Як неживе стає живим? Найбільша загадка людства.

Природа мислення: історико-філософський екскурс

Питання про природу людського мислення, про його виникнення в ході становлення людства, про індивідуальної свідомості кожної окремої людини, є одним з найскладніших питань сучасної філософії та науки.

В його вирішенні напівдикунські, анімістичні уявлення про існування окремої, незалежної від тіла "душі" нерідко співіснують з псевдонауковими твердженнями про "вродженість здібностей" та їх наслідування.

Головні етапи вирішення питання по природу свідомості, а відповідно й мислення в історії філософії наступні.

Як неживе стає живим? Найбільша загадка людства.

В основі міфологічного світогляду, який панував до виникнення філософії лежали анімістичні уявлення. Анімізм – віра в те, що всі предмети світу наділені душею. Є душа – є певний первісний образ.

Відповідно, й душа людини уявлялася як окрема від тіла субстанція, яку наші предки пов'язували, як правило, з диханням, з повітрям. Згідно цих уявлень душа могла "відлітати", "вселятися в тіло", і навіть "опускатися в п'ятки".

Думка про те, що душа може існувати окремо від тіла, легко трансформувалася в ідею безсмертя душі. Щоб душа після смерті "мала де жити", виготовлялися статуетки померлих, а пізніше в Давньому Єгипті тіла фараонів почали бальзамувати. Найбільш детально уявлення про безсмертя душі були розроблені в давньоіндійській міфології та філософії, де одною з центральних була ідея реінкарнації, переселення душ. На думку давніх індусів душа після смерті могла вселятися не тільки в тіло іншої людини, але і в тіло тварини, чи навіть в рослину.

Пізніше уявлення давніх індусів переносяться в Європу і стають основою вчень орфіків і піфагорейців. Але найбільш яскраве своє втілення вони знайшли в філософії Платона ( 427-347), якого по праву вважають родоначальником ідеалізму – напрямку в філософії, представники якого вважають, що ідеї, думки, мислення первинні, тобто вічні і ніким не створені, а матерія, природа – лише продукт, відображення ідей.

Давньоіндійське походження платоновського вчення про душу очевидне. Досить вказати, що точно так же як індійське суспільство ділилося на касти, так і Платон всіх людей в своїй ідеальній державі ділить на три класи в залежності від "властивостей душі":

- філософи, в яких переважає "розумна душа", яка розміщається в голові,

- воїни, в яких домінує "благородна, смілива душа", зосереджена в грудях, і

- землероби та ремісники, локалізованим в животі душам яких Платон приписував як основну характеристику пожадливість.

В той же час давньоіндійські уявлення у Платона переживають значну модифікацію. Так, Платон вважає, що душа вічна і здебільшого перебуває на небі, в "царстві ідей", яке філософ вважає "справжнім світом", оскільки він вічний і незмінний. В тіло людини душа вселяється тільки тимчасово і при цьому вона "забуває" все, що вона бачила за час свого вічного перебування на небі.

Філософ вважає що "світ речей" – це тільки відображення "світу ідей" і тому речі відносяться між собою так, як відносяться між собою ідеї цих речей на небі. Відповідно, пізнання Платон, за своїм вчителем Сократом, уявляє як процес "пригадування" того, що душа бачила на небі.

Найкраще пізнання відбувається в бесіді, в особливому діалозі, який одержав назву сократичного. Суть його в тому, що людина знаюча, вчитель, не просто "надає інформацію" (ІНФОРМУВАННЯ – зазначимо собі), а майстерно ставить запитання таким чином, щоб учень, людина менш підготовлена, могла сама сформувати собі поняття про предмет розмови (РОЗУМІННЯ – також зазначимо).

Як бачите, не дивлячись на те, що уявлення про природу мислення у Платона були містичні, напівміфологічні, в них можна було знайти багато раціональних моментів. Це інтуітивно визначена ритміка процесу формування свитогляду: