ТЕМА 13. Виробничі інвестиції підприємства

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

13.1. Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності

13.2. Види інвестицій та їх характеристика

13.3. Структура виробничих інвестицій

13. 4. Джерела інвестицій та їх класифікація

13.5. Лізинг як особлива форма інвестицій

13.6. Поняття, напрями і джерела капітальних вкладень

13.7. Ефективність інвестицій

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойчик І.М., Економіка підприємств: Навч. посібник. –К.: Атіка, 2002. -480 с.

 

2. Економіка підприємства: Підручник/ За заг. ред. С.Ф.Покропивного. –

Вид. 2-ге, перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 528 с.

 

3.Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 ро­ку №1560-ХІІ.

 

4. Програма розвитку в Україні спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності на пе­ріод до 2010 року, схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 1999 року №1756.

 

5. Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки, за­тверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року №1801.

 

6. Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 року №93/96-ВР.

 

Актуальним завданням держави є активізація інвестиційної діяль­ності та значне нарощування обсягів інвестицій.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяль­ності на території України визначає Закон України "Про інвестиційну діяльність".

Він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції.

Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в резуль­таті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

1) кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

2) рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та ін­ші матеріальні цінності);

3) майнові права, що випливають з авторського права, досвід та ін­ші інтелектуальні цінності;

4) сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау");

5) права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спо­рудами, обладнанням, а також інші майнові права;

6) інші цінності.

Визначення інвестицій дається також в Законі України "Про оподат­кування прибутку підприємств".

Інвестиція - господарська операція, яка передбачає придбання ос­новних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капіталь­ні, фінансові та реінвестиції.

Під капітальною інвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об'єктів нерухомої власності, інших основних фондів та нематеріальних активів, які підля­гають амортизації.

Під фінансовою інвестицією слід розуміти господарську операцію, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та

нших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Пряма інвестиція — господарська операція, яка передбачає внесен­ня коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.

Портфельна інвестиція — господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на фондовому ринку.

Під реінвестиціею слід розуміти господарську операцію, яка перед­бачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок до­ходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій.

Інвестиції класифікують за різними ознаками.

Найрозширеніша та найдеталізованіша класифікація інвестицій бу­ла запропонована І. А. Бланком (табл. 1)

Інвестиції, що направлені у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень (виробничих інвестицій).

Співвідношення між капітальними вкладеннями, що направляються на різні цілі, характеризує їх структуру.

Розрізняють такі види структури капітальних вкладень:

1) галузеву;

2) територіальну;

3) технологічну;

4) відтворювальну;

5) за формами власності.

Галузева структура характеризує розподіл капіталовкладень за га­лузями і видами виробництв.

Територіальна структура - співвідношення розподілу вкладень за економічними районами та областями країни.

Технологічна структура - співвідношення між основними складо­вими частинами капітальних вкладень: затратами на будівельно-мон­тажні роботи, вартістю обладнання, машин і механізмів, іншими капі­тальними витратами.

Відтворю вальна структура капітальних вкладень відображає співвідношення довгострокових витрат на нове будівництво, розширен­ня, реконструкцію і технічне переоснащення, тобто форми відтворення основних фондів.

Структура капітальних витрат за формами власності характе­ризується співвідношенням державних інвестицій та приватного капіта­лу в загальному обсязі інвестицій.

Таблиця 8.1 Класифікація інвестицій підприємств»

Вид інвестицій	Характеристика
За об'єктами вкладення капіталу
Реальні	характеризують вкладення капіталу у відтворення основ­них засобів, в інноваційні нематеріальні активи, у приріст запасів товарно-матеріальних цінностей та інші об'єкти ін­вестування, пов'язані зі здійсненням операційної діяльно­сті підприємства або поліпшенням умов праці та побуту персоналу.
Фінансові характеризують вкладення капіталу в різні фінансові ін­струменти (в основному в цінні папери) з метою отримання доходів у майбутньому.
За характером участі в інвестиційному процесі
Прямі	передбачають пряму участь інвестора у виборі об'єктів ін­вестування і вкладення капіталу. Вони здійснюються шля­хом безпосереднього вкладення капіталу до статутних ка­піталів інших підприємств. Пряме інвестування здійсню­ють в основному досвідчені інвестори, які достатньо поін­формовані про об'єкти інвестування і добре ознайомлені з його механізмом.
Непрямі	передбачають вкладення капіталу інвестора, опосередко­ване іншими особами (фінансовими посередниками).
За періодами інвестування
Короткострокові	арактеризують вкладення капіталу на період до одного року.
Довгострокові	характеризують вкладення капіталу на період понад один рік.
За рівнем інвестиційного ризику
Безризикові	це вкладення коштів у такі об'єкти інвестування, за якими відсутній реальний ризик втрати капіталу (очікуваного до­ходу) і практично гарантовано отримання розрахункової суми інвестиційного доходу.
Низькоризикові	це вкладення капіталу в об'єкти інвестування, ризик за якими значно нижчий від середньоринкового.
Середньоризикові	рівень ризику за об'єктами інвестування приблизно відпо­відає середньоринковому.
Високоризикові	рівень ризику перевищує середньоринковий.
Спекулятивні	вкладення капіталу в найризиковіші інвестиційні проекти або інструменти інвестування, за якими очікується найви­щий рівень інвестиційного доходу.
За формами власності капіталу, що інвестується
Приватні	характеризують вкладення коштів фізичних і юридичних (недержавних форм власності) осіб.
Державні	характеризують вкладення капіталу державних підпри­ємств, а також коштів держаного бюджету різних рівнів і державних позабюджетних фондів.
За регіональною належністю інвесторів
Національні	(внутрішні)характеризують вкладення капіталу резиден­тами (юридичними або фізичними особами) даної країни в об'єкти інвестування на її території. Резиденти — юридич­ні особи та суб'єкти господарської діяльності України, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), які створені та здійснюють свою діяльність відпові­дально до законодавства України з місцезнаходженням на її території.
Іноземні	передбачають вкладення капіталу нерезидентами в об'єкти (інструменти) інвестування даної країни. Нерезиденти — юридичні особи та суб'єкти господарської діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України, які ство­рені та здійснюють свою діяльність відповідно до законо­давства іншої держави.

