Партнерські зв’язки та угоди (операції).

Партнерські зв’язки – взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами.

Сутнісно-змістова характеристика окремих форм співробітництва у виробництві зводиться до наступного:

Виробнича кооперація – здійснення замкнутого виробничого циклу готового до споживання продукту всіма партнерами спільно, причому кожний з них виконує свою частку робіт у рамках єдиного (інтегрованого) виробничого процесу.

Проектне фінансування – форма підприємницького співробітництва, за якої: 1) один з партнерів забовя’зується фінансувати реалізацію підприємницького проекту іншого партнера; 2) партнер-розробник пропонує іншому партнерові здійснювати його практичну реалізацію і забов’язується фінансувати всі необхідні роботи. При цьому в обох випадках одержаний кредит має бути повернутий у товарній формі (за рахунок виготовлення після реалізації бізнес-проекту продукції).

Управління за конрактом – форма партнерських зв’язків, здійснюваних через передачу одним підприємцем “ноу-хау” управлінського характеру іншому, який забезпечить інвестування процесу практичного його використання; за своєю сутністю можна вважати експортом управлінських послуг.

Підрядне виробництво характеризує форму юридично оформлених взаємин між підприємцями, відповідно до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції за прямою вказівкою іншого.

Спільне підприємництво означає функціонування підприємства, статутний фонд якого формується за рахунок пайових внесків партнерів-засновників, котрі уособлюють різні форми власності, або один з них є іноземною фізичною чи юридичною особою.

Характеристика форм співробітництва у товарообміні зводиться до такого:

Бартерні операції (бартер) – форма реалізації укладеної угоди в натуральній формі згідно з попередньо узгодженою номенклатурою обмінюваних товарів, а також узгодженими строками взаємних поставок продукції.

Зустрічна поставка (є різновидом бартеру). Партнери визначають, який товар має бути поставлений, а конкретний асортимент визначається згодом і оформляється у вигляді додатку до договору (угоди).

Характеристика форм співробітництва у торгівлі зводиться до наступного:

Звичайна угода – це загальновизнана універсальна угода про купівлю-продаж, за якої партнерські взаємини оформляються у вигляді договору поставки певного товару.

Форвардні угоди є документально оформленими договірними взаємовідносинами, що потребують термінової практичної реалізації.

Угоди про передачу інформації у вигляді “ноу-хау” реалізуються обов’язково за певну матеріальну винагороду, умови і розміри якої визначаються цими угодами.

Угоди про встановлення прямих зв’язків – партнерські зв’язки суб’єктів господарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діяльності.

Угоди про експорт – це юридично оформлені договірні відносини, спрямовані на поставку конкурентоспроможної продукції конкретним споживачам в інших країнах.

Угоди про імпорт товарів – форма партнерських зв’язків для організації завезення потрібних товарів з іншої країни.

Характеристика форм співробітництва у фінансових відносинах зводиться до такого:

Факторинг – відображає фінансово-економічні взаємовідносини між підприємцями і фактор-фірмами (найчастіше банками), які за певну винагороду беруть на себе організацію одержання дебіторської заборгованості суб’єктам господарювання з боку інших фірм, або просто купують у них документи (рахунки-фактури), що дають право вимагати в боржників уплати боргу.

Комерційний трансферт означає взаємне придбання партнерами капіталу в національній валюті у визначених розмірах за договірною ціною з наступним її зарахуванням на рахунок покупця в національному банку країни-продавця.

12. Міжнародний бізнес: поняття, суб’єкти, типи та види. Форми міжнародного бізнесу.

Міжнародна підприємницька діяльність – це діяльність, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торгівельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб’єктів господарювання двох або більше країн – партнерів.

Суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності є її учасники, які спроможні ефективно працювати задля реалізації власних бізнесових інтересів. Згідно Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” такими суб’єктами є:

1) фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;

2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;

3) структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

4) спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

В практиці міжнародного бізнесу виділяють наступні форми інтернаціоналізації різних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності:

До першої належить виконання окремих зовнішньоекономічних операцій – експортно-імпортних, лізингових, посередницьких, а також консультаційних і маркетингових послуг.

До другої належать різноманітні види промислової кооперації – науково-технічну, виробничу, збутову, сервісну.

До третьої належать спільні підприємства.

До четвертої належать комплекси територіально-виробничих і багатосторонніх економічних зв’язків (прикордонна та прибрежна торгівля, формування концорціумів).

