Роль князів Олега та Ігоря у становленні Київської держави

У 882 р. у Києві, за поширеною версією, відбувся переворот на користь новгородського (норманського) князя (конунга) Олега. Більшість сучасних істориків вважають цю особу легендарною, насправді не існуючою. В результаті перевороту місцеве населення, яке не було прихильне до князя-християнина Аскольда, підтримало новгородського князя-язичника. Він оволодів містом, вбивши Аскольда. Всі слов'янські землі (північні і південні) були об'єднані навколо Києва. Офіційною релігією знову стало язичництво. З іменем Олега пов'язують легендарні походи на Константинополь, коли руські кораблі на колесах штурмували столицю Візантії. За Олега було укладено дві угоди з Візантією. Вважають, що він помер 912 року.
За правління князя Ігоря (Інгвара, правив у 912-945 pp.), сина новгородського князя-нормана Рюрика, влада київського князя посилилася – було приборкане плем'я деревлян, яке не бажало визнати владу Києва, підкорені уличі, тиверці, здійснено походи на Закавказзя та проти Візантії. Йому вдалося відбивати наскоки азіатських кочівників – печенігів. Намагався Ігор закріпити стосунки з Візантією, але безрезультатно. Його флот був спалений «грецьким вогнем». Тому укладений договір 944 р. був невигідний для русів.
Однак у 940 р. хазарський цар Песах «поставив на коліна» Русь, примусивши руських князів здати переможцям зброю (хазари отримали від кожного «диму меч»). Ігор був змушений збільшити податки, декілька раз збирав їх з древлян. У 945 р. вони його і вбили, оскільки князь явно «перебрав» данину. Ігоря прив'язали за ноги до похилених дерев і відпустили – тіло було розірване. Після нього правила його дружина Ольга.

2.Лідером українського національно-визвольного руху в першій чверті XVII ст. був гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний. Він народився в селі Кульчиці на Самбірщині в сім’ї шляхтича, навчався в Острозькій школі, школі Львівського братства, служив домашнім учителем. Високо освічена людина (автор твору «Пояснення про унію» та ряду віршів), талановитий організатор козацьких походів проти турок і татар. Похід 1616 р. проходив саме під його керівництвом.
Борець за права православних, він 1615 р. разом з усім реєстровим Військом Запорізьким, вступив до Київського братства, що дало останньому матеріальну підтримку, а в 1620 р. за допомогою Сагайдачного відновлено Київську митрополію, що перестала існувати після прийняття унії. Він намагався, розуміючи недостатню силу козацтва, шляхом мирних угод і компромісів з Польщею відстояти права козаків і решти українського населення. Під його керівництвом козацтво остаточно перетворилося на окремий стан. Сагайдачний був змушений підписати Вільшанську угоду з польським урядом 1617 р., за якою реєстр скорочувався до 1 тис. козаків, однак невдовзі за Роставицькою угодою 1619 р. він добився дозволу розширити реєстр до 3 тисяч.
За видатні заслуги в боротьбі з турками він був обраний головою Європейської ліги християнської міліції, що мала на меті боротьбу з турками та недопущення їх у Європу. Довелося ходити йому з козаками й на Москву, визволяти з полону королевича Владислава під час його невдалого походу 1618 року. Під час Хотинської битви (1621 р.) в результаті якої було перекрито шлях туркам до Європи, гетьман був тяжко поранений і 1622 р. помер. Похований гетьман в Києві – на території Києво-Могилянської академії.

3.Чи не найважливішою подією українського суспільно-політичного життя періоду "відлиги" стала поява нового покоління талановитих літераторів та митців, які одержали назву "шістдесятників". Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, боролися за справжні культурні цінності, провідну роль української мови, національну свободу, людську гідність. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, художники П. Заливаха, А. Горська, кінематографісти Ю. Ільєнко, Л. Осика, журналіст В. Чорновіл та ін.

Значну роль у пробудженні національної гідності української інтелігенції відіграли поетичні вечори" Велику популярність здобули твори В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча та ін. їхні виступи збирали тисячні аудиторії.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. У 1963 р. за їх "перевиховання" взявся партійний ідеолог України А. Скаба. Було розгорнуто кампанію проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінської доби. До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у часописах, розганяли літературно-мистецькі вечори, закривали клуби творчої молоді.

Гоніння на шістдесятників свідчили про завершення відлиги. М. Хрущов був сином своєї епохи, причетним до багатьох її злочинів, тому не зміг відмовитися від використання старих методів. Так, поборюючи культ особи, він ревниво оберігав авторитарний стиль правління. Процес реабілітації жертв сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. Ще в 1958 р. було заборонено й знищено віддруковану збірку поезій Д. ІІавличка "Правда кличе", де автор викривав жахіття сталінської доби. У тому самому році в СРСР вийшов закон про реформу освіти, який відкрито надавав пріоритет у мовному питанні російській мові. Посилювалася антирелігійна кампанія, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половину наявних парафій, монастирів, семінарій.

Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка звикла до панівного становища і боялася його втратити у процесі численних хрущовських реорганізацій. У жовтні 1964 р. змовники досягли мети — на Пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

Варіант № 16

1. Остаточна ліквідація автономії Гетьманщини в другій пол. XVIII ст.

2. Кирило – мефодіївське братство.

3. Основні підсумки Другої світової війни.

1.Після невдалої спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під російського панування, Петро І направив свої зусилля на ліквідацію автономії України. Обраний після Мазепи гетьманом І. Скоропадський фактично був позбавлений права самостійно приймати рішення. Після його смерті Петро І заборонив обирати нового гетьмана (на короткий час наказним гетьманом став П. Полуботок), і Україною стала правити Малоросійська колегія (1722-1727 pp.). Нова імператриця Катерина І, що правила з 1725 р. дозволила обрати гетьманом Данила Апостола (1727-1734 pp.), однак його діяльність знаходилася під жорстким царським контролем. По смерті Апостола відання українськими справами було передано «Правлінню гетьманського уряду» (1734-1750 pp.), яке складалося з представників козацької старшини та російських чиновників.
Останній гетьман України – Кирило Розумовський (гетьманував у 1750-1764 pp.), який одержав булаву завдяки брату, що був коханцем імператриці Єлизавети І. Простий козак за походженням, отримав прекрасну освіту в Німеччині і Франції, у 18 років очолив Імператорську академію наук (перебував на цій посаді 20 років). Новий гетьман дбав про розвиток науки та мистецтв в Україні, у своїй резиденції в Батурині він мав намір відкрити університет, а Глухів – на значний культурний центр. Він домагався від уряду повернення Україні її прав. Внаслідок його постійних прохань Україна була виведена з відомства Сенату і передана Колегії іноземних справ, як було раніше. Під управління гетьмана передали і Запорозьку Січ, Київ. Проведено також реформу судочинства – до складу Генерального суду вводилися виборні особи із старшин кожного полку. Козацька старшина отримала судову владу, як в часи Визвольної війни. Гетьман започаткував полкові школи для обов'язкового навчання козацьких дітей Домогтися відновлення іноземних зносин гетьманові не вдалося.
З приходом до влади в Росії імператриці Катерини II автономії України завдано смертельного удару – в 1764 р. було скасовано гетьманство (Розумовський отримав компенсацію грошима та землями), справи управління Україною передані Малоросійській колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Територію Гетьманщини поділили на намісництва, козацькі полки реорганізували в регулярні карабінерські частини, слобідське козацтво ліквідоване. Україна перетворилася на окраїну Російської імперії, втративши будь-які суверенні права.

