ЗМІСТ
Передмова 4
Лекція 1. Культура як предмет культурології. 5
Лекція 2. Українська культура. 12
Лекція 3. Витоки української культури.
Проблема культурної ідентифікації. 16
Лекція 4. Культура Княжої доби в Україні. 21
Лекція 5. Культура Галицько-Волинської держави. 26
Лекція 6. Культура періоду становлення
Української народності (XIV – XVI ст.) 31
Лекція 7. Перше культурно–національне відродження. 37
Лекція 8. Перше культурно-національне відродження.
Діяльність полемістів. 43
Лекція 9. Культура бароко. Києво-Могилянська академія. 49
Лекція 10. Григорій Сковорода і українське Просвітництво. 54
Лекція 11. Український Романтизм. 59
Лекція 12. Культура другої половини XIX ст. 64
Лекція 13. “Розстріляне Відродження’’. 70
Лекція 14. Культура початку XX ст. 75
Лекція 15. Культура середини XX ст. 81
Лекція 16. Культура Постмодерну. 88
Передмова
Пропонований курс лекцій є результатом тривалої практики викладання автором цієї дисципліни. Його особливість в тому, що історія культури простежується як процес самоусвідомлення української людини – творця культури, лейтмотивом діяльності якої завжди було почуття етнічної самобутності та збереження своєї національної ідентичності.
Курс розрахований на відведений навчальною програмою обсяг аудиторних годин. Охоплено основні етапи культурного життя, виокремлено окремі факти, які підкреслюють українську культурну ідентичність.
Автор дотримується загальноприйнятої хронології (етапізації) процесу розвитку культури, проте вперше окремо виділено культуру періоду становлення української народності (XIV – XVI ст.), вичерпно охарактеризоване перше культурно-національне відродження (XVI – XVII ст.), а також культура епохи Просвітництва та Романтизму в Україні. Значно ширше, ніж у інших посібниках, представлено особливості розвитку культури у XX ст., окремою темою виділено період шестидесятництва, а також український постмодернізм як стиль життя молоді й мистецтва.
Лекція 1. Культура як предмет культурології
1. Культурологія в системі наук.
2. Підходи до визначення культури. Поняття культури.
3. Культура і цивілізація.
4. Структура і динаміка культури, її функції.
Список літератури:
1. Історія української культури: у 5-ти томах. – К., 2000 – 2008.
2. Культурологія: навч. посібник / під. ред. В. Пічі. – Львів, 2003.
3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Львів, 2005.
4. Попович М. Нариси історії української культури./М.Попович. – К., 1998.
5. Семчишин М. Тисяча років української культури./М. Семчишин. – Київ, 1993.
6. Сінькевич О. Основи культурології. / О. Сінькевич. – Львів, 2009.
7. Українська культура. Історія і сучасність. – Львів, 1994.
8. Шейко В. Історія української культури. / В. Шейко. – Харків, 2004.
1. У 2003 р. предмет культурології введено у систему навчання усіх вищих навчальних закладів України, сформовано навчальні плани, створено перші підручники і посібники. Нині його поглиблено вивчають майбутні фахівці – культурологи. Історія культури є підґрунтям культурології.
Уперше термін “культурологія” вжив німецький фізик В. Освальд у 1909 р. як опис специфічного феномена людської діяльності (культури). Леслі Уайт у 1949 р. у праці “Наука про культуру” виділив культурологію як окремий напрям досліджень про людину. Вона має свій предмет, метод, історію.
Можна визначити так: культурологія – це наука про культуру, яка формується на стику соціального й гуманітарного знання про людину і суспільство, вивчає культуру як цілість, як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, яка аналізує конкретно-історичні явища культури і виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів.
Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними аналізами явищ і феноменів культури.
Українська культурологія має кілька напрямів:
1) історична культурологічна школа – дає конкретні знання про тип культури;
2) філософія культури – осмислення феномена культури, його найістотніших рис;
3) соціологія культури – функціонування культури, зміни в культурі, субкультури, їх функціонування;
4) психологія культури – особистісне ставлення до культури, типи особистостей у культурі соціуму.
Культурологія пов’язана з археологією, історією, етнологією, народознавством, фольклором, літературо-, музико-, мистецтвознавством, філософією, психологією, соціологією, релігієзнавством, антропологією, мовознавством тощо.
2. Поняття культури важко визначити, оскільки воно охоплює весь спектр діяльності людини. У процесі дослідження феномена культури утвердилися кілька основних підходів:
– аксіологічний – культура розглядається як підсумок діяльності людини на створення матеріальних і духовних цінностей;
– діяльнісний – культура є специфічним способом людської життє-діяльності, технологія виробництва благ;
– семіотичний – культура є способом передавати життєвий досвід через позабіологічний знаковий механізм (соціокод), система діяльнісних схем передання досвіду;
– психологічний – культура є сукупністю пристосувань людини до умов життя;
– структуралістський – культура є сукупністю носіїв ціннісних відносин (сім’я, звичаї, символи), що регулюють діяльність людини;
– соціологічний розглядає культуру як механізм передання соціального досвіду;
– синергетичний – культура – це система, що саморозвивається, поповнюється елементами;
– гуманітарний – культура є процесом самовдосконалення людини як духовно-морального суб’єкта (творця) культури, процес відтворення людини.
