Затримання особи, що вчинила злочин

Затримання особи, що вчинила злочин

5. Крайня необхідність.

6. Інші ОщвЗД: фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння пов’язане з ризиком, виконання спец. завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Джерела

1. ККУ. – Розд. УІІІ.- Ст. 36-43.

2. Постанова ПВСУ від 26.04.2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

Поняття та види ОщвЗД.

Новий КК уперше виділив зазначені вище обставини в самостійний розділ VIII Загальної частини КК під назвою «Обставини, що виключають злочинність діяння». їх перелік — необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, обґрун­тований ризик, виконання наказу або розпорядження, вико­нання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної орга­нізації — значно розширений у порівнянні з УК 1960 p., що передбачав лише необхідну оборону, крайню необхідність та затримання злочинця.

Загальні ознаки

1) являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу);

2) це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається з зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смер­ті небезпечному злочинцю працівником міліції при його за­триманні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо);

3) с оціальний зміст зазначених вчинків ( більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними, соціально допустимими (прийнят­ними) або, як інколи кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними).

Соціальний же зміст злочину, як відомо, КК визначає через категорію суспільної небезпеки (ст.П КК). Отже, аналізовані вчинки як незлочинні не є і суспільно небезпечними.

4) юридична форма названих вчинків визначається в КК насамперед через заперечення юридичної форми злочину, тобто передбаченості діяння КК (ч. 1 ст. 11 КК). Наприклад, характеристика більшості з аналізова­них вчинків в КК починається словами «не є злочином

Позитивна ж характеристика їх юридичної форми полягає в тому, що всі вони є вчинками правомірними.

5) виключається і кримі­нальну відповідальність за заподіяну шкоду.

Таким чином, обставини, що виключають злочинність ді­яння, — це передбачені КК та іншими нормативно-правовими актами зовнішньо подібні із злочинами суспільно корисні (соці­ально прийнятні) та правомірні вчинки, що виключають під­ставу кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.

Класифікація ОщвЗД:

Для кримінального права істотним критерієм такої класифікації є юридична форма зазначених правомірних вчинків.

1) здійснення особою свого суб'єктивного права (наприклад, необхід­на оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо);

2) виконання юридичного обов'язку (наприклад, виконання професійних обов'язків, наказу або розпорядження тощо) і

3) здійснення владних повноважень (наприклад, застосуван­ня запобіжних заходів, фізичної сили, спеціальних засобів або зброї, примус до покори).

 

2. Необхідна оборона: поняття, ознаки. Умови правомірності НО.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК

«НО визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних за­коном прав і інтересів особи, яка захищається, або іншої осо­би, а також суспільних інтересів та інтересів держави від су­спільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборо­ни».

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини.

У частині 2 ст. 36 зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допо­могою до інших осіб або органів влади».

Закріплене в ст. 36 право кожної особи на необхідну обо­рону є важливою гарантією реалізації конституційного поло­ження про те, що «кожний має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних по­сягань» (ч. 2 ст. 28 Конституції України).

Підстави виникнення права на необхідну оборону:

1) суспільно небезпечного посягання і

2) необхідності в його негайному відверненні або припиненні.

Перший елемент означає, що посягання повинно бути суспільно небезпечним. Діяння, що не є суспільно небезпечним, ні за яких умов не може породжувати право на необхідну оборону (наприклад, така оборона неможлива проти правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військово­го або службового обов'язку, а також за інших обставин, що ви­ключають злочинність діяння).

Суспільно небезпечне посягання, передбачене ч. 1 ст. 36, — це будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної істотної шкоди правоохоронюваним інте­ресам особи, що обороняється, або іншої особи, суспільним ін­тересам або інтересам держави.

Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборони, — це наявність у того, хто захищається, необхідності в негайному відверненні або припиненні наявного суспільно не­безпечного посягання шляхом заподіяння шкоди тому, хто по­сягає.

Таким чином, надаючи громадянам право на необ­хідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути або припинити пося­гання та ефективно здійснити захист.

Якщо ж така невідклад­на необхідність ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший і другий випадки свідчать про відсут­ність стану необхідної оборони.

Таким чином, заподіяння шкоди тому, хто посягає, за від­сутності зазначених двох елементів або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, тому що він не перебуває в стані необхідної оборони. Відпові­дальність за заподіяння такої шкоди має наступати на загаль­них підставах.

І, навпаки, наявність законної підстави означає виникнення в громадянина права на необхідну оборону (захист), здійснення якого характеризується низкою ознак.