2.З кінця 1845 р. (або з початку 1846 р.) і по квітень 1847 р. (14 місяців) в Україні існувала перша політична організація української інтелігенції, яка розробила широку програму українського національно-визвольного руху, – Кирило-Мефодіївське товариство (братство) Воно назване на честь великих слов'янських просвітників Кирила і Мефодія, які дали слов'янам першу азбуку. Активними діячами та керівниками Товариства були: письменник та історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський, пізніше до них приєдналися О. Маркович, І. Посада, М. Савич. У квітні-травні 1846 р. до складу Братства увійшов геніальний український поет Т. Шевченко. На осінь 1846 р. до організації входили 12 осіб.
Програма товариства викладена в «Статуті Слов'янського суспільства святих Кирила та Мефодія», у «Книзі буття українського народу» та «Записці», складених Костомаровим та Білозерським. Мета товариства – ліквідація самодержавства, монархії, встановлення республіки, утворення Української держави та об'єднання слов'янських народів у федеративну державу на принципах добровільності та виборності. Зразком політичної організації суспільства для братчиків був політичний устрій США. Центром майбутньої слов'янської федерації («наріжним каменем») мала бути Україна. Кожна держава як член федерації становила б окремий штат, Київ став би столицею федерації, в якій раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган – собор, або сейм. Федерація повинна мати невелике регулярне військо, кожен штат – свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями.
Існували деякі розбіжності у поглядах «братчиків» – так Костомаров на перше місце висував ідею єдності та братерства слов'ян, Куліш – питання розвитку української культури, Шевченко вважав, що передусім треба визволити народ з кріпацтва, а Україну – з політичної неволі. Крім того, більшість виступала за поступовий (еволюційний) характер дій, а Шевченко і Гулак – за революційні перетворення.
Коли Братство за доносом було викрито, то найбільш постраждали від переслідувань М. Гулак та Шевченко, який був відданий у солдати на 10 років з забороною писати й малювати, оскільки він у своїх творах засуджував політику Росії в Україні, виступав за самостійність України, закликав до збройного повстання проти російського самодержавства. Братство стало першою в Україні політичною організацією, яка ставила перед собою чіткі політичні й соціальні цілі.

3. Перший і головний підсумок Другої світової війни полягає у всесвітньо-історичній перемозі над фашизмом. Перемога врятувала світову цивілізацію, зруйнувала претензії Німеччини на світове панування. Фашистські держави - Німеччина, Італія, Японія і їх союзники були розгромлені. їх збройні сили, економіка, політика, ідеологія зазнали повного краху. Фашистські режими було ліквідовано, партії заборонено, фашистські ватажки зазнали заслуженої кари. Країни і народи, яким загрожував фашизм, відстояли свою незалежність і демократичні свободи.

, Друга світова війна була найжорстокішою і найкровопролитнішою в історії людства. Під час війни загинуло близько 60 млн осіб, в тому числі більше 27 млн радянських людей. Десятки мільйонів людей були поранені, стали інвалідами. Війна спустошила цілі країни, перетворила в руїни багато міст і сіл. Стосовно України, то остання дала в діючу армію 7 млн осіб. Половина з них загинула. З тих, що залишились живими, половина - інваліди.

Не можна забути і про такий звірячий оскал фашизму, як концентраційні табори і табори знищення, в яких за роки війни були 18 млн осіб. 11 млн з них знищено гітлерівцями.

Одним із найважливіших підсумків війни, що торкається України, стало завершення возз'єднання українських земель.

Щодо українців, то, за різними джерелами, тільки у вермахті їх служило близько 250 тис. (вихідців із СРСР). Одягли вони німецьку уніформу з різних причин: з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); із безвиході (німецький полон, страх перед НКВС і неминучими таборами); на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, утиски на релігійно-світоглядному ґрунті) і т. д. Але якщо взяти за основу буквальне значення поняття "колабораціонізм", то воно, безумовно, характеризує всіх, хто так чи інакше сприяв "третьому рейху" і, відображаючи неоднозначне й багатогранне явище, ще потребує уточнення як з етнічного, політичного, так і з суто юридичного боку.

З війни, її підсумків і наслідків випливають уроки, якими необхідно керуватися, щоб трагедія не

П'ятий урок - наявність тоталітарних режимів з їх ідеологією і практикою та мілітаризмом, імперські амбіції, формування агресивних військових блоків можуть призвести до великої світової пожежі, як це сталося в 1939-1945 рр. Війна є продовженням лише тієї політики, яка спрямована на її підготовку.

Можна було б назвати й інші уроки, але і цього досить, щоб зробити загальний висновок: людство не може більше допустити такого колективного самогубства, як світова війна. Тим більше, що трагічний досвід світових війн переконує: глобальні проблеми людства, у тому числі збереження миру, можна вирішувати лише об'єднаними зусиллями, навіть за наявності серйозних суперечностей, які й дотепер існують у сучасному світі.

Варіант № 17

1Монгольська навала на українські землі, її наслідки

2. Вплив подій революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії на українські землі

3. Україна в роки Першої світової війни (УСС)

1.На початку XIII ст. на Русь насувалася страшна небезпека – сюди прямували монгольські кочові племена. Об'єднані під проводом Темучіна, який отримав титул Чингісхана (великого хана), татаро-монголи вже завоювали Кита й і Середню Азію, Закавказзя, розбили половців. 1223 р. руські війська намагалися протистояти навалі на р. Калка, однак були розбиті. На короткий час кочівники, хоч і перемогли, відступили.
1236 р. орда на чолі з ханом Батиєм захопила північно-східні руські землі, а восени 1239 р. пішли в південну Русь-Україну. Були спалені Чернігів і Переяслав. 1240 р. татари підійшли до Києва. На початку грудня вони розпочали атаки. Останні оборонці Києва на чолі з воєводою Данила Галицького Дмитром трималися у Десятинній церкві, однак церква не витривала натиску, завалилася, поховавши під своїми уламками захисників Києва.
Після цього татари рушили на Західну Україну, дійшли до Польщі, Хорватії, а потім повернули назад. Утворивши величезну державу із столицею на Волзі – Сарай.
Вся Русь підпала під владу татар – розпочалося татаро-монгольське іго. Руські князі тепер повинні були правити від імені хана, отримуючи на це спеціальний документ – ярлик. Населення було обкладене важким податками, за несплату яких жителів перетворювали на рабів. Брали татари і податок кров'ю – забирали хлопчиків в Орду, виховуючи з них яничарів – жорстоких воїнів з поневоленого населення. В Орду були забрані кращі майстри Русі, тому занепали міста, ремесла, торгівля.
Однак повністю знищити Русь татарам не вдалося. Частина населення переховувалася у лісах, частина залишилася. Люди зберегли свою мову, традиції, звичаї. Більш як столітнє панування Орди на українських землях загальмувало розвиток в Україні, але не припинило зовсім.

2.Вплив подій революції 1848-1849 pp. в Австрійській імперії на українські землі

1848 р. по всій Європі прокотилася хвиля революцій, що охопила Францію, Німеччину, Італію та Австрію. Ці революції отримали назву «весна народів», оскільки основними їх гаслами були національне та соціальне визволення поневолених імперіями народів, утвердження громадянських прав та свобод.
В умовах революції в Західній Україні українська громадськість стала вимагати від австрійського уряду поділу Галичини на Західну (польську) та Східну (українську) і приєднання до останньої Закарпаття. Цим землям (Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпаттю) українці вимагали надати широку автономію. Щоб відстояти ці вимоги, 2 травня 1848 р була створена Головна Руська Рада (ГРР). її очолили єпископ Г. Якимович, М. Куземський. Рада утворила відділи, які займалися фінансами, освітою, селянськими справами, і стала, по суті, українським національним урядом. ГРР вимагала скасувати селянські повинності, надати селянам право власності на землю, сприяти розвитку сільського господарства, промисловості та торгівлі, скасувати станову нерівність, поліпшити стан народної освіти та надати українцям право на вільний національний розвиток. За виборами до австрійського парламенту українцям вдалося здобути 39 депутатських місць. Найбільших успіхів національний рух досяг на культурно-освітній ниві – засновано видавничу організацію, при Львівському університеті створено кафедру української мови, на ній стали навчати в народних школах.
У ніч з 1-го на 2 листопада 1848 р. у Львові вибухнуло збройне повстання – студентська та робітнича молодь вирішила добиватися демократичних перетворень силою, однак воно було придушене регулярними частинами австрійської армії. Революційні виступи в Галичині зазнали невдачі завдяки хитрій політиці губернатора краю, який скористався українсько-польськими протиріччями. Фактично польський революційний рух було придушено руками українських селян. Після поразки революції австрійський уряд у 1851 р. ліквідував ГРР, а в 1867 р. передав Закарпаття під управління Угорщини. Головним наслідком революції стало скасування кріпацтва в Австрії, проведення аграрної реформи та створення в Західній Україні першої політичної національної організації – Головної Руської Ради. Революція дала поштовх національному самовизначенню українців – саме в її ході як національний прапор українців став використовуватися синьо-жовтий двоколор.

Легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради та Бойової управи УСС до новітнього українського війська зголосилися бл. 30 тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично налаштованої української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тис. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Першим офіційним командантом легіону було призначено М. Галущинського, директора Рогатинської гімназії.

Створення легіону УСС ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України.

