Соціально-демографічні ознаки особи злочинця 3 страница

За даними Українського науково-дослідного інституту соціаль­ної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до країн з високим рівнем суїцидальної активності. Смертність серед чоловіків від самогубств у три рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно роз­лучаються з життям 72,3 зі 100 тис. населення.

Де ж ті чинники, які ведуть людину до добровільної смерті? Відповідь може бути такою: самогубство в усіх випадках є про­явом складної взаємодії суїцидальних рис особи та соціаль­ного середовища. Ця теза стала переважною в сучасній суї-цидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.

6.13. Механізм суїцидальної поведінки

У суїцидології створено спрощену схему суїцидальної по­ведінки, але вона дає змогу продемонструвати процес, що веде людину до самогубства.

В основі механізму суїцидальної поведінки лежать два складники: негативні соціальні фактори й особистісні фактори людини.

До соціально-негативних факторів слід віднести: роз­лучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрату роботи, неможливість отримати освіту тощо.

До особистісних факторів належать: морально-психо­логічні ознаки особи (її характер, темперамент, вольові якості, психічні розлади тощо).

Взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів призводить до внутрішнього конфлікту людини. Вирішення конфлікту спрямовує подальшу поведінку в той або інший бік. Якщо особа не може впоратися зі своїм внутрішнім конфліктом, то це при­зводить до соціально-психологічної дезадаптації.

Соціально-психологічна дезадаптація - це непристосо­ваність, конфлікт особи із соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім.

Об'єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі поведінки.

Суб'єктивно - це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадек­ватна реакція особи. Несподіваний суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її проявів.

Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і спо­ріднені з ним форми автоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Отже, суїцид можна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб "виходу з гри" при неможливості переходу на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суї'цидальиої поведінки та надає мож­ливість уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.

Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою чи кризовою ситуацією.

Стержнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнта­цій особи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномаліях. Крах ціннісних орієнтацій - це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю чи сексуальнш потенції - явища завжди інди­відуальні, але врешті-решт соціально значущі для особи. Цей стан призводить до втрати "точки опори" в житті особи.

Після втрати такої опори, в людини проявляється мотива­ційна готовність до самогубства. У стані мотиваційної готовності, особа не бачить жодної позитивної ситуації, котра б давали змогу розв'язати конфлікт позитивно. У такому стані особа може перебувати досить тривалий час, який не обов'яз­ково закінчується суїцидом. У цій ситуації проблема може ви­рішитись сама-собою, чи особа може набути тривалого психіч­ного розладу тощо.

Вирішальну роль відіграють провокаційні фактори, до яких належать: погіршення соціально-економічної ситуації (затримку у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари та послуги, безробіття, соціальну незахищеність тощо). Так, значна кількість самогубств в Україні відбувається на фоні кризових явищ у всіх сферах життя, що призвело до різкого зубожіння широких верств населення та дестабілізації морально-психо­логічного клімату в суспільстві.

 

Уплив зовнішніх провокаційних факторів веде особу до передсуїцидної поведінки, що полягає у виборі конкрет­ного способу для самогубства. Способи позбавити себе життя в різних країнах мають свої варіації, однак підмічено й загальні тенденції. Повішання - основний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб самогубства - це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчиняється ЗО % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів використо­вується у 18 % самогубств). Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-траиспортних пригод з єдиною жертвою - це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, за­звичай, особи, що бажають позбавити себе життя, не заявляють про це навколишнім. Тільки 15-25 % людей, що вчиняють само­губства, залишають прощальні записки⁷².

Якщо особі, для якої характерна передсуїцидна поведінка, не надати професійної психологічної допомоги, настає останній етап — суїцид.

Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном, показує, що самогуб­ствам у багатьох випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення факторів, які зумовлюють такі дії, надання таким особам відповідної соціальної та психологічної допомоги.

⁷² Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. Загальна частина: - С. 132.

ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень

7.1. Поняття кримінологічного дослідження

Кримінологічний аналіз злочинності дає можливість розроб­ляти конкретні заходи, спрямовані па боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано та планомірно, правильно коор­динувати діяльність правоохоронних органів і громадських організацій. Тож вивчення злочинності, виявлення її детермінант дає змогу згодом проводити ефективний комплекс економічних, соціальних, ідейно-виховних, організаційно-управлінських, правових заходів запобігання злочинності.