Ознаки необхідної оборони, що визначені в ст. 36, характеризують:

1) мету оборони;

2) спрямованість (об'єкт) за­подіяння шкоди;

3) характер дій того, хто захищається;

4) своєчасність

5) співрозмірність оборони.

Мета оборони ч. 1 ст. 36 кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інтересів або прав особи, що обороняється, іншої особи, суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного по­сягання.

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка обороняється, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка обороняється, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою роз­прави над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправ­ного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наступати на загальних підставах.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди.

Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише тому, хто посягає, його правам та інтересам. Якщо тих, хто посягає, декіль­ка, то особа, що обороняється, може заподіяти шкоду як одно­му, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам і інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони, а роз­глядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне відповідальність на загальних підставах.

Характер дій особи, яка обороняється.

Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 36.

Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається (наприклад, нанесення ударів кулаком), так і використання різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, але й тих, що були при особі, що обороняється, або навіть спеціально приготовлені нею для захисту (наприклад, використання наявного перочинного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони тощо).

Зазначені дії мають підпадати під ознаки якогось діяння, передбаченого КК, тобто збігатися із зовнішніми, фактичним ознаками якогось злочину. Йдеться про дії, що підпадають під ознаки вбивства, нанесення тілесних ушкоджень різної тяж­кості, удару і побоїв тощо.

Своєчасність оборони.

Дії особи, яка обороняється, визнаються правомірними лише у випадку, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Інакше кажучи, захист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, який визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою «передчасною» обороною, відповідальність за яку настає на загальних засадах.

Водночас, якщо шкода заподіяна вже після того, як пося­гання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захища­лася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, така особа підлягає відповідальності на загальних підставах.

Співрозмірність оборони.

Ця ознака характеризує ме­жі необхідної оборони:

заподіяна шкода тому, хто посягає, має бути необхідною і достатньою у даній обстановці для не­гайного відвернення або припинення посягання, а з ч. З ви­пливає, що заподіяна йому тяжка шкода (смерть або тяжкі ті­лесні ушкодження) має відповідати двом обставинам, взятим у єдності: 1) небезпечності посягання і 2) обстановці захисту. Таким чином, заподіяння тому, хто посягає, смерті або нане­сення йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання й обстановці захисту.

Небезпечність посягання визначається:

а) цінністю блага, що охороняється законом, і на яке спрямоване посягання (жит­тя, здоров'я, власність, тілесна недоторканість, суспільний по­рядок тощо) і

б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає.

Отже, умовами правомірності НО (щодо посягання) є:

1. Суспільна небезпека посягання.

2. Його наявність

3. Дійсність.

Умовами правомірності НО (щодо захисту) є:

1. Заподіяння шкоди тому, хто посягає.

2. Відбиття посягання при захисті інтересів або прав того, хто захищається чи іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно-неб. посягання.

3. Своєчасність оборони.

4. Відповідність захисту характеру і небезпеки посягання (співрозмірність).

 

 

3. Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони).

Уявна оборона.

Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що особа, яка обороняється, перебуваючи у стані необхідної оборони, порушила вимогу про співрозмірність оборони.

Відповідно до ч. З ст. 36 «перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 цього Кодексу».

Вочевидь, що ексцес оборони можливий там, де заподія­на тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідала або небезпеці посягання, або обстановці захисту.

Види ексцесу оборони.

1) перевищення меж допустимої шкоди має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої суспільної небезпечності (наприклад, при припиненні порушень громадського порядку, непокорі або опорі представнику влади й інших подібних посяганнях) особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто посягає, смерть або завдає йому тяжкі тілесні ушкодження. (У цьому випадку запо­діяна тому, хто посягає, тяжка шкода явно неспіврозмірна з небезпечністю посягання).

2) перевищення меж достатньої шкоди визначається тим, що особа, яка обо­роняється, усвідомлюючи свою очевидну перевагу над осо­бою, що посягає, умисно, без необхідності позбавляє її життя або завдає тяжких тілесних ушкоджень, тобто заподіює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона була необхідною і достатньою за сприятливої обстановки захисту, що склалася для того, хто обороняється, для негайного відвернення або припинення по­сягання.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) або за ст. 124 (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони).

Спеціальні види необхідної оборони.

Відповідно до ч. 5 ст. 36 «не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло або інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає».

Закон передбачає 3 винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, яка захища­ється, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шко­ду тому, хто посягає.

