Номенклатура хвороб може варіюватися від одного суспільства до іншого. І той саме стан може сприйматися в одних суспільствах як хвороба, а в іншіх - як нормальний стан. Так, у сучасному західному суспільстві булемія вважається хворобою, тоді як у Древньому Римі обжерливість і викликана нею надлишкова вага сприймалися як аристократична практика. Те, що сьогодні в США трактується як синдром хронічної перевтоми, в XIX столітті називалося неврастенією. Те, що з ХІХ століття на Заході стало сприйматися як божевілля, колись вважалося нерозумною поведінкою, а ще раніше - формою релігійної одержимості.
В сучасних західних суспільствах основними експертами з хвороб є медики. Їм належить право називати хворобу, встановлювати причини її походження, констатувати зв’язок між природою хвороби та способом життя людини, котра захворіла. Це право медикам надано самим суспільством, перед лицем якого представники медичної професії вже досить давно утвердили свій авторитет. За словами Мішеля Фуко, медик займає в межах будь-якого суспільства, будь-якої цивілізації зовсім особливе положення: він повсюдно є предметом суспільної уваги й майже завжди незамінний. Слово медика не може прийти «з нівідкіля»: його значимість, еффективність, терапевтичні можливості й загальні умови існування як слова самої медицини невід’ємні від статусу певної особи, що його артикулює, проголошує, стверджує законне право зменшувати страждання й запобігати смерті». Те, що право формулювати уявлення про хвороби в межах західних суспільств належить саме професіональним медикам, може бути пояснено, насамперед, економічними причинами. «Статус медицини на кінець XVIII і початок XIX ст. перетерпів глибокі зміни, що пояснюються насамперед тим, що здоров'я цивілізації стало однією з економічних норм індустріального суспільства».
Тим часом це зовсім не свідчить про те, що всі представники суспільства абсолютно поділяють медичні уявлення про хвороби й не мають власних. Деякі радикально налаштовані західні інтелектуали, такі, як, наприклад, соціолог Іван Іллич стверджують, що лікарі ледве не обманом переконали широку громадськість, начебто можуть діагностувати й лікувати хвороби, тоді як хвороби насправді обумовлені соціальними чинниками, такими, як раціон харчування, умови роботи, житлові умови й гігієна, і видужання наступає тільки при поліпшенні соціальних умов. Лікарі, стверджує Іллич, по суті, приховують дійсні причини нездоров'я, що сприяє його вкоріненню, а багато видів лікування приносять більше шкоди, чим є корисними, і відволікають від справжніх причин хвороб у суспільстві.
Медичні вірування - поширені в певному суспільстві когнітивні вірування (переконання) і установки поведінки, що стосуються причин і умов хвороби і здоров'я. У соціології медицини вивчаються переважно буденні уявлення про детермінацію розладів і хвороб, що широко варіюють в різних спільнотах і соціальних групах
Високий рівень освіченості дозволяє більшості європейців, росіян і північнооамериканців сприймати основні елементи медичних уявлень про хвороби, але неможливість повного засвоєння спеціальних медичних знань залишає для них можливість внутрішньо не погоджуватися із цими уявленнями або попросту нічого не знати про них. Це, у свою чергу, свідчить, що навіть у рамках тих суспільств, які прийнято вважати індустріальними, а, отже, і освіченими, завжди існує простір для розвитку інших уявлень про хворобі, тобто уявлень, які можна було назвати «традиційними». Медична антропологія як соціально-гуманітарне знання звикла приділяти найпильнішу увагу таким уявленням.
Маючи справи з повсякденним життям людей, антропологи акцентують увагу на тім, що хвороба може бути не лише патологічним станом людського організму або психіки (саме таким є біомедичний підхід), але й порушенням звичного ритму життя окремого індивіда або суспільства.
Одним з перших, хто сформулював такий підхід до розуміння хвороби, був Марсель Мосс. У своїй роботі «Фізичний вплив на індивіда колективно навіяної думки про смерть» (1926) вона показав на прикладі Австралії й Нової Зеландії, як неповага індивідом соціальних норм може призвести до смерті. Під впливом магії або здійсненого гріха в людини виникає усвідомлення розриву зв'язку із соціальним оточенням і почуття виключення зі співтовариства, що приводить до думки про неминучу смерть. Уже сама ця думка змушує слабшати, а потім і вмерти людину, що була до цього у повнім здоров'ї.