Отже, кримінологічні дослідження дають змогу на основі комплексного вивчення стану злочинності розробити та втілити в правоохоронну практику ефективні заходи запобіжної діяль­ності.

Наукове дослідження в кримінології - це процес отримання нових знань про злочинність, причини й умови, що її зумовлюють, особу злочинця для розробки та реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи з метою запобігання злочинним проявам.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:

1) підготовчий;

2) збір первинної кримінологічної інформації;

3) упорядкування й обробка зібраної інформації;

4) аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулю­вання висновків, розробка рекомендацій.

Отож підготовка кримінологічного дослідження охоплює:

- добір методології дослідження;

- обґрунтування теоретичних засад і логічної послідовності дослідження;

- вироблення інструментарію (анкети, бланки інтерв'ю тощо);

- розробка методичних документів для збирання первин­ної інформації (поради інтерв'юерові, спостерігачеві тощо);

- формування дослідницької групи відповідно до мети та за­вдань дослідження (розробників програми й інструментарію,

 

виконавців досліджень, аналітиків для підготовки підсум­кового звіту);

- навчання спеціалістів досліджень (інтерв'юерів, спо­стерігачів та ін.);

- розробка програми обробки даних.

7.2. Мета й завдання кримінологічного дослідження

Як і при будь-якому дослідженні, при вивченні злочинності важлива роль відводиться визначенню мети та завдань до­слідження.

Мета визначає загальну орієнтацію дослідження. Криміно­логічне дослідження проводиться, щоб отримати нові знання: про рівень, структуру, динаміку, характер злочинності в регіоні за визначений відрізок часу, про осіб, винних у вчиненні злочи­нів, розробити наукові рекомендації щодо усунення чи ней­тралізації криміногенних факторів, підвищення ефективності запобігання їй.

Завдання дослідження злочинності витікають з постав­леної мети. До них належать:

- вивчення кількісних і якісних показників злочинності (рівень, структура, динаміка, характер, географія);

- вивчення причин й умов злочинності;

- дослідження тих обставин, які формують особу злочинця;

- дослідження системи заходів, що здійснюються право­охоронними органами з метою встановлення ефективності їхньої діяльності.

Наукове дослідження в кримінології виконує чотири основних функції: описову, пояснювальну, прогностичну й регулятивну.

1. Описова функція — це повна й об'єктивна фіксація харак­теристик об'єктів дослідження та наявних між ними зв'язків і відносин.

2. Пояснювальна функція — це теоретичний аналіз при­чиново-наслідкових зв'язків, виявлення закономірностей виникнення, розвитку й функціонування злочинності.

3. Прогностична функція - це наукове передбачення роз­витку явищ злочинності, визначення тенденцій і закономірно­стей її розвитку в перспективі.

4. Регулятивна функція - полягає в розробці та реалізації рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на основі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого в процесі кримінологічного дослідження.

7.3. Об'єкти та суб'єкти кримінологічного
дослідження

Складовими елементами кримінологічного дослідження є об'єкти та суб'єкти дослідження.

Об'єкти - це суспільні відносини об'єктивного характеру, що існують поза та незалежно від людської свідомості. Найбільш загальними об'єктами кримінологічних досліджень є такі:

- злочинність;

- причини й умови здійснення злочинів;

- особа злочинця;

- заходи, яких вживають державні органи та громадські організації для запобігання злочинам.

Суб'єктами кримінологічного дослідження є конкретні організації, установи чи конкретні особи, що вивчають зло­чинність. До них належать:

- правоохоронні органи, суди, науково-дослідні інститути;

- творчі колективи та конкретні наукові працівники, а також працівники навчальних закладів.

До вивчення злочинності можуть залучатися й інші відом­ства та установи (приміром, представники контрольно-ревізій­них органів, державного технічного нагляду, фахівці інших галузей знань).

7.4. Види кримінологічних досліджень

Кримінологічні дослідження заведено класифікувати зй кількома підставами:

1) метою;

2) системою вибору одиниць сукупності;

3) методами;

4) принципом охоплення об'єктів вивчення;

5) масштабом;

6) видами злочинів, які вивчаються.

