I бігання злочинам, пов'язаним із незаконним обігом 3 страница

Платон розглядає фактори, що можуть утримувати людей від порушення законів. До них належать: очікуване зло, що його заподіюють порушники закону; суспільна думка; моральність і звичка гідної поведінки та заохочення законослухняних громадян. Платон пропонував законодавцям, передбачаючи події, приймати закони та загрожувати покаранням для запо­бігання шкідливим учинкам. Він розкрив негативну роль безкарності як однієї з основних причин проступків.

Міркуючи про злочинність, свої висновки Платон ґрунтує на досить простих, але все-таки спеціальних кримінологічних дослідженнях. У "Законах", наприклад, ми можемо знайти соціо­логію мотивів убивств: на першому місці - за поширеністю

пр аг нення до багатства; на другому - честолюбство; на третьому -прагнення сховати раніше вчинений злочин⁸.

2.3. Криміналістичний аспект поглядів Аристотеля

Аристотедь у своїх працях особливого значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливу запобіжну роль покарання, бо думав, що люди утримуються від поганих учинків не з високих спонукань, а зі страху перед покаранням, і більшість схильна ставити на перше місце не благо, а зиск і задоволення. На думку Аристотеля, чим значнішими були зиск і задоволення, отримані в результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинне бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим із власної волі, але дух його повинний панувати над тілом, а розум над інстинктом - як хазяїн над рабом. Однак Аристотель зазначав і такі причини злочинів, які коренилися в зовнішніх для злочинця умовах: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства та дійсної, крайньої нужди бідняків; небажання чи страх потерпілих зверну­тися зі скаргою; м'якість або віддаленість покарання; підкупність суддів; необгрунтовані привілеї визначених соціальних прошарків та політична безправність інших; національні суперечності ("різноплемінність населення") тощо. Він засуджує культ багатства, відзначаючи, що найбільше злочинів стається через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності.

Призначаючи покарання, Аристотель вважав, що потрібно брати до уваги обставини вчинення злочину та не карати за зло­чини, вчинені в обставинах, що "перевищують звичайні сили людської природи". Тож правомірне поводження не повинне ви­магати прояву героїзму. Водночас істотними при призначенні по­карання вважаються такі обставини, як рецидив, особлива жорсто­кість винного, небажання загладити заподіяну шкоду та низка інших⁹.

⁸ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 10-11.

⁹ Криминология. Учебник для юр. вузов / Под общей ред.
проф. А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М,
1999. - С. 9.

Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні фактори:

1) справедливий державний лад;

2) стабільність законів;

3) беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;

4) боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути досить ефективною і сьогодні - заборона одній людині в державі займати одночасно кілька посад);

5) розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя ("у тій державі, що бажає мати прекрасний лад, громадяни по­винні бути вільні від турбот про предмети першої необхід­ності", "у бідній державі приватні особи корисливі");

6) надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних шарів населення.

Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забез­печення державної стабільності: "Найголовніше при будь-якому державному ладі за допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися", "тільки ті тили державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правиль­ними". Відхилення ж від справедливості в державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав: "Правопо­рушення прокрадаються в державне життя непомітно".

Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування: "Найкраще спробувати за допомогою відпові­дних законоположень налагодити справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку".

Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає си­стему виховання: "Ніякої користі не принесуть найкорисніші за­кони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані". У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування здатності підкорятися законам, сприйнятливо­сті до чесноти, піддатливості законодавцеві. Він з ак ликав:" П отріб-но молодь оберігати від зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи тим, що розпалює ненависть"¹⁰.

2.4. Філософи Стародавнього Риму про при­
чини вчинення злочинів

Особливо відмітними ідеями Стародавнього Риму є ідеї Цицерона та Сенеки¹¹.

Римський оратор і юрист, Цицерон найважливішими причинами злочинів вважав "нерозумні та жадібні при­страсті до зовнішніх задоволень", а також надію на безкар­ність. Звідси визнання важливості покарання, що переслідує ціль і загальної, і приватної превенції, котра забезпечує без­пеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб'єктивній стороні діяння, а суддя повинен бути зв'язаний законами. Щоправда, це не означало, що він завжди керувався про­голошеними ним принципами. З листів Цицерона до друзів і рідних видно, що він нерідко презирливо та нещиро ставив- г ся до тих ідей, котрі сам відстоював, використовуючи все своє красномовство.

Сенека - римський філософ, політичний діяч, письмен­ник, - як і Платон, думав, що покарання повинне прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства через уплив на інших його членів. Сенека, як Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.

2.5. Кримінологічні погляди в епоху Середньо­
віччя

Епоха Середньовіччя характеризується пануванням церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли у зв'язку з неможливістю вільно викладати свої переконання та критично ставитися до досягнутого. Панівним стало вчення, що все дано людині зверху, а в основі злочину лежить або зла воля, або злий дух, що вселився в неї.

Водночас, слід звернути увагу на погляди Томи Аквін-ського (1225-1274), на думку котрого добропорядні особи

 

¹⁰ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА.М - НОРМА, 1997. - С. 12-13.

" Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. профессора А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. - С. 9.

 

ЗО

»

взмозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закон при­родний. Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не під­лягають переконанню¹². Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності - злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, по­рушує свої священні обов'язки перед Богом і народом, то його можна усунути насильно. У людей немає іншого вибору, адже монарх стоїть над законами, та їм не підкоряється¹³.

Реформатори церкви - Мартін Лютер (1483-1546) і Жан Кальвін (1509-1564), — заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, бродяг). У цих країнах одного факту бідності було достатньо для того, щоби потрапити на шибеницю: бродяг вішали над­звичайно багато.

Середньовічна практика боротьби зі злочинністю мала до­сить похмурий характер, однак елементи теоретичних ви­шукувань, вироблених її ідеологами, й донині можна виявити в основі практики впливу на злочинність. До таких належать:

- розгляд злочинності як прояву зла;

- учення про свободу волі як основу каральної практики;

- концепція особливого внутрішнього та зовнішнього станів злочинців і можливості ранньої їх діагностики¹⁴.

До кінця XV ст. кримінально-правові науки перебували в повній залежності від церкви, але пізніше поступово утворив­ся світський стан юристів, зокрема й криміналістів. Однак кри­міналісти переважно мали тоді вузькопрактичну мету, давали

¹² Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,
проф. Г. М. Миньковского. - М.: Из-во БЕК, 1998. - С. 15.

¹³ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 18.

¹⁴ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 18.

дли потреб практики систематизований матеріал, але не прагну­ли 11 іді іятися над цією практикою, осмислити її, віднайти для неї сиіжі ідеї, нові напрямки. Отже, цей період оцінювався як пов­ний занепад кримінально-політичних ідей, відсутність якого-пебудь кроку вперед у цьому аспекті порівняно зі стародавнім світом.

2.6. Кримінологічні погляди в епоху Відродження

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ століття), криміналісти ніби застигли, а свіжі ідеї почали виходити від філософів, письменників та інших осіб.

В "Утопії" Томас Мор пов'язує злочинність з убогістю знач­них верств населення, із паразитичним способом життя значної частини населення. Успіх у боротьбі зі злочинністю не в жорсто­кості покарання, а у встановленні справедливих порядків у су­спільстві. Він звернув увагу на те, що, якщо залишаються незмінними причини, що призводять до вчинення злочину, незмінними будуть і наслідки, викликані цими причинами. Потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства, інакше не допоможуть ніякі жорстокі заходи. Т. Мор обстоював людяність стосовно злочинців. Страти за крадіжку Т. Мор не визнавав і рекомендував за майнові зло­чини призначати роботи виправного характеру - зовсім новий для того часу вид покарання.

Френсіс Бекон (1561-1626) розглядав справедливість як одну з основних рис правового регулювання. Він класи­фікував види насилля (на відкрите, зловмисне, удавано законне) і жорстокість власне закону. Ф. Бекон звернув увагу на вдоско­налення законів, оскільки думав, що легальна форма часто при­криває один із видів насильства чи охороняє обман та жорсто­кість, писав, що філософи часто заглиблюються в сферу пре­красного, але непрактичного, а юристи звичайно нездатні стати над чинним правом. Ціль же будь-якого права - максимальне досягнення щастя для всіх громадян. І не треба соромитися змінювати форму, зміст кримінального права задля цієї мети. Ф. Бекон закликає покінчити з жорстокістю покарань, а також і:і суддівською сваволею. Він важливого значення надавав

 

кодификації законів, думав, що найкращі закони ті, котрі за­лишають менше місця для сваволі судді¹⁵.

Томас Гоббс (1588-1679) вважав, що "війна всіх проти всіх" як результат природного стану людей, пов'язаного з трьома основними їхніми рисами: суперництвом, недовірою та любов'ю до слави - може бути припинена тільки страхом перед силь­ною владою, закони якої спрямовують людей до блага, гаран­тують безпеку та спокій. Він дав своїй головній праці назву "Левіафан" (1651), порівнюючи державу та її закони зі страхіт­ливим біблійним чудовиськом.

Джон Локк (1632-1704), відзначаючи вирішальний уплив середовища на формування особистості та її поводження, об­ґрунтовував цим необхідність установити постійні для всіх правила життєдіяльності, що забезпечували б за допомогою правосуддя припинення зазіхань на суспільну й особисту безпеку людей¹⁶.

2.7. Кримінологічні ідеї XVIII ст.

З XVIII ст. починається бурхливий розвиток учень про зло­чин і реагування на нього. Особливе значення мали роботи ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо.

Шарль Монтеск'є (1689-1755) у своїх роботах "Перські листи" (1721) та "Про дух законів" (1748) виходив із соціальної зумовленості вдач і поведінки людини. На його думку, особа через обмеженість розумного передбачення, схильність до оману й пристрастей здатна до порушень законів природи та суспіль­ства. Проте справедливий законодавець значною мірою може протидіяти соціальним відхиленням. ПІ. Монтеск'є розвивав ідею закономірного розвитку всього у світі, зокрема й людських дій, і вимагав від законодавця вважати себе "загальним духом свого народу". Він закликав навіть при проведенні реформ не прагнути неодмінно виправити всі негаразди суспільства.

¹⁵ Криминология: Учебник для юр. вузов // Под общей ред.
проф. А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФ-
РА.М, 1999.-С. 10.

¹⁶ Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,
проф. Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С. 16.

Закони одного народу не підходять іншому, що живе у відмінних умовах. ПІ. Монтеск'є писав про гуманізацію мір покарання, а також про запобіжні заходи. Він наполягав на економії репресії, її особистісному характері та відповідності тяжкості й харак­терові вчиненого. ПІ. Монтеск'є класифікував злочини та, відпо­відно, рекомендував диференціювати покарання за ними. Він, зокрема, вимагав точного визначення кола державних зло­чинів і писав, що за відсутності в цій царині точності досить для перетворення правління в деспотичне.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі "Мірку­вання про початок і підстави нершності..." (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є ви­никнення приватновласницького суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров'я роботи, розкіш і зловживання можновладців - усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації відповідальність за зло­чини, підкреслював він, несе суспільство. Вирішальним для проти­дії злочинності є перетворення суспільних відносин, гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов'язана з висловленням у них загальної волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати людей, а не із суворістю законів¹⁷.

Про причини злочинності й заходи боротьби з нею писали також Дж. Локк, Д. Дідро, Вольтер та інші філософи, відзначаючи соціальну невпорядкованість суспільства й необхідність запо­бігання злочинові.

2.8. Виникнення кримінологічних ідей класичної школи кримінального права

Під класичною школою кримінології слід розуміти си­стему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.

¹⁷ Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С. 17.

Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.

Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі:

- походження покарання;

- право покарання; -тлумачення законів;

- домірність між злочинами та покараннями;

- ціль покарань; -таємні обвинувачення;

- про катування;

- негайність покарань;

- м'якість покарань;

- про страту;

- про призначення ціни за голову злочинця; -як запобігти злочинові;

- про науки;

- виховання.

Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань роз­глядає автор¹⁸.

Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчине­ного злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини.

Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню.

Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.

Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й держав­на справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла зло­чин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспіль­них і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечу­вав проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а немину­чість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба по­переджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею"¹⁹.

Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж

 

¹⁸ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 20.

¹⁹ Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. - С. 21

мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармо­їдство.

2.9. Основні кримінологічні принципи Ч. Беккаріа

У своїй праці Чезаре Беккаріа систематизував філософсько-кримінологічні ідеї своїх попередників і надав їм форми право­вих принципів:

• краще запобігти злочинові, аніж карати;

• хочете запобігти злочинові? Зробіть так, щоб закони були ясними, простими, щоб уся сила нації була зосереджена на їхньому захисті;

• повинна бути домірність між злочинами й покараннями;

• єдиним і щирим мірилом злочинів є шкода, котру вони заподіюють нації;

• для досягнення мети покарання досить, щоб зло покарання перевищувало вигоду, що досягається злочином;

• ціль покарання полягає не в катуванні та мучінні люди-ни(...), ціль покарання полягає тільки в тому, щоб перешкоди­ти винному знову принести шкоду суспільству й утримати інших від здійснення того ж;

• чим швидше настає покарання за злочин, тим воно ближче до нього, тим воно справедливіше, й корисніше;

• упевненість у неминучості хоча б і помірного покарання зробить завжди більше користі, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але супроводжуваний надією на безкарність;

• страта не може бути корисною, тому що вона подає людям приклад жорстокості...;

• право тлумачити закони не може належати суддям лише
тому, що вони не законодавці... Немає нічого небезпечнішого
за загальноприйняту аксіому, що варто керуватися духом
закону... Дух закону залежав би від гарної чи дурної логіки
судді, від гарного або дурного його тлумачення.

Ідеї Ч. Беккаріа мали величезний резонанс не тільки в науко­вому середовищі. Багато монархів намагалися реалізувати їх на практиці. Король Пруссії Фрідріх II дуже високо цінував ідеї Ч. Беккаріа та намагався втілити їх у життя у своєму

корол івстві. У визначеній мірі його ідеї були реалізовані у Францу­зькому кримінальному кодексі 1791 р²⁰.

2.10. Значення ідей Дж. Говарда в криміно­
логії

Британець Джон Говард (1726-1790) дуже багато часу при­святив вивченню становища ув'язнених у в'язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав основну працю свого життя "Стан в'язниць в Англії й Уельсі".

Джоїгу Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від до­рослих та навіть розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочиїгу. Його ідеї вплинули на світову практику тюремного ув'яз­неш і я. Дж. Говард особисто сприяв поширенню гуманного та раціо-іііілі.ііоіо поводження з ув'язненими в різних державах.

Праці Дж. Говарда вплинули на гуманізацію системи по­карання в усьому світі. Через кілька десятків років його ідеї перейняті в Американський континент, де було заведено роз­глядати в'язницю як своєрідний примусовий монастир. Подібно до ченців, злочинців утримували в одиночних камерах, які по­винні були сприяти їхнім міркуванням про сенс життя. У1821 р. перевірили ефективність повної ізоляції як методу зміни по­водження з ув'язненими, помістивши 80 чоловік у камери одиночного утримання. Через рік п'ять ув'язнених померли, один збожеволів, а кількість осіб з подавленою психікою була настільки великою, що губернатор помилував 26 осіб і наказав перевести інших на режим спільного утримання. Цікаво, що, за відгуками начальника в'язниці, не було жодного випадку виправлення²¹.

2.11. Теорія покарання Бентама

Англійський учений Бентам (1748-1832) розробив свою теорію покарання, що вплинула на розвиток науки про зло-

²⁰ Ишнаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская гругша ИНФРА. М-НОРМА, 1997. - С. 22.

²¹ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 23.

 

чинність. Цей досвід він виклав у роботі "Паноптикум" - трак­таті про раціональне облаштування в'язниць на засадах одиноч­ного утримання та центрального нагляду з наявністю необхід­них майстерень, шкіл, лікарень задля виправлення та пере­виховання ув'язнених. Бентам сконструював ідеальну модель злочинця та процесу прийняття ним рішення перед вчинен­ням злочинного діяння. Той оцінює позитивні та негативні на­слідки порушення закону й залежно від того, що злочин при­несе більше - позитивного чи негативного, вирішує, вчинити його або не вчинити.

Бентам вивів низку принципів призначення покарання зло­чинцям:

• потрібно, щоб зло покарання перевершувало вигоду зло­чину;

• чим менша неминучість покарання, тим більшою повинна бути строгість його;

• чим тяжчий злочин, тим більше можна зважити на по­карання жорстоке для подальшої надії запобігти злочинові;

• однакові покарання за однакові злочини не повинні бути, що накладаються на всіх злочинців без вилучення. Слід взяти до уваги обставини, що мають уплив на чутливість²².

2.12. Кримінологічні ідеї П. Фейєрбаха

Пауль Фейєрбах (1775-1833) - автор популярного в свій час підручника з кримінального права. П. Фейєрбах був одним із перших, хто почав відокремлювати з кримінального права в самостійні галузі пізнання філософію наказового права, кримінальну психологію, кримінальну політику, що може іа вважати початком відокремлення кримінології в самостійну науку.

