Розвиток сучасної держави неможливий без активізації наукового потенціалу. Не викликає сумнівів той факт, що наукова діяльність є визначальним фактором якості трудового життя людських ресурсів. Для прийняття рішень з економічних, технологічних та соціальних питань необхідним підґрунтям є результати відповідних наукових досліджень. Чимало змін (економічних, правових, соціальних) упроваджувалося в Україні без належної наукової та експериментальної підготовки. Вітчизняний досвід з цього приводу є дуже повчальним. Тому зараз слід велику увагу приділяти науковому забезпеченню формування та реалізації соціальної політики.
Проблеми розвитку категоріального апарату соціальної політики порушено в працях зарубіжних учених Кюнле С., Зомбарта В., Теренса М. Ганслі та ін.
Серед вітчизняних науковців, що займаються питаннями соціального розвитку, слід виділити Скуратівського В.А., Богиню Д.П., Ягодку А.Г., Палія О.М., Амошу О.І., Лібанову Е.М., Удотову Л.Ф. та ін.
Їх зусиллями були розроблені загальнотеоретичні положення щодо соціальної політики, видані перші підручники, навчальні посібники та монографії.
Питання соціального розвитку є предметом досить широких наукових суперечок. Деякі вітчизняні дослідники нещодавно звернулися до соціальної політики як об’єкта наукових досліджень. Такий інтерес зумовлений тим, що соціальна політика є найбільш значущою сферою інтересів людини і соціально орієнтованої держави.
Серед наукових засад формування соціальної політики слід відзначити такі: вдосконалення законодавства, нормативно-методичної бази соціальної політики на науковій основі; наукова обґрунтованість соціальних стандартів і гарантій, норм і нормативів; необхідність досліджень соціально-трудових відносин, ринку праці, економіки праці; підготовка наукових кадрів; вивчення й узагальнення зарубіжного досвіду щодо розв’язання соціальних проблем тощо.
Відправною точкою формування та наукового обґрунтування заходів соціальної політики слід вважати соціальні нормативи.
Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації.
Основні соціальні норми та нормативи зафіксовані у Законі України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії“, який було прийнято 05.10.2000 р. [27].
Згідно зі ст.1 Закону:
державні соціальні стандарти – це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій;
державні соціальні гарантії – встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму;
соціальні норми і нормативи – це показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсій за віком, інших видів соціальних виплат і допомог.
Згідно зі ст. 4 Закону, існують дві основні структурні ознаки класифікації соціальних нормативів: за характером та за рівнем задоволення соціальних потреб.
За характером задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:
нормативи споживання – розміри споживання в натуральному виразі за певний проміжок часу (за рік, місяць, день) продуктів харчування, непродовольчих товарів поточного споживання та деяких видів послуг;
нормативи забезпечення – певна кількість наявних в особистому споживанні предметів довгострокового користування, а також забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров'я, освіти, підприємств, установ, організацій соціально-культурного, побутового, транспортного обслуговування та житлово-комунальних послуг;
нормативи доходу – розмір особистого доходу громадянина або сім'ї, який гарантує їм достатній рівень задоволення потреб, що обраховується на основі визначення вартісної величини набору нормативів споживання та забезпечення.
За рівнем задоволення соціальних потреб соціальні нормативи поділяються на:
нормативи раціонального споживання – рівень, що гарантує оптимальне задоволення потреб;
нормативи мінімального споживання – соціально прийнятний рівень споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, виходячи з соціальних або фізіологічних потреб;
статистичні нормативи – нормативи, що визначаються на основі показників фактичного споживання або забезпеченості для всього населення чи його окремих соціально-демографічних груп.
Базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.
Основними сферами застосування державних соціальних стандартів є: доходи населення; соціальне обслуговування; житлово-комунальне обслуговування; транспортне обслуговування та зв'язок; охорона здоров'я; забезпечення навчальними закладами; обслуговування закладами культури; обслуговування закладами фізичної культури та спорту; побутове обслуговування, торгівля та громадське харчування.
До числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.
Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Виключно законами України визначаються: мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком; неоподатковуваний мінімум доходів громадян; величина порогу індексації грошових доходів громадян; пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання.
