Москвофільство має давню історію. Його зародження пов’язане зі становищем українства у Галичині. Воно виникло ще перед революцією 1848 року і стало способом національного пробудження українців. Москвофільство постало як пересторога проти полонізації, онімечення, мадяризації. Після зневіри у революції, котра українцям не принесла очікуваних сподівань, з’явилася ідея шукати зовнішньої підтримки. Серед слов’ян лише росіяни на той час мали свою державу, тому галицькі українці звернули до них свої надії. Офіційна Росія була не проти можливого розширення своїх земель, тому підтримувала москвофільство. У цих умовах виникає панславізм (вперше термін появився у Чехії), який висунув такі ідеї:
1) оскільки слов’яни мали спільне минуле, то їм належить і спільне майбутнє, тому вони повинні збудувати спільну слов’янську державу;
2) вона бачиться по-різному: кирило-мефодіївцям як федерація; росіянам – як дальше розширення імперії; полякам – як відновлення Речі Посполитої;
3) взаємовивчення культур, переклади, наукові обміни;
4) розвиток слов’янства стане корисним усьому світу.
У Росії панславізм отримав назву слов’янофільства. Його теоретиком став Михайло Погодін, який побував у Львові у 30-х та 40-х рр. ХІХ ст. і сприяв виникненню москвофільського гуртка, відомого як «Погодинская колония». Сюди належали Я.Головацький, І.Гушалевич, Б.Дідицький, С.Шехович, Д.Зубрицький та ін. Останній став на чільному місці як відомий галицький історик.
Після поразки революції 1848 р. москвофільство особливо посилилося. Частина західноукраїнських діячів переорієнтовувалася у своїх політичних і культурних симпатіях на Росію. При тому вони лояльно ставилася до Австрії. Москвофільство стало способом шантажу австрійського уряду, способом тиску на нього, аби домогтися поступок у національному питанні.
Москвофільство не варто абсолютно заперечувати. Його потрібно розуміти, як і кожне явище української культури, на чому наголошував ще І.Франко («Із історії «москвофільського» письменства в Галичині») і про що сьогодні говорить І.Михайлин. У статті «Іван Гушалевич» І.Франко ствердив, що москвофільство було пануючим мисленням у 50-ті рр. Воно мало такі ознаки: схилялося до урядової, офіційної, політичної Росії, яка придушувала як Польщу, так і Україну; чекало від неї політичної допомоги; ідеалом бачилася асиміляція, тому розпочалися спроби пересаджувати в Галичину російщину – через книги і газети, передрук російських статей; виникли сподівання на війну між Росією та Австрією, сліпо заперечувалося все те, що тут у плані культури створили українці. І.Франко сказав, що ідеалом партії стали слова: чим гірше, тим ліпше – тим ближчий російський прихід.
У Росію навіть емігрували в пошуках політичного притулку Я.Головацький, І.Наумович та ін. Москвофільські діячі намагалися створити панську літературу, відкинувши своє, набуте, а натомість взявши чуже в готовому вигляді. Окремі радикально налаштовані представники навіть заперечували сам факт існування українського народу і його мови, агітуючи за швидку асиміляцію з росіянами. А.Животко пише: «були це люди, виховані переважно на почутті погорди і відрази до всього народного, українського, їх ідеалом і провідником був Д.Зубрицький з поглядом, висловленим ним 1855 р. такими словами: «Історії пишуться для освіченої кляси народу. Для простолюддя досить молитовника, катехизиса та псалтиря». Від цієї народності москвофіли прагнули відмежуватися та пристати до однієї з пануючих.
Виділялося три типи москвофільства:
1) хлопське – наївна віра, що в Росії живеться краще і колись прийде цар та порятує від польського та жидівського гніту;
2) язикове – думка, що українська мова занадто проста, хлопська, тому треба перейняти російську;
3) політичне – вислужницьке, платне, гідне всякої погорди.
І.Франко багато писав про москвофільство, аби застерегти своїх сучасників від духовної прірви – запропонованої москвофілами денаціоналізації.
На час революції 1848 р. український народ У Галичині не мав свого лідера, масштабної особистості, здатної очолити український рух і служити орієнтиром для інших. У цьому вакуумі лідерство захопили люди мало талановиті, що не мали широкого світогляду, глибокої освіти. Вони прагнули щось змінити, але в силу духовної обмеженості не знали, як це зробити. Вони могли бути виконавцями, а історія виносила їх на верхівку політичної боротьби. У руках таких людей опинилася і організація політичного життя, і література та журналістика. Вони започаткували москвофільську пресу.
Москвофільська преса була досить розгалуженою і кількісно перевищувала народовську та радикальну журналістику. Від 1848 р. і до кінця ХІХ ст. у Галичині видавалося до 40 москвофільських газет і журналів. Вона стала аж ніяк не периферійним явищем, а кількісно виносилася в центр політичного життя. Парадокс в тому, що в умовах вільного ринку виживали видання, які мали стабільну фінансову підтримку, а москвофіли були досить забезпечені. Вони отримували урядове австрійське фінансування. Уряд розумів, що москвофіли руйнують українську єдність у Галичині, тому підтримував їх, не бажаючи, щоб українці об’єдналися і стали потужною політичною силою – загрозою для імперії. Також москвофілів підтримували коштами священики і міщани, які прагнули створити великопанську культуру, як у поляків. Москвофіли отримували кошти і від російського уряду, який прагнув підриву австрійського впливу, тому навіть фінансував шпигунство і пропагував появу у пресі антиавстрійських настроїв. Всі ці фактори спричинили феномен тривалого існування москвофільської преси.
Москвофільська преса стала першим явищем в історії української журналістики, яка мала розгалужену внутрішню структуру. Виникла розвинута галузева й тематична спеціалізація, закладалися сучасної типології журналістики.
Офіційні урядові видання
Вони видавалися від імені Австрії для галицьких русинів. Такі видання виходили для всіх народів Габсбурзької імперії. Оскільки вони опинилися у руках москвофілів, то відзначалися низьким професійним рівнем, вірно-підданством, залишками рутенства, мовним «язичієм», слабким авторитетом у читачів.
Першим органом москвофільської журналістики став заснований 2 липня 1849 р. «Галичо-Рускій Вестник» за редакцією поета М.Устияновича (1811-1885). Будучи другом і однолітком М.Шашкевича, він розчарувався в українському русі, йому не вдалося зайняти місце друга в поезії, тому він деградував до москвофільства. Газета виходила тричі на тиждень, всього вийшло 78 чисел. Друкувалася кирилицею, яка передувала гражданці і була дуже застарілим письмом. Саме на основі гражданки виникла кулішівка, але її проникнення в Західну Україну дещо затрималося. Цілком перехід на кулішівку відбувся лише в народовській пресі. Кирилиця ж сприймалася як архаїчний правопис, її використання доводило рутенську відсталість москвофілів, підкреслювало орієнтацію газети на церковну старовину.
Головне призначення видання – друкувати на своїх сторінках урядову інформацію. Газета стала провідником офіційної позиції Відня. Друкували закони, постанови, розпорядження, які уряд намагався донести до меншин їхньою мовою. У 1850 р. видання перенесли до Відня. Тут газета виходила до 1865 р. як «Вестник для Русинов Австрийской державы». У 1850-51 рр. її редагував І.Головацький – брат Я.Головацького. Газета мала у різний час неофіційні додатки, у яких йшлося про освіту, друкувалися художні твори, церковні повчання.
У 1867 р. було проголошено нову конституцію, яка надавала більше прав народам, та змінено назву держави на Австро-Угорщину. Москвофільство почало занепадати, йому на зміну приходило молоде покоління – народовці, які розпочали створення народовської журналістики. За конституцією уряд мав надати рівні права обом партіям, отож відмовився від підтримки однієї з них. На той час москвофіли вже були досить сильні, тому змогли продовжити самостійне існування.