 

2. Основні поняття інвестиційної діяльності, її об'єкти та суб'єкти

Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:

1) інвестування, що здійснюється громадянами, недержавними під­приємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товари­ствами, а також громадськими і релігійними організаціями, ін­шими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

2) державного інвестування, здійснюваного органами влади і упра­ вління, а також державними підприємствами і установами за ра­ хунок власних і позичкових коштів;

3) іноземного інвестування;

4) спільного інвестування, що здійснюється громадянами і юридич­ ними особами України та іноземних держав.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути:

- будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства;

- цінні папери;

- цільові грошові вклади;

- науково-технічна продукція;

- інтелектуальні цінності;

- інші об'єкти власності та майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, еколо­гічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності мо­жуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рі­шення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та ін­телектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію ін­вестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Процес вкладення капіталу називається інвестуванням.

Усі суб'єкти інвестиційної діяльності мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності.

Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інве­стиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам. Взаємовідносини при такій пе­редачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.

 

Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних па­перів і позик.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єк­тами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговель­ні операції на території України.

Інвестор зобов'язаний:

1) подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;

2) одержати необхідний дозвіл або погодження відповідних дер­жавних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;

3) одержати позитивний комплексний висновок державної експер­тизи щодо дотримання в інвестиційних програмах та проектах будівництва чинних нормативів з питань санітарного й епідеміч­ного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбе­реження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані:

1) дотримуватися державних норм і стандартів;

2) виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції;

3) подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність;

4) не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції;

5) сплачувати податки та збори (обов'язкові платежі). Осмовнмлі правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Інвестиційна діяльність може здійснюватися за рахунок:

1) власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, грошові на­копичення і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

2) позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

3) залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші вклади громадян і юридичних осіб);

4) бюджетних інвестиційних асигнувань;

5) безоплатних та благодійних вкладів, пожертвувань організацій,

підприємств і громадян.

Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

1) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвен-цій,бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, ви­робництв;

2) державних норм та стандартів;

3) заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;

4) роздержавлення і приватизації власності;

5) визначення умов користування землею, водою та іншими при­родними ресурсами;

6) політики ціноутворення;

7) проведення державної експертизи інвестиційних програм та про­ ектів будівництва;

8) інших заходів.

Держава гарантує захист інвестицій.

Під захистом інвестицій розуміють комплекс організаційних, тех­нічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприя­ють збереженню інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефек­тивній діяльності об'єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання

прибутку (доходу) від інвестицій.

Існують певні умови призупинення або припинення інвестиційної діяльності. Вказана процедура провадиться за рішенням:

1) інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасни­кам інвестиційної діяльності;

2) правочинного державного органу.

Рішення державного органу може бути прийнято з таких причин:

- якщо продовження інвестиційної діяльності може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних та інших норм, прав та інтересів гро­мадян, юридичних осіб і держави;

- оголошення в установленому законодавством порядку інвестора банкрутом через неплатоспроможність;

стихійного лиха;

- запровадження надзвичайного стану.

 

3. Поняття, види і форми здійснення іноземних інвестицій

Успішний розвиток економіки України значною мірою залежить від залучення іноземних інвестицій.

Іноземні інвестиції — всі види майнових та інтелектуальних цінно­стей, що вкладаються іноземними суб'єктами господарської діяльності в Україні, в результаті чого утворюється прибуток (дохід) або досягається

соціальний ефект.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності - суб'єкти господарсь­кої діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

 

Іноземними інвесторами визнаються суб'єкти, що здійснюють інвестиційну діяльність на території України:

1) юридичні особи, утворені за законодавством іншим, ніж законо­давство України;

2) іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного міс­ця проживання на території України;

3) міжнародні урядові та неурядові організації;

4) інші держави;

5) інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на тери­торії України у вигляді:

- іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним

банком України,

- будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних із ним

майнових прав;

- інших цінностей (майна), які визнаються іноземними інвестиціями.

Іноземні інвестори мають право здійснювати всі види інвестицій у таких формах:

1) участь у господарських організаціях, що створюються разом із вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або прид­бання частки в діючих господарських організаціях;

2)

створення іноземних підприємств на території України, філій або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств;

3)

придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, що не заборонено законодавством України, або придбання акцій чи ін­ших цінних паперів;

4)

придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизняних юридичних осіб прав користування землею та використання при­родних ресурсів на території України;

5) 6) 7)

господарська діяльність на основі угод про розподіл продукції;

придбання інших майнових прав;

в інших формах, не заборонених законодавством.

На території України можуть створюватися і діяти суб'єкти господа­рювання з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою діяльність у наступних формах:

- підприємство з іноземними інвестиціями;

- іноземне підприємство;

- філія або представництво іноземної юридичної особи;

- інші форми, не заборонені законодавством.

 

Підприємством з іноземними інвестиціями визнається підприєм­ство, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція. Підприємство набуває статусу підприємства з іно­земними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути заснов­никами дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на те­риторії України та за її межами.

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприєм­ство, створене за законодавством України, що діє тільки на основі влас­ності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

З метою забезпечення стабільності правового режиму іноземного ін­вестування встановлюються такі гарантії для іноземних інвесторів:

1) застосування державних гарантій захисту іноземних інвестицій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;

2) гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб;

3) компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам;

4) гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;

5) гарантії переказу прибутків та використання доходів від інозем­них інвестицій;

6) інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності. У разі зміни законодавства про режим іноземного інвестування на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії, які виз­начені законодавством, що діяло на момент вкладення інвестицій.

4. Інвестиційна діяльність у спеціальних (вільних) економічних зонах та територіях пріоритетного розвитку

Світовий досвід переконує, що створення у певних містах або регіо­нах спеціальних (вільних) економічних зон з установленням пільгового режиму економічної діяльності, стимулюванням інвестування в економі­ку цих територій, є одним з ефективних рішень проблем інвестування.