 

1. За метою (за цільовою спрямованістю) кримінологічні
дослідження поділяються на:

• теоретичні - спрямовані на розвиток кримінологічної теорії;

• прикладні - спрямовані на вдосконалення практики боротьби зі злочинністю.

2. За системою вибору одиниць сукупності розрізняють
дослідження:

• суцільні - охоплюють вивчення всіх одиниць генераль­ної сукупності (наприклад, всі злочини, здійснені на території обслуговування);

• монографічні - спрямовані на поглиблене вивчення одного виду злочинності чи явища, що пов'язане зі злочинністю;

• вибіркові — вивчають певну частину генеральної сукуп­ності (використовуються для економії сил і засобів, вибірка робиться за допомогою спеціальних методів).

3. За методами (пізнавальним інструментарієм) ви­
діляють дослідження:

• монодисциплінарні - проблема, що досліджується, на­лежить до предмета кримінології та вивчається за допомогою суто кримінологічних засобів і методів;

• комплексні - використовують засоби й методи інших наук (скажімо, психології, педагогіки тощо).

4. За принципом охоплення об'єктів вивчення криміно­
логічні дослідження поділяють на:

• територіальні - злочинність вивчається на визначеній території (район, місто, область, держава загалом);

• галузеві - злочинність вивчається у визначених галузях народного господарства чи визначеного міністерства, відом­ства (торгівля, побутове обслуговування, будівництво тощо).

5. За масштабами кримінологічні дослідження поділя­
ються на:

• республіканські;

• регіональні (економічні райони);

• місцеві (місто, мікрорайон, сільська рада, адміністративна ділянка);

• об'єктові (підприємство, установа тощо).

6. За видами злочинності кримінологічні дослідження ви­
вчають: первинну, рецидивну, міську, сільську, вуличну, побутову

злочинність, злочинність неповнолітніх, молоді, чоловічу, жіночу, групову, організовану та професійну злочинність тощо.

7.5. Поняття кримінологічної інформації

Достовірність наукового дослідження в кримінології може проявити себе тільки на основі збору, опрацювання, аналізу й інтерпретації різноманітної інформації про рівень, структуру, динаміку, характер і географію злочинності, криміногенний контингент, криміногенні та аптикриміногенні фактори, результати роботи державних органів і громадських органі­зацій щодо запобігання цим протиправним явищам у нашому суспільстві.

Під кримінологічною інформацією розуміють сукуп­ність відомостей про злочинність, її причини й умови, про особу злочинця, шляхи та заходи запобігання правопорушенням, про діяльність правоохоронних органів та інших суб'єктів профілактичної діяльності.

До кримінологічної інформації висувається низка вимог: повнота, точність, достовірність, корисність, оптималь-ність, своєчасність⁷³.

Повнота інформації означає, що явище, яке вивчається, повинно бути охарактеризоване з усіх боків у визначених про­сторово-часових межах.

Точність характеризує ступінь деталізації інформації, адек­ватне відображення її оригіналу.

Достовірність (репрезентативність) інформації -це об'єктивно правильне відображення якогось явища, котре свідчить, що злочинність виникає внаслідок дії як суб'єктив­них, так і об'єктивних причин.

Оптимальність інформації означає, що в ній міститься така кількість відомостей, які дають можливість отримати правиль­не уявлення про стан злочинності й пов'язані з нею явища, розібратися в суті проблеми й прийняти раціональне рішення.

Зіставність (стабільність) інформації полягає в зборі однотипних відомостей за єдиною програмою, що протягом

⁷³ Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - Кн. 1.: Загальна частина. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 35.

 

однакових періодів часу дає можливість їх класифікувати, порівнювати, робити обґрунтовані висновки.

Своєчасність (оперативність) полягає у швидкому отриманні, обробці та використанні відомостей для практичних рекомендацій.

Доступність кримінологічної інформації означає від­критість її для суспільства, можливості публікації в засобах масової інформації способів і видів вчинення злочинів з метою запобігання таким ситуаціям у майбутньому.

7.6. Види кримінологічної інформації

У науковій юридичній літературі кримінологічну інфор­мацію, зазвичай, класифікують за правовим значенням і харак­тером змісту.

За правовим значенням інформація поділяється на офіційну та неофіційну.

• Офіційною є інформація, що надається державними
ор ганами, громадськими організаціями й оформлена за встанов­
леними правилами. Вона, у свою чергу, поділяється на:

- нормативно-правову (закони, кодекси, постанови, накази, розпорядження);

- звітну (офіційна державна та відомча звітність);

- процесуальну (кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ);

- оперативно-службову (справи оперативних перевірок, до­кументація з оперативно-розшукової роботи органів внутріш­ніх справ);

- довідкову (картотеки, книги обліку подій, аналітичні довідки);

- методичну (огляди, методичні пропозиції);

- організаційно-службову (перспективні та поточні плани, типові плани проведення операцій, схеми розстановки сил і за­собів тощо).

• Неофіційна інформація - це свідчення, що надходять
від певних осіб і містять особисті погляди на кримінологічно
значущі питання.

Необхідно зазначити, що всі названі види інформації пере­бувають у тісному зв'язку та доповнюють один одного, це необ­хідно брати до уваги при дослідженнях.

За змістом розрізняють кримінологічну інформацію статистичну, оперативну та допоміжну.

 

• Статистична інформація - це матеріали офіційної державної статистики про стан злочинності, охорону громад­ського порядку та результати роботи правоохоронних органів. У встановлені терміни й за єдиною програмою вона направля­ється до вищих органів і Державного комітету статистики України.

• До оперативної інформації належать відомості про по­точний стан оперативної ситуації та вживані заходи для її оздо­ровлення (щодобові оперативні зведення про скоєні злочини й інші правопорушення, які в органах внутрішніх справ готують чергові частини; цільові повідомлення до вищестоящих органів внутрішніх справ про скоєння найбільш тяжких криміналь­них злочинів; відомості про стан правопорядку, що надходять до державних установ).

• Під допоміжною кримінологічною інформацією
розуміємо відомості про соціально-економічну характеристику
об'єкта кримінологічного вивчення (регіон, галузь народного
господарства), які впливають на злочинність.

Згідно із запропонованою класифікацією, джерелами кримінологічної інформації можуть бути:

- офіційна статистична звітність органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів про стан боротьби зі злочинністю;

- кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи, адміністративне провадження;

-криміналістичні й інші обліки органів внутрішніх справ;

- різні службові документи, наявні в правоохоронних органах з питань боротьби зі злочинністю та забезпечення громадського порядку (аналітичні довідки, акти інспекторських перевірок);

- матеріали спеціально проведених кримінологічних і соціо­логічних досліджень з проблем боротьби з правопорушеннями;

- плани соціально-економічного розвитку різних регіонів і галузей народного господарства, комплексні плани профі­лактики правопорушень у містах, районах, областях, інші організаційно-правові документи;

-матеріали, що містять відомості про сили та засоби органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів і громад­ських організацій, котрі ведуть боротьбу зі злочинністю (ДНД, загони допомоги міліції, товариські суди тощо);

-інформація з питань охорони правопорядку, що опубліко­вана в пресі, передана по радіо чи телебаченню;

 

-законодавчі й інші нормативно-правові акти;

-наукова література з правових, соціологічних, психологіч­них і педагогічних проблем.

Наведений перелік інформації, безумовно, не є вичерпним. Залежно від мети, характеру та обсягу дослідження необхідні відомості можуть бути отримані й з інших джерел.

7.8. Програма кримінологічного дослідження

Програма кримінологічного дослідження - це науко­вий документ, який містить схему логічно обгрунтованого пере­ходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване явище до використання інструментарію та виконання дослід­ницьких процедур (збирання, обробки й аналізу інформації).

Вона є стратегічним документом, який дає змогу дійти ви­сновків щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати результативність дослідження.

У програмі визначається тема, мета та завдання дослідження; дається його обґрунтування; формулюється гіпотеза, котру необ­хідно перевірити; вказується характер і обсяг необхідної інфор­мації до теми дослідження; описуються методи та наукові зна­ряддя дослідження; визначаються форми подання висновків і шляхи їх втілення; визначається склад дослідницької групи та загальні терміни проведення дослідження.

7.9. Класифікація методів збору кримінологіч­
ної інформації

Застосування сукупності методів зумовлює отримання до­стовірної повної інформації та відповідно сприяє отриманню обгрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обгрунто­ваності рекомендацій і пропозицій.

А. Зелінський пропонує всі методи поділяти за:

- обсягом;

- джерелами отримання інформації;

-способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;

- дисциплінарною приналежністю⁷⁴.

⁷⁴ Зелінський А.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. - X.: Рубікон, 2000. - С. 96.

За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суціль­ним, коли досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.

За джерелами отримання інформації розрізняють: опиту­вання, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також психологічні й економічні методи збирання інформації.

За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як: статистика, типізація (класифікація), системио-структурний метод, математичне моделювання та загальнонаукові методи, що застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків і рекомендацій.

За дисциплінарною приналежністю (за початковим походжен­ням) методи кримінології можуть бути: статистичними, соціо­логічними, психологічними, математичними, кібернетичними й економічними.

7.10. Метод анкетування

Опитування - метод збору соціальної інформації про до­сліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опо­середкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відпо­відей респондентів на сформульовані запитання.

Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкету­вання й інтерв'ювання.

Анкетування - це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.

Відповідно, анкета - це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка

Анкетування має суттєву перевагу: опитування макси­мально формалізується, й таким чином забезпечується висока порів пильність відомостей та їх машинне опрацювання; анкету­вання забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роз­давати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує

 

їхню достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.

При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:

• зміст запитань повинен відповідати темі та завданням до­слідження;

• форма запитань має відповідати портретові передбачува­ного респондента;

• запитання повинні бути короткими, зрозумілими, до­ступними для опитуваних;

• анкета має бути охайно оформленою;

• бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп'ютерного опрацювання.

Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група запитань про за­ходи, вжиті для запобігання йому.

Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значу­щої інформації, складається з таких частин:

1) вступної - містить звернення до досліджуваного, де по­яснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;

2) статусної- формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;

3) основної- це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;

4) заключної - надається можливість у вільній формі ви­
словити свій погляд на будь-які питання, що стосуються
досліджуваної теми.

За структурою запитання анкети класифікують на:

• відкриті - це запитання, на які опитуваний може дати само­стійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);

• напівзакриті- дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи до­повнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонова­них відповідей наявні позиції "інше" або "щось іще?");

• закриті - дають повний перелік варіантів відповідей, про-
попуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них
(неальтернативнї).

За формою виділяють:

• прямі запитання - дають змогу одержати інформацію без­посередньо від респондента ("Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?");

• непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.

Загалом анкетування має кілька різновидів:

- очне та заочне,

- суцільне й вибіркове,

- відкрите та анонімне.

Очне анкетування передбачає одержання анкети безпо­середньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціо­лога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.

Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове запов­нення, використання порад інших осіб.

При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому -тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.

При відкритому анкетуванні респонденти вказують відо­мості про свою особу (прізвище, імя, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа рес­пондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.

 

7.11. Метод інтерв'ювання

Інтерв'ю - метод збору соціальної інформації, що ґрунту­ється на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтер­в'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікав­лять дослідника⁷⁵.

Порівняно з анкетуванням, інтерв'ю має певні переваги та недоліки. По-перше, інтерв'ю надає можливість більш глибоко проникнути у соціально-психологічні причини людської по­ведінки. По-друге, під час його проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента. По-третє, інформація, що збира­ється за допомогою інтерв'ю, надходить більш швидко й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.

Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, котрий ставить за­питання, передбачені дослідженням, організовує та спрямовує бесіду з кожною людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Для одержання одного й того ж обсягу інфор­мації при використанні методу інтерв'ю дослідник витрачає більше часу та засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових ви­трат вимагають добір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їхньої роботи.

За технікою проведення розрізняють:

• вільне - тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань;

• спрямоване (стандартизоване) - спілкування інтерв'юера та респондента регламентовано детально розробленим питаль­ником й інструкцією інтерв'юера, котрий зобов'язаний точно дотримуватися сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, звичайно, переважають закриті запитання;