13. Міжнародні спільні підприємства.

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферах інвестування, управління, виробництва продукції чи надання послуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо.

Переговори про створення МСП завершуються підписанням партнерами протоколу про наміри, в якому мають бути зазначені: 1) загальні обсяги виробництва і поставок продукції на внутрішній та зовнішній ринки; 2) розмір статутного фонду з виокремленням часток партнерів у ньому; співвідношення між власними і позиченими коштами; можливий банк кредитор; 3) наявність місцевої робочої сили та потреба в залученні іноземного персоналу; 4) організація продажу виробів, післяпродажного обслуговування та його тривалість; 5) трансферт (репатріація) прибутку іноземного партнера.

Основним документом для створення МСП є статут, який визначає: предмет і цілі діяльності, місцезнаходження, склад засновників; розмір статутного фонду і часток партнерів у ньому, порядок його формування; склад і компетенцію органів управління, порядок прийняття рішень; процедуру ліквідації.

Для реєстрації МСП подаються наступні документи: 1) письмова заява встановленого зразка; 2) згода обласної (міської) держадміністрації і керівного органу вітчизняного учасника на створення МСП; 3) нотаріально засвідчені копії установчих документів; 4) обгрунтування ефективності й валютної окупності діяльності нового МСП; 5) документи, що підтверджують реєстрацію іноземного партнера як юридичної особи.

14. Регулювання міжнародної підприємницької діяльності.

Окремі функції регулювання мінародної підприємницької діяльності здійснюють органи законодавчої та виконавчої влади

Верховна Рада України ухвалює закони стосовно зовнішньоекономічної діяльності, затверджує законодавчо-нормативні акти щодо регулювання окремих напрямів зовнішньоекономічної діяльності, ратифікує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України:

- координує зовнішньоекономічну діяльність міністерств і державних комітетів, узгоджує роботу торгівельних представництв України за кордоном;

- проводить переговори й підписує міжурядові договори з питань зовнішньоекономічної та спільної підприємницької діяльності, забезпечує їх виконання;

- організує реєстрацію МСП, складання платіжного балансу та раціональне використання державного валютного фонду України.

Національний банк України має повноваження: 1) забезпечувати збереження та раціональне використання в міжнародній підприємницькій діяльності золотоваютного резерву України; 2) репрезентувати інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав та укладати міжбанківські угоди; 3) провадити облік і розрахунки кредитних ресурсів, операції з валютними ресурсами, що надаються йому Державним валютним фондом України.

Міністерство економіки України виконує функції щодо: проведення єдиної зовнішньоекономічної політики в процесі виходу суб’єктів господарювання на зовнішній ринок, координації їх діяльності у сфері міжнародного бізнесу; контролю виконання суб’єктами відповідних законів і міжнародних договорів.

До основних міжнародних організацій, що здійснюють регулювання спільної підприємницької діяльністі: Банк міжнародних розрахунків (БМР), міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна фінансова корпорація (МФК, філія МБРР), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

15. Функції управління підприємствами та організаціями.

Управління – це процес цілеспрямованого впливу на колективи людей з метою організації і координації їх діяльності.

Функції управління – об’єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність, яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

До функцій управління можна віднести:

1) Планування – процес визначення мети і передбачення майбутнього розвитку підприємства.

2) Оганізація – діяльність з формування структури певного суб’єкта господарювання, координації внутрішніх підрозділів (відділів, служб, цехів, дільниць), розподілення повноважень і відповідальності між конкретними керівниками і виконавцями.

3) Директування – діяльність, яка охоплює три компоненти: мотивацію, лідерство, комунікацію. Мотивація – це процес, що спонукає керівників і виконавців до спільних погоджених дій, спрямованих на досягнення цілей фірми. Лідерство – процес ефективного формального і неформального впливу на людей у зв’язку з реалізацією місії підприємства. Комунікація – міжособистісне й організаційне спілкування, обмін необхідною для управління інформацією, її передача від однієї людини (групи людей) до іншої.

4) Контроль – процес вимірювання досягнутих за певний проміжок часу результатів діяльності, співставлення фактично досягнутого з запланованим, коригування оцінюваних показників.

16. Поняття та основа класифікації методів управління. Організаційні форми їх реалізації.

Методи управління – це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (під-ва).

