Тема 3: Історія розвитку соціології.

План:

1.Становлення і розвиток класичної соціології.

2. Сучасна західна соціологія: основні напрямки і концепції.

3. Становлення і розвиток соціологічної науки в Україні.

 

 

Вивченням протосоціологічних знань, становлення і розвитку науки про суспільство займається історія соціології.

Соціологічна думка формувалась у контексті розвитку цивілізацій. Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв'язку з міфологією У давніх міфах, які в різних народів мають свої особливості, втілені первісні уявлення людей про навколишню природу, органічною частиною якої тодішня людина вважала і себе, про суспільство і взаємовідносини в ньому, про світ узагалі. Фантастичні картини часто мають земну природу, фантастичні образи наділені людськими рисами, а явища природи, події суспільного життя тлумачаться в причинно-наслідковому взаємозв'язку.

За первіснообщинного ладу існував соціоантропоморфний світогляд, за яким світ, функціонування суспільства тлумачились на основі властивостей людини та її роду. Все, що оточувало людину – сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірі, каміння, дерева, вітер та інше, – бачилося живим, таким, що має душу. Окремі явища природи розгляда­лися як божественні дії, як воля окремих богів, від яких, вважалося, залежали життя людини і розвиток подій у суспільстві, Наприклад, за народним повір'ям українців, кожен мав свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля з'являлася в образі нової зірки в Небі по народженні людини, а з її смертю зірка падала з Неба. Соціальні норми ґрунтувалися на етичних, а ті формувалися на основі соціоантропоморфний уявлень.

З розвитком людини і суспільства міфологічне сприйняття і тлумачення дійсності поступається відображенню його в опоетизованих оповідях, сказаннях про боротьбу історично існуючого чи фантастичного героя-богатиря зі Злом, про перемогу Добра, Справедливості. Міф, який був населений язичницькими богами та іншими фантастичними істотами, заступає епос, у центрі якого – людина, яка діє на тлі історичної долі народу, історичних подій.

З часом з'являються перші паростки філософського пізнання і тлумачення світу. Тодішня філософія втілювала в собі нерозмежовані знання, оскільки філософія виникла значно раніше від природничих наук.

Певні уявлення про стародавні соціальні вчення можна скласти на основі пам'яток античної культури, особливо періоду її розквіту (V–IV ст. до н.е.). З мислителів цього часу найцікавіші міркування належать насамперед Платону й Арістотелю.

Платон, справжнє ім'я – Аристокл (427–347 до н.е.), був одним із перших, хто спробував пояснити причини соціального розшарування, тобто творив теорію соціальної стратифікації. Соціальна структура суспільства, за Платоном, формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі й розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучалися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій, класів. Ця ієрархія починається з філософа, далі йдуть цар, державний діяч, лікар, віщун, поет, ремісник і землероб. Є у Платона й простіша соціальна структура, в якій ній розрізняє три стани: філософи, воїни, землероби і ремісники.

На його думку, в державі (під державою розумів і суспільство) всі громадяни мають займатися тільки своєю справою і не втручатися в чужі. В цьому полягає і соціальна спра­ведливість: кожен має своє і виконує також своє.

Платона часто називають попередником соціалістичних ідей. Основними чинниками, які породжують соціальні протиріччя, він вважав бідність і багатство; кращою державою – ту, в якій у людей все спільне. Філософи та воїни – вищі верстви суспільства – не повинні володіти приватною власністю. Держава має забезпечити їх усім необхідним для виконання своїх обов'язків.

Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут. Адже коли дружина й діти у кожного свої, це спричиняє особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Статеві стосунки у суспільстві повинні були суворо регламентуватися. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові – з 25 до 55. Дітей, народжених поза зазначеними віковими межами, повинні були знищувати. Держава мала регулювати статеві стосунки так, щоб кращі схо­дились з кращими, гірші – з гіршими. Потомство кращих жінок і чоловіків необхідно було виховувати, гірших – знищувати. Виховання дітей — компетенція держави, матерям не треба знати своїх дітей особисто. Тоді кожна з них буде любити всіх дітей – ровесників своєї дитини як своїх імовірних дітей, що зміцнить єдність держави.

На питання, чи щасливими будуть у такому суспільстві люди, Платон відповідав, що його держава не передбачає щастя кожного зокрема, достатньо того, що вона щаслива загалом. Пізніше учень Платона Арістотель скаже, що в такій державі ніхто не щасливий, тому що вона загалом нещаслива, адже ціле не може бути щасливе, якщо його частини не­щасливі.

Учень Платона Арістотель (384–322 до н.е.) є творцем найширшої наукової системи античності. Більше 150 його праць присвячені філософії, фізиці, космології, логіці, психології, мистецтву. Значне місце посідають і роботи з проблем суспільствознавства.

Теоретична спадщина Арістотеля містить цікаві погляди на соціальну організацію. Він вважав, що людина у своєму житті потребує певних благ, необхідних для існування. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості. Але надмірні майнові статки не потрібні. Вчений обстоював необхідність приватної власності: коли власність буде поділена між окремими особами, зникнуть взаємні нарікання, кожен буде ретельно ставитися до того, що йому належатиме. Регулювати обсяги власності мають моральні, інтелектуальні чинники: щоб інтелектуальні люди не бажали мати більше, ніж треба, а інші не мали можливості бажати цього.