Спеціальною (вільною) економічною зоною (БЕЗ) вважається части­на території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законо­давства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони мо­жуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

національного виробництва та експортного потенціалу, забезпечення зайня­тості населення, поліпшення соціально-економічної ситуації в регіонах.

Метою другої підпрограми є визначення та реалізація державної стратегії у сфері формування територій пріоритетного розвитку із спе­ціальним режимом інвестиційної діяльності, узгодженої з програмами соціально-економічного розвитку і структурної перебудови економіки України, концепціями державної регіональної економічної політики:

науково-технологічного та інноваційного розвитку.

Її основним завданням є поліпшення економічної діяльності в регіонах та відпрацювання механізмів надання додаткових функцій управління місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування.

Реалізація підпрограми сприятиме практичному втіленню державної політики в сфері розбудови територій із спеціальним режимом інвестицій­ної діяльності в Україні. Функціонування заснованих територій із спеціаль­ним режимом інвестиційної діяльності дасть змогу до 2010 року додатково забезпечити роботою 304,3 тис. чоловік, збільшити виробництво продук­ції на суму 25 млрд гривень, інвестувати понад 13,7 млрд доларів СІЛА.

5. Оцінка економічної ефективності виробничих інвестицій

Економічну ефективність виробничих інвестицій можна визначити за допомогою показників їх абсолютакої та порівняльної економічної ефективності.

Абсолютна ефективність капітальних вкладень характеризує за­гальну величину їх віддачі та визначається відношенням величини еко­номічного ефекту до величини понесених витрат.

Абсолютна ефективність виробничих інвестицій (капітальних вкладень) визначається за допомогою двох взаємопов'язаних показників:

1) коефіцієнта економічної ефективності (прибутковості) капіталь­них витрат;

2) періоду (строку) окупності капітальних вкладень. Коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості) для окремих проектів або форм відтворення основних фондів діючих підприємств об­числюють за співвідношенням:

ΔП

К_пр = -------,

КВ

 

для об'єктів, що будуються:

П

К_ПР = --------,

КВ

де К_ПР — коефіцієнт економічної ефективності (прибутковості);

 

ΔП — приріст прибутку в результаті вкладення інвестицій, тис. грн;

КВ — сума капітальних вкладень, тис. грн;

П — загальна сума прибутку, тис. грн. Розрахункові значення коефіцієнтів прибутковості треба порівняти з нормативним (К„др). Варіант капітальних вкладень визнають доцільним за умови, якщо перший показник буде перевищувати величину другого:

Кпр > Кнор.

Сотрок окупності капітальних вкладень (Ткв) є оберненим показни­ком до коефіцієнта прибутковості:

 

Ткв = -----,

Кпр

 

Розрахований показник вказує на кількість років, які необхідні для повернення первісних капіталовкладень. Це найпростіший класичний варіант визначення строку окупності капітальних вкладень.

Розрахунки порівняльної ефективності капітальних вкладень здій­снюють тоді, коли необхідно вибрати найкращий із можливих проектів інвестування виробництва.

Для визначення порівняльної ефективності інвестиційних проек­тів і вибору найкращого варіанту капітальних вкладень застосовуєть­ся показник зведених витрат (3В):

3В = ПВ + Кнор ^х КВі → min,

де ПВ — поточні витрати за г-тим варіантом (проектом), тис. грн;

Ві — капітальні вкладення за г-тим варіантом, тис. грн.

Проект (варіант) капітальних вкладень з найменшими зведеними ви­тратами вважатиметься найкращим з економічної точки зору. При цьо­му треба враховувати, що порівнянню підлягають лише проекти, які від­повідають вимогам соціальних та техніко-економічних нормативів, охорони навколишнього середовища і техніки безпеки.

Цей метод визначення порівняльної ефективності капітальних вкла­день базується на припущенні, що вкладення здійснюються одноразово в повному обсязі. В іншому випадку необхідно враховувати чинник часу. Для цього необхідно визначити коефіцієнти дисконтування грошових доходів (КД) до періоду здійснення інвестиційних витрат:

КД = ---------,

(1 + СД)^і

де СД — ставка дисконтування (норматив приведення різночасних витрат);

і — рік отримання прибутку.

За допомогою визначеного коефіцієнта дисконтування можна дохо­ди підприємства, отримані за всі роки, привести до першого року — часу,

коли здійснені інвестиції. Цей розрахунок можна виконати шляхом мно­ження річних доходів на коефіцієнт дисконтування і знаходження суми отриманих результатів:

ДД = Ді х КД₁ + Д₂ х КД₂ +... + Дn х КДn,

де ДД — загальний дисконтований дохід;

Д₁ Д₂,...., Дn - річні грошові доходи;

КД₁, КД₂,.... КДn — коефіцієнти дисконтування за роками вико­ристання інвестицій.

Дмсконтування - метод оцінки інвестиційних проектів шляхом ви­раження майбутніх грошових потоків, пов'язаних із реалізацією інве­стиційних проектів, через їх вартість у поточний момент часу.

Чиста приведена (дисконтована) вартість — різниця між приведеним (дисконтованим) грошовим доходом від інвестиційного проекту та інвести­ційними витратами. Під грошовими доходами при цьому розуміють різницю між вартістю продукції за цінами реалізації і витратами на її виробництво та збут. До витрат, як правило, не входять витрати на амортизацію.

Ставка дисконту — процентна ставка, що характеризує щорічну норму прибутку.

Якщо чиста приведена (дисконтована) вартість позитивна (більша від нуля), інвестиційний проект слід прийняти. Позитивне значення при­веденої чистої вартості означає, що поточна вартість доходів перевищує інвестиційні витрати і, як наслідок, забезпечує стабільну господарсько-фінансову діяльність підприємства та отримання додаткових можливо­стей для покращення добробуту інвесторів.

Популярним показником, що застосовується для оцінки ефективно­сті інвестицій є внутрішня норма прибутку (доходності). Це та ставка дисконту, при якій сума дисконтованих доходів за весь період викори­стання інвестиційного проекту дорівнює сумі початкових витрат (інве­стицій), тобто внутрішня норма прибутку — це процентна ставка (ставка дисконтування), за якої чиста приведена вартість дорівнює нулю.

