Вплив технічних бар’єрів на регулювання міжнародної торгівлі.

Технічні бар’єри — це приховані методи торгової політики, які виникають в міру того, як національні технічні, адміністративні та інші норми і правила побудовані так, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону. Найпоширенішими бар’єрами технічного характеру є вимоги з дотримання національних стандартів, з отримання сертифікатів якості імпортної продукції, про сцецифічне упакування та маркування товарів, з дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, включаючи проведення заходів по охороні навколишнього середовища, з дотримання ускладнених митних формальностей і вимог законів про захист споживачів і багато інших.

Можливість застосування технічних інструментів регулювання міжнародної торгівлі передбачена міжнародними нормами. У 1946 р. була створена Міжнародна організація стандартизації (ISO), під діяльність якої підпадає стандартизація практично всіх сфер економічної діяльності, за винятком стандартів в електротехніці й електроніці, що розробляються Міжнародною електротехнічною комісією (ІЕС), а також стандартів у галузі телекомунікацій, які розробляються Міжнародним союзом телекомунікацій (ІТU). З часом спільна діяльність ISO, IEC та ITU щодо підвищення рівня міжнародних стандартів реалізувалася через систему добровільних міжнародних технічних угод. Зі створенням СОТ було укладено Угоду про технічні бар’єри в торгівлі, яка базується на винятковій ролі міжнародних стандартів як технічному фундаменті світових ринків. Зокрема, Статтею ІІ Угоди про технічні бар’єри в торгівлі) визнано право урядів встановлювати вимоги і технічні регламенти з метою забезпечення національної безпеки, запобіганню обманної практики, захисту здоров’я і безпеки людини, життя та здоров’я тварин або рослин, охорони навколишнього середовища. Але введення зазначених заходів потребує виконання відповідних процедур щодо оповіщення країн-торгових партнерів, а тому досконалого обґрунтування.

ISO проводить свою діяльність у 5 основних напрямках:

— підвищення відповідності своєї діяльності вимогам світового ринку;

— сприяння створенню і зміцненню системи ISO та її стандартів;

— стимулювання розвитку нових самостійних елементів технічної програми ISO;

— скорочення загальних витрат системи ISO і часу, необхідного для виходу стандарту на ринок;

— удосконалення національної інфраструктури в галузі стандартизації, особливо в країнах, що розвиваються.

Розроблені й ухвалені в ISO сімейства стандартів ISO 9000 на системи управління якістю та ISO 14000 на системи екологічного управління визнані в усіх країнах світу. На початок 1999 р. понад 70 країн світу визнали стандарти ISO 9000 як національні стандарти. Стандарти серії ISO 9000 розроблені у 1987 р. і намічають орієнтири кожному підприємству в сфері підвищення якості управління підприємством, а також є гарантією якості продукції. На відміну від багатьох стандартів, що сформульовані за принципом технічних специфікацій на певну категорію виробу, матеріалу або процесу, ISO 9000 містять узагальнені рекомендації для систем управління якістю виробничих підприємств і сервісних організацій у будь-якому секторі економіки.

У кінці 1996 р. ISO прийняла стандарти серії 14000 (управління якістю навколишнього середовища). Головною метою цих стандартів є сприяння більш ефективному і раціональному екологічному менеджменту на підприємствах і організаціях, а також забезепечення корисних і придатних до застосування інструментів –– економічних, систематизованих, гнучких і таких, що відбивають наявні в розпорядженні кращі організаційні схеми. Відповідність цим стандартам стає постійно зростаючим фактором конкурентоздатності підприємства, яке поставляє на на міжнародні ринки екологічно чисту продукцію. Екологічні бар’єри, встановлені багатьма країнами, обмежують ввезення до них промислової та сільськогосподарської продукції, загострюючи боротьбу за ринки збуту. Промислово розвинуті країни з моменту прийняття стандартів серії ISO 14000 приступили до їх активного впровадження.

Сертифікація товарів і послуг з часом набула обрисів проблеми, яка загрожує майбутньому економіки. Сертифікація є елементом технічного регулювання якості і безпеки товарів, призначених для внутрішнього і зовнішнього ринків, і водночас це процедура, за допомогою якої третя сторона дає письмову гарантію того, що продукція, процес або послуга постачальника (перша сторона) відповідають визначеним вимогам покупця (друга сторона). Обов’язкова сертифікація часто використовується як нетарифний регулятор доступу іноземної продукції на національні ринки. За допомогою механізмів сертифікації надається підтримка вітчизняного товаровиробника і, відповідно, обмежується можливість імпорту багатьох видів продукції. Ефективність сертифікації полягає в тому, що сертифікована продукція конкурентоспроможна на світовому ринку, вище оцінюється, швидше включається в експлуатацію, оскільки відпадає необхідність у проведенні випробувань в рамках вхідного контролю споживача. Імпортер з готовністю платить більш високу ціну як компенсацію за свою впевненість в якості придбаного виробу. Сертифікація стимулює виробника задовольняти вимоги споживача і ринку до якості продукції, а також підвищувати організаційно-технічний рівень виробництва, що, в свою чергу, сприяє створенню умов для випуску конкурентоспроможної продукції і розширенню ринку збуту її за кордоном.