Взаємини громадян у суспільстві Арістотель вважав вищою формою спілкування. Кожний окремий вид спілкування виникає з прагнення певного блага. (Ця думка втілена й розвинута в сучасній соціологічній “теорії обміну”: люди взаємодіють на основі аналізу свого колишнього досвіду й потенційних винагород та покарань.)

Платон шукав абсолютної справедливості. Для Арістотеля основна дилема – влада закону чи влада людей. Погоджуючись з тим, що закон придуманий людьми й ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що влада закону краща за владу будь-якої особи. Управління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, але все ж воно є меншим злом, ніж свавілля та пристрасті управління, заснованого на владі людини. Концепція Арістотеля про владу закону була актуальною у середні віки, коли політичні відносини будувалися на звичаях, і стала важливою складовою європейської конституційної системи.

Значним соціологічним відкриттям Аристотеля є теорія “середнього елемента”, згідно з якою “середній елемент” – соціальна група, яка за майновим станом посідає проміжне місце між найбагатшою і найбіднішою верствами суспільства (малися на увазі вільні громадяни; раби до уваги не бралися). Держава, яка складатиметься переважно з людей середнього достатку, матиме й найкращий державний устрій, а її громадяни перебуватимуть у найбільшій безпеці. Вони не прагнутимуть чужого добра, як бідняки. Ніхто не претендуватиме на те, що належить середньому класу, бо він є більшістю насе­лення країни. Арістотель був упевнений, що бідність породжує бунт і злочин, а там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення, які можуть призвести до загибелі держави.

Арістотеля справедливо вважають провісником політики середніх верств населення. У XX ст. теорія “середнього класу”, що обґрунтовує його стабілізуючу роль у суспільстві, посіла помітне місце в соціології.

Соціальна думка Стародавнього Риму формувалася під впливом вчень давньогрецького походження. Однак римські мислителі ближче підійшли до осмислення сутності рабовласницького суспільства, передусім щодо власності, майнових відносин, ролі держави у цих процесах. Вельми цікаві соціально-політичні міркування висловлювали знаменитий оратор Цицерон, правники Гай, Модестіан, Папініан та ін.

Головні протиріччя рабовласницького ладу, жорстокість Римської імперії щодо будь-яких спроб похитнути її устої породжували у народних мас відчуття безсилля, безвиході, що було однією з основних передумов поширення релігійних настроїв. Народ, сподіваючись на краще життя, чекав Спасителя. Згідно з християнським ученням ним став божий посланих Христос.

За тих часів моделі формулювання та вирішення соціальних проблем формувалися відповідно до загального світобачення та під впливом провідних релігійних концепцій. В основі соціальної парадигми стало християнство, яке зберегло свої позиції і в середні віки. Космологічний фаталізм, характерний для античності, заступив християнський провіденціалізм (від лат. – передбачення, провидіння), який розглядав історію як вияв волі Божої. Згідно з цією волею здійснюється заздалегідь передбачена божественна програма спасіння людини й світу. Провіденціалізм поєднувався із свободою індивідуального вибору й особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Великий авторитет серед християнських мислителів протягом кількох століть мав римський єпископ Августин Блаженний (354–430 рр.). Він уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Історія земного людства обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама та Єви і Страшним судом. За цей час відбувається випробовування волі людей до добра, спокутування першородного гріха, закликання кращої частини людства до побудови священної спілки праведників, відокремлення праведників від грішників. Люди повинні прагнути потрапити в “град Божий”, тобто в “суспільство небесне”.

Діалектика всесвітньої історії уявляється Августину протиборством двох діаметрально протилежних за своїми інтересами та долями людських спільнот: “суспільства земного” і “суспільства небесного”. Протилежна й мораль обох суспільств: громадяни першого хочуть будь-якими засобами добре влаштуватись у цьому житті; громадяни другого беруть від цього життя тільки необхідне, терпляче чекаючи вічного блаженства в майбутньому.

Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча. Такі думки фактично збігаються з деякими сучасними уявленнями про соціальні процеси, зокрема про нетривкість і непостійність процесу співробітництва.

Загалом суспільна модель Августина Блаженного є моделлю теократичної держави, в якій обґрунтовується необхідність підкорення світської влади авторитету церкви.

В епоху Відродження (XIV–XVI ст.) була започаткована нова система соціальних і моральних цінностей. Вирішальною тенденцією став перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу. Це дало імпульс новій соціальній психології: за нових економічних і політичних умов людина повинна покладатися тільки на власні сили, волю, знання, кмітливість, заповзятливість. Певного поширення набули й утопічні погляди.

Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження закумульовані в мистецьких, філософських творах великих гуманістів Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Еразма Роттердамського, Сервантеса та ін. Однак соціально-політична думка Відродження поширилася здебільшого серед інтелектуально активної частини населення, умами народних мас оволодіти вона не змогла.

У соціально-економічному житті Західної Європи XVI ст. стали активно розвиватися капіталістичні відносини, які вивели на суспільну арену нові класи і нові відносини, що вступили в гостре протиріччя з феодальними принципами.

Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючі соціальні реалії, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи. Одним із найяскравіших учених того часу, який наблизився до проблем буржуазного суспільства, став італієць Нікколо Макіавеллі (1469–1527 рр.). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки.

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1. Авторитет або влада лідера кореняться у підтримці прихильників;

2. Підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він чекає від них;

3. Лідер має володіти волею до виживання;

4. Лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.
Макіавеллі стверджував, що правитель, який бажає домогтися успіху, повинен вивіряти свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способом поведінки підлеглих.

Серед теоретиків соціального менеджменту і сьогодні дискутується сформульоване Макіавеллі питання: що для лідера краще – навіювати страх до себе чи любов? Що для нього корисніше: аби його любили чи боялися? Краще, звичайно, вважав учений, поєднувати обидва мотиви, але страх міцніший і твердіший, а любов дуже тонка. Вона тримається на надто хиткій основі – людській вдячності, яка легко руйнується. Але діяти треба так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше правителя ніщо не врятує від обурення мас.

Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою, або пригніченням, вчиняючи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати по краплі. Щоб підлеглі мали досить часу для вдячної оцінки. Нагородами та підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу і суворо. Одномоментна жорсткість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута у часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.

Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись з його волею.

Помітний вплив на подальший розвиток суспільної думки справили концепції Томаса Гоббса (1588–1679 рр.), насамперед вчення про суспільний договір. Схематично його можна викласти так: люди від природи мають однакові права; одночасно природа створила й причини для конфліктів (війн) між ними – суперництво, недовіру, жадобу до слави. Все це призводить до жорстоких зіткнень між людьми; постійний страх за свою безпеку змушує, нарешті, прийняти розумне рішення – з глухого кута недовіри та конфліктів їх може вивести тільки суспільний договір.

Люди укладають суспільний договір не заради якихось високих ідеалів, а задля своєї вигоди. До суспільного життя їх схилили гіркі уроки минулого і лише згодом – вихован­ня. Людина, як елемент природи, кидає своє природне буття і починає жити її штучними, створеними людьми, суспільними законами. Таким чином, постають певні суперечності між природним і соціальним буттям.

Структура держави, за Гоббсом, уподібнюється будові живого організму. Суверен – це душа, чиновники – нерви та сухожилля, виконавчі та судові органи – суглоби, таємні агенти – очі держави. Нагороди та покарання –нервові імпульси, що йдуть від “голови” держави до її органів, а гроші є “суспільною кров'ю” та ін. (Ідея порівняння суспільства з живим організмом детально розроблятиметься у середині XIX ст.). Держава – це механізм, створений “механіками” (людьми), який регулюється через встановлені норми поведінки. Держава – це доцільно влаштований громадянами “політичний автомат”.

Пошуки моделей ідеального справедливого суспільства продовжували і вчені-утопісти, яких розглядають у контексті духовного, соціально-політичного досвіду епохи Відродження. Найвідоміші утопічні теорії англійця Т. Мора та італійця Т. Кампанелли. Томас Мор (1478–1535 рр.), автор твору “Утопія”, справедливим вважав суспільство, в якому існуватиме тільки суспільна власність Все має належати всім, і хоча ніхто нічим конкретно не володітиме, всі, однак, будуть багаті. Цього буде досягнуто обов'язковою для всіх фізичною працею з шестигодинним робочим днем. Найвища цінність суспільства – людина. Все підпорядковується її здоров'ю Всі громадяни одягаються однаково, за винятком того, що одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг одружених – від одягу неодружених. Мода ніколи не змінюється.

Томмазо Кампанелла (1568–1639 рр.) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства. Водночас він вважав людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на своє буття. Т. Кампанелла змалював образ міста-держави (“Місто Сонця”), де існує общинне життя, яке ґрунтується на відсутності приватної власності і на спільній, добре організованій праці. Ця особливість надає великої переваги: немає ні бідних, ні багатих, внаслідок чого не люди служать речам, а речі служать людям. Незалежність від речей дає змогу громадянам зберегти власну індивідуальність, не руйнувати її у непосильній праці: передбачалася тривалість робочого дня чотири години.

Взявши за основу платонівську ідеальну державу, Т. Кампанелла вважав, що відсутність приватної власності можлива тільки за відсутності індивідуальної сім'ї. В його суспільстві всі статеві стосунки мали б бути суворо регламентованими. Керівництво визначає, які чоловіки і жінки краще підходять одне одному і коли вони можуть вступати у статеві зносини. Вихованням дітей займається суспільство. Керують суспільством спеціалісти, яким поталанило від народження бути найздібнішими.

У XVII–XVIII ст. почали домінувати просвітницькі ідеї. Вчені різних країн виступили проти кріпосництва у всіх його проявах, обґрунтували необхідність нових, прогресивніших суспільних порядків, значну роль у створенні яких вони відводили поширенню знань.