Вказану норму можна трактувати також як максимальну ставку від­сотка, під яку підприємство може взяти кредит для фінансування інве­стиційного проекту за допомогою позикового капіталу. При цьому гро­шовий дохід використовується протягом певного періоду для погашення суми кредиту та відсотків за ним.

Для оцінки ефективності інвестиційного проекту застосовується по­казник індексу дохідності (ІД), який визначається як відношення ди­сконтованих грошових доходів до інвестиційних витрат:

 

ДД

ІД = ----------,

КВ

 

де ДД — загальна сума дисконтованого доходу за весь термін реалі­зації інвестиційного проекту, тис. грн;

КВ — інвестиційні витрати на реалізацію інвестиційного проек­ту, тис.грн.

До основних показників ефективності інвестиційного проекту нале­жить також термін окупності інвестицій, при визначенні якого застосо­вується техніка дисконтування.

Сучасній економічній теорії та практиці відомо чимало методів оцін­ки інвестиційних проектів, які умовно можна поділити на дві групи:

- статичні;

- динамічні.

Статичні методи важливі для малих і середніх підприємств, оскільки вони інвестиційних проектів, що здійснюються в межах одного року.

Динамічні методи, як правило, застосовуються для оцінки інвести­ційних проектів, термін реалізації яких більше одного року. У цьому ра­зі використовується метод обчислення чистої теперішньої вартості та внутрішньої норми прибутку. Оскільки тут враховується фактор часу, це зумовлює підвищений інтерес до цього методу з боку українських під­приємств, хоча він викликає певні проблеми.

Насамперед це стосується вибору дисконтної ставки. Враховуючи, | що вітчизняний ринок капіталів перебуває у фазі становлення, поки що | єдиного орієнтиру для вибору дисконтної ставки не існує. Тому для цьо-|го часто використовуються:

- середні процентні ставки за кредитами;

- процентні ставки конкретних банків тощо. Якщо ризик інвестицій високий, то й ставка процента обирається ви-| ща. Крім того, актуальним для економіки України є те, що дисконтна | ставка повинна враховувати рівень інфляції.

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ

1. Сутність інвестицій та їх класифікація.

2. Об'єкти і суб'єкти інвестиційної діяльності згідно законодавства України.

3. Інвестори та учасники інвестиційної діяльності.

4. Показники економічної ефективності виробничих інвестицій.

5. Спеціальні (вільні) економічні зони, їхні функціональні типи.

6. Поняття іноземних інвестицій, їх види та форми.

7. Необхідність і ефективність залучення іноземних інвестицій для рзвиткувиробничих підприємств.

8. Створення та діяльність суб'єктів господарювання з іноземними ін­вестиціями.

9. Методи оцінки інвестиційних проектів та їх групи. Ю.Ставка дисконту: характеристика, мета застосування та механізм визначення.

Тест 1. Інвестиція — це:

а) всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладають­ся в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в резуль­таті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціаль­ний ефект;

б) господарська операція, яка передбачає придбання основних фон­дів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних папе­рів в обмін на кошти або майно;

в) господарська операція, яка передбачає внесення коштів або май­на до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоратив­ні права, емітовані такою юридичною особою.

Тест 2. Інвестування — це:

а) вкладення коштів у поточні витрати;

б) виробничі капітальні вкладення;

в) процес вкладення капіталу.

Тест 3. Територія пріоритетного розвитку — це:

а) територія, на якій склалися несприятливі соціально-економічні та екологічні умови і на якій запроваджується спеціальний ре­жим інвестиційної діяльності для створення нових робочих місць;

б) територія, на якій суб'єкти господарської діяльності реалізують інвестиційні проекти і мають податкові, митні та інші пільги;

в) територія, на якій створюються іноземні підприємства, філії або

інші структурні підрозділи іноземних юридичних осіб.

Тест 4. Дисконтування — це:

а) процентна ставка, що характеризує щорічну норму прибутку;

б) метод оцінки інвестиційних проектів шляхом вираження майбут­ніх грошових потоків, пов'язаних із реалізацією інвестиційних проектів, через їх вартість у поточний момент часу;

в) різниця між приведеним грошовим доходом від інвестиційного проекту та інвестиційними витратами.

 

Тест 5. Коефіцієнт економічної ефективності характеризується:

а) відношенням обсягів реалізованої продукції до суми капітальних

ат;

б) відношенням прибутку (приросту прибуткуу) до суми капітальних вкладень;

в) відношенням продуктивності праці до суми капітальних витрат.

 

ТЕМА 14.Управління, прогнозування і планування діяльності підприємства.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

 

14.1 Суть управління, його функції і методи реалізації.

14.2.Організаційні структури управління підприємством.

14.3.Суть стратегічного планування на підприємстві.

14.4. Поняття і принципи планування.

14.5.Методи планування.

14.6.Система планів та їх взаємозв’язок.

14.7.Бізнес план підприємства.

14.8. Тактичне і оперативне планування.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.Господарський кодекс від 16 січня 2003 року №436-ГУ. Методичні рекомендації з формування собівартості продукції (робіт, послуг) на підприємстві, затверджені наказом Державного комітету промислової політики України від 02 лютого 2001 року №47.

 

2.Наказ Міністерства транспорту України "Про складання фінансових планів підприємств та звітність про їх виконання" від 16 липня 2003 року №539.

 

3.Наказ Фонду державного майна України "Про затвердження форми фінансового плану господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій належать державі, та Методичних рекомендацій щодо порядку складання та погодження (затверджен­ня) річного фінансового плану" від 21 лютого 2002 року №343.

 

4.Указ Президента України "Про запровадження єдиної державної ре­гуляторної політики у сфері підприємництва" від 22 січня 2000 року №89/2000.

5.Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 27 травня 2003 року №137 "Про затвердження Порядку складання фінансового плану державним підприємством (крім ка­зенного) та контролю за його виконанням".

 

6.Бойчик І.М., Економіка підприємств: Навч. посібник. –К.: Атіка, 2002. -480 с.

 

 

Управління являє собою цілеспрямовану координацію суспільного виробництва.