Розрізняють наступні методи управління:

1. Економічні методи – це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах через використання товарно-грошових відносин (матеріальне стимулювання; госпрозрахунок; ціноутворення; планування).

2. Адміністративні або організаційно-розпорядні базуються на мотивах примусового характеру. Ці методи поділяються на регламентні і розпорядчі. До регламентних віносять:

· організаційне регламентування;

· організаційне нормування;

· організаційно-методичне інструктування.

До розпорядчих відносять:

· накази;

· письмові та усні розпорядження;

· вказівки.

3. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини, вони грунтуються на вивченні та використанні передового досвіду педагогіки, психологі і соціології.

4. Правові методи вносять в управління нормативне регулювання, закріплюють обсяг повноважень і порядок їх взаємовідносин. Серед цих методів виділяють:

- метод підпорядкування (суб’єкт управління дає об’єктові обов’язкові для нього вказівки);

- метод узгодження (рішення приймають спільно);

- метод рекомендацій (суб’єкт впливає на об’єкт за допомогою рекомендацій, що не обов’язкові для об’єкта управління).

5. Виховні методи – це розяснювальна робота, мета якої вплинути на колектив через свідомість кожного працівника.

Управлінський персонал підприємств поділяється на лінійний та функціональний (штабний, апаратний). Лінійний забезпечує безпосереднє керівництво виробництвом, функціональний допомогає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозділами.

Організаційна структура управління суб’єктом господарювання – це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів. Зв’язкі між такими елементами системи управління поділяються на лінійні, функціональні та міжфункціональні.

Лінійні звязкі виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління (директор – начальник цеху –майстер).

Функціональні зв’язкі характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адменістративного підпорядкування (начальник цеху – начальник планово-економічного відділу).

Міжфункціональні звязкі мають місце між підрозділами того самого рівня управління (начальник цеху – начальник служби маркетингу – начальник конструкторського відділу).

17. Основні типи організаційних структур управління.

Серед типів організаційних структур управління в практиці господарювання виділяють наступні:

Лінійна організаційна структура – це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії (кожен підлеглий має лише одного керівника, який виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному підрозділі).

Перевагами є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль.

Недолік: вимагає від керівника компетентності у всіх питаннях.

Функціональна організаційна структура передбачає поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління (кожен підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних підрозділів).

Переваги: така структура забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції.

Недолік: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

Лінійно-функціональна організаційна структура спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Така структура дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор – начальник цеху – майстер), а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомогають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання, при цьому лінійних керівникив не підпорядковано керівникам функціональних відділів управління.

Переваги: забезпечується швидка реалізація управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами.

Недолік: за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури така структура уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів.

Дивізіональна організаційна структура базується на поглибленні поділу управлінської праці. Кожен виробничий підрозділ корпорації має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує його автономне функціонування, лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні.

Переваги: гнучке реагування на зміни в зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості.

Недоліки: потребує збільшення чисельності апарату управління і витрат на його утримання.

Матрична організаційна структура полягає в тому, що поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апаратом управління формують ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки – проектні групи.

Переваги: висока гнучкість та орієнтація на нововведення.

Недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв’язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

18. Виробнича програма підприємства.

Виробнича програма підприємства – це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно договорів поставок.

Система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях по номенклатурі і асортименту.

Обсяг виробництва продукції в натуральних вимірниках може бути обчислений:

, (3.1)

де - величина матеріальних ресурсів, поставлених підприємству в плановому році; - норми витрат цього виду ресурсу на одиницю продукції.

Номенклатура це перелік назв окремих видів продукції. Асортимент - це різновидність виробів в межах даної номенклатури.

Номенклатура виробів може бути централізованою і децентралізованою. Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів (фінансуються за рахунок держбюджету України) і державних замовлень (фінансуються за рахунок власних коштів підприємства та кредитних ресурсів). Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контрактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.

Плановий обсяг виробництва продукції розраховують на основі обсягу поставок:

, (3.2)

де - обсяг поставок продукції конкретного виду в натуральних одиницях виміру; , - запаси продукції даного виду на складі відповідно на кінець і початок планового року.

Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції, нормативної вартості обробітку, валового і внутрізаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.