Одним із найяскравіших представників цієї когорти був Шарль Луї де Секонда, відомий за своїм баронським титулом де Монтеск'є (1689–1755 рр.). Застосувавши історичний підхід до соціальних проблем, він дійшов висновку, що їх не можна тлумачити ні з точки зору християнського провіденціалізму, ні як скупчення випадкових подій, що стаються з примхи людей. “Існують загальні причини як духовного, так і фізичного порядку”, – вважав Монтеск'є.

На прикладі Стародавнього Риму він спробував обґрунтувати соціально-психологічну детермінацію історичного процесу. Джерелом могутності римлян вважав властиву їм громадянську доброчинність, яка спонукала ставити над усе інтереси вітчизни. Ця соціально-психологічна риса, на думку Монтеск'є, органічна в контексті політичної свободи, республіканської форми управління суспільством. Падіння рес­публіки і встановлення деспотичного правління призвели до послаблення громадянської доброчинності, внаслідок чого римляни виявилися нездатними протистояти варварам, а падіння республіки зумовлене невпинною експансією римлян, значними військовими витратами. Отже Монтеск’є бачив причинно-наслідкові зв'язки між соціальними явищами. Обережно ставився він до перспектив швидкої та радикальної зміни суспільного ладу, зараховуючи себе до тих, хто “відчуває старе зло, бачить засіб до його виправлення, але водночас бачить і нове зло, яке випливає з цього виправлення”.

Логічним розвитком концепції соціально-психологічної детермінації історичного процесу стало й обґрунтування впливу географічного середовища (клімату, ґрунту, рельєфу місцевості) на характер суспільства, поведінку, діяльність його елементів. Монтеск'є вважав, що в малих та середніх за розмірами державах немає географічної передумови для сепаратизму окраїн, і тому уряд може здійснювати там свою владу порівняно м'якими засобами, не позбавляючи підданих політичної свободи, а навпаки, забезпечуючи її заради процвітання країни. Тобто в таких державах є всі можливості правити через закони. Великі за розмірами держави не можуть існувати без деспотичного правління, яке тільки страхом перед лютим покаранням змушує віддалені окраїни (насамперед їх управителів) підкорятися центральній владі. У XIX ст. концепція географічного детермінізму Монтеск'є стала одним із теоретичних джерел географічного напряму в соціології.

Значно збагатив теоретичні дослідження соціальних проблем Жан-Жак Руссо (1712–1778 рр.). Він вважав, що суспільний прогрес характеризується суперечностями і попереджав щодо ілюзії ототожнення розвитку знань із збагаченням мудрості людей.

Руссо належить авторство теорії відчуження. Він виділив шість різновидів відчуження: політичне (відчуження правлячих осіб від їх підданих і потреб держави); соціально-економічне (нерівність у власності породжує зло); моральне (намагаючись жити “краще”, люди приходить до морального зубожіння); психологічне (в міру розвитку суспільства людьми оволодіває почуття самотності); загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку і стосунки між людьми).

Ж.-Ж. Руссо відомий також як автор вчення про походження соціальної нерівності. Він вважав, що здатність людини удосконалюватись і зростання кількості населення зу­мовили нагромадження засобів для життя, створення знарядь, що підвищують ефективність праці, зумовлюють перехід до осілого способу життя і примус працювати на себе інших людей. Розвиток господарства спонукав запровадження приватної власності, яка стала основою майбутнього громадянського суспільства і спричинила у ньому майнову, а згодом і політичну нерівність.

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні (засновані на досліді) соціальні дослідження. Французький мислитель А. Сен-Сімон (1760–1825 рр.) одним із перших поставив питання про те, що науку про людину необхідно вивести на рівень наук, які ґрунтуються на спостереженні, пропонуючи зайнятися “встановленням послідовних рядів фактів”, оскільки, на його думку, – це справді надійна частина знань. Сен-Сімон виробив концепцію “соціальної фізіології”, в якій раціоналістичні погляди ХVIIІ ст. поєднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ. Він зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму, що закономірно розвивається.

Методологічні розробки Сен-Сімона сприяли формуванню позитивізму як напряму філософії та соціології (позитивний – лат. – заснований на досліді, фактах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні “позитивної” соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії. Родоначальником позитивізму вважають французького філософа і соціолога О. Конта. Він був домашнім учителем математики, потім працював секретарем у Сен-Сімона (1817–1824 рр.), написав разом з ним низку спільних наукових праць. Однак розбіжності між ними з принципових теоретичних і політичних питань (Конту був чужий сен-сімонівський соціалізм) призвели до розриву їх творчих взаємин.

Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спершу дав визначення суспільної науки як “соціальної фізики”, а відтак як “соціології”. Цей термін, складений із коренів латинської і грецької мов, спочатку був зустрінутий досить скептично, але згодом прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства. Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біології, без них не мислилася, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів. Ця взаємодія особливо ускладнюється внаслідок впливу кожного покоління на наступне. На той час це була досить новаторська думка, як і вимога до соціологів вивчати існуючі закони, а не шукати трансцендентних (непізнаваних) причин, обґрунтовувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв'язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.

Істотними в контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, з одного боку, і крайностей емпіризму – з іншого, Конт обґрунтував застосування в соціології спостереження, а також експериментального, порівняльного й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології він вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ, специфічним методом соціології – історичний метод, тобто метод історичного порівняння різних послідовних станів людства.

Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони роз­витку соціальних систем. Соціальна статика – це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Конт розглядає суспільство як органічне ціле, всі елементи якого взаємопов'язані і можуть бути зрозумілими тільки в єдності. Ця концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. В соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов Тут у Конта на передній план виходить поняття “система”, яке дотепер є одним із центральних у соціології. У Конта воно органічно пов'язане з ідеєю еволюції.

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смерті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, розширені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820–1903 рр.). Загальновизнана заслуга його в соціології полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Спенсер визнавав аналогію між суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між органами – спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але Спенсер бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюція, за Спенсером, – ніщо інше як реалізація принципу “інтеграції матерії” і джерело руху. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Соціологія Спенсера підкреслено індивідуалістична. “Суспільство, –писав він, – існує для блага своїх членів, а не члени його існують для блага суспільства”.

Спенсер сформулював закон “рівної свободи”: всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава – вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави – здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

У теоретичному відношенні заслугою Спенсера була спроба сформулювати структурно-функціональний підхід до суспільства. Він першим у соціології почав систематично використовувати поняття „система”, „функція”, “структура”, „інститут”. Мислителів другої половини ХIХ ст. приваблювала у Спенсері впевненість в нездо­ланності соціальної еволюції, визнання закономірності всього існуючого, точність висновків.

Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позитивізмом, – еволюції та натуралізму.

Географічна школа – натуралістичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводять їх географічному положенню і природним умовам.

Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821–1862 рр.), обґрунтовуючи механічний географічний детермінізм, який утверджував майже повну зумовленість діяльності людини природним середовищем.

А так звана школа німецької геополітики, очолювана Карлом Хаусхофером (1869–1946 рр.), визначальними вважала суто природні причини, географічне детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. Із арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту “життєвого простору” і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської агресії. За сучасних умов поняття “геополітика” має і позитивне тлумачення. Це – міждисциплінарний напрям, що вивчає залежність зовнішньої політики держав, міжнародних відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків, зумовлених географічним положенням країн, кліматом, природними ресурсами, розселенням тощо. Геополітика у такому розумінні передбачає вироблення геостратегії держави, основних напрямів її зовнішньополітичної діяльності.

Расово-антропологічна школа інтерпретувала суспільний розвиток у поняттях спадковості, “расового добору”, боротьби “вищих” і “нижчих” рас. Її зародження пов'язане з іменем Артюра Гобіно (1816–1882 рр.), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.

Органічна школа розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства –як аналогічний розподіл функцій між різними органами.

Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831–1903) економічне життя суспільства ототожнював з обміном речовин а організмі. Соціал-дарвіністська школа поставши наприкінці XIX ст., опиралася головним чином на Спенсера, зводячи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосова­них організмів. Відповідні детермінанті чинники застосовувались і щодо суспільного життя. Найвідомішим представником цієї школи вважають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича.

Спроби звести соціальне до біологічного, властиві позитивістській соціології, виявились явно неспроможними і наприкінці ХІХ ст. призвели до кризи біологонатуралістичних теорій, посилення психологічної тенденції в соціології. Соціологи, незадоволені примітивними біоорганічними аналогіями, виявили зростаючий інтерес до проблем мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки. З іншого боку, зародження експериментальної психології та її інституціалізація як самостійної дисципліни високо піднесли її науковий престиж, сприяли “експансії” психологізму в інші галузі знань. Внаслідок злиття цих двох зустрічних рухів і склався так званий психологічний напрям у соціології.

Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Основне, на чому вона трималася, – прагнення зводити соціальне до психологічного. Але це прагнення реалізовувалося не однаково, та і розуміння психологічного було різним. У психологічній соціології можна виділити декілька напрямів:

1. психологічний еволюціонізм;
2. інстинктивізм;
3. “психологія народів” (тісно пов'язана з етнографією);
4. групова психологія;
5. інтеракціонізм.

Психологічне тлумачення соціальних процесів не вимагало негайного розриву з ідеями біолого-еволюційної школи. Спочатку йшлося тільки про те, щоб “доповнити” еволюціоністську схему вивченням психологічних механізмів розвитку і функціонування суспільства. Найбільш широко психологічна соціологія, пов'язана з позитивістською традицією, застосовувалася в США.

Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер Френк Ворд (1841–1913 рр.) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздво­юється, і спонтанний розвиток стихійних сил, який Ворд називає генезисом, доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі Цей свідомий бік еволюції Ворд називає телезисом (від англ. – ціль). Первинною соціальною силою, за Вордом, є бажання (голод, спрага), пов'язані з підтриманням життя індивіда, сексуальні прагнення, що забезпечують продовження людського роду тощо. На основі первинних бажань формуються складніші – інтелектуальні, моральні та естетичні бажання, за допомогою яких Ворд намагається пояснити поступальний розвиток суспільства, його меліорацію (поліпшення). Крім індивідуального, Ворд визнає існування й “колективного телезису”.

Франклін Генрі Гіддінгс (1855–1931 рр.), засновник першої в США кафедри соціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство – це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати в собі як суб'єктивне, так і об'єктивне бачення. Сам він зосередив увагу на суб'єктивному, психологічному боці справи. Первинний і елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінгсом, – це “усвідомлення роду”, тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.

Конструюючи суспільство за зразком індивіда, психологи XIX ст. прагнули віднайти внутріособистісну психологічну детермінанту чи кілька детермінант, які могли б одночасно пояснити індивідуальну і групову поведінку. Експериментальні дослідження людської психіки показали наявність у ній потужних неусвідомлених процесів (наприклад, гіпнотичних станів, психопатології). Це сприяло тому, що і соціальні явища почали інтерпретувати в термінах неусвідомлених “інстинктів”, “устремлінь”, “імпульсів”, називаючи їх соціальними

Одним із найсуперечливіших соціологів рубежу XIX–XX ст. був Георг Зіммель (1858–1918 рр.), творчість якого дотепер піддається численним, іноді взаємовиключним інтерпретаціям – від повного заперечення цінності його ідей до визнання їх як етапних, що значною мірою визначило зміст і напрям подальшого соціологічного розвитку. Коло його інтересів було надзвичайно широким. Але їх об'єднувало специфічне й оригінальне для того часу уявлення про предмет, метод і завдання соціологічної науки. Вона, на думку Зіммеля, повинна конституціюватися не традиційним для соціальних наук чином з допомогою вибору одного, не зайнятого науками предмета, – а як метод, який застосовується в усіх науках, предметом яких є явища суспільного життя. Завдання соціології – виділити й охопити закономірності, які неможливо проаналізувати засобами кожної з цих наук. У теоретичній спадщині Зіммеля – ґрунтовні дослідження в галузі рольової теорії, динаміки соціальних груп, соціології влади, соціології конфлікту.

Одним із творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький вчений Е.Дюркгейм. Найважливішими проблемами теоретичної соціології, які він розробляв, були природа суспільства, інтегративна основа, “здоровий” і патологічний його стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 р. редагував журнал “Соціологічний щорічник” (вийшло 12 томів). Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи.

Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі “Метод соціології” він формулює низку правил соціологічного пізнання, які, на його думку, гарантують об'єктивність і ефективність наукового пошуку. Основне правило соціологічного методу формулюється так: “Соціальні факти потрібно розглядати як предмети”. Сутність його в тому, що суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами.

Велику увагу Е. Дюркгейм приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, спровоковану невдоволенням життям (нещастям), як соціальний факт, по­роджений соціальним середовищем. Самогубство, за Е. Дюркгеймом, – своєрідна аномія. Його творчість справила значний вплив на розвиток соціології. Важко знайти таку її галузь, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень, де б не простежувався вплив ідей Е. Дюркгейма.

Окремий напрям у соціологічній думці представляв Карл Маркс (1818–1883 рр.). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке бере за основу всього сущого одне начало – матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягав у тому, що він розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них Маркс назвав економічні закономірності, виокремивши зі складної сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Сукупність матеріальних виробничих відносин, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на якому ґрунтується юридична, політична, ідеологічна надбудова.

Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі зміни способів виробництва – постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється в боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, приведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій своїми претензіями на єдність теорії та практики. Якщо інші соціальні теорії не претендували на їх втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись лише його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявилися утопічними.

Значний внесок у соціологію кінця XIX–початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864–1920 рр.), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології.

Порівняно недавно усвідомили його роль і як організатора емпіричних соціальних досліджень.

Найвагоміший його внесок у розвиток методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої “розуміючої соціології”, теорії соціальної дії. Соціологію він визначав як науку, яка прагне “зрозуміти” соціальну дію. На відміну від Маркса, Вебер не вважав організацію економіки основою стратифікації суспільства. Він виділив три основних компоненти нерівності, які, на його думку, взаємопов'язані і водночас незалежні. Багатство означає щось більше, ніж заробітна плата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, капіталовкладень, нерухомого майна, акцій, облігацій. Представники різних соціальних класів – селяни, робітники, купці – мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. Цим теорія Вебера близька до теорії Маркса. Однак, за Вебером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей різною мірою користуються повагою, мають неоднаковий престиж, він ввів поняття “статусні групи”, яке виражає другий компонент нерівності.

Члени статусних груп ведуть тільки їм властивий спосіб життя (проведення вільного часу, заняття “елітарними” видами спорту, вживання певного класу напоїв тощо). Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різного статку. На статус людини впливає кілька чинників. Багатство відіграє важливу роль, але не менш важливий престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так, професор коледжу, священик більш престижні, ніж власник порнографічного кінотеатру, який має значно вищі доходи. Окрім багатства і престижу Вебер означив третій тип стратифікації — владу, маючи на увазі здатність людини чи групи реалізовувати плани, здійснювати певну політику, долаючи опір інших людей або груп. Інколи можна не володіти багатством і не бути престижним, але володіти владою.

Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством.

Становище соціології в системі суспільствознавства кінця XIX – початку XX ст. не було однозначним. З одного боку, соціологія динамічно розвивається, розширюється тематика емпіричних соціальних досліджень, з'являються наукові журнали, товариства і кафедри, з іншого – представники традиційних суспільних наук продовжують ставитися до неї з недовірою, а в самій соціологічній теорії панує розлад.

