). У Русі були відомі окремі церковні твори, княжі житія, створені представниками чеської культури. Церковний розкол 1054 р. значно послабив такі контакти, проте співробітництво з країнами Західної Європи відбувалося протягом всієї Княжої доби, особливо в торговельній та політичній сферах.
Особливу роль у розвитку української культури можна надати контактам з Болгарією. Близька мова, конкретно-історичні умови розвитку, усвідомлення етнічної спільності створюють плідний ґрунт для інтенсивної взаємодії культур Давньої Русі й Болгарії. Можна констатувати створення спільного фонду, що становить певний рівень у складі культури обох народів. Пам’ятки культури, що входили у цей фонд, не залежно від місця їх створення чи етнічної належності автора, сприймаються як спільне надбання двох культур. Так у Русі і в Болгарії ставляться до вихідців із Візантії, солунських братів Кирила і Мефодія, їхніх “Житій”, а також творів видатних представників “золотого віку” болгарської культури Климента Охридського, Йоанна, екзарха Болгарського, Костянтина Преславського, Чорноризця Храбра, і давньоруських діячів – Іларіона, Нестора, Феодосія Печерського та ін. Завдяки цим контактам у Русі розповсюдилося християнство.
2. Християнство, яке остаточно утвердилося в Русі як офіційна державна ідеологія вже у Х ст., спричинилося до нового розуміння людини – творця культури передусім. Якщо людина-язичник ще не виділяла себе із природи, мислила себе її частиною і одухотворювала її неживу частину, привертаючи увагу таємничих сил до своїх проблем численними жертвами й ритуалами поклоніння, то людина-християнин відчула себе цілком по-іншому. Вона стала вище всіх створінь, адже Бог сотворив її на свою подобу і дав їй свій образ, одухотворивши прах своїм духом. Людина відчула себе особистістю, причетною до трансцендентного Божества. Духовне єство в людині – це здатність творити, примножувати Божі творіння.
Людина відчула свою обдарованість і в розумі, мудрості. Світ мудрості, світ Софії – це світ “пре-подобія”, уподібнення нижчого вищому. Тому мудрість – це осягнення вищого, та не заради знання істини само собою, а во ім’я буттєвого входження у світ значущих подій, вищих життєвих цінностей. Мудрість – це не тільки і не стільки знання істини, а передусім “життя в істині”. Мудрість пов’язується не так із Словом, як з ділами людини.
Християнство здійснило переворот у світогляді людини, розширило межі земного життя. Праведним життям і мудрими справами людина може заслужити життя вічне. Вона вже не слабка і беззахисна істота перед лицем сил природи, – в образі Бога-Творця людина-християнин дістала Отця, Опікуна, Порадника і Захисника, на його допомогу вона може розраховувати завжди, якщо глибоко вірує. І ще одне: перед християнином відкрилися горизонти спілкування з іншими християнськими краями, розширилися межі його земного спілкування з усім християнським світом. Про це можна прочитати у пам’ятці “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона (середина ХІ ст.).
З утвердженням християнства в Русі пов’язана писемна традиція: спершу це були перекладні богослужебні книги і житія, а згодом виникає також оригінальна література. Давньоукраїнська мова формує свою азбуку, звуки розмовної мови дістають вираження у буквах кирилиці. Християнство сприяло тяжінню до освіти, прагненню пізнати не лише тонкощі Святого Письма, творіння Отців Церкви – вони були написані грецькою мовою, отже, сприяло й вивченню мов.
Нарешті, християнська релігія сприяла бажанню пізнавати світ, паломництву до Святої землі, до вивчення історії, географії, звичаїв різних народів.
Не можна заперечити роль християнства у розвитку архітектури й образотворчого мистецтва – іконопису, фрескового живопису та мозаїки. З розкриттям духовного світу людини завдяки християнській релігії пов’язане прагнення людини реалізувати свій творчий потенціал.
3. Значним культурним переворотом, який вніс глибокі зміни у розвиток культури, допоміг накопичувати культурний досвід, розвивати художнє слово, закріплювати й зберігати словесні витвори для потомства і розповсюджувати їх, було введення єдиної писемності. Очевидно, окремі системи писемності існували в руській землі віддавна, – особливо в районах Північного Причорномор’я, де колись були давньогрецькі колонії. Археологи знаходили різні знаки писемності на каменях, глиняному посуді, про писемність слов’ян повідомляють арабські джерела, найдавніші слов’янські письменники. Писемності вимагала торгівля, держава потребувала писемності для укладення договорів, а також для створення своєї історії.
Єдина система писемності перенесена на Русь із Болгарії разом із прийняттям християнства, яке було релігією з високорозвинутою писемністю. Воно мало власний корпус письмових творів, необхідних для богослужінь, монастирських читань, для пропаганди християнства, для навчання служителів церкви.
У Х ст. в Русі з’явилися два алфавіти – глаголиця і кирилиця. Згодом закріпилась кирилиця, якою з певними змінами користуємося донині. Виникла система розділових знаків, навчилися робити пергамент (зі шкіри тварин), вживали кору берези (бересту), з’явилось чорнило, фарби, щоб прикрашати рукописи орнаментами й ілюстраціями, робили міцні обкладинки. Книжне мистецтво в Русі було дуже розвинутим уже в ХІ ст.