Товарна продукція – це частина виготовленої на підприємстві продукції, призначена для реалізації споживачам. Вона включає:

- вартість готових виробів і запасних частин, призначених для реалізації;

- вартість напівфабрикатів власного виробництва і продукції допоміжних цехів для реалізації на сторону;

- вартість продукції і напівфабрикатів, які поставляють своєму капітальному будівництву і непромисловим господарствам свого підприємства;

- вартість робіт і послуг промислового характеру, які виконують за замовленнями з боку, або для непромислових господарств і організацій свого підприємства, включаючи роботи з капітального ремонту і модернізації устаткування та транспортних засобів свого підприємства;

- роботи промислового характеру, пов’язані з освоєнням і впровадженням нової техніки;

- тару, що не входить в оптову ціну виробу.

Обсяг товарної продукції визначають за допомогою залежності:

, (3.3)

де - кількість назв видів готової продукції і напівфабрикатів, що виготовляються у плановому році і призначені для реалізації, а також послуг промислового характеру; - обсяг і – го виду продукції чи послуг промислового характеру у натуральному виразі; - ціна (оптова ціна підприємства) одиниці того ж виду продукції, напівфабрикату чи послуг промислового характеру.

Валова продукція характеризує весь обсяг виробництва продукції у вартісному виразі незалежно від ступеня її готовності. Вона визначається за залежністю:

, (3.4)

де , - вартість залишків незавершеного виробництва і напівфабрикатів власного виробництва відповідно на кінець і початок даного періоду; , - вартість залишків інструменту та інших предметів, виготовлених для потреб підприємства, відповідно на кінець і початок даного періоду.

Реалізована продукція – це продукція, відвантажена споживачеві, за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства-постачальника або мають надійти у зазначений термін.

, (3.5)

де , - залишки готової-нереалізованої продукції на складі відповідно на початок і кінець планового періоду; , - залишки товарів відвантажених, за які термін оплати не настав, і товарів на відповідальному зберіганні на початок та кінець планового періоду.

Обсяг реалізованої продукції з урахуванням виконання плану поставок обчислюють:

, (3.6)

де - вартість недопоставленої продукції до договірних забов’язань.

Обсяг чистої продукції підприємства обчислюється за формулою:

, (3.7)

де - вартість матеріальних витрат; - амортизаційні відрахування.

Для розрахунку ефективності виробництва можна використовувати показник умовно-чистої продукції:

. (3.8)

Нормативно-чисту продукцію визначають так, як товарну продукцію, шляхом множення нормативів чистої продукції на номенклатуру виробів, що входять у товарну продукцію, але ціну продукції замінюють нормативом чистої продукції, який включає заробітну плату і нормативний прибуток на кожен виріб (послугу).

Валовий оборот підприємства – це обсяг валової продукції незалежно від того, де вона буде використана: чи в межах підприємства, чи поза ним.

В матеріаломістких галузях використовується показник нормативної вартості обробітку (), який визначається:

, (3.9)

де - нормативна вартість обробітку і – го виду продукції; - кількість виготовлених виробів і – го виробу.

Нормативна вартість одного виду виробу визначається:

, (3.10)

де - заробітна плата (основна і додаткова з відрахуванням на соціальні заходи) робітників, що припадає на одиницю і – го виробу; - цехові витрати на одиницю і – го виробу (включаючи амортизацію); - загальнозаводські витрати на одиницю і -го виробу.

Обсяг виробництва валової продукції може бути обчисленим через величину виробничих ресурсів:

, або (3.13)

де - середньорічна вартість основних виробничих фондів підприємства, грн.; - фондовіддача, грн.; - чисельність працюючих на підприємстві, осіб; - продуктивність праці, яка може бути виражена показником виробітку, грн./чол.

19. Поняття, класифікація та структура персоналу.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності.

Персонал підприємства – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. У промисловості до першої групи промислово – виробничого персоналу (ПВП) – відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, складів, охорони (всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні). До непромислового персоналу відносять працівників структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв’язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та ясла, навчальні заклади тощо.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники – це працівники, які займають керівні посади підприємств та їхніх структурних підрозділів, а також заступники керівників.

Спеціалісти – це працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, тощо.

Службовці – це працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування, – діловоди, обліковці, агенти, креслярі, секретарі тощо.

Робітники – це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів.

Усіх робітників можна поділити на основних (безпосередньо беруть участь у виробництві), та допоміжних (обслуговують основне виробництво).

Професія – це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність – це різновид трудової діяльності в межах професії.

Кваліфікація – це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані.