Рішення Нуль-гіпотеза є правильна Основна гіпотеза є правильна

Відхилення нуль-гіпотези Помилка 1-го роду Правильне рішення

Прийняття нуль-гіпотези Правильне рішення Помилка 2-го роду

3 табл. 3 випливає, що дослідник може прийняти або відхилити статистичну нуль-гіпотезу, яка може бути насправді об’єктивно пра-вильна або хибна. При цьому, як уже зазначалося, можливі помилки

1-го i 2-го роду. Помилки 1-го роду дослідник робить, якщо відхиляє істинну нуль-гіпотезу. Помилка 2-го роду полягае у прийнятті хибної нуль-гіпотези (і, відповідно, відхиленні правильно! експерименталь-ної гіпотези). При цьому чим вища статистична достовірність виснов-ку (прийнятий рівень значущості), тим менша ймовірність здійснення помилок 1-го роду. Так, наприклад, ризик помилки 1-го роду в 5 разів вищий на рівні значущості 0,05, ніж на рівні 0,01.

Слід зауважити, що статистичні залежності вимагають змістовної інтерпретації, оскільки самі по собі вони не характеризуют ту части-ну емпірії, на оцінку якої спрямовані.

Взагалі прийняття або відхилення статистичної гіпотези не є еди-ною умовою прийняття або неприйняття експериментальної гіпотези. Експериментатор може провести нове дослідження на розширеній ви-бірці, модифікувавши процедуру дослідження, і одержати результата, які в цілому підтвердять експериментальну гіпотезу. У всякому разі слід пам’ятати, що в психологічних дослідженнях нуль-гіпотезу не слід приймати, якщо ймовірність отримати відмінності, за яких нуль-гіпотеза є вірною, менша 0,05.

У цілому ж висновки, які можна зробити на основі експеримен-тальних даних, є асиметричними: гіпотеза може відхилятися, але ніко-ли не може бути остаточно прийнята, будь-яка гіпотеза завжди від-крита для перевірки. При цьому відхилення експериментальної гіпо-тези не означав відхилення теорії, з якої вона випливає. На жаль, процедура експерименту ніколи не може ствердити абсолютно достовірне психологічне знания. Як зауважує В. Дружинін, експеримент швидше є найліпшим засобом критики та відбору ідей, ніж засобом народжен-ня нового знания [7].

Контрольні запитання і завдання

1. Яким є зв’язок між теорією і експериментом?

2. Поясніть сутність принципів фальсифікованості та верифікова-ності наукових гіпотез.

3. Які існують види гіпотез у психологічному експерименті? На-ведіть приклади.

4. Якими є ознаки гіпотези, яку можна перевірити у психологіч-ному експерименті?

5. Проаналізуйте взаємозв’язок між теоретичними, експеримен-тальними та статистичними гіпотезами.

6. Що таке нуль-гіпотеза?

7. Чому в експерименті з дослідження психіки фактично перевіря-ються щонайменше три гіпотези, хоча спочатку дослідник фор-мулює тільки одну?

8. Співвіднесіть альфа-рівень статистичного рішення у психологичному експерименті з ризиком помилок 1-го і 2-го роду. На-ведіть приклади.

9. Яким чином зменшення надійності експериментальних даних впливае на величину відмінності між середніми показниками, що вимагається для відхилення нуль-гіпотези?

10. У чому полягає асиметрія висновків в експериментальному дос-лідженні психіки?

Список використаної та рекомендовано* літератури

1. Айвазян С. А., Мхитарян В. С. Прикладная статистика и основы эконометрики. — М.: ЮНИТИ, 1998. — 1022 с.

2. Андреева Г. М. Социальная психология. — М: Аспект Пресс, 2000. — 375 с.

3. Артемьева Е. Ю., Мартынов Е. М. Вероятностные методы в психологии. — М.: Изд-во МГУ, 1975. — 206 с.

4. Гласе Дж., Стенли Дж. Статистические методы в педагогике и психологии. — М.: Прогресс, 1976.

5. Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. — М.: Изд-во МГУ, 1982. —С. 217-265.

6. Дзуки Э. Введение в методологию социально-психологического исследования: Курс лекций. — Милан; Новосибирск, 1997. — 54 с.

7. Дружинин В. Н. Экспериментальная психология. — СПб.: Питер, 2000. — С. 11-24.

8. КэмпбеллД. Модели экспериментов в социальной психологии и приклад-ных исследованиях. — СПб.: Соц.-психол. центр, 1996. — 392 с.

9. Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ; Изд-во ЧеРо, 2001. —С. 80-98, 123-131.

10. Поппер К. Логика и рост научного знания: Избр. работы. — М.: Наука, 1983. — 605 с.

11. Фресс П. Экспериментальный метод // Экспериментальная психология / Под ред. П. Фресса, Ж. Пиаже: Вып. 1-2. — М.: Прогресс, 1966. — С. 99-119.

12. Хьелл Л., ЗиглерД Теории личности. — СПб.: Питер Ком, 1998. — 608 с.

Тема 5. Етапи експериментального дослідження психіки

• організація експерименту в психології;

• характеристика етапів експерименту;

• реальний і бездоганний експерименти;

• валідність експерименту; зовнішня та внутрішня валідність і умо-виіїдосягнення;

• генеральна сукупність і експериментальна вибірка; репрезентатив-ність вибірки;

• стратегії відбору досліджуваних у вибірку.

Експеримент у психології проводиться в кілька етапів. На теоретичному етапі визначається тема дослідження, передбачається попе-редня постановка проблеми, зокрема виявлення, що саме не задо-вольняє дослідника, які причинно-наслідкові зв’язки між явищами психічної реальності він би хотів установи™. Вивчається необхідна наукова література, зокрема визначення базових понять за словниками й енциклопедіями із психології і суміжних дисциплін, складан-ня бібліографії наукової літератури, що містить емпіричні дані, одержан! іншими дослідниками, з пояснениями причин даних явищ. Результатом роботи з науковою літературою є уточнения проблеми, вибір об’єкта і предмета дослідження, формулювання експеримен-тальної гіпотези у вигляді імплікативного висловлювання типу: "Якщо А... то Б”.

Завжди існує ймовірність, що на цьому етапі завершиться розроб-ка даної теми через неможливість емпіричної перевірки проблеми або практично повного ї'ї висвітлення в науковій літературі.

Підготовчий етап полягає у складанні програми експерименту. Тут насамперед уточнюється, конкретизується й операціоналізується експериментальна гіпотеза. Це означав, що визначаються конкретні змінні А і Б, які входять в імплікативне висловлювання. При цьому A i Б повинні контролюватися в експерименті: А — управлятися екс-периментатором, Б — рееструватися ним (безпосередньо чи з допомо-гою спеціальної апаратури). Тут же визначаються й операціоналізу-ються проміжні та зовнішні змінні, які можуть впливати на залежну змінну. На цьому етапі досліднику необхідно підготувати експеримен-тальне обладнання, яке дозволило б йому управляти незалежною змінною і реєструвати залежну (йдеться про конкретні методики й

апаратуру психологічного експерименту), продумати організацію умов експерименту (приміщення, час проведения та ін.) з тим, щоб або виключити вплив побічних змінних, або, частіше, підтримувати константність їхнього впливу на залежну змінну.

План проведения експерименту складається на основі аналізу шля-хів досягнення “чистоти” експерименту в порівнянні з бездоганним (мисленим) експериментом. Саме визначення оптимально! послідов-ності експериментальних дій і складання плану — логічної схеми пред’явлення рівнів незалежної змінної досліджуваним (або трупам досліджуваних) є центральным моментом підготовчого етапу. Тут ви-являється, яке число змінних необхідно контролювати в експеримен-ті, які можливості надає ситуація для проведения дослідження. Згідно з цим Д. Кемпбелл виокремлює кілька видів планів для дослідження зв’язку між двома змінними, які він називає планами істинних експери-ментів. Йдеться про простий план для двох груп з попереднім тесту-ванням, план для двох рандомізованих груп без попереднього тесту-вання, а також план Соломона, який об’єднує обидва плани. У разі, коли план істинного експерименту реалізувати неможливо або недоцільно, застосовуються квазіекспериментальні плани (див. тему 6).

На цьому ж етапі відбувається розробка способів фіксації й аналі-зу результатів; складаються інструкції; за необхідності проводиться пілотажне дослідження, в якому відбувається налаштування облад-нання, уточнения інструкції з тим, щоб вона була зрозуміла всім дос-ліджуваним; пілотажне дослідження є доцільним особливо у разі складного, дорогого експерименту. На цьому етапі також формуеть-ся вибірка — підбирається склад реальних досліджуваних (або груп досліджуваних).

На етапі підготовки також важливим є розгляд етичного аспекту дослідження. Насамперед рішення щодо проведения експерименту повинно базуватися на основі оцінки його внеску в психологію і доб-робут людей. При плануванні дослідження експериментатор відпові-дає за етичну придатність дослідження і розробку заходів, що захища-ють права досліджуваних. Заборонено використовувати процедури, які можуть нанести шкоду досліджуваним. Дослідник повинен захи-щати досліджуваних від надмірних фізичних, розумових чи емоцій-них навантажень. Тому всі необхідні виміри проводяться таким чи-ном, щоб звести до мінімуму фізичний або психічний ризик для дослі-джуваних [7].

На власне експерименталыюму етапі здійснюється процедура екс-периментування. Тут насамперед проводиться інструктування дослі-джуваних, що обов’язково повинно передбачати їхнє мотивування через повідомлення можливостей, які забезпечує їм участь в експери-менті (матеріальна винагорода, можливість самопізнання, допомога в розв’язанні особистих проблем тощо). Необхідно впевнитися, що досліджувані правильно зрозуміли інструкцію, уникаючи, однак, до-даткових розгорнутих коментарів окремим досліджуваним (з метою уникнення артефактів, обумовлених спеціальною увагою дослідника до цих осіб).

У цілому для цього етапу характерними є три фазы. Перша фаза являе собою передтест, коли одна чи більше змінних вимірюються до експериментального впливу на досліджуваних. Друга фаза полягае в експериментальному впливі, тобто конкретних діях експериментато-ра стосовно досліджуваних. Третя фаза представлена посттестом, коли вимірюються ті самі змінні, які вимірювалися на першій фазі, і визначається, чи вплинула на них експериментальна процедура. Як правило, при цьому порівнюються результата експериментальної групи, яка підлягала впливу, з результатами контрольно! групи, яка такому впливу не підлягала [4; 7].

Особливо важливо в процесі експериментування правильно орга-нізувати взаємодію експериментатора і досліджуваного, яка багато в чому обумовлює надійність і правдивість експериментальних даних.

У процедурі експериментування часто бере участь асистент, який веде загальне спостереження за поведінкою досліджуваних і їхнім ста-ном, веде протокол, в якому реєструє результати, а також відхилення від програми експерименту, слідкує за роботою апаратури.

Після завершения експерименту доцільно провести бесіду (постекс-периментальне інтерв’ю) з учасниками процедури з метою уточнения окремих процедур, їхнього впливу на досліджуваних і, за необхіднос-ті, зняття негативного впливу. При цьому, якщо методика експеримен-ту вимагае, щоб мета і гіпотеза дослідження були приховані від дослі-джуваних, тут важливо роз’яснити те, що насправді відбувалося в екс-перименті (чого вимагає етика психолога-дослідника).

У зв’язку з останнім під час проведения експерименту дослідник мае поважати вільний вибір людини та ії право не брати участі в екс-перименті або вийти з нього в будь-який момент, коли вона забажає. Крім того, слід пам’ятати, що інформація про досліджуваних, отри-

мана під час дослідження, є конфіденційною. При цьому взагалі до-сліджувані мають право не називати себе.

Також необхідно врахувати, що досліджувані під час експеримен-ту практично завжди хвилюються щодо оцінки їхнього інтелектуаль-ного або особистісного рівня, і, отже, ліпше не повідомляти їм результата (особливо негативні) тестових процедур [7], а після експеримен-ту докласти зусиль щодо конструктивного обговорення проблеми.

На заключному, інтерпретаційному етапі проводиться насамперед статистична обробка результатів. Тут експериментальна гіпотеза трансформується в статистичну гіпотезу, зокрема, про подібність чи відмінність двох або більше груп досліджуваних (наприклад, експери-ментальної і контрольно! груп), про вплив незалежної змінної, статис-тичний зв'язок незалежної і залежної змінної тощо. При цьому статис-тичне рішення визначає значущість подібності (відмінності) експери-ментальних результатів.

Для обробки даних доцільно використовувати стандартні пакети програм для математичної обробки даних, наприклад, “SPSS”, “Statistica”, “Oca" тощо [2; 5].

Оцінка достовірності, подібності та відмінності результатів експе-риментальної і контрольно! груп проводиться не тільки на основі ста-тистичних даних, а й у зіставленні з іншими емпіричними даними. У разі розходжень із ними необхідні міркування, пояснения, припущен-ня, чому саме спостерігаються відмінності з даними інших емпіричних досліджень. У цілому на основі аналізу отриманих даних формулю-ється висновок про відхилення чи невідхилення гіпотези, дається ін-терпретація висновків у термінах теоретично! гіпотези, робиться при-пущення про можливість узагальнення і поширення даних на інших людей чи ситуації, розглядаються фактори, які обмежують можливос-ті узагальнення (див. тему 7).

На цьому ж етапі складається науковий звіт про проведене дослі-дження. Складовими звіту є:

• вступ, де обгрунтовується актуальність і постановка проблеми, подаеться стислий огляд попередніх досліджень, аналізуються їхні ре-зультати і суперечності, які є підґрунтям для наступних досліджень проблеми, формулюється гіпотеза, методика ії перевірки, перелічуються незалежні, залежні, проміжні змінні та змінні, що контролюються;

• висвітлення процедуры дослідження таким чином, щоб при бажан-ні її могли повторити інші дослідники — характеристика вибірки, стратегія добору досліджуваних, час проведения, спосіб контролю

змінних, інструкції та спосіб їхнього пред’явлення, способи уникнен-ня артефактів, опис апаратури, яка використовувалася в дослідженні;

• основна частина — представления результатів і їхній аналіз, оцін-ка статистичної значущості, для пояснения — таблиці та графіки;

• висновки, в яких експериментальні результати співвідносяться з гіпотезою та результатами попередніх експериментальних дослі-джень, теоретичне й методичне пояснения результатів, можливості їх-нього узагальнення, перспективи подалыиих досліджень або пропо-зиції щодо удосконалення чи відхилення теорії, на основі якої прово-дилося дослідження, висвітлення, яким чином результати експери-менту можна використати на практиці [4; 6; 8; 9; 10].

Важливою проблемою, яка потребує розв’язання на етапі скла-дання програми експерименту, є аналіз шляхів досягнення “чистоти” експерименту, який проводиться через зіставлення реального експе-рименту з бездоганним — ідеальним, нескінченним, повної відповід-ності [4; 9].

В ідеальному експерименті, за Д. Кемпбеллом, припускається зміна тільки незалежної змінної, пов’язана з нею залежна змінна контролю-ється. Усі інші умови експерименту залишаються незмінними. Ідеаль-ний експеримент вимагає тотожності (еквівалентності) усіх досліджу-ваних, усталеності всіх умов проведения експерименту в часі. Досягнен-ня цих характеристик означав проведения всіх експериментальних впливів одночасно, коли одному й тому самому досліджуваному одно-часно пред’являються всі рівні незалежної змінної, що, очевидно, в реа-льному експерименті є неможливим. А все-таки ідеальний експеримент дасть змогу оцінити, наскільки умови проведения реального експери-менту близькі до ідеальних, знешкоджують чи залишають незмінними побічні впливи і, отже, певною мірою визначити достовірність даних.

Слід урахувати, що перевірка гіпотези проводиться тільки для част-кових випадків, які мають індивідуальні відмінності. Постає питания, чи можна поширити результати експерименту на інші випадки, що відрізняються від цих, оскільки не існує ідентичних даних (крім клона). Отже, необхідним є нескінченний експеримент, який продовжуеть-ся нескінченно і, отже, враховує всі варіації завдань. Очевидно, що ре-ально він є безглуздим, адже вся суть експерименту полягае у тому, щоб на основі обмеженої кількості даних зробити узагальнені виснов-ки. Разом з тим нескінченний експеримент дае змогу визначити не-обхідні умови проведения реального експерименту, зокрема, достат-

ньо велику кількість дослідів з тим, щоб отримати надійні дані на різ-них досліджуваних у різних умовах. У цьому випадку експеримен-тальний контроль полягае в повторному проведенні експериментів, кількість яких визначається дослідником. Збіг результатів першого і наступних експериментів дає змогу стверджувати, що експерименти взаємно підтверджуються [7], а сам реальный експеримент наближа-ється до нескінченного.

Реальный експеримент є моделлю дійсності, тому навіть нескінчен-ний експеримент (якби він навіть був доцільним) не дає змоги усуну-ти всі недоліки, адже сам факт пред’явлення досліджуваним однієї з експериментальних умов уже під час дослідження може вплинути на їхні дії за інших умов, викликаючи, наприклад, ефект центрації (див. тему 3). Бездоганним у цьому випадку є експеримент повної відповід-ності, всі умови якого моделюють реальність 1:1, тобто повністю від-повідають життєвим умовам, на які будуть поширюватися результа-та дослідження. Ступінь наближення умов реального експерименту до експерименту повної відповідності залежить від відповідності умов експерименту життєвим умовам групи досліджуваних (репрезентативности експерименту), а також від типовості ситуації для групи досліджуваних у контексті їхньої життєдіяльності, на яку планується поширити результата експерименту (репрезентативность ситуації) [6; 8; 10].

Із зазначених міркувань випливає, що бездоганний експеримент, який одночасно є ідеальним, нескінченним і експериментом повної відповідності, на практиці неможливий і може бути проведений як мислений експеримент. Такий експеримент дає змогу встановити, що достовірність експериментальних висновків визначається, по-перше, тим, наскільки знайдене в експерименті співвідношення між незалеж-ною і залежною змінними є вільним від впливу інших змінних (тобто, за Р. Готтсданкером, установи™ внутрішню валідність), по-друге, тим, наскільки рівень додаткової змінної відповідає ії рівню в реаль-них життєвих ситуаціях, на які планується поширити експеримен-тальні дані (тобто визначити зовнішню валідність) [6].

Різновидами зовнішньої валідності є операціональна валідність — відповідність або міра відповідності застосовуваних методичних процедур тим теоретичним поняттям, які входять до експериментальної гіпотези, а також конструктна валідність — достовірність інтерпре-тації причини й експериментального ефекту з допомогою відповідних термінів; про конструктну валідність говорять, коли в межах даної

теорії не існує інших теоретичных конструктів, з допомогою яких мо-жна пояснити встановлений в експерименті причинно-наслідковий зв’язок.

Крім того, виокремлюють емпіричну валідність теорії, яка визна-чає, наскільки добре теоретичні конструкти репрезентують реальні феномени, а також "очевидну" валідність, яка, на думку А. Анастазі, визначає, зокрема, наскільки експериментальні методики і результа-та є обґрунтованими в очах тих, хто буде їх використовувати на прак-тиці[1; 8].

Усі ці види валідності можна подати схематично (рис. 3), на під-ставі модифікації схеми В. Дружиніна [8]:

	ТЕОРІЯ
конструктна валідність	внутрішня валідність	операціональна валідність
	------------ ЕКСПЕРИМЕНТ

“очевидна” валідність	^овнішня валідність
	ПРАКТИКА

Рис. 3. Види валідності експерименту

На думку Д. Кемпбелла, експеримент можна назвати “добрым”, якщо в ньому:

• виявлено відповідну послідовність прояву в часі причин і наслід-ків;

• показано їхній зв’язок (коваріацію);

• виключено вплив побічних змінних, яким можна було б поясни-ти експериментальний ефект;

• відхилені альтернативні гіпотези щодо теоретичних конструктів, які могли б пояснити цей зв’язок [9].

Залежно від того, наскільки реальный експеримент відповідає цим вимогам, настільки його називають валідним.

Отже, при визначенні валідності реальних експериментів необхід-но порівнювати процедуры їхнього проведения з процедурами прове-дения бездоганного мисленного експерименту. При цьому підвищення внутрішньої валідності пов’язують з усуненням результатів дії побіч-них (зовнішніх) змінних (із усередненням їхніх мінливості і нестабіль-ності), тобто урахуванням фактора часу, задачі, суб’єктивного фактора. Підвищення зовнішньоївалідності (достовірність результатів експе-рименту) забезпечується досягненням відповідності рівнів додатко-вих змінних в експерименті і в реальності, яка вивчається. У зв’язку з цим експериментальний контроль можна трактувати як будь-який за-сіб, що використовується для виключення можливості зменшення ва-лідностідослідження.

Виокремлюють цілий ряд факторів, які утруднюють досягнення зовнішньої та внутрішньої валідності [6; 10]. Для внутрішньої валіднос-ті це насамперед “факторы часу ”, тобто зміни, які відбуваються про-тягом часу й обумовлюють нестабільність результатів, зокрема не-стабільність самої незалежної змінної в часі; “ефект історї ” — вплив конкретних подій, що відбуваються в житті досліджуваних, окрім екс-периментального впливу; природный розвиток — зміни досліджува-них без зв’язку з конкретними подіями як наслідок перебігу часу — зміна стану (коливання уваги, втома, голод, хвороба), властивостей індивіда — вікові зміни, накопичення досвіду, які зумовлюють неста-більність залежної змінної; динаміка побічних змінних протягом часу (зокрема, зміни в погодних умовах, годинах дня, сезонні зміни тощо).

Внутрішній валідності загрожують також “факторы задачі", коли, наприклад, експерименти (особливо пов’язані з научінням) вимага-ють застосування^онмх задач для різних умов (оскільки одну і ту саму задачу можна виконати тільки один раз); саме різний зміст задач, а не експериментальний вплив може зумовити зміни в поведінці досліджу-ваних. При цьому також може проявитися ефект тестування (вплив попереднього тестування на результат прикінцевого) або інструмен-тальна похыбка, зумовлена недостатньою надійністю методик фікса-ції поведінки досліджуваних.

Крім того, в будь-якому експерименті, де різні умови надаються одному й тому самому досліджуваному, виникають ефекты послідов-ності, коли попередні умови впливають на наступні.

Джерелом порушення внутрішньої валідності може також стати суб'єктивний фактор, зокрема упередженість експериментатора щодо переваги однієї з умов незалежної змінної, в цілому комунікативні ар-тефакта, викликані особливостями взаємодії експериментатора і до-сліджуваного.

Якщо ці загрози внутрішньої валідності при плануванні експери-менту не усунути, вони можуть призвести до ненадійності експерименту в цілому (коли при великій розбіжності даних проведено невелику кількість дослідів, унаслідок чого викликає сумнів щодо відтворення результатів при повторенні експерименту) і систематичного змішу-вання усіх видів змінних, що не дає можливості ізолювати незалежну змінну і саме ії впливом пояснити динаміку залежної змінної.

Досягнення зовнішньої валідності утруднюється факторами, які пов’язані з особливими умовами проведения експерименту, що відріз-няються від умов реально! ситуації. По-перше, експеримент повної відповідності, з яким порівнюється реальний експеримент у контексті досягнення зовнішньої валідності, потребує участі в ньому всіх людей, для яких правильними будуть отримані в експерименті результа-та (що неможливо). Отже, зовнішня валідність пов’язана з відбором реальных досліджуваних таким чином, щоб отримані результата мож-на було поширити на всіх потенційних досліджуваних. При цьому може відбутися взаємодія факторів відбору і змісту експериментально-го впливу, наслідком чого стануть артефакта, зумовлені, наприклад, різною мотивацією тих, хто бере участь в експерименті добровільно чи з примусу.

Зовнішній валідності, яка визначає можливість узагальнення і пе-реносу даних на більш широкі спільноти, загрожують самі умови проведения експерименту, які змінюють досліджуваних. У цьому разі ви-никає запитання, чи можна поширювати результати на людей, які не підлягали попередньому тестуванню чи експериментальному впливо-ві. Останній фактор “ реакції на експеримент” практично неможливо елімінувати [8].

Отже, проблему досягнення зовнішньої валідності експерименту як його репрезентативності щодо реальності повністю розв’язати не-можливо, можна тільки наблизитися до її вирішення [8; 10].

Особливо велике значения при цьому мае відбір досліджуваних для участі в експерименті. Слід зауважити, що об’єктом дослідження у психологічному експерименті в окремих випадках може стати й один

досліджуваний, зокрема, коли індивідуальними відмінностями можна знехтувати при великій кількості проб, коли досліджуваний є унікаль-ним або вимагається особлива компетентність, якої важко досягти для більшої кількості людей через надзвичайно складну підготовку.

Частіше об’єктом дослідження є група досліджуваних — вибірка, яка обирається з генеральної сукупності або популяції — усіх потен-ційних досліджуваних, на яких планується поширити експеримен-тальні результата. Ці досліджувані, як правило, розподіляються на контрольну й експериментальну групи. Процедуру добору еквівалент-них експериментальної і контрольно! груп, коли потенційні досліджу-вані з популяції мають рівні шанси взяти участь в експерименті й од-накову ймовірність бути приписанный до експериментальної чи контрольно! груп, називають рандомізацією [1; 6; 10].

Важливою властивістю вибірки є іірепрезентативність — міра аде-кватності характеристик досліджуваних (вік, освіта, стать, соціальні й економічні умови їхнього життя тощо) відповідним характеристикам популяції, що вивчається. Ступінь репрезентативності визначає зов-нішню валідність експерименту.

При цьому особливості розподілу на експериментальну і контрольну групи визначають внутрішню валідність експерименту. Сам розподіл проводиться таким чином, щоб відповідати критерію еквіва-лентності досліджуваних, що означав необхідність урахування всіх значущих характеристик досліджуваних, відмінності у вираженості яких можуть суттєво вплинути на залежну змінну. Якщо це не вдаєть-ся зробити, то при обробці даних використовують нормування результате на величину значущого параметра.

Так, зокрема, В. Дружинін наводить приклад дослідження, прове-деного щодо вивчення процесу формування простих штучних понять, коли криві научіння, побудовані за результатами дослідження, вияви-лися різними в усіх досліджуваних [7]. Дослідником було запропоно-вано нормувати індивідуальні показники на величину початкового рівня навченості (по осі У) і на індивідуальний час досягнення крите-рію (по осі X). Це дало змогу отримати функціональну залежність ус-пішності від часу, однакову для всіх досліджуваних, при цьому показники динаміки індивідуальних результатів досліджуваних описані через ступеневу квадратичну функцію.

Існує кілька можливостей конструювання вибірки:

• проведения дослідження з двома різними трупами (експеримен-тальною і контрольною), які ставляться в різні умови;

• дослідження однієї групи в контрольных і експериментальних умовах (коли можна знехтувати ефектом послідовності);

• дослідження особливостей експериментального впливу на різних трупах, які ставляться в різні умови, що відповідають дії різних фак-торів — кількох незалежних змінних [10].

Добір досліджуваних може здійснюватися за допомогою різних стратегій, які мають на меті:

1) знешкодження ефекту змішування — впливу індивідуальних від-мінностей між досліджуваними на зв’язок між незалежною і залежною змінними, що, до речі, спостерігається у разі використання реальних груп, які вже існують (наприклад, шкільні класи);

2) досягнення того, щоб експериментальна група представляла ту популяцію, яка вивчається, і, отже, експериментальна вибірка висту-пала як модель популяціїі або тієї її частини, яка є об’єктом нашого вивчення.

Існують кілька стратегій відбору досліджуваних у вибірку. Це, по-перше, стратегія випадкового відбору, коли максимально можливій кількості членів популяції привласнюють індивідуальний номер і пойм обирають необхідну кількість реальних досліджуваних за допомогою таблиці випадкових чисел. Тим самим кожному досліджуваному надаються рівні можливості бути членом вибірки, тобто брати участь в експерименті. Тому така стратегія ще носить назву технікарандомі-зації, або R-метод.

У цьому випадку характеристики суб’єктів, які можуть вплинути негативно на результата, змінюються випадково. Завдяки залученню багатьох осіб можна припустити, що їхні характеристики розподіля-ються в кожній групі згідно з тим самим розподілом, який спостеріга-еться в генеральній сукупності. За умови достатньо великої кількості об’єктів дослідження є цілком імовірним, що починає діяти закон нормального розподілу [7]. Отже, техніка рандомізації є особливо придат-ною для досить великої, бажано однорідної за певними ознаками кількості людей, які складають популяцію.

Якщо ж група потенційних досліджуваних є досить різноманіт-ною, використовується стратометрична стратегія, коли в популяції виокремлюються групи людей — страти (від грец. “страта” — проша-рок) з рівними показниками певних властивостей. Потім з кожної з груп (страт) випадково і пропорційно обираються реальні учасники експерименту, у зв’язку з чим дану стратегію також називають техні-кою рандомізаціі з попереднім виокремленням страт [4].

Стратегія попарного відбору, або М-метод, стосується розподілу досліджуваних в експериментальну і контрольну групи, коли добира-ються досліджувані, еквівалентні за значениями проміжних змінних. Для цього досліджувані тестуються за значущими змінними, за результатами тестування складаються пари досліджуваних із приблизно рів-ними значениями протестованих змінних. Потім один досліджуваний з пари розподіляється в експериментальну групу, а другий — в контрольну. Різновидом цієї стратегії є підбір груп досліджуваних, вирівняних за всіма показниками, крім того, що нас цікавить. Тоді різницю в результатах груп за деяких умов можна приписати саме цьому показни-ку, за яким відрізняються дані групи [4; 6].

Іноді неможливо утворити репрезентативну групу, тоді викорис- тоъуютъреальш групи, коли, наприклад, дослідження проводиться на студентах (що, до речі, часто і відбувається в психологічних експери-ментах), а результати поширюються на всіх людей віком 17-22 років. Застосування реальних груп може призвести до змішування незалеж-ної змінної та індивідуальних відмінностей, у зв’язку з чим вимагае квазіекспериментального плану дослідження (див. тему 8).

У деяких дослідженнях використовують так звані вибірки типового випадку. Е. Дзукі наводить відповідний приклад, коли даеться ви-значення середнього молодого італійця і для дослідження використо-вується вибірка, що складається з індивідів, які відповідають цьому визначенню [7]. Зрозуміло, що результати такого дослідження можна поширити тільки на тих осіб, які за своїми характеристиками відпові-дають визначенню “середній молодий італієць".

Чисельність вибірки в більшості випадків варіює від 1 до 100 осіб. Доцільно, щоб вибірка складала не менше 30-35 осіб, а з урахуванням природного “відсіву" слід передбачити чисельність вибірки на 5-10 % більше, ніж потрібно. У разі факторного експерименту кількість дослі-джуваних повинна не менш ніж у 3 рази перевищувати кількість параметре, які реєструються в експерименті [8].

Контрольні запитання і завдання

1. Яким чином організується психологічний експеримент?

2. Охарактеризуйте кожний етап експерименту в психології.

3. Чому планування називають центральним моментом підготов-чого етапу експерименту?

4. Яким чином визначається валідність експерименту?

5. Чому бездоганний експеримент можна провести тільки в мысленному плані?

6. Назвіть види валідності психологічного експерименту і стисло охарактеризуйте їх.

7. Знайдіть у психологічній науковій літературі опис будь-якого психологічного експерименту і оцініть його валідність.

8. Які фактори перешкоджають зовнішній і внутрішній валідності психологічного експерименту? Чому?

9. Які існують стратегії відбору досліджуваних?

10. Поясніть, яким чином відбір досліджуваних може вплинути на валідність психологічного експерименту. Наведіть приклади.

Список використаної та рекомендовано* літератури

1. АнастазиА., Урбина С. Психологическое тестирование. —СПб.: Питер, 2001. —С. 162-195.

2. Боровиков В. П., Боровиков И. П. Statistica. Статистический анализ и обработка данных в среде Windows. — М.: Филинъ, 1997. — 608 с.

3. Гамезо М. В., Домашенко И. А. Атлас по психологии: Информ.-метод. пособие к курсу “Психология человека". — М.: Пед. общество России, 2001. — 276 с.

4. Горбатов Д. С. Практикум по психологическому исследованию. — Самара: Изд. дом “БАХРАХ — М”, 2000. — С. 16-51.

5. ГорбачикА. П. ОСА: пакет программ обработки социологических анкет: Руководство пользователя. — К, 1992 — 37 с.

6. Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. — М.: Изд-во МГУ, 1982. — С. 49-136.

7. Дзуки Э. Введение в методологию социально-психологического исследования: Курс лекций. — Милан; Новосибирск, 1997. — 54 с.

8. Дружинин В. Н. Процедура и основные характеристики психологического эксперимента // Экспериментальная психология. — СПб.: Питер, 2000. — С. 74-111.

9. Кэмпбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных исследованиях. — СПб.: Соц.-психол. центр, 1996. — 392 с.

10. Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ; Изд-во ЧеРо, 2001. — С. 123-197.

Тема 6. Планування експерименту

• поняття про планування;

• умови i форми планування у психологічному експерименті;

• типи планування;

• план як експериментальна схема варіювання умов незалежної змінної;

• простий план і його різновиди;

• складний (факторний) план;

• планування за латинським і греко-латинським квадратом;

• особливості експериментальних планів для одного досліджува-ного.

Під плануванням експерименту в психології розуміють забезпечен-ня умов його проведения у відповідності із бездоганним експеримен-том. Логіка планування базуеться на індуктивних висновках, які сто-суються можливості розгляду незалежної змінної як фактора, що обу-мовлюе експериментальний ефект.

При цьому, згідно з підходом Дж. Мілля, розглядають дві схеми, найпоширеніші у практиці експериментування.

Метод згоди.

Якщо дві сукупності змінних викликають один і той самий ефект Y, то він обумовлений спільною для цих груп змінною X:

якщо (А, В, X)^Yi (С, D, jrj=> Y, moX^Y.

Метод розрізнення.

Якщо група змінних, що містить фактор X, викликае ефект Y, а та ж група без фактора Хпризводить до негативного ефекту (-Y), то Y обумовлений X.

якщо (А, В, С, X)^Yi (А, В, С) => (-Y), moX=>Y [4].

Планування експерименту спрямоване як навозе 'язання змістових проблем — конкретизацію й операціоналізацію незалежної, залежної і додаткової змінних, так і на вибір процедуры дослідів з метою реаліза-ції зазначеного індуктивного висновку щодо причинної обумовле-ності залежної змінної Гнезалежною змінною X,

У зв’язку з цим виокремлюють відповідні форми планування. Зок-рема, змістове планування передбачає:

• обґрунтування конструктної й операціональної валідності експерименту;

• розв'язання проблемы досягнення внутрішньої і зовнішньої валід-ності на основі обґрунтування експериментальної гіпотези, ії операціо-налізації і використання відповідних методичных процедур виміру змінних таким чином, щоб не втратити специфіку психічної реаль-ності;

• здійснення вибору плану як форми експериментального контролю відповідно до особливостей базисного процесу, що реконструю-ється в експерименті згідно з його розумінням у рамках певної теорії.

Наприклад, у дослідженнях мотивації як базисного процесу за умови співвіднесення ії особливостей з факторами ситуації план екс-перименту буде передбачати саме реалізацію відповідних факторів-ситуацій для актуалізації цього феномена. Якщо ж мотивація пов’язу-ється з властивими особистості диспозиціями, план експерименту буде передбачати насамперед підбір груп таким чином, щоб забезпе-чити функціональний контроль цих мотиваційних диспозицій [8].

Формальне планування спрямоване на вибір схеми, тобто плану ор-ганізації впливу незалежної змінної на залежну. План у цьому контекст! представляв логічну схему, яка визначае характер і порядок різ-них фаз експерименту, кількість дослідів, контроль факторів, що за-грожують валідності експерименту, тощо. Тут, згідно з Р. Готтсданке-ром, аналізується:

• чи пропонуються умови незалежної змінної одному й тому ж до-сліджуваному, чи різним трупам людей; у першому випадку говорять про інтраіндивідуальні схеми, в другому — про міжгрупові; проміж-ним варіантом до зазначених схем є кросіндивідуальні схеми, в яких пропонується пред'явлення всіх умов незалежної змінної кожному до-сліджуваному, але подають їх у певній, як правило, позиційно вирів-няній послідовності;

• чи можливо виокремлення одиничної незалежної змінної, чи не-залежна змінна подається спільно з іншими умовами, що повинні бути співвіднесені з особливостями зовнішньої реальності, на яку пла-нується поширити експериментальні результати;

• чи контролюються всі можливі джерела виникнення артефактів з боку побічних змінних, зокрема систематичне змішування незалежної і побічних змінних або супутнє змішування різних незалежних змін-них;

• чи планується схема дослідження впливу однієї незалежної змін-ної чи кількох (факторна схема), чи передбачається при цьому кількіс-

ний вимір результату дії незалежної змінної (і взаємодії незалежних змінних у факторних експериментальних схемах);

• чи досягається найкраща репрезентативність реального експери-
менту в порівнянні з мисленним, бездоганним експериментом [1].

Формальне планування часто поєднується з обґрунтуванням досто-вірності або значущості отриманих емпіричних результатів. Тут важ-ливо визначити, чи потрібне статистичне рішення, чи експеримен-тальний ефект “б’є в очі” (йдеться про експеримент, у якому очікуєть-ся настільки велика різниця між умовами, що статистичне рішення не потрібне).

У разі встановлення необхідності статистичного рішення, коли пе-редбачається наявність відносно невелико!, але стійкої різниці між умовами, визначається, яким чином буде оцінюватися експеримен-тальний ефект (за якими мірами зв’язку і відмінності), яким буде міні-мальний ефект, достатній для судження про значущість відмінностей (зв’язків), а також ймовірність помилки 1-го і 2-го роду (або альфа- і бета-рівень) [1; 2; 4].

Слід зауважити, що взагалі планування експерименту можливе за таких умов:

• наявність більш ніж одного рівня незалежної змінної, зокрема, наявність активних і пасивних станів незалежної змінної (оскільки висновок про експериментальний вплив ґрунтується на порівнянні показників залежної змінної в різних умовах незалежної змінної);

• можливість виміру змінних за однією з видів шкал (номінальній, порядку, інтервалів чи шкали відношень);

• можливість функціонального контролю рівнів незалежної змін-ної, коли дослідник може реально маніпулювати цією змінною або здійснювати контроль шляхом підбору груп досліджуваних (інакше, коли дослідник використовує вже “готові” значения незалежної змін-ної як результати психодіагностики, він не може бути впевненим, що саме незалежна змінна визначила залежну);

• формальне планування (вибір експериментальної схеми) дає мо-жливість досягти внутрішньої валідності експерименту, гарантувати компенсацію артефактів (систематичне змішування і супутню несис-тематичну мінливість незалежної змінної з часом, ефекти послідовнос-ті, комунікативні артефакти тощо), забезпечити максимально можли-ве наближення до експерименту повної відповідності [4].

Типы планування виокремлюють:

• залежно від характеру динаміки незалежної змінної (якісне і кіль-кісне);

• залежно від схеми порівняння (інтраіндивідуальний, міжгрупо-вий, крос-індивідуальний);

• залежно від кількості незалежних змінних (простий і факторний) [1; 3].

Простий план, або план для однієї незалежної змінної, може бути реалізований у трьох варіантах. Перший варіант — план із попереднім і підсумковим тестуванням: передтест — експериментальний вплив — посттест (табл. 4). За цим планом можливе здійснення чіткого контро-лю внутрішньої валідності за рахунок зіставлення результатів експери-ментальної і контрольно! груп. Водночас за такого плану існує загроза артефакту через вплив результатів тестування на досліджуваних і, отже, змішування тестового й експериментального впливу. Це обумов-лено тим, що зміст тестових і експериментальних завдань, як правило, подібний (оскільки в тестуванні вимірюється залежна змінна) і, отже, можлива сенсибілізація — підвищення чутливості досліджуваних до експериментального впливу. Крім того, джерелом артефактів може стати неодночасність тестування в обох трупах одним експериментато-ром. Цей ефект неодночасності вимірювання частково долається в ре-зультат рандомізації, коли досліджуваних з експериментальної і конт-рольно! груп тестують у випадковому порядку.

Таблиця 4 План із попереднім і підсумковим тестуванням

	Передтест	Посттест
Експериментальна трупа
Контрольна трупа	О3

Тут порівнюють 1) 01 і 02, 2) 03 і 04, 3) 02 і 04 (наприклад, за Г-критерієм Стьюдента чи /-критерієм Фішера). Вплив незалежної змінної констатується, коли перша різниця є значущою, друга є незна-чущою, третя є значущою.

Оскільки для таких планів існує загроза зовнішньої валідності, іноді використовують другий варіант плану — план для двох рандомі-зованих груп із тестуванням після впливу, коли групи вирівнюються за

технікою рандомізації, після чого здійснюється експериментальний вплив:

експериментальна група (ЕГ): RX01;

контрольна група (КГ): R 02,

де R — рандомізація, X— експериментальний вплив, 01 і 02 — тестування експериментальної і контрольно! груп відповідно.

Тут, оскільки попереднє тестування відсутнє, попереджено прояв ефекту взаємодії тестування і змісту експериментального впливу. У цьому випадку виникає інша проблема: оскільки вихідний рівень за-лежної змінної невідомий, важко оцінити силу впливу (що не підхо-дить для експериментів, наприклад, у педагогічній психології, коли, скажімо, необхідно оцінити ефекти научіння). Крім того, рандоміза-ція не гарантує абсолютну правильність відбору досліджуваних в ек-вівалентні групи [2].

Ці недоліки врахoвуються в плані Р. Соломона, який об’єднує два зазначених плани [3]. За цим планом беруться дві контрольні групи і дві експериментальні, в одній парі проводять попереднє тестування, а в іншій — ні:

ET 1: R 01X02;

КГ1:Я03 04;

ЕГ2: R X 05;

КГ2: R 06.

Тут можна виявити взаємодію тестування і експериментального впливу шляхом порівняння 02 і 04 з 05 і 06 відповідно. Сам експери-ментальний вплив може бути перевірений шляхом порівняння резуль-тате посттестів 02 і 05 з одного боку, з результатами посттестів 04 і 06 — 3 другого.

Вплив неекспериментальних подій може бути проаналізований шляхом порівняння різниці передтесту і посттесту в КГ1. Якщо в да-ній групі спостерігаються зміни, то це може свідчити про те, що навіть за відсутності експериментального впливу існують інші, неексперимен-тальні фактори, які сприяють змінам у поведінці досліджуваних. Уто-чнити вплив ефектів природного розвитку, фону в цілому можна, по-_Рівнюючи06і01,06іО3.

Д. Кемпбелл спростив запропоновані Р. Соломоном порівняння, звівши дані до такої схеми (табл. 5):

Таблиця 5 Схема дослідження експериментального впливу за планом Д. Кемпбелла [3]

Попереднє тестування	Вплив є	Впливу нема
проводилося
не проводилося		О6

За цією схемою порівняння середніх у стовпчиках за допомогою дисперсійного аналізу дозволяв зробити висновок про вплив незалеж-ної змінної на залежну.

Слід зауважити, що для зазначених планів можна встановити вплив незалежної змінної, але не його якісні характеристики, форму залежності між незалежною і залежною змінною. Останнє можна ви-явити, якщо використати системный експерименталъний план, за яким обирається кілька рандомізованих груп, кожній з яких пропо-нується свій рівень незалежної змінної (при цьому вибирається стільки експериментальних груп, скільки є рівнів незалежної змінної). На-приклад:

ET 1: RX 1 01;

ЕГ2: R Х2 02;

КГ: R 03,

де X 1 і Х2 — рівні незалежної змінної X. При цьому в даному випа-дку контрольну групу розглядають як експериментальну, для якої рі-вень незалежної змінної X = 0.

Факторний план передбачає перевірку впливу на залежну змінну кількох незалежних змінних. За такими планами, як правило, переві-ряються не тільки можливості впливу кожної з незалежних змінних, а й як кожна з незалежних змінних впливає одна на одну, тобто визна-чається взаємодія змінних (що можливо, наприклад, за дисперсійним аналізом Фішера). Для цього у факторному плані передбачається по-єднання рівнів незалежної змінної один із одним. Кількість цих поєд-нань визначає кількість експериментальних груп [1].

Наприклад, для двох незалежних змінних A i В, кожна з яких мае два рівні: А1іА2,В1і В2, можливі 4 поєднання цих змінних (табл. 6), яке потребує 4 еквівалентні групи досліджуваних.

Таблиця 6 Факторний план для двох незалежних зюнних із двома рівнями кожна (план 2x2)

	А1	А2

Використання такого плану мае певні переваги. Наприклад, у до-слідженні впливу очікування досліджуваного на час його реакції П. Фресс визначив як незалежні змінні час очікування (зміннаЛ) [умови очікування (змінна В). Рівнями цих незалежних змінних було визна-чено:

А 1 — короткий час очікування (20 с);

А2 — довге очікування (60 с);

81 — нейтральні умови очікування;

82 — умови очікування “зі страхом” (очікування неприємної для досліджуваних процедури).

При вивченні впливу очікування на час реакції за умови нейтраль-ного очікування й очікування “зі страхом” можна встановити вплив тривалості очікування і характеру очікування. Крім того, як видно з табл. 6, такий план дає можливість зменшити кількість груп (оскіль-ки, якщо варіювати тільки одну змінну, необхідно перевірити А 1 і А2 за умови В 1, потім за умови В2, а також В 1 і В2 за умови А 1 та за умови А2, тобто необхідно було б здійснити 8 дослідів і, отже, без зазна-ченого плану необхідно було б 8 груп, а не 4) [7].

Важливо, що результата, отримані за таким планом, дають мож-ливість зробити більш широкі висновки. Наприклад, перегрупувавши результати, ми отримуємо можливість перевірити:

• вплив короткотривалого очікування А1: 1+3;

• вплив довготривалого очікування А2: 2+4;

• вплив нейтрального очікування В 1: 1+2;

• вплив очікування “зі страхом” В2: 3+4, а також порівняти ці результати із загальним впливом характеру очікування.

Існує також можливість визначити взаємодію незалежних змінних, коли дія однієї з них на залежну змінну залежить від значения іншої. Наприклад, можна виявити, чи залежить характер очікування від тривалості очікування або чи очікування “зі страхом” по-різному впливає на час реакції залежно від часу очікування. Це можна встановити, порівнюючи порядок відмінності між 1 і 2 з відмінностями між 3

i 4. Якщо ці відмінності одного порядку — взаємодії нема, якщо різ-ного — є.

Слід зауважити, що вже для трьох незалежних змінних навіть тільки з двома рівнями кожна необхідно вже значно більше експери-ментальних груп. Наприклад, якщо в зазначеному дослідженні нас, крім часу і умов очікування, буде цікавити вплив особистісних харак-теристик досліджуваних (зокрема, рівень тривожності), необхідно буде вже до участі в дослідженні залучити 2x2x2 = 8 труп (табл. 7).

Таблщя 7 Факторний план для трьох незалежних змінних (2x2x2)

Природа очікування	Очікування	Низький рівень тривожності	Високий рівень тривожності
нейтральне очікування	короткочасне
тривале
очікування “зі страхом”	короткочасне
тривале

Загалом, для двох незалежних змінних, що мають К і Грівнів від-повідно, необхідно КхТ труп (і, відповідно, КхТ клітин плану), а для трьох змінних, що мають, відповідно, К, Т, М рівнів, необхідно КхТхМгруп.

Очевидно, що було б бажано спростити процедуру дослідження, зменшивши кількість груп, але зберігши підхід факторного експери-менту. Це можливо за умови використання планів за методом латин-ського і греко-латинського квадрата.

Плану вання за методом латинського квадрата передбачае, що кож-на пара рівнів незалежної змінної мае реалізовуватися тільки один раз. Наприклад, для трьох змінних із трьома рівнями змінних кожна в звичайному факторному плані необхідно було б 3x3x3 = 27, тоді, як для даного виду планування необхідно всього 9 груп (табл. 8).

Таблиця 8 Планування за методом латинського квадрата

К 1	К2	К 3
М 1	М2	М 3
М2	М 3	М 1
М 3	М 1	М2

Тут К1,К2,Ю— модальності (рівні) першої змінної К; M 1, M 2, М 3 — модальності другої змінної М; Т1,Т2,Т3 — модальності третьої змінної Т. Для попереднього прикладу експерименту П. Фресса таблицю можна перетворити за латинським квадратом таким чином (табл. 9).

Таблиця 9 План експерименту П. Фресса за методом латинського квадрата [7]

		Низький рівень тривожності (Cl)	Високий рівень тривожності (С2)
Очікування	нейтральне(51)	короткочасне очікування(Л1)	довготривале очікування (A2)
“зі страхом” (52)	довготривале очікування (A 2 )	короткочасне очікування(Л1)

При цьому можна використовувати одних і тих самих досліджува-них, якщо не існує загрози ефектів послідовності, й еквівалентні тру-ни, якщо така загроза існує.

Планування за методом греко-латинського квадрата дае змогу до-слідити вплив чотирьох незалежних змінних, використовуючи мініма-льно можливу кількість труп. Для цього в плані за латинським квад-ратом до кожної латинської букви приеднують грецьку, яка відпові-дає значениям четвертої незалежної змінної. Розподіл грецьких букв відбувається за тим самим правилом, що й розподіл латинських, тоб-то є повним у кожному рядку і стовпчику, з’являючись у кожному з них тільки один раз (табл. 10).

Таблиця 10 План за методом греко-латинського квадрата

	К2	К 3
м1а	М2(3	M3J
M2J	м 3 а	М1(3
м3З	M 1 J	М2а

Тут К1, К2, К 3 — модальності першої змінної К; M 1, M 2, М 3 — модальності другої змінної М; Т1,Т2, Г3 — модальності третьої змінної Т; а, (3, у— модальності четвертої змінної.

Отже, всі факторні плани ґрунтуються на одному принципі: пере-групування окремих результатів і порівняння їх із сукупністю інших результатів, що дає можливість виявити взаємодію змінних. У розгля-нутих планах, як правило, використовуються міжгрупові схеми порів-няння, коли різні групи досліджуваних підлягають впливу різних екс-периментальних умов. У цьому разі порівняння результатів стає мож-ливим за умови використання еквівалентних груп.

Водночас у цьому випадку неможливо встановити, яким чином впливають незалежні змінні на залежну, тобто встановити функціо-нальну залежність між ними.

3 метою встановлення функціональної залежності між змінними необхідно спланувати експеримент таким чином, щоб усі його учас-ники отримали всі рівні впливу незалежної змінної, тобто використа-ти схему кросіндивідуального порівняння або, по-іншому, ротаційний план [1; 2; 3]. Такі плани будуються за методом латинського квадрата, але у рядках тут позначені групи досліджуваних, по стовпчиках — pie-Hi впливу першої незалежної змінної X, а в клітинках таблиці — рівні впливу другої незалежної змінної Г (табл. 11).

Таблиця 11 Ротаційний план для двох незалежних змінних (схема кросіндивідуального порівняння)

	Ивні незалежної змінної X
Групи	XI	Х2	ХЗ

Аналізуючи суми даних за стовпчиками, можна визначити відмін-ності залежної змінної при різних рівнях незалежної змінної X. Переписавши план щодо рівнів незалежної змінної Г і аналізуючи відповід-ні дані, можна визначити відмінності залежної змінної при різних рів-няхнезалежноїзмінної Y.

Аналіз даних за рядками показує відмінності між трупами дослід-жуваних. При цьому, якщо групи є рандомізованими, відмінностей у значениях за рядками не повинно бути. Якщо ж склад групи є до-датковою змінною, то його за таким планом можна проконтролю-вати [2].

Проблемою цього плану є неможливість уникнення ефекту научін-ня внаслідок тренування досліджуваних. До того ж за цим планом

важко контролювати зовнішню валідність, оскільки сумнівно, що у реальному житті досліджувані будуть підлягати сукупності таких впливів, як у цьому експерименті. Це дає підстави Д. Кемпбеллу від-нести такий план до квазіекспериментального з обмеженими форма-ми контролю (див. табл. 8) [2; 3].

Окремим випадком планування є планування для одного досліджу-ваного.

Слід зауважити, що планування з метою вивчення особливостей одного досліджуваного мае давні традиції, адже перші психологічні експерименти (Г. Фехнер, В. Вундт та ін.) проводилися з окремими су-б’ектами. Зараз таке планування використовуеться за таких умов:

• коли індивідуальними особливостями можна знехтувати (якщо, наприклад, перевіряємо наявність певної здібності в людини);

• коли досліджуваний є унікальним унаслідок специфічних особис-тісних характеристик (наприклад, феноменальна пам’ять) або спеціа-льної підготовки (наприклад, космонавт).

Особливо часто цей метод використовуеться в клінічній психологи, психотерапії, де, зокрема, важливо дослідити можливість і причи-ни негативних посттерапевтичних ефектів.

Важливо, що за такого планування знімаються артефакти, які ви-кликані індивідуальними відмінностями досліджуваних, хоча, безу-мовно, виникають інші проблеми. Так, у кожному експерименті мож-на дослідити вплив тільки однієї змінної. Якщо дві змінні варіюються одночасно, неможливо визначити, яким є окремий вплив кожної з них на поведінку досліджуваного [2; 3; 9].

Основним показником впливу незалежної змінної на залежну вва-жається зміна характеру відповідей досліджуваного під впливом на нього змінених у часі умов експерименту. При такому дослідженні рі-зні стани незалежної змінної даються одному й тому самому дослі-джуваному в різний час, тому необхідно контролювати фактор часу.

При цьому, наприклад, можуть використовувати просту стратеге А—В, коли досліджуваний виконує спочатку завдання в умовах А, а потім в умовах В. Тут не зрозуміло, що саме (В чи інші умови) зу-мовлює зміни в поведінці досліджуваного.

3 метою уникнення цього недоліку можна використати стратегію А—В —А, коли спочатку реєструється поведінка досліджуваного в умовах А, потім умови змінюються (В), а на третьому етапі досліджу-ваний повертається в початкові умови (А). Якщо на третьому етапі відтворюється результат першого етапу, тобто поведінка змінюється,

коли є експериментальний вплив і повертається до попередніх (доекс-периментальних) параметрів, коли експериментальний вплив припи-няється, незалежна змінна вважається такою, що впливае на залежну. Зрозуміло, що за такої стратегії досить важко вилучити фактори “іс-торії” і “природного розвитку”.

Очевидно також, що в цьому випадку існує загроза виникнення ефекту послідовності, який, в свою чергу, можна врахувати, викорис-товуючи стратегію А — В —А — В або А—В— А—В— А.У цьому випадку оцінка вихідного рівня і результатів застосування експе-риментального впливу здійснюється кілька разів.

У цілому в експериментах із одним досліджуваним використову-ють кілька експериментальних схем.

Схема випадкової послідовності використовується, де самі досліди досить короткі, але їх багато. Тоді стани незалежної змінної пред’яв-ляються у випадковому порядку. Тут досліджуваний не знає, який стан незалежної змінної йому пред’являють. Збільшення надійності відбувається за рахунок збільшення кількості дослідів.

Схема регулярного чергу вання використовується, коли є досить невелика кількість дослідів. Ця схема ґрунтується на розглянутій стра-теги А —В—А—В,за якою експериментальний ефект відтворюєть-ся хоча б двічі. Якщо при другому переході від А до В буде відтворена динамка функціональної залежності відповідей досліджуваного в часі, можна вважати, що незалежна змінна з рівнями A i В впливае на залежну. При цьому проблемою може стати систематичність певних подій, яка може віддати перевагу певній позиції, коли, скажімо, в час, що досліджуваний перебуває в умовах В, відбувається певна подія (грошова винагорода чи ін.), яка змінює його мотивацію.

Схема позиційно вирівняної послідовності застосовується у разі, коли позиції змінюються, тобто досліджуваний перебуває в умовах за стратегією А — В — В — А [1; 2]. Проблемою тут є різний вплив А на В залежно від порядку пред’явлення.

Слід врахувати, як зазначені експериментальні схеми контролю-ють фактори задачі, зокрема, у разі випадкової послідовності це може відбуватися за рахунок збільшення кількості спроб і подання їх у ви-падковому порядку. У разі регулярного чергування слід використову-вати не просто випадковий розподіл експериментальних завдань, а з їхнім попереднім розподілом по парах еквівалентних завдань, при цьому кожне з еквівалентних завдань призначаеться для відповідної умови з тим, щоб жодна з них не мала переваги (що може бути, коли

одне із завдань виявиться, наприклад, легше, ніж інше). У разі немож-ливості підбору повністю еквівалентних завдань, як правило, збіль-шують кількість дослідів. За позиційного вирівнювання всі завдання розбивають на пари таким чином, щоб у парі були еквівалентні за-вдання з метою запобігання систематичного змішування незалежної змінної і факторів завдання [1].

Основною проблемою планів для одного досліджуваного є виник-нення ефектів послідовності, які можуть бути неоднорідними, (викли-каними адаптацією до режиму експерименту або втомою досліджува-ного, а також його здатністю передбачити наступний вплив) і асимет-ричними, коли вплив умови А на В і В на А залежно від порядку пред’явлення є різним (наприклад, якщо А пред’являеться першою, вона позитивно впливае на дії досліджуваного в умовах В, а якщо В пред’являеться першою, вона негативно впливае на наступні дії дослі-джуваного в умовах А). У цьому випадку можна спостерігати ефект змішування незалежної змінної і послідовності дослідів.

Ще однією важливою проблемою для планів з одним досліджува-ним є проблема перенесениярезультатів експерименту на популяцію, кожний член якої мае свої індивідуальні відмінності. Прикладом роз-в’язання цієї проблеми є дослідження Б. Теплова і В. Небиліцина, в яких вивчалася залежність часу реакції від інтенсивності подразника. Коли було виявлено, що для кожного досліджуваного графіки такої залежності є різними, В. Небиліцин запропонував подавати досліджу-ваним сигнал, який змінювався не в одиницях фізичної інтенсивності подразника, а в одиницях абсолютного індивідуального поро