 

Витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі, про що свідчать непоодинокі пам'ятки усної та писемної творчості. В них втілені перші спроби осмислення подій, явищ, процесів соціального характеру.

Своєрідним відображенням сутності людських стосунків, в яких помітну роль відігравали звичаї, забобони, традиції, обряди, а з часом певні громадські закони, є український фольклор (пісні, думи, казки, легенди, приказки).

З появою писемності певні сторони тогочасного соціального буття знайшли своє писемне відображення. Перші літературні твори – “повчання”, “проповіді”, “патерики”, “житія святих”, “слова”, народжені прагненням поширити християнство й уславити князів, бояр, монахів, – певною мірою відображали і тогочасні соціальні відносини, побут, культуру, настрої різних верств населення.

Однією з найважливіших протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. справедливо вважають “Руську правду” Ярослава, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Низку її ідей було покладено згодом в основу Литовських статутів, законодавства гетьманської доби.

У дидактико-теологічному творі першого київського митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать” (XI ст.) поряд з похвалою великому князеві Володимиру, уславленням хрещення Русі спростовується твердження про існування у світі певного богообраного народу.

Низку протосоціологічних ідей містить “Повчання дітям” київського князя Володимира Мономаха (XII ст.), у якому він переконував своїх синів бути гуманними, справедливими, милосердними, обстоювати правду і справедливість, долати ненависть, злобу, чвари, уникати беззаконня. Саме в цьому вбачав князь запоруку єдності землі Руської, спокою її громадян.

Важливі відомості про тодішнє соціальне життя містить “Печорський патерик”, у якому йдеться про життя києво-печерських ченців.

Історики соціологічної думки знайшли чимало цікавих спостережень, міркувань у “Слові про Ігорів похід” (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю об'єднання руських земель і подолання міжусобиць.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI–ХПІ ст., найпомітніший серед яких “Повість минулих літ”, авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив “Галицько-Волинський літопис”, який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у ХІІІ ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центральноукраїиські землі були захоплені Великим князівством Литовським А більшість галицько-волинських земель опинилося під польською владою. З півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу покликала до життя своєрідний соціальний феномен – козацтво – проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина Особливість цього феномена полягає в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З козацтвом були пов'язані перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566 рр.), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Законові, що є гарантією розвитку та існування держави, повинні підкорятися всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві, тому їх за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома факторами: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби “клеїть” їх, в'яже одним вузлом. Держава виконує обов'язки щодо громадянина – її метою є гарантія права на існування кожного індивіда. Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність повинна бути спрямована передусім на інтереси держави.

Для держави принципово важливо дбати про освіту громадян: “Адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися”. Влада повинна всіляко сприяти розбудові нових шкіл.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII–XVIII ст. Він виявився попередником таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Ф. Прокопович, у бібліотеці якого були праці С. Оріховського.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545–50 – після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості у сфері духу.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода (1722–1794 рр.), який науку про людину вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення наукових і технічних досягнень, вважав найважливішою науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя – у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї “внутрішньої натури”, пізнаного в собі “бога”. Цією “внутрішньою натурою” є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім “богом” у людині.

У цьому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну нерівність – нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність “природного” походження. Звідси його принцип “нерівної рівності”. “Бог, – писав Сковорода, – богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: “Неравное всем равенство”... Меншій сосуд меньше имеет, но том равен єсть большему, что равно єсть полный”. Крізь відповідну призму і критикує він суспільні вади, рахуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму, які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені великого гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Наприкінці XVIІІ ст. розпочинаються активні дослідження у царині фольклору, етнографії, історії українського народу, набутні яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Низка праць цього періоду, передусім “Опис весільних обрядів” Гр. Калиновського, “Землеописання о Малия России” М. Туринського, “Записки о Малороссии” Я. Маркевича, “Історія Малої Росії” Д. Бантиш-Каменського, “Історія русів” невідомого автора, дає підставу стверджувати про появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

Подальший розвиток і якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали М Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала ”Книга буття українського народу” М. Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціософські міркування, наснажені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі “Громада”.

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого певною мірою трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляючи при цьому обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, орієнтації до вироблення власних соціологічних теорій, хоч окремі оригінальні ідеї вони висловлювали.

На той час українська соціологія ще не була виокремленою наукою, тобто до соціологічних студій принагідно вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори.

Найприкметнішим у тогочасній соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу. Як уже зазначалося, вона функціонувала тільки в координатах традиційних проблем. А тоді домінував у соціології позитивізм, який тяжів до еволюціонізму, органіцизму чи соціал-дарвінізму.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850–1891 рр.) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, “громадівські” погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для боротьби з навколишньою природою. Водночас і умови боротьби з природою стануть однаковими для різних груп людей. У свою чергу зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовираження талантів.

С. Подолинський значну увагу приділяв аналізові соціального становища різних груп людей, причин соціальної диференціації (їх убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національної належності особи). Ці думки висловлені у праці “Ремесла і фабрики на Україні”.

Серед вчених-дослідників українського суспільства кінця ХІХ ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841–1895 рр.), який чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним із найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, під якими розумів всенародне земське представництво з контролем за діями виконавчої влади і недоторканими свободами особи, слова, товариств. На його думку, політичні та національні інтереси російського населення у найкращий спосіб можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним та культурним життям. Він обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього Драгоманов наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювало самодержавство парламентської більшості, залишаючи недоторканою і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління країною.

Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності “всесвітньою правдою”, яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу, бо лише одна думка про національність і про її важливість може бути причиною насилля над людьми і “великої неправди”. Тому відстоював рівні права осіб будь-якої національності.

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль він відводив порівняльному методові досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один із найвідоміших у минулому вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851–1916 рр.) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці “Соціологія” (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання – розкриття причин спокою чи руху людських суспільств, стабільності й розвитку порядку в різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом чи перетворюють його на хаос. Він стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника.

Відомий вчений Володимир Антонович (1834–1908 рр.) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він є одним із перших вітчизняних дослідників, які пов'язували назву “Русь” із слов'янським племенем полян, і всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказує на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін “Україна-Русь”, який, на його думку, мав не лише утверджувати наступність історичного минулого і сьогодення, а й певною мірою самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866–1934 рр.) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведене вивченню історії Київської Русі, України, історичного процесу взагалі, проблемам генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

Під час вимушеної еміграції (1919–1924 рр.) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, співробітники цього закладу про­водили лекційну, пропагандистську і наукову діяльність. Були видані соціологічні пралі М. Грушевського, а також монографії В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя Украї­ни. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси з суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович), історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX – початку XX ст. Іван Франко (1856–1916 рр.), який, аналізуючи “генезу творення людської спільності” і держави, немало роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до виз­нання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. На думку історика, політолога, соціолога В'ячеслава Липинського (1882–1931 рр.), політичний ідеал для України – правова “трудова” монархія у формі гетьманату. Українську націю можна сконсолідувати на базі “територіального патріотизму”, тобто шляхом пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. А ідея української державності – той фактор, який повинен забезпечити національну єдність усіх верств українського суспільства на ґрунті компромісу між ними.

Історик, громадський, політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882 – 1951 рр.) вважав, що українську державу спроможна збудувати провідна верства суспільства – аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX–на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але в їх працях досліджувалися лише окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення комплексу соціологічних проблем. І все ж у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, більш самодостатнім концепціям. Формувався власне соціологічний апарат. Почалася системна робота з питань методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знаходили благодатний грунт і в Україні.

Історія світової соціології загалом, як й історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її природного, гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. – у складі колишнього СРСР не могли не позначитися на становищі вітчизняної соціології.

Українська соціологія тривалий час не була ідентифікованою наукою, структурно вона існувала в системі радянської соціології.

У перші десятиліття на українських теренах відбувався активний процес інституалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові, заклади, організовувалися теоретичні та прикладні дослідження, видавалися праці. Своє­рідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена при соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювана М. Грушевським.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією для вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал щодо впливу різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській сфері. Окремі дослідження стосувалися й гуманітарної сфери. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова стосовно психології натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя.

У “Записках соціально-економічного відділу” окремих соціологічних аспектів торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. А перед тим він створив у Швейцари Український со­ціологічний інститут (1919 р.), який згодом прописався у Празі, а в 1921 р. – у Відні.

Але його намір створити відповідний інститут у системі ВУАН не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій була і секція методології та соціології.

Соратниками М. Грушевського у цей час була видана низка праць: “Спроба соціологічного пояснення української казки” (К. Грушевська), “Примітивна культура”, “Соціологія в концепції нової французької демократії” (Ф. Савченко) та ін. Певну роботу проводили вчені історико-філологічного відділу, історичної секції ВУАН.

Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведеш Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних у Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був час агресивного поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології в країні. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні досить поширеним було фрейдистське вчення. Відомий фізіолог того часу професор А. Зелений, намагаючись розробити біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню “соціофізіологію”. Соціальні проблеми управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків). Тут були започатковані дослідження, що виходили на проблеми організації виробництва, підготовки кваліфікованих кадрів, стимулювання і нормування праці. У цьому інституті існував психологічний відділ, де успішно застосовувалися тести професійного відбору та професійної орієнтації

У 20-ті роки цей інститут займався соціальною інженерією, під якою розуміли насамперед технічну діяльність з удосконалення організації виробництва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого місця робітника, поліпшення умов його праці. Зокрема, застосовувалися так звані оперограми: креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для нього часу.

З кінця 20-х років на теорії та практиці соціологічної (практично вже тільки “марксистсько-ленінської”) науки починають позначатися сталінські “теоретичні” положення. До “вторгнення” Сталіна у філософську та соціологічну науки у радянських вчених інколи ще спостерігалися різні підходи до соціології, її предмета, теорії, структури, методології, хоча все це і відбувалось у межах марксистського напряму. Були й такі, хто ставив під сумнів існування соціології як науки. А згодом Сталін вольовим рішенням “скасував” її. 3 того часу найважливіші складові частини марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядатися тільки на ф