Він розробив кримінально-правову теоріїо психічного при­мусу, чи психічного залякування, як мети покарання. Покарання П. Фейєрбах поділяв на дві групи: покарання погрожувальні та покарання заподіювані. Мета першого - запобігання злочинові за допомогою страху, мета інших - демонстрація дієвості закону. Тож спочатку відзначаємо лише ідеї загального запобігання,хоча

згодом, у трактаті про раціональну в'язницю Бентам досить чітко як уплив на злочинність визначив приватну превенцію пере­виховання та виправлення злочинців у місцях позбавлення волі. В історію кримінології П. Фейєрбах увійшов і як автор двох оригінальних видань: "Дивні кримінальні судові справи" та "Опис дивних злочинів, виконаних по судових справах". У цих книгах учений приділив значну увагу аналізу причин зло­чинів і дослідженню особистості злочинця²³.

2.13. Кримінологічні ідеї Г. Гегеля

Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) спробував розробити більш послідовну теорію злочину й покарання. П р ироду злочинності Г. Гегель вбачав у особливій сутності право­вих законів: "Існують закони двоїсті за сутністю роду: закони природи та закони права. Закони природи абсолютні й мають силу самі в собі... У природі найбільша істина полягає в тому, що закон існує. У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, тож кожна людина вимагає, щоб воно відповідало його власному критерієві".

Абсолют, за Г. Гегелем, є Бог. Людство прагне вловити абсолютне право та відбити його в законах. Однак не завжди це відображення є адекватним. Кожна людина може мати власне уявлення про спр аведливість, може конструювати своє власне право норми поведінки, котрі вона вважає справедливими. Ці норми не завжди збігаються з усталеними в суспільстві правовими законами. І людина нерідко воліє орієнтуватися саме на власні норми, а не на державні закони. Ця ідея Г. Гегеля має дуже глибокий зміст: чим справедли-віїлі закони, чим більша кількість громадян визнає їх такими, тим менше є бажаючих їх порушувати, тим нижчий рівень зло­чинності. На жаль, не часто законодавець прагне втілити гегелів­ську позицію в життя - звідси й зростання ріїзня злочинності.

Аналізуючи феномен злочинності, Г. Гегель висловив низку цікавих думок про способи впливу на неї. Величезне значення він надавав розумності державного ладу. Дійсною Г. Гегель

 

²² Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 27.

²³ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 28-29.

 

визнає лише державу, в якій гармонійно переплітаються інте­реси суспільства й окремої особистості.

Г. Гегель досить скептично оцінював практику поліцейської державності. Завдання поліції він убачав не в посиленому конт­ролі за приватним життям. "Ціль поліцейського нагляду й опіки представити особі наявну можливість для досягнення індивідуаль­них цілей. Поліція повинна піклуватися про вуличне освітлення, будівництво мостів, установлення твердих цін на товари повсяк­денного вжитку, а також про здоров'я людей".

Досить цікаві думки Г. Гегель висловлював про боротьбу з корупцією: "В Афінах існував закон, що пропонував кожному громадянинові звітувати, на які засоби він живе; тепер же дума­ють, що це нікого не стосується".

Ідеї Г. Гегеля справили величезний уплив на сучасників, по­волі його теорія готувала серйозні зміни в практиці впливу на злочинність - її основний вектор був спрямований у май­бутнє. У той же час концепції загальної та приватної превенцій, розроблені представниками класичного напрямку карного права, виявилися більш привабливими для європейського законодавця, та саме вони стали на тривалий період орієнтирами кримінально-правової практики²⁴.

2.14. Значення класичного напрямку в кри­мінології

Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх послідовників сформували класичний напрямок кримінального права. У межах цієї школи розвивались і кримінологічні ідеї, що органічно погоджувалися з кримінальним правом.

Природно, погляди класичного напрямку мали важливе значення для теорії кримінального права та практики його застосування. Однак вони містили в собі й багато плідних ідей, що стосуються основ кримінологічної науки. Насамперед, це висловлювання про запобігання злочинам як пріоритетної стратегії в боротьбі з ними. Уже тоді була сформульована думка, що "краще запобігти злочинові, аніж карати винних за вчине­ний злочин". Йшлося і про встановлення в суспільстві режиму