Цими підходами осмислення феномена культури не вичерпується. Людський світ – це світ культури. Він величезний, діяльність людини багатогранна, тому розрізняємо:
– політичну культуру;
– правову культуру;
– моральну культуру;
– естетичну культуру;
– екологічну культуру;
– економічну культуру;
– наукову культуру;
– релігійну культуру;
– побутову культуру та інші форми діяльності людини.
Немає культури поза людиною. Зразки і правила поведінки людини, її дії у природі та суспільстві становлять культурні норми.
Визначення культури постійно збагачуються змістом. У 1912 р. було 4 визначення культури, у 1925 – 40, 1950 – 400, нині – понад 1000, жодне з них не вичерпує поняття. Пітер Козловські, відомий європейський та й світовий культуролог, вважає, що поняття культури охоплює економіку, освіту й науку, мистецтво.
Визначення культури постають як її інтерпретації залежно від аспек-ту розгляду культури. Постмодерна модель культури: світ протистоїть впливу на нього людини, перешкоджає спробам його перетворити, тому поняття діяльності людини не вкладається в раціональні, теоретичні схеми.
Один із західних культурологів М. Арнольд вважає, що культура – це прагнення досконалості через пізнання того, що нас найбільше хвилює, того, про що думають і говорять.
Філософський енциклопедичний словник (ФЕС). Київ, 2002 р. дає таке визначення: культура (від лат. colo, cultum – обробіток, розвиток, виховання, освіта, шанування (додамо культ)) – 1) історично вихідне зна-чення обробіток і догляд за землею; 2) догляд, поліпшення, ушляхет-нювання тілесно-душевно-духовних сил людини, її схильностей і здібно-стей, а отже – і ступінь їх розвитку; відповідно розрізняють К. тіла, К. душі і духовну К. (Вже від Ціцерона йдеться про філософію як культуру духу). Додамо, що вперше поняття культура у значенні обробіток землі вжив Ціцерон (1 ст. до н.е.); 3) сукупність способів і прийомів організації, реалі-зації та поступу людської життєдіяльності, людського буття; 4) сукупність матеріальних і духовних надбань на певному історичному рівні розвитку суспільства і людини, які втілені в результатах продуктивної діяльності; 5) локалізоване у просторі і часі соціально-історичне утворення, що специфікується або за історичними типами, або за етнічними, континентальними чи регіональними характеристиками суспільства.
У найширшому значенні, зафіксованому ще Д. Віко, К. – це те, що твориться людиною, на відміну від того, що твориться природою. Нині культура – це особлива реальність, буттєвий вимір унікальності існування різномасштабних індивідів історії – осіб, племен, спільнот, націй, цивілізацій, суспільств, тощо. У такому значенні ми й будемо ознайомлюватись з культурою українського народу.
3. Поняття культури в його сучасному значенні виникло порівняно недавно. Мислителі XVIII ст. ототожнювали культуру з формами духовного та політичного саморозвитку суспільства і людини, приступили до розробки своєрідної теорії культури. Тоді вперше замислилися над тим, що таке культура, як вона виникла? У чому її зв'язок з історією? Ці питання по-різному інтерпретували в натуралістичному та ідеалістичному трактуванні. Натуралісти вбачали витоки феномена у моральному розвитку людини, у досягненні нею морального стану. У Німеччині у XVIII ст. культурі як зосередженню духовних, моральних і естетичних цінностей протиставляється цивілізація як щось утилітарно-зовнішнє, вторинне для людини.
Введене енциклопедистами поняття “цивілізація” асоціюється з кон-цепцією прогресу, еволюційним розвитком народів на засадах “розуму”, з торжеством “універсалізму”. Формування антитези “цивілізація – культура” відбувалося паралельно з переходом німецького Просвітництва в Романтизм. У другій половині ХІХ ст. у німецькій суспільно-філософській думці під цивілізацією почали розуміти діяльність, спрямовану на покращення соціального устрою, а під культурою – зусилля, пов’язані з внутрішнім удосконаленням людської особистості.
Нині поняття Ц. має різні значення. Походить від лат. civilis – громадянський, державний. 1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної та духовної культури суспільного розвитку загалом (у цьому значенні протистоїть поняттю варварства, дикості); 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц., римська Ц. тощо). Термін Ц. запровадив Мірабо (1757). Протягом довгого часу поняття Ц. вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу. Від другої половини ХІХ ст. до початку ХХ ст. його застосовували для позначення стану суспільства, воно стало наріжним поняттям некласичних концепцій філософії історії. У Михаїла Данилевського і Освальда Шпенглера Ц. тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (у М. Данилевського – це культурно-історичні типи (праця “Росія і Європа”), в О. Шпенглера – культури). У праці “Занепад Європи” О. Шпенглер вважав цивілізацію останньою стадією розвитку культури, пов’язував з нею смерть культури. У світовій історії він нарахував сім великих культур, які загинули, вступивши у стадію цивілізації, коли переважає розвиток науки й техніки, відчуження людини від природи.