Управління підприємством — це постійний і системний вплив на діяльність його структурних підрозділів для забезпечення узгодженої роботи і досягнення кінцевого позитивного результату.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установ­чих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосе­редньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підпри­ємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним ор­ган призначає (обирає) керівника підприємства. Уразі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визнача­ються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без дору­чення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади й органах місцевого самоврядування, інших організа­ціях, у відносинах із юридичними особами та громадянами, формує адмі­ністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в ме­жах і порядку, визначених установчими документами. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, пет редбачених договором (контрактом) відповідно до законодавства.

На всіх підприємствах, де використовується наймана праця, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового дого­вору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відно­сини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами.

Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, розробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів.

Сучасне управління — особлива форма економічних відносин, що має свою логіку розвитку, зміну і розвиток концепцій.

Існують такі концепції управління підприємством.

Раціоналістична концепція. Суть її в тому, що успіх підприємства залежить від раціональної організації виробництва та ефективності вико­ристання ресурсів, тобто від внутрішніх факторів. Шдприємство розгля­дається як закрита система, мета і завдання якої є заданими і стабільними протягом тривалого часу. Основа стратегії підприємства — поглиблення спеціалізації виробництва, побудова організаційної структури за функціо­нальним принципом, вирішальне значення надається контролю.

Неформальна концепція має за основу ситуаційний підхід до управ­ління. Підприємство розглядається як відкрита система, і головна пере­думова її успіху лежить поза нею. Успіх пов'язується з тим, наскільки успішно підприємство пристосовується до зовнішнього середовища.

В управлінні сучасною економікою необхідно керуватися прин­ципами:

- чіткого розподілу праці;

- додержання дисципліни і порядку;

- повноваження й відповідальності;

- використання мотивації високопродуктивної праці;

- забезпечення справедливості;

- упевненості в постійності й стабільності роботи;

- дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархіч­ним ланцюгом;

- заохочення ініціативи.

Процес управління на підприємстві — це неперервна взаємодія та координація дій персоналу з виконання функцій управління для досяг­нення мети господарської діяльності.

Управлінські рішення не можна розглядати як довільну дію. Передумовою підготовки та прийняття управлінського рішення завжди є наявність проблеми, тобто встановлення невідповідності між фактичним і бажаним станом діяльності виробничого, комерційного чи іншого суб'єкта, яка перешкоджає його ефективному функціонуванню та розвитку.

Під функцією управління розуміють відособлений вид управлінської праці, що виникає на основі її поділу всередині процесу управління. ''ункція управління - це будь-яка дія, що здійснюється в системі

управління і спрямована на зміну стану об'єкта управління відповідно до поставленої мети.

Основними загальними функціями управління підприємством є пла­нування, організування, координування, регулювання, мотивування і контролювання.

Планування — визначення мети розвитку суб'єкта господарювання та засобів її досягнення, передбачення плану дій трудового колективу на певний період.

В управлінській діяльності планування слугує основою для прий­няття управлінських рішень.

Прогнозування в управлінському циклі передує плануванню, тому його можна розглядати як підфункцію. Завдання прогнозування полягає в науковому передбаченні розвитку виробництва та пошуку рішень, які забезпечать його розвиток в оптимальному режимі.

Організування — це діяльність, що спрямована на створення та розвиток об'єкта управління, включає регламентацію окремих елементів процесу управління і залежно від об'єкта поділяється на організацію ви­робництва, організацію праці й організацію управління.

Завданням координування є забезпечення необхідної узгодженості дій працівників підприємства, тобто координація їхніх дій відповідно до плану.

Функція регулювання полягає в збереженні режиму функціону­вання об'єкта управління, забезпеченні нормального проходження ви­робничих процесів на підприємстві.

Мотивування — процес стимулювання трудового колективу або окремого працівника до діяльності, що забезпечує досягнення найкра­щих її результатів.

Контролювання — процес перевірки виконання прийнятих рішень та оцінки досягнутих за певний період результатів, порівняння досягну­того з очікуваним і поточне коригування діяльності, що в сукупності за­безпечує виконання завдань на належному рівні.

До процесів контролю належать:

- визначення результатів діяльності на основі зіставлення резуль­татів здійснення рішень із запланованими;

- порівняння показників очікуваного і фактичного виконання планів;

- аналіз ймовірних відхилень від запланованих показників;

- перевірка припущень;

- перевірка методичної та змістової узгодженості планового процесу.

Таким чином, управління — це сукупність взаємопов'язаних проце­сів планування, організації, координації, регулювання, мотивації та контролю, які забезпечують практичну реалізацію цілей підприємства.

Методи управління — способи впливу на окремих працівників та виробничі колективи в цілому, що необхідні для досягнення цілей під­приємства.

Розрізняють отакі методи управління:

- економічні — це методи, що реалізують матеріальні інтереси участі персоналу у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин та економічних важелів. Економічні методи мають два аспекти реалізації:

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні еконо­мічного сегмента зовнішнього середовища (система оподатку­вання, амортизаційна політика, мінімальний рівень заробітної плати тощо).

Другий аспект пов'язаний з управлінням, зорієнтованим на ви­користання різноманітних економічних важелів (фінансування, кредитування, ціноутворення, економічні санкції тощо).

- соціально-психологічні — реалізують мотиви соціальної пове­дінки персоналу (змістовність праці, можливості для прояву іні­ціативи, моральне заохочення, суспільне визнання тощо).

- організаційні методи базуються на мотивах примусового впливу на людей, заснованих на використанні організаційних відно­син та адміністративній владі керівництва. Вони поділяються на регламентні й розпорядчі.

Сутність регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідально­сті працівникам, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, на­данні методичної, інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють оперативну (поточну) організаційну роботу, тобто визначення і розподіл конкретних завдань виконавцям, контроль за їх виконанням, проведення на­рад тощо.

4. Організаційні структури управління підприємством

Організаційна структура управління — форма системного управ­ління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів із використанням лінійних, функціональних і міжфункціональних зв'яз-к їв у процесі спілкування.

Лінійні зв'язки виникають між підрозділами і керівниками різних рівнів управління, де один керівник підпорядкований іншому.

Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, і між ними не іс­нує адміністративного підпорядкування.

Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами однако­вого рівня управління.

З усього різноманіття організаційних структур управління дуже чітко виділяються дві великі групи. Це — ієрархічні й адаптивні органі­заційні структури.

Розглянемо у чому полягає їхнє розходження. Ієрархічні організаційні структури (їх ще називають формальними, механістичними, бюрократичними, класичними, традиційними) характе­ризуються твердою ієрархією влади на підприємстві, формалізацією правил і використовуваних процедур, централізованим прийняттям рі­шень, вузько визначеною відповідальністю в діяльності.

Адаптивні організаційні структури (органічні, гнучкі) характери­зуються розмитістю ієрархії управління, невеликою кількістю рівнів управління, гнучкістю структури влади, слабким чи помірним викори­станням формальних правил і процедур, децентралізацією прийняття рі­шень, широко обумовленою відповідальністю в діяльності.

Ієрархічні структури управління мають багато різновидів. Вони утворюються відповідно до принципів, які були сформульовані ще на по­чатку XX сторіччя. При цьому головна увага приділялася поділу праці на окремі функції.

Сучасні організаційні структури ієрархічного типу походять від еле­ментарних структур. Елементарна організаційна структура відобра­жає дворівневий поділ, що може існувати тільки на малих підприєм­ствах. При такій структурі в організації виділяються верхній рівень (керівник) і нижній рівень (виконавець). До елементарних структур можна віднести лінійні та функціональні організаційні структури управління. Ці види структур як самостійні не використовуються жод­ним великим підприємством.

Лінійна структура управління дуже проста за своєю сутністю: ос­новним принципом її побудови є вертикальна ієрархія, тобто підпоряд­кованість ланок управління знизу доверху. При лінійній структурі управління дуже чітко здійснюється принцип єдиноначальності: на чолі кожного підрозділу стоїть керівник, наділений усіма повноважен­нями, який здійснює одноособове керівництво підлеглими йому ланками, а також зосереджує у своїх руках усі функції управління.

Керівники підрозділів нижчих ступенів безпосередньо підпорядкову­ються тільки одному керівникові більш високого рівня управління, ви­щий орган управління не має права віддавати розпорядження будь-яким виконавцям, минаючи їхнього безпосереднього керівника. Даний вид структур характеризується одномірністю зв'язків: у них одержують роз­виток тільки вертикальні зв'язки.

До переваг лінійної організаційної структури управління можна віднести:

1) єдність розпорядництва, простоту і чіткість підпорядкування;

2) повну відповідальність керівника за результати діяльності під­леглих йому підрозділів;

3) оперативність у прийнятті рішень;

4) погодженість дій виконавців;

5) одержання нижчестоящими ланками погоджених між собою

розпоряджень і завдань.

Недоліками цього найпростішого виду структури управління можна назвати:

1) велике інформаційне перевантаження керівника, величезний по­тік документів, множинність контактів із підлеглими, вищими і суміжними ланками;

2) високі вимоги до керівника, який повинен бути висококваліфіко­ваним фахівцем, що володіє різнобічними знаннями і досвідом з усіх функцій управління і сфер діяльності, які здійснюють під­леглі йому працівники;

3) структура може бути пристосована тільки до вирішення опера­тивних і поточних завдань;

4) структура негнучка і не дає змоги вирішувати завдань, що зале­жать від умов функціонування, які постійно змінюються.

Лінійна організаційна структура управління застосовується, як пра­вило, тільки в низових виробничих ланках (у групах, бригадах тощо), а також на малих підприємствах у початковий період їхнього становлення

Для функціональної структури управління характерне створення. структурних підрозділів, кожен з яких має свої чітко визначені, кон­кретні завдання й обов'язки. Отже, в умовах даної структури кожен ор­ган управління, а також виконавець спеціалізований на виконанні окре­мих видів управлінської діяльності (функцій). Створюється апарат фахівців, що відповідають тільки за визначену ділянку роботи.

В основі функціональної структури управління лежить принцип пов­ного розпорядництва: виконання вказівок функціонального органу в ме­жах його компетенції обов'язкове для підрозділів.

Переваги функціональної структури управління можна звести до наступного:

1) висока компетентність фахівців, що відповідають за виконання конкретних функцій;

2) спеціалізація підрозділів на виконанні певного виду управлінсь­кої діяльності, ліквідація дублювання у виконанні завдань управління окремими службами.

Недоліками цього виду організаційної структури управління можна назвати:

1) порушення принципу повноправного розпорядництва, принципу єдиноначальності;

2) тривала процедура прийняття рішень;

3) труднощі підтримки постійних взаємозв'язків між різними функціональними службами;

4) зниження відповідальності виконавців за роботу, оскільки кожен виконавець одержує вказівки від декількох керівників;

5) неузгодженість і дублювання вказівок і розпоряджень, які одер­жують виконавці"зверху";

6) кожен функціональний керівник і функціональний підрозділ ставлять свої питання на перше місце, не погоджуючи їх із необхідністю досягнення поставлених перед підприємством цілей.

 

Наука планування — це система упорядкованих знань про суть, ме-| тодологію, методику і організацію планування. |

Суть планування полягає в розробці та обґрунтуванні цілей, визна-| ченні найкращих методів і способів їхнього досягнення при ефективно-) му використанні всіх видів ресурсів, необхідних для виконання поста-] влених завдань і встановлення їх взаємодії.

Сам процес планування проходить чотири етапи:

1) розробку загальних цілей;

2) визначення конкретних цілей на даний період із подальшою їхньою деталізацією;

3) визначення шляхів і способів досягнення цілей;

4) контроль за процесом досягнення поставлених цілей шляхом зіставлення планових показників із фактичними та коригування цілей.

У процесі планування кожне підприємство має відповісти на такі за-^ питання:

- що повинно бути зроблено і для чого?

- коли це буде зроблено і хто його робитиме?

- де це буде зроблено і що для цього необхідно?

Вирішення цих питань є функцією планування, яка слугує основою для прийняття рішень та являє собою управлінську діяльність, що пе­редбачає розробку цілей і завдань управління виробництвом, а також визначення шляхів реалізації планів для досягнення поставлених цілей.

Методологія планування — це сукупність теоретичних висновків, шгальних закономірностей, наукових принципів розробки планів, їхньо­го обґрунтування та описання відповідно до сучасних вимог ринку, що перевірені передовою практикою.

Основою суспільства є матеріальне виробництво і відносини в сфері виробництва, які визначають суспільне буття людей. В суспільному ви­робництві вирішальна роль належить матеріальному виробництву, яке є об'єктом науки планування.

До процесу планування діяльності підприємств входить багато скла­дових: виробництво і реалізація продукції, її собівартість, забезпеченість трудовими, матеріальними і фінансовими ресурсами, фінансові результа­ти роботи, фінансовий стан підприємства, його інвестиційна діяльність. (саме ці складові і є об'єктами планування діяльності підприємств, які розглядаються як єдине ціле і через які розкривається його предмет.

Оскільки планування являє собою процес підготовки рішень про ці­лі, способи і методи їхнього досягнення шляхом цілеспрямованої порів­няльної оцінки різних альтернативних варіантів, що завжди пов'язано із використанням ресурсів, то саме ресурси підприємства і є більшою мі­рою предметом планування на підприємстві.

Планування можна розглядати як процес прийняття рішень, який передує майбутнім діям. Результатом планування є прийняття органом управління рішення про те, що, де і яким чином треба зробити. Способи І методи обґрунтування планових рішень є тією ланкою, яка поєднує те­перішнє з майбутнім.

У сучасних умовах у процесі планування широко використовуються різні методи обчислення планових показників, які об'єднані у три уза­гальнюючі групи: екстраполяції, пофакторні та нормативні.

В умовах командно-адміністративної системи управління вихідною одиницею при розробці планів була потреба народного господарства в промисловій продукції і наявність ресурсів для її забезпечення. За базу розрахунку брався звітний рік, величина планових показників визнача­лась на основі їхньої динаміки, яка склалася у попередніх періодах. Цей метод, в основі якого лежать ресурси і динаміка минулих років, нази­вається екстраполяційним методом. На практиці його ще називають "плануванням від досягнутого рівня". Процедура обчислення набуває ду­же спрощеного характеру: фактично досягнута величина показника у ба-•ювому періоді коригується на середній відсоток її зміни. При цьому тем­ни зміни показника або беруться такими, що склалися в минулому, або чменшуються чи збільшуються, виходячи з досвіду або інтуїції. Цей ме­тод, по суті, є простим і зручним у використанні, але він не враховує

наслідків можливих змін. Сфера доцільного використання цього методу обмежується попередніми укрупненими розробками альтернативних ва­ріантів планів. Цей метод використовують корпорації, які посідають мо­нопольне становище на ринку, оскільки конкуренти для них не є загро­зою, вони встановлюють монопольне високі ціни і збільшують обсяги продажу товарів та, знижуючи ціни, захоплюють нові ринки.

Планові значення показників при пофакторному методі визначають­ся на основі впливу найважливіших чинників (факторів). На вітчизня­них підприємствах пофакторні розрахунки завжди супроводжувались розробкою планів із підвищення продуктивності праці та зниження ви­трат на виробництво продукції.

Нормативний метод планування базується на використанні технічно обґрунтованих норм і нормативів, що виражають ступінь економічної ефективності виробництва та обліку, норм витрат праці, фінансових і ма­теріальних ресурсів. Цей метод планування передбачає розрахунок показ­ників за нормами на початок планового періоду з подальшрю зміною норм у результаті впровадження організаційно-технічних заходів і формування на основі планових норм відповідних показників плану підприємства.

Для визначення ступеня обґрунтованості показників застосовують спеціальні методи планування: економіко-математичне моделювання, балансовий метод, пробно-статистичний та матричний метод.

За допомогою спеціальних економіко-математичних моделей роз­робляється декілька варіантів плану, в яких найважливіші планові по­казники оптимізуються. Цей метод дає можливість знайти найефектив­ніші рішення і з багатьох варіантів вибрати найоптимальніший.

Балансовий метод застосовується для забезпечення погодження по­треб і ресурсів. У практиці планування баланси розробляються для різних видів ресурсів: матеріальних, трудових, фінансових. Баланси складають­ся з двох частин: перша частина відображає усі напрямки витрат ресурсів відповідно до потреб, а друга — джерела надходження цих ресурсів.

Матричний метод планування являє собою побудову взаємозв'язків між виробничими підрозділами і показниками.

Пробно-статистичний метод передбачає використання фактичних статистичних даних за попередні роки і середніх величин при встанов­ленні планових показників. Недоліком цього методу є те, що він не враховує зміни ринкової кон'юнктури на момент планування.

3. Система планів підприємства

Планування — це процес перетворення цілей підприємства в прогнози та плани, процес визначення пріоритетів, засобів та методів їх досягнення.

План — це кількісний вираз цілей та розробка шляхів їхнього досягнення. Іншими словами, це результат планування, мотивована модель дій, створена на основі кон'юнктурного прогнозу економічного середови­ща і поставленої мети.

План підприємства (фірми, компанії) — це завчасно розроблена система заходів, що передбачає цілі, зміст, збалансовану взаємодію ресур-гііі, обсяг, методи, послідовність і строки виконання робіт для виробниц­тв і реалізації продукції або надання послуг, План дає змогу підприємству оцінити, наскільки реальне досягнення поставлених цілей, іі(о допомагає, а що заважає їх досягати.

Система планування згідно з теорією систем може розглядатися із дпох точок зору. Якщо елементами системи вважаються суб'єкти плану-мііння (керівники і розробники планів) та процеси обробки інформації, то гистема планування є цілеорієнтованою множинною сукупністю суб'єк­ті н планування або цілеорієнтованою множинною сукупністю процесів планування, між якими існують специфічні взаємозв'язки.

Якщо елементами системи розглядати результати планування, тобто інформацію, що міститься у планах, то система планування інтерпретується як цілеорієнтована множинна сукупність планів, між якими існують. специфічні взаємозв'язки.

