Квотування і ліцензування.

Одним з основних інструментів нетарифного регулювання в більшості країн світу є система квот і ліцензій. Зовнішньоторговельна квота - це кількісне обмеження обсягу продукції певного виду, що може бути завезена в країну чи вивезена з неї. Ліцензування передбачає практику, що передбачає одержання як попередньої умови для імпорту й експорту дозволу, який не надається вільно чи автоматично.

Квотування і ліцензування зовнішньої торгівлі може переслідувати дві мети: захист національних інтересів, не пов'язаних чи побічно пов'язаних з економікою (безпеки, навколишнього середовища, культурного надбання і т.д.) і захист національного ринку від дезорганізуючого імпорту чи експорту.

Квотування експорту використовується в тих випадках, коли ціни даного товару на внутрішньому ринку нижчі, ніж на світовому. У результаті при необмежених масштабах експорту може виникнути його нестача на внутрішньому ринку. Однак, кількість товарів, які підлягають квотуванню, скорочується в міру наближення рівня внутрішніх цін до світового.
Що стосується ліцензування і квотування імпорту, то імпортна квота, обмежуючи ввіз у країну іноземних товарів, приводить до розширення попиту на продукцію національного виробництва. Використання квоти дозволяє точно обмежити обсяг імпорту, на відміну від імпортного тарифу. У той час як підвищення митних тарифів може збільшити загальну суму імпортних платежів, введення квоти гарантує їхнє скорочення. Тому квотування дозволяє боротися з дефіцитом платіжного балансу більш ефективно, ніж тарифний протекціонізм.
Однак імпортна квота може бути корисна лише при наявності вільної конкуренції на внутрішньому ринку товару, який підлягає квотуванню. В іншому випадку підприємство, що монополізує внутрішній ринок, буде підтримувати високі ціни в умовах штучно створеного дефіциту на дану продукцію..

Розрізняють:

— індивідуальні квоти –– використовуються для розподілу спільного ліміту ввезення якогось товару в країну між всіма основними країнами-експортерами на базі обсягу відповідних поставок за минулий період чи для ряду країн в обмін на їхні зустрічні зобов’язання щодо імпорту;

— глобальні квоти –– загальний кількісний ліміт імпорту тих чи інших товарів без розподілу їх за конкретними країнами: розподіл відбувається в міру надходження заявок від постачальників. Такі квоти відносно часто встановлює Німеччина (на імпорт вугілля з країн за межами ЄС), Франція (на нафту та нафтопродукти), Австрія (на вино, крохмаль, м’ясні консерви), Фінляндія (на олію, нафту й нафтопродукти), США, Канада, Мексика, Індія;

— тарифні квоти –– передбачають ввезення певної кількості товарів за пільговими ставками мита, а понад цієї кількості — за звичайними, вищими ставками. Наприклад, Австрія застосовує тарифні квоти при ввезенні деяких видів овочів, твердої пшениці, а Фінляндія — при ввезенні сиру. Тарифні квоти діють в Японії (на овес, солод, сир, первинний спирт) і США.

— сезонні квоти –– застосовуються при ввезенні сільськогосподарських товарів у період збирання врожаю в країні.

Ліцензування імпорту може спрямовуватись на досягнення подвійної мети: для кількісного регулювання торгівлі, коли з видачею ліцензії надаються квоти й для контролю за імпортом (при отриманні ліцензії). Найпоширенішими є разова (індивідуальна) і генеральна ліцензії. У промислово розвинутих країнах вдаються до автоматичного ліцензування (необхідно звертатись за дозволом, але його надають безперешкодно), яке використовується переважно для контролю за ввезенням товару. Зокрема ЄС за допомогою автоматичного ліцензування контролює ввезення взуття та напівпровідників, а також поставки персональних комп’ютерів та слюсарного інструменту з Японії. США у такий спосіб контролюють поставки верстатів із Німеччини та Швейцарії, Канада — вуглецевої сталі та виробів зі спеціальних сталей.

Однак, практика багатьох держав з використання квотування і ліцензування показала, що, по-перше, ці інструменти дієві, коли вони застосовуються тільки відносно вузького переліку товарів і послуг, і є надійні механізми контролю за обгрунтованістю прийнятих у даній сфері рішень. Останні, як правило, прогресивно знижують свою ефективність при розширенні переліку об’єктів, які підлягають ліцензуванню. По-друге, напевно, ні один інший засіб державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності не є таким сприятливим грунтом для розвитку корупції, яким є процедура виділення квот і ліцензій. Широка опора на дані інструменти регулювання змушує економічних агентів орієнтуватися переважно на патологічну кримінальну мікроекономічну адаптацію до зовнішнього середовища. По-третє, хоча застосування даних інструментів регулювання викликає втрати для споживачів, аналогічні до тих, які виникають при використанні тарифів, використання кількісних обмежень не приносить практично ніякого доходу державному бюджету, що має негативні наслідки з точки зору зменшення фінансової бази для балансування економіки і стимулювання прогресивних структурних змін.

Альтернативою імпортній квоті є “добровільне” обмеження експорту. (ДОЕ). Країна-імпортер, яка сповідує принципи вільної торгівлі, може не бажати запроваджувати відкрито імпортну квоту, так як це буде трактуватися як законодавчий відхід від вільної торгівлі. Замість цього країна може при переговорах укласти адміністративну угоду з іноземним постачальником, де постачальник погоджується “добровільно” обмежити надходження експорту до країни-імпортера. Спонуканням до такої “згоди” експортера може бути загроза запровадження імпортної квоти, тобто експортер не погодиться на “добровільне” обмеження експорту.

Вплив ДОЕ на внутрішні ціни та кількість імпорту є таким самим, як і імпортні квоти. І країна-постачальник, і країна-імпортер мають певний стимул використовувати цей інструмент ширше, ніж імпортну квоту. Справді, ДОЕ широко використовується у світовій економіці, наприклад, США мають угоди з “добровільного обмеження експорту” на автомобілі, сталь та кольорові метали. Однак, ведуться переговори про повну відміну використання даного інструменту у практиці регулювання міжнародної торгівлі.

Відхід від системи кількісного регулювання експорту та імпорту зовсім не означає послаблення дії нетарифних засобів регулювання в цілому. Навпаки, зменшення опори на такі зовні прості, але проблематичні відносно ефективності і ризику інструменти, як ліцензії та квоти, передбачає розгортання комплексної системи засобів нетарифного регулювання. При цьому особливу увагу слід звернути на групу технічних та техніко-економічних стандартів і вимог. До них належать національні стандарти, система сертифікації та стандартизації продукції.