У разі таких посягань:

1) напад озброєної особи,

2) напад групи осіб,

3) протиправне насильницьке вторгнення в житло або ін­ше приміщення. Шкода, що заподіюється особі, яка посягає, у таких випадках не обмежена ніякими критеріями (навіть заподіяння смерті)

Уявна оборона.

Іноді особа, яка захищається, перебуває в такій ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей у силу обстановки, що склалася, вона помилково сприймає за суспільно небезпечне посягання, у зв'язку з чим заподіює тому, хто «посягає», шкоду (наприклад, мешканцю, що заблукав помилково намагався зайти в чужу квартиру, або приятелю, який, жартуючи, намагався в масці зв'язати свого товариша, тощо).

Подібні ситуації прийнято іменувати уявною обороною, що пов'язана з фактичною помилкою того, хто обороняється.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 «уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання».

Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну при уяв­ній обороні, залежить від того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспіль­но небезпечного посягання, інакше кажучи, — від виду допуще­ної помилки: була вона вибачальною чи невибачальною.

Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 визнається помилка, при якій «обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідом­лювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припу­щення».

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 визнається така помилка, при якій в обстановці, що склалася, особа хоча і не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реально­го суспільно небезпечного посягання, якби проявила більшу пильність, обачність, дбайливість.

В такому випадку у неї немає вини у формі умислу і тому вона може підлягати відповідальності лише за необереж­не заподіяння шкоди, як-от за заподіяння смерті, тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки менш тяжка шкода, заподіяна з необережності, не є караною.

 

Затримання особи, що вчинила злочин

Частина 1 ст. 38 встановлює: «Не визнаються зло­чинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчи­нила злочин, і доставления її відповідним органам влади, як­що при цьому не було допущено перевищення заходів, необ­хідних для затримання такої особи».

Відповідно до ч. 2 ст. 38 перевищенням таких заходів визнається «умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відпові­дає небезпечності посягання або обстановці затримання зло­чинця».

Підстава затримання злочинця - наявність злочину інакше це тягне за собою відповідальність за ст. 146 як за незаконне позбавлення волі.

Затримання злочинця має ознаки, що характеризують:

1) мету затримання;

2) особу, яка підлягає затриманню;

3) ха­рактер дій при затриманні;

4) своєчасність затримання;

5) не­обхідність заподіяння шкоди;

6) співрозмірність шкоди, запо­діяної злочинцю при його затриманні.

Мета затримання: затримання злочинця і доставления його органам влади.

Особа, яка підлягає затриманню.

КК регулює затри­мання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання особи, що вчинює або вже вчинила злочинне по­сягання.

Якщо ж потерпілий сум­лінно помиляється щодо злочинності скоєного або особи зло­чинця, то питання про відповідальність за необгрунтоване заподіяння шкоди має вирішуватися за правилами затриман­ня так званого уявного злочинця, що аналогічні правилам про уявну оборону.

Характер дій при затриманні.

Затримання злочинця по­лягає в діях потерпілих або інших осіб, пов'язаних із позбав­ленням злочинця особистої свободи, а також заподіянням йому (у разі необхідності) шкоди. майна та інших насильни­цьких дій. Затримання, далі, може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий час, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достат­нім для передачі злочинця органам влади, визначається конк­ретними обставинами затримання. Однак в будь-якому ви­падку затриманий злочинець повинен при першій же реальній можливості бути переданим органам влади. Затримання зло­чинця на тривалий термін за відсутності в тому необхідності не виключає відповідальності особи за ст. 146 КК (незаконне позбавлення волі).

Своєчасність затримання.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 за­тримання може бути вчинене лише в момент або безпосеред­ньо після вчинення злочинного посягання. (так зване затримання по «гарячих» слідах, що за даними деяких досліджень має місце майже в 90 % випадків). Тому затримання, зроблене через якийсь час, тобто не безпосередньо після вчинення злочинного посягання, є неправомірним.

Необхідність заподіяння шкоди при затриманні.

Для оцінки вимушеності запо­діяння шкоди злочинцю має значення число осіб по обидва боки, вік, фізичні сили, озброєність злочинця і громадянина, а також всі інші умови, що у своїй сукупності свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди. І, навпаки, одне лише ухилення від за­тримання в обстановці, коли громадянин мав і усвідомлював явну можливість затримати особу без заподіяння йому шко­ди, так само як і відсутність протидії з боку злочинця свід­чать про відсутність необхідності в заподіянні йому шкоди. Якщо, проте, така шкода була усе ж таки заподіяна, те це по­винно тягнути відповідальність громадянина на загальних під­ставах.