Обидва підходи не суперечать один одному, оскільки плани утворюють інформаційну складову будь-якої системи планування.

У практиці планування можна виділити три напрями планування:

прогресивне, ретроградне і кругове.

Прогресивне планування (спосіб "знизу-вверх"). Планування здійc'нюється від нижчих рівнів підприємства до вищих.

Ретроградний метод ("зверху-вниз"). У цьому випадку процес пла­нування здійснюється виходячи із планування підприємства шляхом деталізації його показників зверху вниз по ієрархії. При цьому структурні підрозділи повинні перетворювати плани, що до них надходять, у плани своїх підрозділів.

Круговий метод ("зустрічне планування"). Він являє собою синтез ііищерозглянутих методів. Круговий метод передбачає розробку планів в ща етапи. На першому етапі ("зверху-вниз") розробляється поточне планування за основними цілями. На другому етапі ("знизу-вверх") роз­робляється кінцевий план на основі деталізованих планів. При цьому в плани включаються найпозитивніші рішення.

Процес планування як доцільна діяльність людей має свою технологію, яка являє собою послідовність робіт, що виконуються при складан­ні планів.

Процес планування складається із таких етапів:

Визначення цілей планування. Вони є вирішальними факторами при виборі форми і методів планування.

Аналіз проблеми — визначається вихідна ситуація на момент скла­дання плану і формується кінцева ситуація.

Пошук альтернатив. На цьому етапі серед можливих шляхів вирі­шення проблемної ситуації обирається найкращий та розробляються необхідні дії.

Прогнозування - формується уявлення про розвиток ситуації, яка планується.

Оцінка — проводяться оптимальні розрахунки для вибору найкра­щої альтернативи.

Прийняття планового рішення — обирається і оформляється єдине планове рішення.

Допоміжними засобами, що забезпечують процес планування, є засо­би, які дають змогу автоматизувати технологічний процес розробки пла­нових рішень. Сюди входить технічне, інформаційне, програмне, органі­заційне і лінгвістичне забезпечення. Камплексне використання цих інструментів допомагає створити автоматизовану систему планових роз­рахунків (АСПР).

Побудова системи планування повинна відповідати цілій низці прин­ципів, основними з них є:

Принцип єдності, який полягає в тому, що планування повинно мати системний характер, тобто означає існування сукупності елементів плану­вання, їхній взаємозв'язок, наявність єдиного напряму їхнього розвитку, орієнтованого на загальні цілі. Елементами планування на підприємстві є окремі підрозділи, що входять до нього, та окремі складові процесу плану­вання. Плани і процеси планування мають бути змістовно пов'язаними. Змістова орієнтація досягається відповідністю системи планування орієн-таційній структурі підприємства. Взаємозв'язок між підрозділами здій­снюється на основі координації на горизонтальному рівні, тобто на рівні функціональних підрозділів (виробничого відділу, відділу маркетингу то­що). Єдиний напрямок планової діяльності, спільні цілі всіх елементів під­приємства стають можливими у рамках вертикальної єдності всіх підроз­ділів (наприклад, підприємство — цех — бригада) та їхньої інтеграції.

Координація планової діяльності окремих функціональних підрозді­лів виражається в тому, що планування жодної частини підприємства не можна здійснювати ефективно, якщо воно не буде пов'язано з плановою діяльністю його окремих одиниць. Крім того, зміни в планах одного із підрозділів повинні бути відображені й у планах інших підрозділів.

Інтеграція планової діяльності виражається в тому, що:

1. Кожна з підсистем планування діє, виходячи із загальної страте­гії підприємства або фірми, окремий план — це частина плану більш високого підрозділу й підприємства в цілому.

2. Всі плани — це не просто сукупність, набір документів, а їхня взаємопов'язана та узгоджена система.

Узгодження планів може здійснюватися послідовно або паралельно (синхронно). Необхідність узгодженості планів усіх рівнів управління у всіх структурних підрозділах підприємства зумовлює послідовний характер узгодження. На великих підприємствах зі складною організа­ційною структурою процес планування здійснюється комбіновано "звер­ху-донизу" і "знизу-доверху" відповідно до так званого принципу зуст­річного потоку. Процедура планування у такому разі передбачає багатокроковий процес узгоджень на кількох рівнях управління.

Принцип участі тісно пов'язаний з принципом єдності й полягає в тому, що кожний працівник ^підприємства стає учасником планової діяльності, незалежно від посади і від виконуваних функцій. Тобто в процесі планування повинні брати участь усі ті, кого воно безпосередньо стосується. При цьому кожний із учасників планування одержує глибше розуміння цілей підприємства, він отримує обширнішу і об'єктивнішу інформацію про підприємство, про різні сторони його життя. Особиста участь працівників підприємства, в тому числі й рядових, приводить до того, що плани підприємства стають їніми особистими планами. Застос­ування принципу участі сприяє тому, що працівники, займаючись пла­нуванням, розвивають себе як особистість, у кожного з них з'являються нові мотиви до ефективної праці, а підприємство отримує додаткові ре-гурси для вирішення своїх майбутніх завдань.

Принцип безперервності передбачає здійснення процесу плануван­ня на підприємстві в межах встановленого циклу і так, щоб розроблені плани безперервно переходили на зміну один одному.

Процес планування повинен бути безперервним, виходячи з важли-ііих передумов:

- невизначеності зовнішнього середовища та наявності непередба­чених змін, що роблять необхідним постійне коригування планів підприємства щодо змін зовнішніх умов і відповідне їх виправ­лення та уточнення;

- змінюються не лише фактичні передумови, а й уявлення підпри­ємства про свої внутрішні цінності й можливості. Якщо підпри­ємство не буде враховувати таких змін, запланований та отрима­ний результат може бути нікому не потрібним.

Принцип гнучкості взаємопов'язаний з принципом безперервності й полягає в тому, що план і процес планування можуть змінювати своє спрямування у зв'язку з виникненням непередбачених ситуацій. Для здійснення принципу гнучкості плани повинні складатися так, щоб у них можна було вносити зміни, пов'язую