Соціальна держава – це держава, політика якої направлена на створення умов, які забезпечують гідне життя й свободний розвиток людини [64].
Ідеальним типом соціальної держави вважається “держава загального добробуту”, описана К. Еспіном-Андерсоном та Дж. Ейвеном Кольбергом [64.]. Сутність функціонування "держави загального добробуту" полягає в тому, що вона бере на себе обов'язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності цієї держави входять охорона здоров'я, освіта, соціальні служби, соціальне страхування, політика зайнятості населення.
У сучасних умовах соціальна держава за своїм потенціалом має виступати основним координуючим суб'єктом соціальної політики.
Сьогодні виділяють декілька класифікацій моделей або типів соціальної політики, які враховують специфіку різних країн.
Комісія Європейського Співтовариства (КЄС) пропонує дві основні моделі соціальної політики: “бісмаркову” модель та “бевериджську” модель.
1. “Бісмаркова” модель (її засновник – канцлер Бісмарк) встанов-лює жорстокий зв’язок між рівнем соціального захисту та тривалістю професійної діяльності. Соціальні права напряму залежать від тих відрахувань, які виплачувались протягом усього активного життя. Таким чином, соціальний захист населення є принципово незалежним від державного бюджету.
Основою цієї моделі є колективний договір, у якому вказуються розміри відрахувань із заробітної плати (з них формуються професійні страхові фонди та здійснюються соціальні виплати).
Для малозабезпечених верств населення існують муніципальні служби та благодійність, які слід вважати допоміжними механізмами, а не базові принципи.
2). “Бевериджська” модель виходить з протилежних принципів: будь-яка людина (як в активному, так і в неактивному віці) має право на мінімальну соціальну захищеність. Пенсійна система має забезпечувати мінімальні доходи (“соціальні пенсії”) всім людям похилого віку, незалежно від тривалості та якості їх трудового життя.
Така система соціального захисту будується на принципі національної солідарності й фінансується через податки з державного бюджету.
Найчастіше в літературі використовуються наступні моделі соціальної політики: ліберальна, соціал-демократична, консервативна (інституціональна) та католична [64, 74].
Розглянемо їх докладніше.
1. Соціал-демократична модель. Основний принцип – соціальний захист усіх громадян, який повинна забезпечити держава шляхом координації ефективного функціонування різних соціальних служб. Фінансування соціальної політики відбувається з держбюджету через систему оподаткування. Ставки податків є досить високими і часто лягають тягарем на плечі підприємців.
Для існування цієї моделі необхідною умовою є наявність стабільної гнучкої економічної системи, високоорганізованого виробництва, сильних профспілок тощо.
2. Консервативна (континентально-європейська або інститу-ціональна) модель. Головний принцип – необхідність дії гнучкої страхової системи, яка б ураховувала страхові внески кожної людини, якість та тривалість її трудового життя. Основою організації такої страхової системи є соціальне партнерство між наймачами та найманими працівниками. Таким чином, модель базується на принципі досягнень, де праця визначає можливості та розміри соціального захисту.
Для людей з низькими доходами існують місцеві благодійні органи та громадська допомога.
Треба відзначити, що розвиток економіки та реформування системи соціального захисту привели до виникнення нових соціальних нормативів, таких, як пенсія по старості через безробіття, дострокова пенсія тощо. Змінилася роль держави – можливим стало використання державних фінансових дотацій.
3. Ліберальна модель. Найважливіший принцип – можливість існування людини і без системи соціального забезпечення, тобто необхідність самозабезпечення.
Держава є обмежено відповідальною за соціальне забезпечення громадян. Державна соціальна допомога фінансується з бюджетів різних рівнів (федерального, федерально-штатного, штатного, муніципального, місцевого).
Існують також види соціальної допомоги, які формуються з попередньо виплачених внесків-страховок громадян.
4. Католицька модель. Основа моделі – “папські листи”, які були видані Ватиканом.
Пропогандується принцип солідарності, який регулює взаємовідносини особистості та суспільства крайнього колективізму, принцип взаємодопомоги, який означає, що найближче оточення людини завжди повинне намагатися вирішити існуючі у людини проблеми.
Серед суб’єктів, до яких може звернутися людина, виділяються, по-перше, родина; по-друге, місцева громада, церква та громадянські організації, сусіди; по-третє, система страхування; останнім суб’єктом є держава.
Перераховані моделі соціальної політики суттєво відрізняються одна від одної за такими важливими показниками соціального життя, як функціонування пенсійної системи, системи соціального захисту, системи страхування; роль державної підтримки населення тощо. Крім названих, існують і інші моделі соціальної політики, які мають як особисті, так і змішані характеристики відомих моделей.