Співрозмірність шкоди, що заподіюється злочинцю при його затриманні.

Іншими словами, насильниць­кі заходи, що застосовуються до злочинця, в кожному випадку повинні мати визначені межі. Ці межі залежать від відповідності шкоди, що заподіюється, двом обставинам, узятим у своїй єдності, а саме:

1) небезпечності посягання і 2) обстановці затримання злочинця. посягання,

Перевищення меж заподіяної злочинцю шкоди при його затриманні є неправомірним і означає, що злочинцю за­подіяна неспіврозмірна шкода. Перевищити зазначені межі — це значить заподіяти злочинцю надмірної шкоди, тобто пору­шити умову про її співрозмірність. Відповідно до ч. 2 ст. 38 перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при його затри­манні — це умисне заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної або з не­безпечністю вчиненого посягання, або з обстановкою затриман­ня злочинця.

Тому, наприклад, вимушене заподіяння тяжкої шкоди хулігану, що ухиляється від затримання, який вчинив, наприклад, напад, не пов'язаний з посяганням на особу, свід­чить про явну невідповідність цієї шкоди небезпечності вчи­неного ним. Точно так само заподіяння, наприклад, убивці смерті в обстановці, при якій громадянин очевидно мав і усві­домлював реальну можливість затримати його шляхом запо­діяння явно менш тяжкої шкоди, говорить про явну невідпо­відність заподіяної шкоди відносно сприятливій обстановці затримання.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочин­ця, тягне відповідальність лише у двох випадках, спеціально передбачених у статтях 118 (умисне вбивство злочинця при пе­ревищенні заходів, необхідних для його затримання) і ст. 124 (умисне нанесення йому тяжкого тілесного ушкодження при таких обставинах). Заподіяння злочинцю при його затриман­ні іншої шкоди є некараним.

5. Крайня необхідність

Ч. 1 ст. 39 встановлює: «Не є злочином за­подіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані край­ньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосе­редньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інте­ресам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не мож­на було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності».

У ч 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визнача­ється як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтере­сам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернута шкода.

2 підстави КН:

1) небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави і

2) неможливості усунення цієї небез­пеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам.

Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що зумовлена обстановкою, за якої особа вимушена вдатися до за­подіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до остан­нього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

1 підстава крайньої необхідності — це на­явність небезпеки, що може бути зумовлена різними джерелами:

А) Джерела небезпеки:

- недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозай­мистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким влас­тива внутрішня об'єктивна спроможність вражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, ушко­джувати або знищувати майно чи інші цінності.

- стихійні сили природи (повені, обва­ли, зсуви, зливи тощо),

- напади тварин та ін.

- різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (на­приклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), і загрожують загибеллю людей тощо.

- Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, вимога, що звернута до касира, про вида­чу грошей під загрозою вбивства).

- може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм пра­вил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію),

- невинна суспільно небезпечна поведінка людини (напри­клад, яка діє в стані неосудності, фактичної помилки), внаслі­док чого інші особи для усунення небезпеки змушені заподію­вати шкоду правоохоронюваним інтересам.

Б) Небезпека повинна загрожувати саме охоронюваним інтересам.

В) Небезпека при крайній необхідності має бути наявною, тоб­то безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, вже реалізу­валася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необ­хідності.

2 підставою крайньої необхідності є відсутність у особи в даній обстановці реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам.

Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можливіс­тю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває в стані крайньої необхідності, а отже, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною.

Ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхід­ності, характеризують:

1) його мету;

2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди,

3) характер дій;

4) своєчасність заподіяння шкоди і

5) межі заподіяння шкоди.

Мета. «для усунення небезпеки» означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. На­приклад, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунута: шляхом знищення або ушкодження джерела небезпеки, пере­везення людей у безпечне місце за допомогою узятого без до­зволу чужого транспорту і т. п.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди.

У стані край­ньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним ін­тересам держави, суспільства або особи.

Характер дій -активну поведінку суб'єкта. (наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням її особис­тої свободи тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, наприклад, знищення або пошкодження чужого майна підпа­дає під ознаки злочину, передбаченого ст. 194, а розголошення відомостей, що складають державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328, тощо.

Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що во­на може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, вже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «запізніла» крайня необхідність) може тягнути відповідальність на загальних підставах.

Межі заподіяння шкоди.

граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в небез­пеці, що загрожувала.

При однорідності від­верненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допо­могою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушко­джень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У випадку ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями співрозмірності є загальновизнана людська мо­раль, правосвідомість і правова культура населення; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина, її права та свободи тощо.

У будь-якому випадку чинний КК визнає пра­вомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необ­хідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) — це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39). Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявнос­ті можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засо­бами, ніж заподіянням шкоди. Однак тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, тому що наяв­ність можливості усунути небезпеку іншими засобами свід­чить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі. Згідно з законом умисне позбавлення життя двох або більш осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, тому що це свідчить про заподіяння більш значної шкоди в по­рівнянні зі шкодою відверненою.

Треба мати на увазі, що особа у стані крайньої необхідності часто знаходиться в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, перебуває у стані сильно­го душевного хвилювання тощо.

У зв'язку з цим ч. З ст. 39 встановлює, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці».

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії кваліфікуються на загальних підставах, проте стан крайньої необхідності повинен враховуватися судом як обставина, що пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66).

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони

за такими ознаками:

Ознаки	НО	КН
Джерело небезпеки	є суспільно небезпечне посягання людини	небезпека, що безпосередньо загро­жує правоохоронюваним інтересам (стихійні сили природи, напад тварин, механізми тощо).
Шкода	повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; тоб­то відбувається зіткнення права з неправом	шкода заподіюється право­охоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, не причетним до небезпеки навпаки, зіткнення права з правом
Допустимість шкоди	При наявності посягання, не має значення чи була можливість у особи врятуватись від посягання втечею чи або зверненням до правоохоронних органів.	При неможливості уникнути небезпеки іншим шляхом
Дії	Активні дії	Дії і бездіяльність
Межі заподіяння шкоди	заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту, але може бути і більш значною.	заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена;
Перевищення меж	тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених в статтях 118 і 124,	відповідальність настає на загальних підставах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом'як­шує покарання.

4. Інші ОщвЗД:

А) фізичний або психічний примус.

Ст. 40 КК України передбачає: Не є злочином дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду право­охоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Підставою виключення злочинності діяння в аналізовано­му випадку є непереборний фізичний примус, під безпосереднім впливом якого особа заподіює шкоду правоохоронюваним ін­тересам.

Фізичний примус (насильство) — це протиправний фізич­ний вплив на людину (наприклад, застосування фізичної си­ли, нанесення удару, побоїв, тілесних ушкоджень, введення в організм різноманітних препаратів тощо) з метою примусити її вчинити злочин (наприклад, не перешкоджати проникнен­ню в сховище, видати чуже майно і т. ін.)

Непереборним при­знається такий фізичний примус, за якого особа цілком позбав­лена можливості керувати своїми діями (бездіяльністю).

Ознаками, що характеризують «діяння» особи, яку під­дано непереборному фізичному примусу, є:

1) збіг його з об'єк­тивними ознаками якогось злочину

2) відсутність волі особи в такому «діянні».

Вчинені особою «дії» або «бездіяльність» за об'єктивними своїми ознаками можуть збігатися, наприклад із розголошен­ням відомостей, що складають державну таємницю, шпигун­ством, розтратою чужого майна, зловживанням службовим ста­ном і т. п. Однак такі «дії», проте, злочинними не визнаються, оскільки відсутня воля людини - обов'язкова ознака кримінально-правового діяння (особа не здатна керува­ти своїм вчинком). Отже, виключається кримінальна відпові­дальність такої особи за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.

Інша ситуація має місце у випадку переборного фізичного примусу, а також психічного примусу.

Переборним визнається такий фізичний примус, за якого особа зберігає можливість керувати своїми вчинками.

Психічний примус — це погроза застосування до особи фі­зичного насильства або заподіяння матеріальної або мораль­ної шкоди (наприклад, погроза вбити, знищити або пошкодити майно, поширити відомості, що ганьблять особу тощо) із ме­тою спонукати її вчинити злочин.

КК виходить з того, що пси­хічний примус хоча й обмежує можливості особи керувати свої­ми діями, проте не паралізує цілком її волю, внаслідок чого ця особа все ж таки має певну можливість вибрати той або інший варіант поведінки, як і при переборному фізичному примусі.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа під впливом побоїв або погрози вбивством видає чуже майно), то питання про кримінальну відповідаль­ність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам ви­рішується за правилами ст. 39, тобто залежно від того, було чи не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

В іншому випадку особа підлягає кримінальній відповідаль­ності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча вчинен­ня злочину під впливом переборного фізичного або психічно­го примусу повинно враховуватися як обставина, що пом'як­шує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66).