Сучасні дослідження з медичної антропології показують, що різні співтовариства по-різному визначають властиві їм хвороби. Хвороба й здоров'я виступають як стани, наповнені соціальним змістом: бути хворим і здоровим - не те саме. Як норма сприймається гарне здоров'я, відхиленням від норми виступає хвороба. При цьому хвороба скрізь виступає як небажане явище, і назвати себе хворим або здоровим завжди означає дати оцінне судження.
Здоров'я й хвороба не зводяться тільки до індивідуального стану організму, але визначаються залежно від вимог й очікувань соціального оточення, наприклад, сімейних уз, які зв'язують людину, або професійних зв'язків. Вони можуть з'являтися і як соціальні стани у власному розумінні слова.
Трансформація вірувань і цінностей відносно здоров'я відбувалася постійно в ході історичного розвитку медичної науки. У свій час ще П. Сорокін, вивчаючи взаємовплив біологічних і соціокультурних явищ, виділяв біосоціологію, що включає біоорганіцистську, дарвіністську, демографічну й інші школи й напрямки. Дослідження, спрямовані на вивчення потреби в здоров'ї, у тій або іншій тривалості життя, почали проводитися вперше за рубежем у рамках танатології при вимірі установок до смерті (П. Хендел, А. Толор, В. Мерфі та ін.).
Якщо хвороба всюди сприймається як стан розриву соціальних зв'язків, то здоров'я, навпроти, виступає як стан тісного зв'язку із суспільством. У кожнім суспільстві існують свої градації соціальних станів, що відзначають ступінь включення або виключення індивіда (або групи) на підставі оцінок здоров'я й нездоров'я.
Тенденція до "систематичного емпіризму" багато у чому обмежила теоретичний розвиток медичної соціології, тому у наш час більш популярним є другий напрямок - соціологія здоров‘я та хвороби. Вказана галузь наукового знання включає широкий тематичний спектр, до якого входять, наприклад, концепція ролі хворого Т. Парсонса (1951 р.), концепція стигматизації (Гоффман, 1961), розгляд професійних особливостей охорони здоров’я (Фрейдсон, 1970), соціальних установок до питань смерті (П.Хендел, В.Мерфі, 1965), медицини як інституту соціального контролю (Д.Такетт, 1973).
"РОЛЬ ХВОРОГО" - концепція Т.Парсонса, що спирається на деякі ідеї Л.Хендерсона (медицина як контрольна підсистема суспільства) і З.Фрейда (нормативний характер ролі хворого, рентна поведінка як зловживання роллюхворого) 3 точки зору Парсонса, хвороба - відхилення, що вимагає інституцалізованого втручання спеціалізованих організацій (лікарень) і персоналу (лікарів).
Поняття "ролі хворого" Талкота Парсонса (1951) с теоретичною парадигмою. Т.Парсонс доводив, що хвороба дозволяє людині звільнитись від виконання своїх соціальних обов'язків, але в обмін на це людина повинна визнати, що вона не зможе вилікуватись самостійно, а її обов'язком є виздоровлення, і для цього потрібна професійна медична допомога. Ясно, що сам хворий не може вилікуватися тільки за власним бажанням. Тому хворого не обвинувачують у недієздатності, і йому пропонується допомога. Так, у хворого з'являються привілеї, а разом з ними й обов'язки. Хворий сприймає свою хворобу як небажаний стан і прагне до свого видужання. Для цього він звертається за компетентною допомогою й співробітничає з тими, кому слід його лікувати. Втім, поряд зі співробітництвом можливі конфліктні ситуації, коли хворий не вважає за можливе приймати допомогу, або не вважає себе хворим (примусове медичне лікування від алкоголізму, примусові аборти, психотерапія й ін.)
Т.Парсонс розглядав лікарів як об'єктивних та в основі альтруїстичних людей, які приймають на себе обов'язок допомагати пацієнтам. Для Парсонса, хвороба є форма соціального відхилення, а медичне обслуговування є відповідним механізмом соціального контролю задля відновлення соціальної рівноваги. Теорія "ролі хворого" Т.Парсонса, найбільш відомого соціолога свого часу, сприяла легалізації ролі соціології в медицині, піднявши концепцію хвороби від біологічної сфери до соціального рівня. Незважаючи на обмеження деяких формулювань Т.Парсонса, його теорія являє собою початковий та систематичний підхід до хвороби і вплинула на наукові пошуки багатьох дослідників 50-60-х років XX ст.