Протягом 1914 — першої пол. 1915 р. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку наприкінці квітня — на початку травня 1915 р., де стрільці вкрили себе невмирущою славою, хоча й зазнали великих втрат. У 1915—1917 рр. УСС вели кровопролитні битви на подільській землі. Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоня, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзнак і похвал, викликали пошану й симпатії союзників і змусили рахуватись із собою навіть ворогів.

Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування.

 

Варіант № 18

1. Україно – Московський договір 1654 р.: причини та наслідки.

2. Вплив реформ адміністративно – політичного управління 60 – 70 – х рр. ХІХ ст. на соціально – економічний розвиток і політичне становище в Україні.

3. Державні символи України.

1. На другому етапі Визвольної війни (1649-1654 pp.) боротьба йшла з перемінним успіхом. У той час, коли Хмельницький намагався налагодити зв'язки з сусідніми державами – Волощиною, Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Московією, поляки 1651 p. розпочали наступ на Україну. Після того, як козацькі полки були розбиті під Берестечком у червні 1651 р. і відступили під тиском литовської армії, Хмельницький підписав Білоцерківський договір (вересень 1651 р.), за яким гетьманське управління обмежувалося тільки Київським воєводством, реєстр скорочувався до 20 тис, а польська шляхта отримувала право повертатися до своїх маєтків.
У 1652 р. польське військо було розбите під Батогом, а в 1653 р. через нову зраду союзника – кримського хана, Хмельницький не зміг розгромити основні сили польської армії. Оскільки козаки були знесилені численними битвами, Хмельницький розпочав пошуки воєнного союзника. Єдиним можливим союзником за цих умов було православне Московське царство (майбутня Росія). В жовтні 1653 р. Земський собор у Москві після довгих вагань прийняв рішення про прийняття України «під високу руку» московського царя.
8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, де позитивно було вирішене питання про союз України та Московії. Московський цар став «протектором» (захисником) України. Після переговорів у Москві в березні-квітні 1654 р. підписано договір – «Березневі статті», що за московськими дипломатичними нормами був оформлений як повеління московського царя своєму підданому. Суть статей – підтвердження привілей та прав Війська Запорізького на маєтки й землі; встановлення 60-тисячного реєстру; гетьманський уряд за статтями мав контролювати фінанси й податки; залишалися недоторканними права органів влади, Київського митрополита.
За договором Московія зобов'язувалася надати воєнну допомогу Україні. Права гетьмана обмежувалися лише в зносинах з Кримом і Туреччиною. Фактично Україна увійшла під протекторат Росії на правах широкої автономії. Серед дослідників є різні думки щодо цього.
Бойові дії 1654-1656 pp. розгорнулися на території України та Білорусії. Оскільки московський цар порушив підписану угоду – розташовував свої війська в багатьох містах України, розпочав війну з союзником України – Швецією, Хмельницький шукає інших союзників. Він не встиг цього зробити – діяльність великого гетьмана була перервана його смертю в 1657 році.

2 Скасування кріпосного права стало приводом до проведення інших реформ.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління—земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брало участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади та опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно "з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління — міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини II (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).

Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що тривала п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламенту. Отже, модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства.

3. Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і Канади у вересні — жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором.Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.

Варіант № 19

1. «Руська трійця»: діяльність,значення.

2. Гетьманський переворот 1918 р. в Україні: політика гетьмана Павла Скоропадського

3. Прийняття Декларації про Держаний суверенітет України 16 липня 1990 р.

Варіант № 20

1. Люблінська унія, її наслідки для українських земель.

2. Гайдамацький рух.

3. Україна в 1920 -30-х рр., політика примусової колективізації..

Варіант № 21

1. Козацькі повстання 30 – х років XVII ст., їх наслідки.

2. Дисидентський рух. «Шістедисятники».

3. Рух Опору в Україні у роки Другої світової війни.

Варіант № 22

1. Гетьман Петро Дорошенко в боротьбі за незалежність та територіальну цілісність Української держави.

2. Злука УНР та ЗУНР.

3. Екологічні проблеми України 70- 80 – ті рр. Чорнобильська катастрофа.

Варіант № 23

1. Грецькі міста – держави в Північному Причорномор’ї.

2. Знищення Запорозької Січі.

3. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР (1939 – 1940 р.).