Тема 3. Міжнародне нетарифне регулювання світогосподарських зв’язків.

1. Передумови поширення та сутність нетарифних методів регулювання міжнародної торгівлі.

2. Класифікація нетарифних бар’єрів.

3. Квотування і ліцензування.

4. Вплив технічних бар’єрів на регулювання міжнародної торгівлі.

5. Інші засоби нетарифного регулювання.

6. Головні наслідки запровадження нетарифних бар’єрів. Загальні принципи оцінки нетарифних бар’єрів.

7. Нетарифні методи регулювання зовнішньоторговельної діяльності в Україні.

1.Передумови поширення та сутність нетарифних методів регулювання міжнародної торгівлі. Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі являє собою комплекс заходів, що діють відносно ввозу і вивозу окремих товарів. У практиці міжнародної торгівлі ці заходи одержали узагальнену назву “нетарифні обмеження”. Їх можна визначити як рішення центральних органів державного управління, що включають методи реалізації відповідних законів, постанов та інших нормативних актів (крім заходів митно-тарифного характеру). Нетарифні обмеження впливають на експорт та імпорт товарів, обсяг, товарну структуру зовнішньої торгівлі, ціни і конкурентноздатність товарів, створюючи більш регламентовані умови для переміщення через митний кордон товарів вітчизняного виробництва при експорті і товарів іноземного походження при імпорті, включаючи різний режим для товарів з різних країн. Хоча митні тарифи залишаються важливим інструментом зовнішньоторговельної політики держав, їх роль за останні десятиліття помітно послабилась. У післявоєнний період в ході багаторічних переговорів в рамках ГАТТ було досягнуте значне зниження тарифних бар'єрів: так, середньозважений рівень імпортних митних тарифів в промислово розвинених країнах знизився з 40-50 % наприкінці 40-х рр. до 4-5 % в 90-х рр., а в результаті реалізації угод Уругвайського раунду переговорів ГАТТ він повинен скласти 3,8%. Однак ступінь впливу держави на міжнародну торгівлю за ці роки фактично навіть зріс в результаті значного розширення форм і методів нетарифних торгових обмежень. Протягом 40-60-х років була встановлена система правил і процедур, яка через міжнародні механізми впливала на міжнародні відносини і на національні економічні політики. Не дивлячись на загальний прогрес, значні сектори зовнішньої торгівлі залишались за межами процесу лібералізації (послуги, сільське господарство, текстиль), йшов процес відокремлення окремих груп країн, пов’язаних з утворенням економічних блоків. Загальні масштаби застосування нетарифних заходів розвинутими країнами протягом 60-80-х років збільшились майже удвічі.

Наступний етап відноситься до 70-90-х років, коли промислово розвинуті країни пережили глибокі циклічні і структурні кризи, різкий ріст інфляції. Не відмовляючись від курсу лібералізації зовнішньоекономічних відносин, вони автономно вводили системи прихованих засобів захисту внутрішнього ринку від негативних наслідків стихійних процесів в світогосподарській сфері. Знижені в минулий період митні збори, кількісні торгові обмеження доповнилися численними бар’єрами у вигляді технічних, екологічних та інших норм і стандартів, приписів, нав’язуванні партнерам “добровільних” обмежень експорту. Такі заходи охоплювали 17% імпорту з інших західних країн, 20% — з країн, що розвиваються, і 30,4% — із східноєвропейських країн (табл. 1). Використання таких заходів пов’язано з тим, що застосування традиційних форм протекціонізму: митних тарифів, квот, валютних обмежень — обмежується численними угодами, підписаними в рамках ГАТТ, МВФ та інших міжнародних організацій.

Таблиця 1.

Імпорт передових індустріальних країн,

який підпадав під нетарифні обмеження, 1990р.

Джерело: Managing the World Economy/ Fifty Years After Bretton Woods. W., 1994, p. 52.

Більшість сучасних заходів регулювання зовнішньої торгівлі належать до нетарифних обмежень. Особливо активно нетарифні засоби регулювання торгівлі використовують промислово розвинені країни. У промислово розвинутих країнах, на які припадає 70% світової торгівлі, з допомогою нетарифних заходів регулюється до 20% імпорту. Але, до речі, у регулюванні обмінів окремими групами товарів нетарифні заходи посідають вирішальні позиції: у промислово розвинутих країнах ними регулюється близько 60% ввезення одягу, 50% –– ввезення чорних металів, 40% –– продовольства, тканин, прядива, 20% –– взуття.

Промислово розвинуті країни застосовують нетарифні методи вибірково щодо різних груп країн –– 17% імпорту з найбільш розвинутих країн, 20% –– із країн, що розвиваються, 30% –– з країн СНД і Центрально-Східної Європи.

Кількість нетарифних заходів зростає. Будучи менш відкритими, ніж митні тарифи, нетарифні бар’єри дають більше можливостей для довільних дій урядів і створюють значну невизначеність в міжнародній торгівлі. У зв’язку з цим однією із найважливіших задач, які стоять перед СОТ, є поступова відміна кількісних обмежень чи так звана тарифікація (заміна кількісних обмежень митними тарифами, які забезпечують еквівалентний рівень захисту).

Слід відзначити, що в Секретаріаті ГАТТ/СОТ вже тривалий час ведеться робота щодо встановлення переліку нетарифних бар’єрів. Ще на стадії підготовки до Токійського раунду переговорів Секретаріат підготував і поширив серед країн-учасниць перелік нетарифних бар’єрів –– п’ять томів, які містять детальні відомості про нетарифні обмеження. У 1983 р. рішенням міністерської сесії ГАТТ було створено групу щодо нетарифних обмежень, яка чимало зробила напередодні Уругвайського раунду. Нині рішення щодо багатьох видів нетарифних бар’єрів –– предмет багатосторонніх переговорів, деякі з них можна вважати так званою “сірою зоною”, яка не регулюється жодними угодами. Усе це створює серйозні проблеми для експортерів. Відтак класифікація нетарифних бар’єрів –– складне завдання.