Від перших книг залишається враження, що їх творці любили свою справу, були віддані своєму ремеслу, вкладали у створення книги величезну працю, терпіння і старання. У стародавніх рукописах збереглися численні похвали книгам, книжному читанню, книжній справі. Найпершу хвалу книзі зустрічаємо в літописі під 1037 р. Вже у Х – ХІ ст. з’явилися переклади богослужебних книг, куди входили Євангелія, проповіді, житія святих, твори Отців церкви, богословська література. Читачі дістали переклади візантійських хронік (Георгія Амартола і Йоанна Малали), звідки могли почерпнути уявлення про світову історію, географічні твори (“Топографія” Козьми Індікоплова), твори про будову світу (“Шестоднев” Йоана екзарха Болгарського), про світ тварин (“Фізіолог”).
У ХІ – ХІІ ст. з’явилися перші оригінальні твори українських мислителів та письменників: “Літопис Руський” “Повість врем’яних літ”, “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, “Послання” Клима Смолятича, “Повчання” Володимира Мономаха, “Слово о полку Ігоревім”, “Києво-Печерський патерик”, “Слово” Данила Заточеника та ін. Виділяються високим літературним стилем промови, притчі й повісті Кирила Турівського, астрономічно точні обчислення Кирила Новгородця.
Високий рівень розвитку писемності не може не дивувати. Він пов’язаний із розвитком освіти. У Княжу добу існували різні освітні заклади – школи при монастирях, приватні (домашні) школи, школи при церквах. Літопис руський повідомляє, що після хрещення киян Володимир “почав брати у знатних людей дітей і віддавати їх на навчання книжне”. Із житія Феодосія Печерського відомо, що він був грамотним, бо дітей від 10 років віддавали учителеві, а сам Феодосій у такого вчителя скоро “вивчив усю граматику”. Відомо, що при Софії Київській вже у часи Ярослава Мудрого була школа і бібліотека. Про розвиток грамоти серед широких верств населення свідчать не лише графіті на стінах храму, зокрема Софії, а й велика кількість берестяних грамот, датованих ХІ – ХІІІ ст., знайдених під час розкопок. Писали на бересті, видряпуючи або витискаючи букви особливими кістяними чи залізними паличками. Знайдені приватні листи, рахунки, заповіти, торгові договори, навчальні вправи.
4. Безпосереднім свідченням високої культури Княжої доби є пам’ятки архітектури ХІ – ХІІІ ст., що збереглися у Києві, Новгороді, Чернігові, Володимирі-Суздальському, Смоленську, Полоцьку та інших містах. Кам’яні споруди почали зводити вже у Х ст. Архітектура зазнала візантійського впливу, на Русь приїжджали візантійські майстри. Місцеві умільці, споруджуючи храми у візантійських традиціях, вносили в них свої технічні вдосконалення, намагалися втілити свої смаки, пристосувати будівлі до місцевих умов.
Церкви і палаци знаті виділялися велетенськими розмірами. Вони були світлі всередині, просторі, багато прикрашені мозаїками й фресками, кам’яною різьбою зовні. Церкви славилися чудовою акустикою. Святковими були й орнаменти підлоги, храми прикрашалися золотим і срібним посудом, розкішними візантійськими тканинами, великими люстрами (хоросами). Високих іконостасів ще тоді не було (ХІ ст.), тому вірні могли бачити всю красу світлих куполів, арок і стовпів, велич багатобарвних фресок на стінах. Від кінця Х ст. збереглися залишки Десятинної церкви у Києві (спалена ордою 1240 р., відновлена, але зруйнована), собор Святої Софії у Києві (часів Ярослава Мудрого), храм Софії у Новгороді (1045-1050), чернігівський собор Спаса (1036). У Києві збереглися також залишки Золотих воріт, оборонних споруд, що дає уявлення про спосіб будівництва, виробництво цегли, розчини тощо.
Із численних київських церков збереглися до нашого часу Церква Успіння на Подолі (1131 – 1132), а також Кирилівська церква (1140), що багато прикрашені фресками. Образотворче мистецтво існувало в Русі віддавна, та лише утвердження християнства сприяло розвитку під візантійським впливом його основних форм: мозаїка, фреска, іконопис і мініатюра. Візантійська мозаїка продовжувала традиції античності. Від античності тягнеться традиція фрескового живопису, іконопис має в основі фаюмський портрет. Мініатюра пов’язана з мистецтвом писання книги загалом.
Запитання для самоконтролю
1. Які джерела формування культури Княжої доби?
2. Що означало “двовір’я” у світогляді русичів?
3. Чим позначилися в культурі контакти з Візантією?
4. Яке нове розуміння людини пов’язане з християнством?
5. Які зміни в культурі пов’язані з християнством?
6. У чому полягає значення писемності?
7. Які оригінальні писемні пам’ятки Княжої доби збереглися?
8. Що засвідчує рівень освіти у Княжу добу?
9. Які особливості сакральної архітектури?
10. Які особливості образотворчого мистецтва?