Арнольд Тойнбі, у праці “Дослідження історії” вважав цивілізацію рівнозначною культурі й основною складовою одиницею історичного процесу. Цивілізаційний підхід до розвитку історії розглядає історичний процес як розмаїття культур-цивілізацій, де кожна у процесі самовизначення й самореалізації збагачує своїм оригінальним досвідом неминущі загальнолюдські цінності.
4. Культура кожної епохи і кожного народу постає як цілісне утворення, що характеризується самобутністю, самодостатністю, гармонійним поєднанням елементів, наявністю загальних форм духовного життя тощо. Однак кожній культурі притаманна й багатоманітність, внутрішня суперечливість, що проявляється як набір різноспрямованих традицій, тенденцій, стилів та рухів. Самобутність культури визначається взаємодією традицій і новацій. Культура, де переважають традиційні смаки й уявлення про цінності та ідеали, називається консервативною культурою. Такими є культури Сходу. Переважання новацій, схильність до їх сприйняття характеризують динамічну культуру (культури країн Заходу). Українська культура радше може бути зарахована до консервативних культур.
Для характеристики неоднорідності культур використовують поняття субкультури, контркультури, елітарної, народної та масової культури. Субкультура – це відносно цілісне утворення всередині певної культури, що відрізняється власними ціннісними установками, нормами, звичаями, а подекуди й інституціями (кримінальна субкультура з авторитетами, общаком тощо). Різновиди субкультур формуються на основі належності до певної соціальної групи (молодіжна, студентська, пенсіонерів), належності до певної етнічної чи територіально-регіональної спільноти (бойки, лемки, гуцули, цигани, нацменшини, одесити, галичани). Субкультура також визначається за способом проведення дозвілля, одягом, мовою, способом спілкування на основі улюблених занять (собачники, флористи, колекціонери).
Широкий спектр субкультур, що існують у кожній офіційній культурі, сприяють її динаміці, збагаченню, акультурації та соціалізації людини.
Подекуди субкультура може протиставляти себе офіційній панівній культурі, претендувати на культурне лідерство, тоді доречно говорити про контркультуру. Контркультура в сучасній культурології охоплює ті соціальні установки, і цінності, які протистоять фундаментальним принципам панівної культури. На початках свого виникнення контркультурою у Стародавньому Римі була християнська культура. У наші часи – це культура хіпі, панків, емо, гопників, які відверто заявляють про свої інші смаки, навіть інші цінності, які вони сповідують.
Поза сумнівом, і субкультури, і контркультури впливають на динаміку культури.
Основою людської культури є народна культура – спільне надбання, що формується в процесі становлення людства, постійно збагачується, не має чітко визначених меж і охоплює культурні пласти різних епох. Це колективний витвір і загальне надбання людської спільності, народу. У народній культурі панує дух традиції.
Елітарна культура – це субкультура привілейованих верств суспільства, яка протистоїть культурі більшості. Їй притаманна замкненість, вироблення особливого культурного коду, доступного лише вузькому колу “своїх” прихильників, іноді навіть особлива мова, переважно високий інтелектуальний потенціал. Може виступати як опозиція до народної культури.
Нині оперують поняттями “масова культура”. Культурологи вважають, що поява такого поняття пов’язана, як і становлення самого феномена, з науково-технічним прогресом, процесами індустріалізації й урбанізації, руйнуванням патріархального укладу суспільного життя з його традиційністю. Формування масової культури пов’язане також з процесами глобалізації, становленням масової свідомості.
Масова культура є комерційною і функціонує за законами ринку, намагається відвертати суспільство від реальних проблем, нав’язувати цінності та ідеали. У ній панує дух гедонізму (насолоди), вона прагне маніпулювати суспільною свідомістю, їй важко протистояти на індивідуальному рівні.
Динаміка культури полягає у взаємодії усіх її компонентів.
Функції культури:
– пізнавальна (ознайомлення з досягненнями людини);
– світоглядна (формує світорозуміння, цінності та ідеали);
– комунікативна (передача досвіду);
– оцінно-нормативна (регулювання поведінкових норм);
– інтегративна (об’єднує людей).
Культура – це засіб самореалізації людини, самовираження, чинник соціального розвитку. Суть кожної культури полягає у якості духовно-морального потенціалу суспільства.
Запитання для самоконтролю
1. Що вивчає культурологія?
2. З якими науками пов’язана культурологія?
3. Які основні підходи до визначення культури?
4. Які основні напрями української культурології?
5. У чому полягає складність визначення культури?
6. Яке визначення можна вважати найоптимальнішим?
7. Що пов’язується з поняттям “цивілізація”?
8. У чому особливість трактування цивілізації О. Шпенглером?
9. Як визначає цивілізацію А. Тойнбі?
10. Які відмінності субкультури і контркультури?
11. Що означає поняття “народна культура”?
12. Які ознаки елітарної культури?
13. Що таке “масова культура”?
14. Які основні функції культури?
15. Як визначити поняття “культурна людина”?
